В українській історичній науці період XV і XVI ст. вважається епохою, коли український народ втратив власну державу. В історії світової цивілізації він характерний розквітом Відродження.
XV-XVI ст. характеризується наступом в Україні католицької церкви на православну. Причиною втрати православною церквою свого впливу було те, що вона поступалася перед католицькою своєю освітою. Боротьбу за піднесення Православної Церкви в XVI ст. повели собори і братства.
В цих умовах українська молодь активно здобуває освіту в західноєвропейських навчальних закладах і намагається реалізувати ці традиції в рідній землі.
В кінці XV і XVІ ст. Україна бере активну участь в культурному обміні з іншими країнами Європи. На початку XVI ст. українці постійно зустрічаються вже на професорських посадах поза межами Русі-України. Протягом XV-XVI ст. в Україну приїздило чимало освічених людей з Польщі, Чехії, Німеччини, Італії: італійці Тедальді, Пимп Буонароті Калімаха, німець Венедикт Гербст [22, с. 88], поляки Ян Лятос, Кирило Лукаріс. З досліджень в Національній Бібліотеці в Парижі Ілька Борщака, відомо про існування невиданого рукопису на італійській мові про Берестечко (Ital. 1494 р.), про українців в Сорбоні [13, с. 243]. Наведені вище факти є переконливими свідченнями про активну участь України в культурно-історичному процесі Європи в кінці XV-XVI ст.
Першим українцем на професорській посаді був Юрій Дрогобич (нар. в м. Котормак, бл. 1450-1494 рр.). Син дрогобицького ремісника, після Краківського університету вчився в Італії, був доктором медицини і філософії в Болоньї і Кракові, надрукував книжку “Прогностичні судження” в Римі, серед його краківських студентів – Миколай Копернік. Павло Русин (бл. 1470-1517 рр.), лемко, родом із Кросна, учився в Ґрайфсвальді, був професором у Кракові.
Він видавав і коментував твори Овідія, Персія – римського поета, що писав моралістичні сатири, проникнуті ідеями стоїків – Сенеки – філософа-стоїка, вихователя і радника імператора Нерона. В Польщі працював також Григорій Чуй (бл. 1523-1573 рр.), син самборського шевця, автор поем, панегіриків, еклог; Григорій Тичина (Тичинський) з м. Тичин на Галичині; Іван Туробінський.
Станіслав Оріховський (іноді зустрічається польський варіант Ожеховський – Я.Б.) (1513-1566 рр.) був письменником неспокійної вдачі, сучасники називали його “рутенським Демосфеном”. Оріховський вчився після Кракова та Відня в Німеччині і навіть жив у сім’ї Лютера [19, с 174]. Антитурецькі памфлети С. Оріховського мали європейське визнання і популярність, видавалися на польській та латинській мовах в Кракові, Базелі, Римі, Венеції, Франкфурті. До цієї ж літературної когорти належить поет Себастіан Фабіан Кленович (Кльонович, 1545-1608 рр.). Він, на думку В. Шевчука, родом із Львівських вірмен, автор знаменитої тоді поеми “Роксоланія”.
Книги з кінця XV ст. вже не пишуться, а друкуються (так звані “биті книги”). У 1447 р. німець Йоганн Гутенберг почав друкувати їх металевими рухомими літерами. Однак є відомості, що ще до Гутенберга або одночасно з ним таким способом друкували голландець Л. Костер та бельгієць П. Валдфогель [25].
Існують наукові гіпотези й щодо виникнення книгодрукування в Україні. Дослідники вважають, що українська друкарня існувала ще до 1574 р. Одна із гіпотез пов’язана з іменем львівського міщанина Степана Дропана, який в 1463 р. відновив Онуфріївський монастир, заснований ще князем Левом. У документах пізнішого часу, зокрема XVII ст., є згадка про те, що в 1460 р. Степан Дропан подарував монастиреві власну друкарню [19, с. 178]. В 1518 і 1571 р. друкарні заводять Константин Іванович та його син Константин-Василь Константинович Острозькі. До 1531 р. друкарні були в Києві та Острозі, як свідчать відомості, вміщені в описі київського намісництва 1787 року.
М. Грушевський констатував, що наприкінці XV ст. і першій пол. XVI ст. в Україні був глибокий культурний занепад, літературний застій і вичерпання літературної творчості [24, с. 111]. В XVI ст. в Польщі справді був упадок [12]. Через це, сказане відомим істориком, могло стосуватися Польщі, в яку входила тільки частина українських земель. З викладу Грушевського, довідуємося, що кінець XVI ст. зазначився великими революційними змінами, що мали своє значення і для України. Український елемент був засуджений на повільну національну смерть [6].
На сеймі в Любліні в 1569 р. литовський канцелярист Микола Радивил Чорний, Костянтин Острозький, волинський воєвода Чорторийський підписали унію [2, с. 37]. Слід зазначити, що роль литовсько-руських магнатів на сеймі була благородною та патріотичною [11]. Після Люблінської унії на українську мову перекладалися багато польських книг. Серед них окремі книги “Хроніки всього світу” Мартина Бєльського (1551 р.). В XVІ ст. в Україні з’явився один з найраніших антипапських памфлетів під назвою “Історія про одного папу римського”. В ньому йдеться про папу-блудника Петра Гугнивого. Джерело – рукопис XVІІІ ст. із колекції Антона Петрушевича [4]. Протягом 1556-1561 рр. було перекладене Пересопницьке Євангеліє.
24.
