Загальна характеристика розвитку української культури.
Ліквідація внаслідок визвольної війни 1648—1654 pp. польсько-шляхетського режиму сприяла розвиткові української культури. Водночас польсько-шляхетська й турецько-татарська агресія, численні війни, спустошливі напади чужинців, що тривали протягом другої половини XVII ст., вели до знищення культурних цінностей, гальмували як економічний, так і культурний розвиток. Оскільки на територіях, що перебували у складі Росії — Лівобережжі, Слобожанщині, Запоріжжі — польсько-шляхетського гноблення не існувало і вони були краще захищені від нападів, тут склалися більш сприятливі умови для розвитку культури, вона розвивалася інтенсивніше, ніж на Правобережжі і на західноукраїнських землях.
Події визвольної війни 1648—1654 pp., подальша боротьба проти іноземних загарбників викликали піднесення усної народної творчості. У час війни і в перші роки після її закінчення виникло багато народних дум, історичних пісень і переказів, у яких на першому плані стояла народно-визвольна боротьба проти польських магнатів і шляхтичів, проти шляхетської Польщі, оспівувалися славні перемоги народу, прославлялися Богдан Хмельницький, Нечай, Богун, Кривоніс (Перебийніс), Морозенко, Іван Сірко та інші ватажки, подавався епічний образ героїчного народу. Велику популярність серед широких мас мали Дума про Хмельницького й Барабаша, пісні про перемогу під Жовтими Водами, про Корсунську битву, про похід козацьких військ у Молдову, про смерть Хмельницького та ін.
У народних думах і піснях цих часів відбито також соціальне розшарування, класові суперечності між бідняками й багатіями, боротьбу між заможними козаками-дуками й сіромою. Особливо яскраво це змальовано в думі про козака-нетягу Феська Ганжу Андибера.
Архітектура і образотворче мистецтво.
Архітектура й будівництво в другій половині XVII ст. в Україні продовжували розвиватися на місцевій самобутній народній основі. Водночас вони зазнавали впливу російської і західноєвропейської архітектури. Українські архітектори запозичували й творчо застосовували прийо ми стилю барокко (від італійського barocco — вигадливий, химерний), для якого характерними були декоративна пишність, вигадливість, мальовничість.
На селі і значною мірою в містах як будівельний матеріал використовувалось переважно дерево. Саме з дерева будували хати селян, міщан, козаків, часто й будинки козацької старшини, сільські церкви. У містах частіше споруджували будівлі з цегли й каменю — гетьманські палаци, будинки старшини, магістратів, споруди монастирів,
церков. Якщо на Правобережжі міста майже не розвивалися, то міста Лівобережжя й Слобожанщини, насамперед Київ, Чернігів, Переяслав, Новогород-Сіверський, Батурин (у ньому з 1669 по 1708 р. перебувала гетьманська резиденція), Харків, Суми, Стародуб та ін,, інтенсивно розбудовувалися. Наприкінці XVII ст. в Києві російський .зодчий Йосип Старцев збудував кам'яні собори Микільського (1690—1696) і Братського (1690—1693) монастирів, архітектор Йоганн Баптіст — Троїцький собор у Чернігові (1679—1695). Він же з Мартином Томашевським спорудив Преображенський собор Мгарського монастиря біля Лубен (1684—1692), Покровський собор у Харкові (1689) та ін. До визначних пам'яток кам'яної архітектури цих часів належать також Іллінська церква в Суботові, збудована при Богдані Хмельницькому, і Троїцька церква Густинського монастиря біля Прилук (80-ті роки XVII ст.).
Загальною тенденцією у розвитку образотворчого мистецтва в Україні в другій половині XVII ст. був дедалі ширший відхід художників від релігійних тем і підвищення інтересу до світських сюжетів, реального життя, образів і переживань людей. Під впливом стилю барокко багато творів живопису відзначалися пишністю, декоративністю, яскравим колоритом, грою кольорів. Найважливішими пам'ятками монументального живопису є іконостаси, зокрема іконостас Єлецького монастиря в Чернігові (1669—1676), Богородчанський іконостас, створений для скиту Манявського майстром Іовом Кондзелевичем з Волині, іконостаси, виготовлені в 1667—1700 рр. Іваном Рутковичем із Жовкви, та ін.
Будинки прикрашалися різьбою по дереву, різноманітним орнаментом, картинами, зокрема популярними малюнками на теми «Козак Мамай» і «Чайки».
У той же час у XVII ст. в Україні зростали міста, ремесла, розширювався товарний обмін між окремими місцевостями, що означало початок злиття невеликих місцевих ринків у один загальнонаціональний ринок. Почалося складення національних зв'язків. А це, в свою чергу, було важливим чинником, який визначав початок перетворення української народності в націю.
Освіта і друкарство.
Після визвольної війни 1648—1654 pp. на Україні у багатьох селах існували початкові (дяківські), школи, в яких навчалися діти козаків, селян, духівництва. Учителями здебільшого були дяки.
У містах продовжували існувати школи, утримувані братствами. В них учні вивчали мови — слов'яно-руську, латинську, грецьку, польську, діалектику (мистецтво вести полеміку), граматику, риторику, піїтику, а у вищих класах — математику, астрономію і музику.
Головним осередком освітнього, наукового, літературного і всього культурного життя України і в другій половині XVII ст. залишався Київ. Визначну роль відіграла Київська (Києво-Могилянська) колегія. У ній навчалося щороку близько 1 тис. учнів як з України — діти козацької старшини, духівництва, рядових козаків, міщан, так і з Росії, Білорусі, Молдови, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції та інших країн. У Київській колегії навчалися, а потім викладали визначні вчені й письменники — Лазар Баранович) Іоаникій Галятовський, Інокентій Гізель та ін.
Немало вихованців Київської колегії, які стали видатними діячами освіти й культури, такі як Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Симеон Полоцький та ін., переселилися до Росії і відіграли визначну роль у розвитку російської культури. Вони організовували в Росії навчальні заклади, зокрема духовні училища, працювали в галузі літератури, науки, книгодрукування, музики та ін. Слов'яно-греко-латинську академію в Москві в 1687 р. заснував вихованець Київської колегії білорус Симеон Полоцький. Серед перших її викладачів було багато українців, вихідців з Київської колегії.
На українських землях, підвладних Польщі, — у Східній Галичині й на Правобережжі — продовжували існувати єзуїтські, протестантські та уніатські школи. Відкритий у Львові в 1661 р. університет польсько-шляхетські кола також використовували для полонізації й окатоличення українського населення.
Багато українців, передусім дітей козацьких старшин, шляхтичів, духівництва навчалося в закордонних університетах — у Лейпцігу, Гейдельберзі, Лейдені, Геттінгені, Страсбурзі, Падуї, Лондоні, Парижі, Празі та ін. Так, за кордоном навчалися письменники М. Смотрицький, Сильвестр Косів, Інокентій Гізель, Феофан Прокопович та ін. Україна взагалі не відгороджувалася від Європи, від західної культури.
22.
