В арсеналі козацького, тобто українського літописання ХVІ – ХVІІІ ст.,
найважливіше місце посідають: “Літопис Самовидця”, “Літопис Самійла
Величка” та “Літопис Григорія Грабянки". Як справедливо зазначають
дослідники [2, 114, 153–154], ці пам’ятки, з одного боку, стали логічним
продовженням традицій українського літописання княжої доби, а з іншого –
утвердили новий етап його розвитку. До літописних пам’яток козацької
доби відносять також літописні записи родини Лизогубів, “Уманський
літопис” у складі хроніки Ф.Сафоновича, ”Літописець” Василя Дворецького
та ін. Залишки літописної традиції характерні для творів Стефана
Лукомського, Петра Симоновського та ін. Поглиблене дослідження козацьких
літописів як першоджерел національної суспільно-політичної та історичної
думки кінця ХVІІ – XVIII ст. створює додаткові можливості для осмислення
витоків та безперервності українознавчих досліджень, а також передумови
для інституціоналізації українознавства як науки у 2-ій половині ХІХ ст.
Як відомо, понад сто років на Лівобережній Україні існувала автономна
козацька держава Гетьманщина, яка мала окреслену територію, власну управлінську адміністрацію, військо, судочинство, фінанси, проводила
відносно незалежну економічну, соціальну і культурну політику,
підтримувала міжнародні контакти. Незважаючи на ліквідацію російським
царизмом Гетьманщини, її державницькі та культурні традиції значно
впливали на українське національно-культурне пробудження кінця XVIII –
1-ої половини XIX ст., сприяли зародженню нового етапу українського
літописання як важливого рубежу на шляху становлення наукової
національної історіографії, а відтак – і українознавства як системи
знань про Україну.
Твори козацької старшини належать до унікальних пам'яток української
історичної і політичної думки і проливають світло на найважливіші події
української історії від найдавніших часів до початку XVIII ст.
Проблематика козацького літописання тісно пов'язана з темою
національно-визвольного руху, боротьби за відновлення козацьких
вольностей та української державності. Червоною ниткою через усі
літописи проходить ідея захисту автономних прав козацтва та всього
українського народу. Їх автори мали за мету не тільки зафіксувати для
потомків героїчні сторінки української минувшини, але й закласти в
суспільній свідомості національну ідентичність, розуміння необхідності
відродження української державності, розвитку національної культури і
мови. Вони сприяли утвердженню в суспільному вжитку таких ключових
понять, як “Україна”, “український народ”, “українська земля”, “нація”,
“Вітчизна” та ін., їх цілісного розуміння стосовно всієї етнічної
території України та її народу.
Літописи Г.Грабянки, С.Величка та ін. пройняті мазепинським духом
автономізму, відстоювання демократичного полково-сотенного устрою
Гетьманщини. Вони возвеличили справедливість Визвольної війни
українського народу, патріотизм, військовий талант і мудрість її
провідників, насамперед Б.Хмельницького. Козацькі літописці зробили
важливий крок на шляху поступового переходу від систематизації фактів і
описування подій до їх осмислення і пояснення. Звертаючи увагу на цю
сторону їх спадщини, видатний фахівець у галузі генеалогії
В.Модзалевський, котрий плідно досліджував біографії провідних
представників української шляхти та козацької старшини, рекомендував
історикам звернутися до свідомісної сфери історичного процесу середини
XVII – XVIII ст.: „В українській історичній літературі є велика
прогалина: майже зовсім не вивчена історія Гетьманщини з боку її
ідеології...
19.
