Соціально-екнонмічні експерименти й "культурна революція" в Китаї.

Події другої половини 50-х років у СРСР позначились і на розвиткові Китаю. Гасла М. Хрущова —«Наздогнати й перегнати США в галузі економіки», «Нинішнє покоління радянських людей буде жити за комунізму» - втілились у ще більш авантюристичному курсі Мао Цзедуна. Він закликав побудувати комунізм у Китаї за дві-три п'яти­річки.

З серпня 1958р. протягом кількох місяців усе сільське населення Китаю було загнане у 26 тис. «народних комун». Характерною озна­кою їх було тотальне одержавлення власності — від присадибних діля­нок, худоби аж до речей особистого вжитку. Ще однією характерною рисою була воєнізація праці, створення «трудових армій». Селяни, об'єднані у роти, батальйони, полки, на світанку солдатським кроком вирушали на польові роботи, а повертались у домівки після заходу сонця. Платнею за роботу була миска рису.

На початку 60-х років загострились радянсько-китайські відноси­ни. Мао Цзедун виступив проти розвінчання М. Хрущовим культу особи Сталіна. Більше того, він став претендувати на місце вождя міжнародного комуністичного руху, яке завжди належало лідерові КПРС. Ідеологічні суперечки радянських і китайських комуністів поступово призвели до згортання економічних, торговельних зв'яз­ків, а згодом і до прикордонних збройних сутичок у другій половині 60-х років. ,

 «Велика культурна революція» проводилася у 1965—1976 рр. і стала апогеєм культу особи Мао. Вона розпочалася у листопаді 1965 р. репресіями проти творчої інтелігенції, викладачів вищої школи.

На початку 1967 р. реальна влада у країні почала переходити до війсь­кових. Вони створювали нові органи партійної та адміністративної влади (ревкоми). Хунвейбіни виконали свою роль, і нова влада, не га­ючи часу, з ними розправилась. Мільйони їх було вислано на «переви­ховання» у віддалені села/У результаті кампанії по створенню ревкомів, що завершилась восени 1968 р., було встановлено безпосередній контроль збройних сил над усіма адміністративно-територіальними одиницями Китаю.

Режим особистої влади Мао Цзедуна тримався на міцній соціальній базі партійних, військових та господарських функціонерів усіх ран­гів, їх призначали тільки згори, враховуючи відданість ідеям кому­нізму. Вони мали певні пільги і міцно за них трималися (розподіл житла, продовольства, побутової техніки тощо).

9 вересня 1976 р. на 83-му році життя помер Мао Цзедун. Ще до за­вершення траурних церемоній розпочалася гостра боротьба за владу, у результаті якої багатьох із найближчого оточення померлого вождя було заарештовано. Вдову Цзянь Цінь та ще трьох високопоставлених партійних соратників Мао оголосили «бандою чотирьох», звинуватив­ши їх у проведенні руйнівної «великої культурної революції». Судо­вий процес над ними засвідчив причетність Мао до масових репресій, які торкнулися близько 100 млн осіб.

Процес над «бандою чртирьох» тимчасово примирив молодих вису­ванців «культурної революції» на чолі з Хуа Гофеном, який після смерті Мао монополізував усі керівні посади в партії та державі, і стару гвар­дію, очолену реабілітованим Ден Сяопіном. Однак поступово партій­на номенклатура з оточення Ден Сяопіна витіснила Хуа Гофена. У червні 1981 р. Головою КПК став Ху Яобан.

Ще в середині 60-х років Ден Сяопін висунув ідею «чотирьох модерні­зацій» Китаю: у промисловості, сільському господарстві, науці й обороні. Ідею не було схвалено у вищих ешелонах влади, однак вона стала популярною в народі. Курс «чотирьох модернізацій» підтримали дисиденти,) серед яких виділялась організація «Стіна демократії». Виникнення її було пов'язане з квітневими подіями 1976 р., коли члени організації вивішували листівки - «дацзибао» - на площі Тяньаньмень. Дисиден­ти закликали владу дозволити різні політичні рухи, дати змогу їм вис­ловлюватися, звільнити всіх політичних в'язнів. Керівництво КПК не вступило в діалог з опозицією. Навпаки, репресії посилились.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КНР

У перше десятиріччя комуністичної влади Китай свою зов­нішню політику будував з оглядом на Москву, яка міцно тримала ва­желі економічної і військової допомоги Пекіну, Лідери обох комуніс­тичних партій були одностайними щодо головної мети своєї діяль­ності — поширення комуністичних ідей у світі, що у практичній площині означало насаджування комуністичних режимів на Сході. .

Восени 1958 р. пекінське керівництво за підтримки СРСР спробува­ло збройним шляхом вирішити проблему «двох Китаїв» — возз'єднати Тайвань з КНР. США виступали гарантом незалежного розвитку острівної рес­публіки, а за спиною Пекіна стояв Радянський Союз, США рішуче стали на бік Тайваню, і це посилило антиамериканську спрямованість зов­нішньої політики КНР.

Уряд КНР постійно погрожував Сполученим Штатам війною, ого­лошуючи «суворе і останнє попередження» за порушення американсь­кими літаками і човнами повітряного та водного просторів Китаю, куди відносили й територію та акваторію Тайваню.

Одночасно зміцнювалось радянсько-китайське співробітництво, особливо у військовій галузі. СРСР передав Китаю десятки базових підприємств оборонної промисловості, технологію виготовлення сучас­ної зброї. Співпраця військових дійшла навіть до обговорення проекту створення спільного радянсько-китайського тихоокеанського флоту.

Перші незгоди у радянсько-китайських відносинах виникли у зв'яз­ку з відмовою Москви передати КНР атомну зброю. З початком «культурної революції» пекінське керівництво оголосило «смертельними ворогами» Китаю СРСР і США. У середині 60-х років у пекінського керівництва склалася зовнішньо-стратегічна концепція, суть якої, за словами Мао Цзедуна, полягала у тому, щоб підштовхнути до смертельної сутички двох «тигрів» — СРСР та США, а «мудрій мавпі», Китаєві, залишити роль спостерігача дво­бою. Із появою у Китаї ядерної зброї (1964) така концепція загрожува­ла світовою катастрофою.

У пошуках виходу з ізоляції китайський уряд наприкінці 60-х років по­слабив критику США і розпочав пошуки контактів із Заходом. Важ­ливою подією у міжнародному житті стало відновлення прав КНР у ООН. Восени 1971 р. "й було виздано спадкоємницею Республіки Ки­тай — однієї із засновників ООН.

У лютому 1979 р. вперше у світовій історії розпочалася війна між соціалістичними державами - Китаєм та Соціалістичною Республікою В'єтнам зі значними втратами війська КНР відступили.

У 80-х роках було вирішено долю Гонконгу та Макао - відповідно англійської та португальської колоній на території Китаю. У 1997 р. у Гонконгу, згідно з укладеною угодою, підняли китайський прапор, однак протягом 50 років там зберігатиметься існуюча система госпо­дарювання та життя. Така доля Макао у 1999 р.

Динамічно розвиваються китайсько-українські відносини. 4 січня 1992 р. КНР оголосила про дипломатичне визнання української дер­жави. У 1997 р. товарообіг між Україною та КНР досяг 1 млрд. дола­рів США. За обсягами торгівлі Китай став другим після Росії торго­вим партнером України. Президент Л. Кучма, перебуваючи з офіцій­ним візитом у КНР в грудні 1995 р., визначив, що є всі можливості вже до кінця цього століття збільшити обсяг двосторонньої торгівлі, довів­ши його до 2-3 млрд. американських доларів на рік. Президент Укра­їни назвав конкретні галузі, де існують цілком реальні резерви роз­ширення зв'язків: металургія, хімія, енергетичне машинобудування, судно - і авіабудівна, текстильна промисловість, космічна сфера, сільське господарство.

У 1979 р. Ден Сяопін сформулював «чотири принципи», які згодом дійшли до оновленої конституції КНР 1982 р.:

-дотримуватися соці­алістичного шляху;

-дотримуватися диктатури пролетаріату;

-дотримуватися керівної ролі Компартії;

- дотримуватися марксизму-ле­нінізму та ідей Мао Цзедуна.

Першою серед реформ стала перебудова сільського господарства. Найбільших показників досягнув його приватний сектор. Поширеним методом реформи була передача землі селянським родинам у довго­строкову оренду. Селяни продавали основну частку врожаю за віль­ними цінами і лише певну частину здавали на держзамовлення. При­бутки селян зросли. Заможність уже не вважалася злочином.

З 1979 р. китайські комуністи приступили до пошуків нетрадицій­них для них шляхів економічного розвитку. Розпочався експеримент зі створення підприємств із змішаним капіталом. Для заохочення іно­земних вкладень на китайському узбережжі створювали спеціальні економічні зони. Найбільшою з них стала Тяньцзінська. Там збудова­но 40 важливих промислових об'єктів. Такі зони мають суворий при­кордонний контроль, робота в них надається на конкурсній основі.

З 1984 р. розпочалася реформа системи управління державною про­мисловістю, мета якої - відмовитися від централізованого директив­ного плану і впровадити ринкові відносини. Разом з тим, уряд не від­важився на закриття збиткових підприємств. Як і раніше, перевага у фінансуванні надавалася оборонній промисловості, космічним програ­мам. Китай має у цих галузях певні досягнення: володіє ядерною зброєю, запускає власні супутники.

Закликаючи до збагачення, Ден переконував: «Бідність — не соціа­лізм», не може бути багатої і сильної держави, де народ живе бідно. За роки реформ більш як у чотири рази збільшився валовий національ­ний продукт і значно підвищився життєвий рівень народу.

Формула Ден Сяопіна - «соціалізм із китайською специфікою» - майже не торкнулася партійної системи. Партійний контроль і надалі пронизує усі сфери суспільства.

Розвал «світової системи соціалізму» вселив у народи Китаю надію на послаблення тоталітаризму всередині країни. У березні 1989 р. посилився широкий демократичний рух молоді за права людини. На центральній площі Пекіна відбувались демонстрації, мітинги, сотні студентів голодували на знак протесту проти репресивної політики влади.

У травні 1989 р. у Пекіні було запроваджено воєнний стан.

19 лютого 1997 р. на 93-му році життя помер Ден Сяопін. На відміну від обстановки, що склалася після смерті Мао, розпочалася боротьба у вищих ешелонах влади. У сьогоднішньому Китаї зберігається стабіль­ність і далі проводиться курс реформ, започаткований Деном.

У вересні 1997 р. відбувся XV з'їзд КПК, який підтвердив єдність вищого партійного керівництва. Лідер партії Цзян Цземін закликав дотримуватися ідей марксизму-ленінізму, ідей Мао Цзедуна і теоре­тичної спадщини Ден Сяопіна.