Гоміньдану.
Громадянська війна Гоміндану та комуністів
Причини
Відмінності програмних цілей Гоміндану і КПК:
— комуністи — за продовження революції, встановлення диктатури пролетаріату і селянства, націоналізацію підприємств і банків; . •
— Гоміндан — за проведення реформ, оскільки революцію завершено
Основні події
1927 р. — масові репресії проти комуністів.
Комуністичні повстання, тактика партизанських дій.
1931 р. — проголошення Шаньксійської радянської республіки.
1930-1934 рр. — п'ять походів Гоміндану проти радянських районів, створених комуністами;
розбито Червону армію Китаю та ліквідовано радянську владу.
1934-1935 рр. — «Великий похід» партизанської армії КПК на чолі з Мао Цзедуном.
1936 р. — відновлення коаліції КПК і Гоміндану для боротьби з японською інтервенцією
Резуль¬тати
Виснаження країни тривалими війнами. Нестабільність союзництва КПК і Гоміндану
Політика уряду Чан Кайші
Внутрішня політика
Реформи у сфері фінансів і промисловості:
— контроль над фінансовою системою;
— формування могутнього державного сектора у промисловості;
— заохочення приватного підприємництва;
— закони про захист інтересів приватних власників;
— обмеження привілеїв іноземного капіталу.
Реформи у сфері соціальних і трудових відносин:
— створення системи державних профспілок;
— встановлення мінімальної зарплати.
Аграрна реформа:
— обмеження розміру орендної плати;
— обмеження земельних володінь.
Розвиток транспорту, зв'язку, освіти
Зовнішня політика
• Прагнення встановити тісні стосунки із США та Великою Британією.
• 1931 р. — початок визвольної війни проти Японії.
• Відмова СРСР у наданні Чан Кайші допомоги у боротьбі з Японією
Результати
Політичні вигоди від реформ отримали насамперед великі міста.
Становище селянства суттєво не змінилося.
Безрезультатна зовнішня політика
Гоміндан і комуністична партія (1921—36)
У 1921—1925 рр. СУНЬ ЯТСЕН, глава міського уряду в Кан¬тоні, під впливом російської революції та непу і завдяки відмові радянської Росії від усіх прав і концесій у Китаї (1920) готовий до співробітництва між гомінданом і КПК (заснована 1921).
1-й з'їзд Гоміндану приймає"З народні вчення" Сунь Ятсена як політичну програму партії: єдність народу (націоналізм), права народу (демократія), добробут народу (соціалізм). Прийняття комуністів до гоміндану Організація партії здійснюеться радянськими радниками (БОРОДІН), війська будуються за російським зразком (ген. БЛЮХЕР) та засну¬вання військової академії у Вампу (військове керівництво здійснює ЧАН КАЙШІ, ПОЛІТИЧНЕ керівництво ЧЖОУ ЕНЬЛАЙ).
1925 - смерть СУНЬ ЯТСЕНА, створення національного уряду в Кантоні.
1925 Розстріл демонстрації студентів у Шанхаї британською поліцією. Рух 30-го травня викликає Національну революцію 1925—1927 рр.
1926 Похід революційного війська під командуванням Чан Кайші (1887—1975) проти мілітаристських клік у Центральному й Північному Китаї.
Взяття Ханькоу (серпень), який стає резиденцією національного уряду (листопад 1926), Шанхая і Нанкіна (березень 1927).
1927 р. Розрив ЧАН КАЙШІ З КПК й усунення ко¬муністів у Шанхаї (зв'язок з банками, велики-ми купцями й антикомуністичними членами гоміндану)
1927—36 Панування гоміндану (“Нанкінське десятиріччя”)
• Утворення національного уряду в Нанкіні: страта ко¬муністів, повернення БОРОДІНА ДО Радянського Союзу
• Північний похід Чан Кайші завершується всту¬пом до Пекіна й об'єднанням Китаю, який стає однопартійною державою на основі "п'ятьох
влад" (виконавча, законодавча, судова, переві¬ряюча і контролююча) З 1931р. спостерігаються успіхи в т.зв. "період виховую¬чого уряду": відновлення поселення інозем¬ців, скасування екстериторіальних прав, внут¬рішніх мит, поселення в Шанхаї і китайське морське мито залишаються під іноземним управлінням. Підтримка з боку США та Англії. Відмова від земельної реформи. Реанімація традиційної конфуціанськоі ідеології (1934) і перехід до військової диктатури (офіцерська кліка у Вампу).
Спираючись на селянські об'єднання (селяни — 85% китайського населення), вдається створити комуністичні бази в Цзянсі та Фуцзяні на чолі з Мао Цзедуном (1893—1976) і ЧЖУ ДЕ (прихильника експропріації поміщиків) Травень 1928 заснування Червоної Армії в Хунані, яка в 1930—34 рр. після п'ятьох марних походів ЧАН КАЙ¬ШІ, спрямованих на її знищення, в 1934—35, під час Великого походу, йде до Яньаня.
1936 Створення головної штаб-квартири КПК у Яньані на чолі з Мао ЦЗЕДУНОМ.
Китайсько-японська війна (1937—1945)
Після Мукденського інциденту — загар¬бання Маньчжурії Японією, бої за Шанхай (1932), окупація провінції Жехе (1933). У 1936 р., після взяття в полон ЧАН КАЙШІ, В Сіані укладається перемир'я між гомінданом і КПК та визнається ЧАН КАЙШІ, ЯК ВОЖДЬ у бороть-бі проти Японії.
1937 Інцидент на мосту Марко-Поло поблизу Пекіна стає початком війни між Японією і Ки¬таєм. Маніфест про співпрацю між гомінданом
і КПК (передбачав власні війська і суверенні області). Пе¬реїзд національного уряду до Чунціна.
1940 Утворення дружнього японцям уряду на чолі з ВАН ЦЗІНВЕЄМ у Нанкіні.
1943 Відмова союзників від усіх привілеїв за "не¬рівними угодами" для відвернення сепаратного миру гомінданівського уряду з Японією.
РОЗГОРНУТО:
Загальний вплив Першої світової війни на колонії та напівколонії
На початок новітнього часу переважна більшість афро-азіатських країн була колоніями або напівколо¬ніями провідних імперіалістичних держав. Вони пе¬ретворились в надійні джерела сировини, допоміжних матеріалів, напівфабрикатів, у сфери вигідного збуту промислових товарів, вкладення капіталів, використан¬ня дешевої робочої сили. Володіння колоніями і зона¬ми економічного впливу дозволяло імперіалістичним державам утримувати сильні позиції на світовому ринку. В Азії та Африці вони мали також значні стра¬тегічні та геополітичні інтереси.
В 1914 р. колоніальні володіння Англії займали територію 33,5 млн. кв. км з населенням майже 400 млн. чол., Франції - 10,6 млн. кв. км з населен¬ням 50 млн. чол., Німеччини - 3 млн. кв. км з насе¬ленням 13,3 млн. чол. В кінці XIX - на поч. XX ст. на шлях колоніальних загарбань стали США і Японія, інтереси яких зіткнулися з інтересами «старих» коло¬ніальних імперій. Імперіалістичні суперечності при¬звели до Першої світової війни (1914-1918), в якій пе¬ремогли держави Антанти.
Колонії і напівколонії були насильно втягнуті мет¬рополіями у війну, змушені були захищати чужі для них інтереси. На територіях багатьох країн розгорну¬лись бойові дії, що призвело до величезних матеріальних збитків. Мирне населення зазнавало безжалісного пограбу¬вання з боку військ, властей, тимчасових правителів. Місцеві жителі примусово зганялись на будівництво доріг, військових об'єктів з надзвичайно важкими умовами праці. Колонії були перетворені в тилові бази воюючих метрополій, змушені були надавати їм сировину і навіть промислові товари. Чоловіче на¬селення зазнавало примусової мобілізації, воювало на найбільш небезпечних ділянках фронтів.
Серйозно погіршилось становище широких верств населен¬ня афро-азіатських країн, суттєво знизився їх і без того невисо¬кий життєвий рівень. Ціни на продовольство, товари першої необхідності скрізь зростали. Багато товарів взагалі зникли з продажу внаслідок скорочення або припинення їх імпорту. Навіть у країнах, розташованих далеко від фронтів, порушились уста¬лені економічні зв'язки, що спричинило дезорганізацію госпо-дарства. Населення страждало від голоду, епідемій тифу, іспанки та інших тяжких хвороб. Війна принесла народам Азії та Аф¬рики розруху, масове зубожіння, економічні негаразди.
З іншого боку, війна сприяла розвитку ринкових відносин в колоніях і напівколоніях, бо послабила тиск Заходу на їх еконо¬міку. Зайняті війною метрополії були змушені перевести свою промисловість на виконання військових замовлень. Скорочення ввозу товарів створило умови для зростання національного ка¬піталізму і економічного зміцнення національної буржуазії, яка була зацікавлена і в отриманні політичних прав.
В роки війни мільйони людей змушені були залишити свої рідні місця, сотні тисяч брали участь у боях і навчилися володі¬ти зброєю. їх рівень знань розширився, вони побачили світ, зро¬зуміли сильні й слабкі сторони своїх поневолювачів-колоніза¬торів і готові були боротися за свої інтереси.
Підсумки Першої світової війни підвела Паризька мирна конференція, яка відбувалася з деякими перервами з 18 січня 1919 р. по 21 січня 1921 р. В її роботі взяли участь представни¬ки 32 країн, але фактично всі найважливіші рішення з огляду на нове співвідношення сил на світовій арені приймали Англія, США, Франція та Італія. Були укладені мирні договори з пере¬моженими державами - Німеччиною, Австрією, Угорщиною, Бол¬гарією, Туреччиною. Створювалась нова міжнародна організація - Ліга націй, яка мала сприяти розвитку співробітництва між народами і гарантувати їх безпеку. Під прикриттям Ліги націй і був проведений розподіл колоній Німеччини і володінь Османсь¬кої імперії між державами-переможницями. Вводилася мандатна система на управління цими територіями, оскільки їх народи нібито не здатні самостійно керувати економікою і політич¬ним життям. Мандати на управління поділялися на три кате¬горії. До першої входили колишні турецькі території, визнан¬ня незалежності яких допускалось після досягнення певного рівня розвитку. Держава, яка мала мандат на управління, сама визначала строк, коли підмандатні території могли претенду¬вати на незалежність. Це стосувалося арабських країн. Англія отримала мандати на Ірак, Трансйорданію та Палестину, Фран¬ція - на Сирію і Ліван. До другої категорії потрапили німецькі колонії в Центральній Африці - Того, Камерун. їм не було надано ніяких гарантій щодо одержання незалежності навіть у майбутньому. Третю категорію складали колонії Німеччини на Тихому океані і в Південно-Західній та Південно-Східній Аф-риці, які фактично перетворювались у володіння країн, що отримали мандати (Японія, Австралія, Нова Зеландія і Південно-Африканський Союз). Під контроль Японії передавалась ки¬тайська провінція Шаньдун.
Мандатна система не лише підтверджувала право колоніза¬торів на володіння чужими територіями, але й установлювала колективну відповідальність імперіалістичних держав за збере¬ження колоніалізму.
Паризька мирна конференція не зняла цілком міжімперіалістичних суперечностей і претензій. США і Японія вважали, що її рішення далеко не повністю враховували їх нову роль у міжнародних відносинах після Першої світової війни. Супер¬ництво великих держав у Азіатсько-Тихоокеанському регіоні тривало. Врегулювати конфлікти і спірні питання мала Вашин¬гтонська конференція, яка працювала з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. В ній взяли участь США, Англія, Японія, Фран¬ція, Італія, Бельгія, Голландія, Португалія і Китай.
Конференція зафіксувала нове співвідношення сил між імпе¬ріалістичними державами на Далекому Сході. Були прийняті договори чотирьох, п'яти і дев'яти держав.
За «договором чотирьох» США, Англія, Франція і Японія погодились поважати право кожної з них на острівні володін¬ня в районі Тихого океану і домовились про взаємні консуль¬тації, якщо ці права будуть порушуватись якоюсь державою. Припинялась дія англо-японського союзу 1902 p., який зачі¬пав інтереси США.
П'ять держав - США, Англія, Японія, Франція, Італія - укла¬ли угоду про обмеження морських озброєнь. Встановлювалось співвідношення між лінійними флотами цих держав у пропорції 5:5:3:1,75:1,75. США, Британська імперія і Японія погодились зберегти статус-кво щодо укріплень і морських баз на Тихому океані. «Договір п'яти» означав першу перемогу США над Ан¬глією в боротьбі за панування на морях.
Всі учасники конференції підписали «договір дев'яти» про Китай. Він проголошував принцип визнання суверенітету і те¬риторіальної цілісності Китаю. Це була декларація, позбавлена практичного змісту, бо договір не відміняв системи нерівноправ¬них угод з Китаєм. Водночас він зобов'язував всі нації дотриму¬ватися принципу «рівних можливостей» у торгівлі й промис¬ловій діяльності на всій території Китаю. Японія договір підпи¬сала, але боротьбу за переважне і навіть монопольне право гра¬бувати Китай не припинила.
Досягнуті у Вашингтоні угоди стали доповненням і розвит¬ком угод, вироблених на Паризькій мирній конференції. Ними завершується створення версальсько-вашингтонської системи післявоєнного світу. Ця система тимчасово врегулювала супе¬речності між головними капіталістичними державами, але не припинила подальшої боротьби між ними.
Таким чином, після Першої світової війни Англія і Фран¬ція розширили свої колоніальні володіння, зберегли і зміцнили провідне становище в колоніальному світі. Збільшили свої ко¬лоніальні здобутки США, Японія, Італія. Метрополії не збирали¬ся добровільно відмовлятися від панування над афро-азіатськими країнами, від тих вигод і переваг, які воно давало. Народи колоній і напівколоній пересвідчилися, що вони можуть здобути свободу, незалежність і самостійність лише ціною напруженої і безкомпромісної боротьби.
Основні риси суспільно-економічного ладу Китаю. Напівколоніальний статус
Китай був напівколонією великих держав. Особливі права і привілеї тут мали Англія, Франція, Росія, Японія, Німеччина. Ве¬лику активність щодо проникнення в Китай виявляли США. Імпе¬ріалістичні держави розділили Китай на сфери впливу. Для їх торгівлі було відкрито 100 портів. Імпортні товари звільнялись від внутрішніх мит, а ввізні мита не могли перевищувати 5%. Держави мали право тримати в Китаї свої війська, флот, поліцію, органи розвідки. 254 тис. іноземців на території Китаю користу¬вались правом екстериторіальності - підлягали лише консульській юрисдикції і були непідсудні китайським законам.
Іноземні монополії пану¬вали в економіці країни. На початок новітнього часу в Китаї діяло 6,5 тис. інозем¬них фірм. В 1918 р. загальна сума іноземних капіталовкла¬день оцінювалась в 1 млрд. 691 млн. дол., у тому числі прямі інвестиції - 1 млрд. 92,8 млн. дол.; заборгованість китайського уряду становила 575,4 млн. дол.
В роки Першої світової війни зміцнилися позиції на¬ціональної буржуазії. Кіль¬кість китайських підприємств збільшилася в 2,5 рази, а чи¬сельність робітників на них -у 2 рази. Капітал китайських компаній зріс у 1,5 рази. До¬сить швидко розвивались такі галузі національного виробництва, як харчова, паперова, шовко¬мотальна. Національна буржуазія була незадоволена економіч¬ним і політичним засиллям великих держав у Китаї.
Після падіння монархії (1912) Китай перестав існувати як централізована держава. В ньому склалося два уряди. Північний, або центральний, уряд знаходився в Пекіні. В провінції Гуан-дун Сунь Ятсен створив південний уряд Китаю. Його столицею було місто Гуанчжоу. Ні північний, ні південний уряд не кон¬тролювали ситуацію на своїй території. Реальна влада належа¬ла мілітаристським угрупованням. Генерали-мілітаристи, ви-користовуючи підтримку імперіалістичних держав, встановлю¬вали свою диктатуру в провінціях і групах провінцій. Вони запроваджували податки, внутрішні митні збори, випускали гроші тощо. Військові не підкорялись центральному уряду в Пекіні або підкоряли його собі, вели постійні міжусобні війни. Мілітаризм різко погіршував ситуацію в країні, доводив насе¬лення до повного зубожіння.
На антиімперіалістичну боротьбу готові були піднятися широкі верстви китайського народу. Їх інтереси об'єктивно ви¬ражала Національна партія - Гоміндан, створена Сунь Ятсеном. В 1917-1919 pp. Сунь Ятсен написав працю «Програма будів¬ництва країни», що складалась із трьох книг - «Соціальне буді¬вництво (Перші кроки народовладдя)», «Духовне будівництво (Вчення Сунь Веня)», «Матеріальне будівництво (Промисловий план)». Він підбив підсумки розвитку Китаю після революції 1911-1913 pp. і сформулював головні завдання, які стояли перед китайським суспільством. У політичній сфері Сунь Ятсен кон¬статував відсутність демократичних традицій і силу традицій деспотизму, що призвело до хаосу і всевладдя генералітету. Тому він пропонував ввести період політичної опіки Гоміндану над народом, під час якого необхідно виховувати маси і формувати передумови для справжнього народовладдя. В економічній га¬лузі він доводив необхідність модернізації з урахуванням світо¬вого досвіду і китайських реалій. Провідну і регулюючу роль в економічних процесах, на його думку, мала відігравати держава. Соціальну систему майбутнього Китаю Сунь Ятсен назвав «дер¬жавним соціалізмом», не конкретизуючи змісту цього терміну, а лише зазначивши, що він має захищати інтереси народу. Фак¬тично, Сунь Ятсен виступав за побудову буржуазно-демократич¬ної республіки.
«Рух 4 травня» 1919 р.
Першим великим народним виступом став «Рух 4 травня» 1919 р. Приводом до нього послужило рішення Паризької мир¬ної конференції про передачу Японії китайських територій -колишніх володінь Німеччини в провінції ПІаньдун з портом Ціндао. 4 травня 1919 р. студенти Пекіна вийшли на демонстра¬цію з вимогами захистити суверенітет Китаю, не підписувати Версальський договір, покарати зрадників національних інтересів. Глава пекінського уряду генерал Дуань Ціжуй кинув проти сту¬дентів поліцію і війська. «Рух 4 травня» охопив більшість вели¬ких міст Китаю. В ньому на патріотичній основі об'єдналися студенти, інтелігенція, ремісники, торговці, підприємці, пролета¬ріат. Створювались студентські асоціації, купецькі товариства, інші організації. Вони проводили мітинги, демонстрації, збори. Почався бойкот японських товарів. У Париж на адресу китайсь¬кої делегації було відправлено близько 7 000 телеграм протес¬ту. Під тиском широких верств населення прояпонський пекін¬ський уряд дав розпорядження звільнити заарештованих учас-ників руху і заявив про свою відмову підписати Версальский договір. «Рух 4 травня» 1919 р. сприяв консолідації антиімпері¬алістичних сил у Китаї. Багато його учасників у майбутньому стали відомими громадськими діячами, членами Гоміндану, КПК, відігравали важливу роль у політичному житті країни.
Створення КПК. І і II з'їзди КПК
Із середовища радикально настроєної інтелігенції, активістів «Руху 4 травня» вийшли перші китайські марксисти – Чень Дусю, Лі Дачжао, Ден Чжунся, Чжан Тайлей, Пен Дай та ін. Інтерес викликали ідеї революційного перетворення світу і запровадження соціальної справедливості, які вони трактували, виходячи з конкретних умов своєї країни. В плані практичного втілен ня цих ідей китайські марксисти посилено вивчали досвід ро сійських більшовиків. Був перекладений на китайську мову ря; робіт К. Маркса і Ф. Енгельса, твори В. Леніна і Л. Троцького написані після жовтневого перевороту 1917 р. В 1920 р. в Китаї почали виникати марксистські гуртки. В липні 1920 р. виниі перший марксистський гурток у Шанхаї (керівник Чень Дусю) в жовтні 1920 р. - в Пекіні (керівник Лі Дачжао). Марксисти організувалися також в Чанша, Гуанчжоу, Ухані, Цзінані, в емі грації в Токіо. В 1921 р. виник гурток у середовищі китайсько молоді у Франції, з якого вийшло багато майбутніх лідерів КПК (Чжоу Еньлай, Ден Сяопін, Лі Лісань, Чень І, Лі Фучунь та ін.) З листопада 1920 р. почав напівлегально видаватися журнал «Комуніст». Допомогу китайським марксистам надав Комінтерн Виникли умови для створення Комуністичної партії Китаю.
23 липня - 5 серпня 1921 р. в Шанхаї нелегально відбувся з'їзд представників марксистських гуртків, який оголосив себе І з'їздом. Комуністичної партії Китаю. В його роботі взяли участь 12 делегатів від 7 гуртків, в яких нараховувалось 53 чол. Булі присутніми представник виконкому Комінтерну Г. Маринг і уповноважений Далекосхідного секретаріату Комінтерну Нікольський. З'їзд розглянув такі питання: об'єднання марксистська гуртків у комуністичну партію; вироблення програмних і статутних положень; прийняття плану практичної роботи; обран ня керівних органів. Були прийняті програмні документи: «Перша програма Комуністичної партії Китаю», «Перше рішення прі завдання Комуністичної партії Китаю». Характер партії визначався як пролетарський, проголошувався курс на соціалістичну революцію, повалення влади буржуазії і встановлення диктату ри пролетаріату (програма-максимум). Найближчими завдання ми партії (програма-мінімум) визнавались участь у політичній боротьбі проти мілітаризму і бюрократії, забезпечення свободі слова, друку і зборів. Боротьба робітничого класу протиставлялась усім іншим напрямкам національно-революційного руху З'їзд обрав тимчасове бюро КПК у складі Чень Дусю (секретар) Чжан Готао і Лі Да.
Головною метою всього китайського революційного руху початку 20-х років XX ст. було вироблення спільних дій проти залежності від великих держав, напівколоніального статусу мілітаризму. Комінтерн висунув ідею єдиного антиімперіалістичного фронту, в якому б об'єднались різні політичні сили ДЛЯ боротьби за національне і соціальне визволення.
В 1922 p. в Шанхаї нелегально відбувся II з'їзд КПК. В його роботі взя¬ли участь 12 делегатів від 123 членів партії. Обговорювались зміст програми-мінімум і так¬тика національно-визвольного руху в китайських умовах. Де¬легати прийняли резолюції: про міжнародне становище і КПК; про міжнародний імпе¬ріалізм і КПК; про єдиний на-ціональний фронт; про вступ у Комінтерн; про парламентсь¬ку діяльність; про профспілко¬вий рух і КПК; про молодіж¬ний рух; про жіночий рух; про Статут КПК. Основним рішен¬ням з'їзду було прийняття програми-мінімум. Вона була опублікована під назвою «Де¬кларація II з'їзду КПК» і містила такі вимоги: звільнення від гніту імперіалізму, ліквідація мілітаризму, створення демократич¬ної республіки, автономія для національних меншин, прийняття трудового законодавства. Програма передбачала підтримку кому¬ністами революційного буржуазно-демократичного руху і ство¬рення єдиного антиімперіалістичного фронту з Гомінданом.
Створення єдиного антиімперіалістичного фронту між Гомінданом і КПК
На початку 20-х років у країні склалася революційна ситу¬ація. Перед китайським суспільством стояли такі завдання: звільнення від панування імперіалістичних держав; завоюван¬ня політичної і економічної незалежності; знищення мілітариз¬му; створення єдиної демократичної держави; проведення со¬ціально-економічних реформ. Всі вони були тісно пов'язані й переплетені. В їх радикальному вирішенні були зацікавлені різні класи і соціальні групи.
В 1923 р. провідні політичні партії Китаю Гоміндан і КПК домовились про спільні дії в революції. І з'їзд Гоміндану (1924) організаційно оформив створення єдиного фронту національно-революційних сил. Програма фронту була викладена в маніфесті. Вона представляла собою «три принципи» Сунь Ятсена - наці¬оналізм, народовладдя, народне благоденство в новому тракту¬ванні. Принцип націоналізму означав вигнання імперіалістичних держав з Китаю. Принцип народовладдя передбачав ство¬рення суверенної демократичної республіки, в якій влада нале¬жала б усьому народу. Принцип народного благоденства озна¬чав наділення селян землею і обмеження великого капіталу. «Три нових принципи» Сунь Ятсен доповнив трьома новими політич¬ними лозунгами: союз із СРСР, союз із КПК, опора на маси.
Першим реальним кроком спільних дій фронту стало ство¬рення збройних сил. В 1924 р. на острові Вампу недалеко від Гуан-чжоу за допомогою СРСР була створена військово-політична шко¬ла, яка готувала кадри для революційної армії. Начальником військової школи Вампу був призначений Чан Кайші (1887-1975). В 1924-1925 pp. тут здобули підготовку 1700 офіцерів, а всього за період існування школи - близько 8 тис. офіцерів.
Національна революція 1925-1927 pp.
В 1925-1927 pp. в Китаї відбулася буржуазно-демократич¬на, антиімперіалістична та антифеодальна революція. Вона по¬чалася подіями 30 травня 1925 року в Шанхаї. В цей день ан¬глійська поліція розстріляла студентську демонстрацію, яка про¬ходила під лозунгами: «Геть імперіалістів!», «Народ усього Ки¬таю, об'єднуйся!», «Шанхай - китайцям!» та ін. 1 червня 1925 р. страйк у Шанхаї став загальним. У ньому взяли участь 200 тис. робітників, торговців, службовців, 50 тис. студентів та старшо¬класників. Після подій 30 травня в усіх великих містах Китаю відбулися масові антиімперіалістичні страйки, мітинги, демонс¬трації, почався бойкот іноземних товарів.
1 липня 1925 р. південний уряд в Гуанчжоу проголосив себе національним урядом Китайської республіки і очолив бороть¬бу проти мілітаристів, за об'єднання Китаю. Почалося форму¬вання збройних сил - Національно-революційної армії (НРА). Важливу роль у її створенні відігравала група радянських \ військових радників на чолі з В.К. Блюхером.
Головною подією революції 1925-1927 pp. є північний похід Національно-революційної армії (липень 1926 р. - березень 1927 р.). План походу розроблявся радянськими військовими спеціалістами. Його метою був розгром мілітаристів Північного Китаю і зміцнення влади національного уряду. Похід розгор¬тався успішно. На кінець 1926 р. під контролем революційних сил було 7 провінцій. Національний уряд переїхав в Ухань. У березні 1927 р. НРА зайняла Шанхай і Нанкін. Під час північного походу з'ясувалось, що члени антиімпері¬алістичного фронту мають різні кінцеві цілі. Національна буржу¬азія дійшла висновку, що поглиблення боротьби проти імперіалі¬зму, посилення масового народного руху загрожує її інтересам. Вона прагнула закріпитися при владі, встановити свою диктатуру, але була не готова до відкритої конфронтації з великими держа¬вами і не хотіла соціально-економічних реформ відповідно до третього принципу Сунь Ятсена. Виразником цих прагнень на¬ціональної буржуазії став головнокомандувач НРА Чан Кайші.
З іншого боку, імперіалістичні держави були стривожені успіхами революції і не бажали втрачати свої позиції. Вони увійшли в контакт з Чан Кайші і допомогли йому підготувати контрреволюційний переворот.
11 квітня 1927 р. Англія, Франція, США, Японія та Італія пред'явили ультиматум властям в Ухані і Нанкіні з вимогою заплатити компенсацію за збитки держав у ході бойових дій і припинити антиімперіалістичні виступи. 12 квітня 1927 р. Чан Кайші здійснив контрреволюційний переворот у Шанхаї. Дея¬кий час революція продовжувалась у кількох центральних про¬вінціях, але в грудні 1927 р. і там вона зазнала поразки.
Революція 1925-1927 pp. викликала глибокі зміни в ки¬тайському суспільстві. Були розгромлені угруповання міліта¬ристів. Посилились позиції великої національної буржуазії. Мілітаристи, поміщики, компрадори втратили владу. Управлін¬ня державою перейшло до рук гомінданівських генералів і пар¬тійної бюрократії, до яких примкнула частина старих прави¬телів. Вищі пости в державі займали різні діячі, але фактично влада зосереджувалась в руках Чан Кайші, який офіційно був лідером Гоміндану і головнокомандувачем Національно-рево¬люційної армії. Його режим спирався на армію, спецслужби, партійний апарат, нову бюрократію. Столицею держави став Нанкін. Укріпившись при владі, Гоміндан приступив до прове¬дення буржуазних реформ.
