У результаті Першої світової війни зовнішньополітична ситуація складалася для Японії дуже сприятливо. Великі людські та матеріальні втрати, яких зазнали в ході війни країни Європи, поклали край старому "дикому" імперіалізму. Захід послабив свою увагу до віддалених регіонів, чим одразу ж скористалася Японія. У ході війни Японські острови не зазнали військових руйнувань, їх не лихоманили жодні національні катаклізми. Протягом 1914—1918 рр. країна суттєво зміцнила свої політичні позиції в регіоні Південно-Східної Азії. На час закінчення війни японські війська розташовувалися на території Китаю, Маньчжурії, Кореї та російського Далекого Сходу. Військові замовлення сприяли енергійному розвитку економіки. Зайняті війною західні країни припинили поставки більшості своїх товарів до Південно-Східної Азії. Це дозволило японській економіці подвоїти за час війни обсяги виробництва промислової продукції. Країна змогла значно розширити ринки збуту своїх товарів у Китаї та майже повністю монополізувати сферу регіональних морських перевезень.
Разом з тим надзвичайне напруження економіки воєнними замовленнями призвело до загострення внутрішньополітичної ситуації. Про незадоволення економічним курсом уряду свідчили "рисові бунти", що впродовж серпня 1918 р. охопили дві третини території країни. Виступи, що тривали три тижні, розпочалися З серпня 1918 р. в префектурі Тояма. Голодні дружини рибалок захопили й розграбували судно завантажене рисом, а згодом почали громити продуктові магазини та склади. Через тиждень виступи перекинулися до великих міст — Кіото, Осаки, Кобе, Нагої, Токіо та ін. Під час заворушень населення грабувало не тільки рисові склади, але й будинки багатіїв. Загалом у виступах взяло участь близько 10 млн. осіб. Мобілізувавши війська, уряд зміг придушити голодні бунти. За участь в грабунках та підбурювання до бунту було арештовано 8000 осіб, у багатьох випадках затриманих розстрілювали на місці як мародерів. Уряд заборонив публікувати в пресі будь-які повідомлення про голодні бунти.
Причиною "рисових бунтів" став дефіцит продуктів та несамовите зростання цін на рис — головний продукт споживання японців. Спекулятивне зростання цін на рис стало наслідком хибної політики уряду в аграрній сфері упродовж останніх років війни, а також того, що великі обсяги продуктів держава забирала для забезпечення армії за фіксованими цінами. Аграрну проблему так і не вдалося подолати упродовж усіх 20-х рр. Чергові японські уряди змушені були постійно вирішувати питання браку продуктів. Японії доводилося ввозити зерно із Кореї, овочі та цукор — із Тайваню.
На початку міжвоєнного періоду на японській політичній арені було представлено декілька потужних угруповань: стара родова аристократія, молода промислова буржуазія, цивільна бюрократія та військові. Ці сили формували складну комбінацію взаємопереплетених інтересів та взаємовпливів, що визначали хитку рівновагу політичних сил упродовж міжвоєнного двадцятиліття.
Змушений відреагувати на зростання соціального незадоволення, імператор у вересні 1918 р. доручив сформувати новий уряд лідерові партії "Сейюкай" Такасі Харі Кею (1856—1921). Цей кабінет започаткував у історії країни період "партійних" урядів (1918—1932), що прийшли на зміну правлінню старих лідерів олігархічного ґатунку. Протягом чотирнадцяти років при владі чергувалися представники двох головних японських партій "Сейюкай" (Партії друзів політики) та "Кенсейкай" (Конституційної партії), яку в 1927 р. було перейменовано в "Мінсейто" (Партію народної політики). Обидві партії були консервативними й спиралися на потужні монополістичні об'єднання: "Сейюкай" — на "Міцуї", а "Мінсейто" — на "Міцубісі". "Партійні" уряди викликали значну неприязнь з боку військових та екстремістськи налаштованих кіл. Троє з одинадцяти прем'єр-міністрів (Такасі Хара Кей, Хамагуті Юко та Іуйосі Інукаї), що змінювалися при владі упродовж 1918—1932 рр., були вбиті змовниками.
Однією з головних проблем внутрішньополітичного життя Японії початку 20-х рр. було питання виборчого законодавства. Згідно з існуючими на час закінчення Першої світової війни законами, виборчими правами користувалося заледве 1,5 млн. осіб з понад 55 млн. мешканців країни. Уряд Такасі Хари, понизивши планку майнового цензу, вдався до лібералізації виборчого законодавства. Реформа дещо розширила коло осіб, які мали виборчі права, проте так і не запровадила загального виборчого права. Після виборчої реформи число виборців зросло до 2,8 млн. осіб.
У зовнішній політиці уряд продовжив політичний курс попереднього кабінету. Японія далі утримувала свої війська на російському Далекому Сході та жорстоко придушила національні виступи березня — квітня 1919 р. в Кореї. На Паризькій мирній конференції Японія добилася передачі їй всіх прав і привілеїв, якими раніше користувалася в китайській провінції Шаньдун Німеччина. Крім цього Токіо отримав мандат на управління колишніми німецькими володіннями в Тихому океані: Маріанські, Маршаллові, Каролінські острови і Палау. У 1920 р. Японія вступила до Ліги націй.
Уряд Такасі Хари представляв політичну команду нового типу. Метою своєї діяльності керівник уряду оголосив створення в країні урбанізованого, промислово та економічно могутнього суспільства. Такі плани зустріли спротив з боку традиційної родової аристократії, яка економічно спиралася на велике землеволодіння, а ідеологічно була прив'язана до консервативно-патріархального способу життя, який могли зруйнувати реформи "партійного" уряду.
4 листопада 1921 р. Такасі Хара Кей був вбитий противником реформ. У країні почався період затяжної політичної та економічної кризи. Протягом 1921—1927 рр. при владі змінилося п'ять урядових кабінетів, жоден із яких не зміг вирішити складних економічних та політичних проблем країни.
Вже в 1920—1921 рр. у японській економіці почався спад, спричинений, з одного боку, світовою економічною кризою, а з іншого — постійним скороченням експорту до Китаю. У 1918 р. на Китай припадало майже 80% японського експорту, тому організований Гоміньданом бойкот привезених із Японії товарів одразу ж відбився на японській промисловості. На початку 20-х рр. обсяги японського експорту до Китаю невпинно скорочувалися: з 567 млн. ієн у 1919 р. до 34 млн. ієн у 1923 р. Крім китайського бойкоту японських товарів, значні проблеми для японців створювала посилена конкуренція з боку компаній США та Великобританії, які в середині 20-х рр. вирішили відновити свої позиції на регіональному ринку.
Японія не могла нарівні конкурувати із промислово розвиненими країнами Заходу та США. Економіка країни була порівняно слабкою. На початку 20-х рр. на Японських островах щороку виплавлялося лише 1 млн. тонн чавуну та близько 2 млн. тонн сталі. У промисловому секторі працювало заледве 1,6 млн. осіб із понад 55-мільйонного населення країни.
Тим часом сприятлива для Японії міжнародна ситуація змінилася. Вирішивши питання повоєнного устрою Європи, великі держави звернули свою увагу на Далекий Схід. Проблемам тихоокеанського врегулювання та питанням обмеження морських озброєнь було присвячено Вашингтонську конференцію, що розпочала свою роботу 12 листопада 1921 р. У результаті об'єднаних зусиль західних дипломатій, Сполученим Штатам Америки вдалося потіснити Японію в регіоні та добитися вигідних умов для економічного поширення своїх впливів. 6 лютого 1922 р. країни-учасниці конференції підписали два договори. Перший із них, Договір дев'яти держав, стосувався Китаю. Договір підтверджував запропоновану свого часу США щодо Китаю "політику відкритих дверей" й позбавляв Японію привілеїв, отриманих нею в результаті прийняття Пекіном нав'язаної йому під час світової війни програми "21 пункту". Другий договір, Договір п'яти держав, встановив обмеження загального тоннажу лінійних кораблів Великобританії, США, Японії, Італії та Франції в співвідношенні 5:5:3: 1,75 : 1,75. Крім цього договір передбачав, що американці не будуватимуть укріплень на Філіппінах, Гуамі та Алеутських островах, британці не укріплятимуть Гонконг, та острови, розташовані в районі 110° східної довготи. Японія взяла на себе зобов'язання не будувати військових укріплень на Тайвані, Курильських, Пескадорських островах, Боніні, Амамі та архіпелазі Рюкю. Вашингтонська конференція була дипломатичною невдачею японського уряду. США змусили Японію розірвати японо-англійський союз 1902 р. Токіо довелося поступитися частиною політичних позиції, завойованих в ході Першої світової війни, зокрема, повернути китайцям Шаньдун.
Підписана у Вашингтоні угода не завадила японцям таємно укріпляти острови Тихого океану. Протягом 20-х рр. Японія почала розбудовувати військові об'єкти на Каролінських, Маршаллових та Маріанських островах. Іноземців на ці острови не допускали, а коли американці вислали туди двох таємних агентів, один із них помер від невідомої хвороби, а інший повернувся з цілковито зруйнованою наркотиками психікою.
Японії вдалося подолати економічний спад початку 20-х рр. завдяки великим урядовим субсидіям збитковим підприємствам. Втім, такі заходи не вирішили проблему незбалансованості економіки, а лише відклали її на потім. "Під завісу" виходу із кризи, Японію спіткало велике стихійне лихо. 1 вересня 1923 р. у районі Токіо—Йокогами відбувся один із найсильніших землетрусів в історії людства. Загинуло понад 150 тис. осіб, мільйони залишилися без даху над головою. Загальні збитки, спричинені землетрусом, склали близько 5,5 млрд. ієн. У багатьох районах країни одразу після землетрусу почалося мародерство та грабунки. Звинувативши в цьому китайських та корейських емігрантів, а також комуністів, поліція вдалася до репресій. На початку наступного року через урядовий тиск саморозпус-тилася Комуністична партія Японії.
У кінці 1923 р. у Японії почалася стабілізація економіки. Значною мірою покращення господарського стану було пов'язане з відновлювальними роботами після землетрусу. Уряд наклав мораторій на виплату всіх боргів і почав видавати населенню компенсації за зруйноване майно. До країни залучено іноземні інвестиції. Значну допомогу Японія отримала безоплатно. Протягом 1924—1925 рр. спостерігалося певне пожвавлення експорту.
У 1925 р. було прийнято закон про загальне виборче право для чоловіків старших 25 років та закон про захист громадського спокою, що передбачав покарання не лише за антиурядову діяльність, а й за "небезпечні думки". Виборчий закон, який вступав у дію з 1928 р., одразу ж збільшив кількість виборців з 3 до 14 млн. осіб. Для збалансування бюджету уряд майже на чверть скоротив армію. Звільнених офіцерів відправили вчителями початкової військової підготовки ? у школи, де спеціально для них різко збільшили кількість годин, відведених на цей предмет.
Друга велика криза вразила Японію в другій половині 1926 р. Через коливання світових цін на головну статтю японського експорту — шовк-сирець — майже вдвічі впали обороти головних торгових компаній країни. Намагаючись зробити експорт дешевшим, власники підприємств вдалися до скорочень працівників та зменшення заробітної платні. Роботу втратило 500 тис. осіб, що в поєднанні з погіршенням матеріального стану працюючих, дуже посилило соціальну напругу в країні. У березні 1927 р. багато підприємств і банків збанкрутували, в результаті чого почалася фінансова паніка. Піком паніки стало банкрутство торгового дому "Судзукі", що вів операції на Тайвані та в Китаї. Кабінет Рейдзіро Вакацукі (1866— 1949), що перебував при владі з 1926 р., збільшив видаткову частину бюджету і запропонував збільшити податки. Але цього рішення не затвердила імператорська таємна рада. Рейдзіро Вакацукі довелося подати у відставку.
20 квітня 1927 р. до влади прийшов уряд колишнього військового міністра генерала Гіїті Танаки (1863—1929). Щоб не порушувати традицію призначення на посаду прем'єр-міністра партійних лідерів, за п'ять днів до призначення керівником уряду, Гіїті Танаку терміново обрали головою партії "Сейюкай". Гіїті Танака продовжив політику свого попередника, надаючи, кредити банк'ам-банкрутам. Кредит в 500 млн. ієн отримав Японський банк, а 200 млн. — Формозький. У результаті кризи й банкрутства дрібних підприємств у Японії виникло п'ять надпотужних банківських концернів, що почали встановлювати прямий контроль над промисловістю: "Ясуда", "Міцуї", "Дайїті", "Міцубісі" та "Сумімото". Ці п'ять об'єднань контролювали третину усього грошового обігу країни.
Значно агресивнішою була зовнішня політика нового уряду. У травні 1927 р. Японія увела свої війська до китайської провінції Шаньдун. У кінці червня 1927 р. за участю дипломатів та військових, відбулася конференція, що мала на меті виробити нову японську політику в Китаї. Підсумовуючи пропозиції, висловлені на цій конференції, Гіїті Танака запропонував імператору програму, яка б забезпечила домінування Японії в регіоні. На думку прем'єра, безпеку Японії могло ґарантувати лише розширення її зони впливів, а цього можна було досягнути тільки шляхом використання ресурсів завойованого Китаю.
У лютому 1928 р. відбулися перші в історії Японії загальні парламентські вибори. Деяку перевагу в парламенті отримала партія "Мінсейто", що постійно критикувала китайську політику Гіїті Танаки. На думку лідерів опозиції, прямим військовим тиском на Китай прем'єр лише спричинив посилення антияпонських настроїв у Китаї та бойкот японських товарів. Через це Японії довелося розпочати скорочення виробництва тканин, які не знаходили збуту.
Невдачі зовнішньої політики спричинили урядову кризу. У липні 1929 р. генерала Гіїті Танаку на посаді прем'єра змінив лідер конкуруючої з "Сейюкаєм" партії "Мінсейто" Хамагуті Юко (1870—1931). Головними пунктами оголошеної ним програми виходу з кризи були: дефляція, раціоналізація промисловості та стимулювання інвестицій. Уряд дозволив вивозити капітал у країни з дешевою робочою силою. Повільне покращення економічної ситуації в Японії було перерване вже в жовтні 1929 р. після біржового краху в США. Унаслідок цього різко скоротився вивіз японського шовку, який на той час складав аж 30% усього експорту країни. Крім того, почали падати світові ціни на текстиль. До 1931 р. японський експорт скоротився на 46,6% , а імпорт — на 44,2% . Почалося банкрутство дрібних компаній, що супроводжувалося зростанням безробіття та численними випадками самогубств. Траплялися випадки, коли накладали на себе руки цілі сім'ї. У 1931 р. кількість безробітних сягнула 3 млн. чоловік.
