ФОРМАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА (від лат formatio — утворення, формування) — одна з наріжних категорій марксистської соціальної філософії. Запроваджена К. Марксом, який уперше вжив термін «суспільна формація» у своїй праці «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» (1851 p.). Він розглядав Ф. с.-е. як дійовий інструмент розв'язання різних пізнавальних і практичних завдань. Це значною мірою сприяло уникненню формаційного догматизму і гнучкому тлумаченню і вживанню категорії Ф. с.-е.
Термін «формація», запозичений Марксом з геології, вдало «охоплює» суспільство водночас як процес і структуру, формування і стан, послідовність і систему.
Уникаючи однозначного тлумачення поняття «Ф. с.-е.», Маркс надає йому таких значень:
-економічна структура суспільства впродовж усього його історичного існування;
-одна з трьох великих стадій історії людства — первинна Ф. с.-е. (докласове суспільство), вторинна Ф. с.-е. (класове суспільство), третинна Ф. с.-е. (безкласове суспільство); -історичний ступінь (тип) розвитку суспільства;
-історично визначена сукупність суспільних відносин;
-історично визначена сукупність виробничих відносин.
Основні терміни: «Ф. с.-е.» (зокрема, коли йдеться про сукупність виробничих відносин) і «суспільна формація» (напр., коли йдеться про сукупність суспільних відносин взагалі). Стосовно первісного суспільства Маркс використовував термін «суспільна формація», причому подекуди — у множині. Він уживав ще терміни «історична формація», «економічна формація», «формація суспільного виробництва» та ін.
Ще на одне визначення Ф. с.-е. — «соціальний організм» — натрапляємо в Леніна. Однак загалом у , зокрема, в його радянському варіанті, поступово виробилося тлумачення Ф. с.-е, як історичного ступеня (типу) суспільства. Це звужувало всесвітньо-історичний процес у всьому розмаїтті його просторових і часових характеристик до п'яти типів Ф. с.-е. (первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної).
Після витлумачення всесвітньо-історичного процесу як монолінійного висхідного п'ятиступінчастого формаційного ряду дослідникам ставало дедалі важче штучно підганяти під цю схему весь широкий спектр соціально-історичних процесів. Натомість це дедалі наочніше доводило неспроможність претензій формаційного підходу на всезагальність і монополію на істину як у діахронічному, так і в синхронічному вимірах. В діахронічному аспекті історії культур Америки, Африки. Австралії чи Азії не вкладаються у формаційну
лінію розвитку. Та й історія більшості народів Європи, на матеріалах якої переважно і створювалася формаційна теорія, втискується в схему з великими натяжками. Тож щодо історії більшості регіонів планети формаційна послідовність постає як універсалістська теоретично можлива модель, яка реалізується у них в найкращому разі лише частково. В структурному, синхронному зрізі формаційний підхід, даючи подеколи змогу виявити істотні закономірності будови, функціонування і розвитку суспільства індустріального типу, зрештою призводив до невиправдано спрощеного розуміння життєдіяльності суспільства.
У царині матеріального виробництва багатоманітність економічних зв'язків зводиться до сукупності панівних виробничих відносин, багатоукладність розглядається як явище небажане.
В царині соціальній стосунки людей розглядаються, по суті, як класові, інші ж принаймні як маргінальні.
В політичній сфері робиться акцент на державно-партійних утвореннях, держава тлумачиться як знаряддя суто класового панування, недооцінюється її соціокультурна роль.
У царині духовній — усе різнобарв'я виявів духовності намагаються увібгати лише в одну, ідеологічну площину, до того ж з орієнтацією на панування єдиної ідеології. Багато в чому адекватно відображаючи колізії індустріального суспільства, з початком перехідного періоду до суспільства постіндустріального формаційний підхід стикається з серйозними труднощами, долання яких ставить його перед необхідністю перегляду деяких своїх позицій.
Водночас варто наголосити, що розробка і використання заснованого на Ф. с.-е. підходу — один із класичних етапів у розвитку філософсько-історичного пізнання, а сам цей підхід за належної корекції може й надалі залишатися одним із основних напрямів осягнення історичного процесу. Однак лише тоді, коли формаційне розуміння не обстоюватиме позицію сектантського протиставлення іншим підходам до історії, зокрема цивілізаційному, а поставатиме як їх доповнення. За таких умов формаційні особливості виявляються як внутрішні, інваріантні характеристики певного культурно-історичного утворення, притаманні йому лише якоюсь мірою і в контексті інших архетипних ознак.
У становленні української національної орієнталістики важ¬ливе значення має вироблення ефективної методології. Одним з найбільш конструктивних (хоча не єдиним) методом дослідження серед науковців вважається цивілізаційний підхід до вивчення історії. Триває дискусія з приводу змісту поняття «цивілізація», кількості цивілізацій в історії людства, законів їх розвитку. В наукових працях термін «цивілізація» має кілька значень. Іноді він вжи¬вається як метафора: аграрна цивілізація, промислова цивіліза¬ція тощо. В літературі минулого це поняття використовувалось для протиставлення первісних і більш розвинутих суспільств: варварство - цивілізація. В одних тлумаченнях “цивілізація” означає поєднання матеріальної і духовної культури, в інших -лише матеріальні досягнення. Існує і культурно-історичний ас¬пект цього поняття.
Цивілізація - це спосіб життя великої спільності людей, яка займає певну територію, має свою релігію, культурну традицію і систему цінностей, власний комплекс суспільно-економічних відно¬син, їй властиві специфічні природні і соціальні умови, в яких відбувається господарська діяльність людей. Кожна цивілізація має особливий тип культури і свою концепцію людини у світі. Базою виникнення цивілізацій була релігія, яка визначала філо¬софію життя, культурну традицію, менталітет народу. В XX ст. основний аспект розвитку цивілізацій змістився в політику.
Для історика має значення та визначальна обставина, що в будь-якому трактуванні цивілізація - це стійка соціокультурна система, що розвивається за власними законами. Вона поєднує в собі такі параметри, як географічне середовище, господарська діяльність людей, релігійні уявлення, система цінностей, суспільні відносини, державний лад, зовнішня політика, культурні досягнення. Немає необхідності підганяти нестандартні шляхи і події під єдину схе¬му розвитку людства. Цивілізаційний підхід дає можливість ви-вчити конкретний фактичний матеріал, з'ясувати місце і роль кон¬кретних країн і народів у регіональній і світовій історії.
В 30-40-х pp. XX ст. теорію, яка прагнула пояснити розви¬ток людства, в т.ч. і Сходу, з цивілізаційних позицій, розробив англійський філософ та історик А.Дж. Тойнбі в багатотомній праці «Дослідження історії». Кожна цивілізація, за А.Дж. Тойнбі, розвивається за принципом історичного круговороту і має 5 стадій: виникнення, зростання, кризу, дезінтеграцію і загибель. Рушійною силою її розвитку є «життєвий порив» творчої еліти, яка має сприймати, розуміти і використовувати «божественний» план. Тривалість існування цивілізацій та рівень їх досягнень залежать від співвідношення між елітою (невеликою меншістю суспільства) і нетворчою масою цього ж суспільства. Коли «по¬рив» еліти послаблюється, цивілізація гине, нетворча маса зни¬щує мислячу. В історії людства А.Дж. Тойнбі виділив 21 циві¬лізацію, 8 із них існує в XX ст.: російсько-ортодоксальна, візан¬тійсько-ортодоксальна, ісламська, індуїстська, далекосхідна, ки¬тайська, японо-корейська, західна. Він вважав, що всі названі цивілізації, крім західної, знаходяться в стадії кризи або дез¬інтеграції і прямують до загибелі. Західна цивілізація перебуває на стадії зростання, бо її еліта зрозуміла помилки інших. Істо¬рична практика не підтвердила прогнозів А.Дж. Тойнбі, проте вчені-гуманітарії продовжили розробку ряду ідей, висунутих ним. Зокрема, він стверджував, що не потрібно шукати в історії звичні явища і закономірності, бо це веде до фальсифікацій. Необхідно вивчати і накопичувати факти, висновки прийдуть самі.
В 90-х роках XX ст. після краху СРСР і соціалістичної сис¬теми, ліквідації біполярності світу з'явилось кілька нових циві¬лізаційних теорій. Російський сходознавець Л.С. Васильєв у двотомній праці «Історія Сходу» (1993) дав характеристики і проаналізував трансформації провідних цивілізацій Азії та Аф-рики з часів їх виникнення і до сьогодні. Особлива увага при¬ділена розвитку цивілізацій у XX ст., їх пристосуванню до ре¬алій колоніалізму, а потім біполярного світу, руху господарства до ринку і залученню до міжнародних економічних процесів з одночасним збереженням традиційних цінностей у суспільній і гуманітарній сфері.
Американський вчений Семюел П. Хантингтон, директор Інституту стратегічних досліджень ім. Дж.М. Оліна при Гарвард¬ському університеті, виклав своє розуміння ролі цивілізацій у сучасному світі в статті «Зіткнення цивілізацій» (1993) і книзі «Зіткнення цивілізацій і зміна світового порядку» (1996). Він виділив 7 чи 8 цивілізацій, а саме: західну, ісламську, індуїстсь¬ку, конфуціанську, японську, православно-слов'янську, латино¬американську і, можливо, африканську. На його думку, в циві¬лізаціях нині провідну роль відіграє “тріада факторів” - релігій¬ний, демографічний, політичний. Такі складові, як економічна і соціальна, відходять на другий план. Надзвичайно посилюється роль релігій - ісламу, буддизму, індуїзму, православ'я. Кордони між цивілізаціями С.П. Хантингтон визначає як «лінії розломів» і стверджує, що на них завжди будуть конфлікти, сутички і війни - як міждержавного, так і внутрішнього масштабу. Виникає но¬вий тип протистояння між державами і групами держав, що на¬лежать до різних цивілізацій. Саме так він пояснює конфлікти на Філіппінах, в Індонезії, в Африці, на Близькому Сході, в Південній Азії, Югославії, Чечні.
Американські філософи Алвін і Хайді Тоффлер, автори кни¬ги «Створення третьої цивілізації. Політика третьої хвилі» (1995) висунули теорію «хвильового розвитку» людства. Вони розгля¬дають людство як єдину цивілізацію, в якій діє єдиний визна¬чальний фактор - економічний. Має значення здобуття засобів для існування, розвиток господарства, розподіл і перерозподіл матеріальних благ. Релігія, політика, культура, мораль відігра¬ють другорядну роль. Людство, за цією теорією, здолало три цивілізаційні хвилі. Перша хвиля, аграрна, тривала з 10-8 тисячоліт¬тя до н.е. і до 1650-1750 pp. Основу отримання матеріальних благ становив обробіток землі. Друга хвиля, індустріальна, роз-почалася з промислового перевороту і дала індустріалізацію та урбанізацію. Основа багатства суспільства - верстат і те, що можна на ньому виробити. Датою закінчення цього періоду А. Тоф¬флер і X. Тоффлер вважають 1955 p., коли в США чисельність зайнятих у невиробничій сфері вперше перевищила кількість працівників виробничих підрозділів. Почалась третя хвиля -постіндустріальна, яка базується на досягненнях науки і новітніх технологіях. Країни Азії та Африки не розглядаються окремо. Автори стверджують, що кожен народ, кожна країна, кожен ре¬гіон переходить від хвилі до хвилі індивідуально, в різні термі¬ни. Якщо вони затримались на якомусь етапі, надалі їм важко, майже неможливо, наздогнати економічних лідерів. Причиною конфліктів є протистояння цивілізаційних хвиль.
За всієї дискусійності питання про кількість цивілізацій в історії країн Азії та Африки виділяються три основні цивілі¬зації, існування і величезну роль яких у регіональних і світових процесах визнають практично всі сходознавці, що дотримуються цивілізаційної паадигми: індуїстська, ки-тайсько-конфуціанська та ісламська.
За вченням індуїзму звичайне буття людини (сансара) - де світ ілюзій, безкінечна низка перероджень, які не мають цінності ні для конкретних індивідуумів, ні для суспільства, ні для Все¬світу. Повсякденне життя визначається кармою, тобто сумою добрих і поганих вчинків у попередніх існуваннях. Людина при народженні одержує свою долю і змінити нічого не може. Вона займає в суспільстві саме те місце, на яке заслуговує. Тому в Індії не приживалися ідеї загальної рівності, не було рухів на¬родних низів під гаслами рівноправності чи соціальних реформ. Положення індуїзму про непотрібність земного життя і пасивне ставлення до нього були запозичені буддизмом. Індуїзм санк¬ціонував общинно-кастову систему. Кожна каста була замкну¬тою структурою з точно визначеними правами і обов'язками її членів. Обов'язок керувати державою покладений на брахманів, а захищати її - на воїнів. Нижчі касти не мали до цього ніякого відношення. їх обов'язком було вчасно і повною мірою сплачу¬вати податки і виконувати інші повинності незалежно від того, хто стояв при владі - місцеві правителі чи іноземні завойовни¬ки. Індійські громадські діячі, захищаючи загальнонаціональні інтереси, мусили враховувати менталітет народу і пов'язувати вчення індуїзму з конкретними політичними завданнями, інак¬ше вони не знаходили масової підтримки. Найкраще це вдалося Махатмі Ганді. В незалежній Індії запроваджувались поняття й інститути, характерні для Заходу. У 80-90-х pp. XX ст. в країні посилюється роль ультрарелігійних партій, які виступають з ви¬могами повернення до традиційних основ суспільства, його пере¬будови на засадах класичного індуїзму, навіть якщо для цього потрібно обмежити чиїсь права.
Конфуціанська теорія базується на принципі суспільної су¬бординації, безумовної підлеглості молодших за віком і стано¬вищем старшим у сім'ї і державі. Ідеалом Конфуція було до¬сягнення соціальної гармонії, створення такої держави, в якій всі піддані жили б щасливо під егідою мудрого правителя. Цьо¬го можна домогтися шляхом загального самовдосконалення людей від верхніх сходинок суспільної ієрархії до нижніх. На думку філософа, народ такий, які правителі і чиновники, а не навпаки. Конфуціанство було цивілізаційним підґрунтям країн Далекого Сходу (Китаю, Японії, Кореї). Одночасно певні позиції тут мав буддизм і місцеві релігії (даосизм, синтоїзм). Відбувався синтез цих учень. В нових реаліях XX ст. в Китаї і там, де було поширене конфуціанство, зберігалася висока суспільна дисцип¬ліна і організованість різних верств населення в їх взаємовідно¬синах із владою.
Іслам вимагає від своїх послідовників повної покірності волі Аллаха, пророка і тих, хто проводить її в життя. Держава і цер-
ква виховували мусульманина в дусі небагатьох, але обов'язко¬вих принципів і правил. Протягом століть його свідомість, пове¬дінку, спосіб життя, систему цінностей формували Коран, Сунна (для більшості), шаріат. Характерними для ісламу є принцип єдності всіх мусульман в єдиній общині - уммі, нетерпимість і жорстокість до інакомислячих (невірних) аж до священної війни з ними. Нормою для мусульманських держав є злиття релігії та політики, релігії і влади. В XX столітті кількість мусульман збільшилась з 1/10 до 1/5 населення.світу (понад 1 млрд. чол.)-Виник ісламський фундаменталізм - доктрина, що вимагає пе¬ребудови держави і суспільства на основі шаріату.
В ході історичного розвитку цивілізації Сходу вступали в контакти між собою і з Заходом, що призвело до взаємопроник¬нення і часткового синтезу релігій, культурних традицій, еконо¬мічних зв'язків. Колоніалізм у країнах Сходу відіграв супереч¬ливу роль. З одного боку, колонізатори пограбували їх, викачали матеріальні цінності, перетворили в ринки збуту і джерела сиро¬вини, активно нав'язували чужі життєві цінності та ідеї. З іншого боку, були продемонстровані досягнення західної цивілізації, капіталістичної економіки, певною мірою способу життя, прав і свобод людини. Почався синтез східних цивілізаційних основ з новаціями західного зразка. Всі ці аспекти мають бути врахо¬вані при вивченні новітньої історії країн Азії та Африки.
