«Новітня історія країн Азії і Африки» (1918-2015 рр.) висвітлює основні особливості історії країн Азії і Африки від закінчення Першої світової війни до наших днів.
Новітня історія країн Азії і Африки висвітлює один з найбільш актуальних періодів історії країн Сходу – початок кризи і політичного розпаду колоніальної системи імперіалізму, завершальної стадії національно-визвольної боротьби і утворення незалежних держав країн афро-азіатського континенту; вона висвітлює час соціально-економічних реформ і вибору шляхів економічного і політичного розвитку, період постколоніального розвитку, включаючи сучасний етап історичного шляху країн Сходу, що визначив місце і роль країн Азії і Африки в інтеграційних процесах світової спільноти. Роль східних держав і їх народів у світовій політиці істотно змінилася із закінченням Другої світової війни і отриманням цими країнами політичної незалежності.
Так, Китай, Індія і Вєтнам є серед лідерів економічного зростання (Японія в недалекому минулому також).
Виходячи з вищесказаного, предметом курсу є події, процеси і явища розвитку історії країн Азії і Африки новітнього часу, тенденції і закономірності їх історичного розвитку.
Завдання курсу:
Вивчення на основних політичних і соціальні-економічних та культурних процеси в окремих державах, розкриття сутнісних сторін у великій кількості історичних фактів і подій.
Висвітлити процес взаємодії сучасного капіталістичного світу з традиційним суспільством Сходу, показати основні риси наслідків цих взаємодій.
Простежити вплив релігійних чинників па економічні, соціальні і політичні процеси в країнах афро-азіатського континенту.
Показати особливості розвитку східних держав, сутність протиріч, що виникали на кожному з етапів історичного розвитку країн Сходу, включаючи події початку XXI століття (суть релігійного екстремізму і т.ін.).
В цілому ж: 1) необхідно показати одиничне, особливе і загальне у історичному розвитку країн Сходу і Африки; 2) Визначити основні етапи історичного розвитку країн регіону в контексті світового історичного процесу.
Вивчення новітньої історії країн Азії і Африки невіддільно від з'ясування суті драматичних процесів, що стрясали в XX ст. весь світ. Враховуючи масштаби катаклізмів, гостроту конфліктів, можна зробити висновок, що XX – початок ХХІ ст. – час перманентних криз. Розібратися, в чому ж їх причини, які взаємозв'язки, правильно оцінити наслідки – в цьому полягає важливе завдання курсу.
Історіографія. У радянській історіографії все XX ст. представлялося як час переходу від капіталізму до соціалізму у світовому масштабі. Саме такий підхід властивий більшості видань учбової літератури, доступних студентам, адже створювалися вони свого часу на основі марксистсько-ленінської концепції історії. Тому важливим завданням даного курсу є подолання ідеологічних стереотипів, властивих такому односторонньому підходу. Вже сама по собі хронологічна прив'язка новітньої історії до 1917 р. дещо перебільшує роль революції в Росії, її глобальний вплив на усі країни світу.
Відносно історії Сходу слід визнати, що дія марксистського соціалізму на цей регіон насправді надзвичайно велика, але простежується воно в і іншому ключі. Піднесення національного руху, активізація антиколоніальної боротьби в країнах Азії і Африки після Першої світової війни були породжені у т. ч. складними внутрішніми чинниками, а зовсім не були прямим наслідком подій, що відбувалися в далекій Росії. Вимагають серйозного переосмислення і багато інших сталих у свідомості догм.
Слід мати на увазі, що усі проблеми розглядалися виключно крізь призму протистояння двох світових систем. Звідси і відповідні трактування. Це відноситься навіть до подій, порівняно далеко віддалених від нас за часом. А якщо йдеться про процеси, що відбувалися у світі після закінчення Другої світової війни, а тим більше в останні десятиліття, то ясно, що слід украй обережно підходити до оцінок і висновків, що містяться в більшості видань.
Специфіка дисципліни
Дуже тривалий час історики приділяли мало уваги країнам Сходу, висвітлюючи їхній розвиток з точки зору т.зв. європоцентризму. Не дивно, що з доби Просвітництва, а особливо з ХІХ ст. починають побутувати уявлення про «історичні» та «неісторичні» народи» (Гегель та ін.), термін и на кшталт «тубільне населення» тощо. Часто перебільшувався вплив зовнішніх факторів на розвиток країн Сходу, особливо в рамках концепцій «цивілізаційної ролі» європейських колонізаторів. В ХІХ ст. оформлюються різного роду расистські теорії (Гобіно та ін.), що стали ідейними попередниками фашизму. У ХХ ст. в західній науці популярності набуває термін «традиційне суспільство». Недооцінка специфіки країн Сходу довгий час була вразливим місцем історичної науки, а в радянській історіографії простежувалося прагнення "підігнати" процеси в цьому регіоні до загальних висновків марксистсько-ленінської концепції історії. Нині ситуація змінилася.
Для об'єктивної оцінки подій XX ст. необхідно добре собі представляти цивілізаційний фундамент традиційних суспільств, їх орієнтацію, систему цінностей, пріоритети, структури, розбиратися в питаннях релігії, культури, національного менталітету. І, зрозуміло, необхідно скласти уявлення про передуючу історію розвитку цих співтовариств.
Ключовими для розуміння є процеси, що протікали в країнах Сходу в XVIII - XIX ст. Саме в цей час зросли контакти із Заходом, що нерідко ставало причиною конфліктів, в яких Схід виявився слабкіше. Це вело до економічної експансії Заходу, до підпорядкування країн Азії і Африки, до нав'язування європейських стандартів, до виникнення колоніальної системи. Не усі країни Сходу стали колоніями, але усі випробували на собі силу експансії Заходу.
Зовні здавалося, що Захід домінує в усьому, нав'язує чужі країнам Азії і Африки норми життя, визначає основні напрями змін в структурах традиційного Сходу. Але так тільки здавалося. Взаємні контакти породили в регіоні кризові процеси. Вони викликали подвійну реакцію: з одного боку, відбувалися спроби запозичення нововведень (модернізація), з іншої - виявилося прагнення повернутися до витоків власної цивілізації, до відторгнення усього чужого (фундаменталізм). Саме ця боротьба між модернізацією і фундаменталізмом проявилася потім в XX ст.
Зрозуміло, Схід далеко не однорідний. Можна виділити регіони, де склалися прадавні цивілізації, - Китай, Індія, Японія, Іран. У більшості ж районів Африки, до прикладу, який-небудь міцний релігійно-цивілізаційний фундамент повністю був відсутній (регіон Близького Сходу - на межі Азії та Африки). Серед регіонів, що мали давні цивілізаційні традиції, слід вирізняти три:
- індо-буддистський (Індія, Цейлон, Бірма і ін.);
- конфуціанський (Китай, Японія);
- ісламський (Іран, Туреччина, Афганістан та інші ісламські країни).
У кожного з них були свої можливості залучення до західних цінностей і свої перешкоди на цьому шляху. Слід враховувати і роль зовнішніх чинників, збіг історичних обставин.
Усе це вело до того, що процеси історичного розвитку протікали в цих регіонах абсолютно по-різному. До кінця XX ст. країни Сходу виявилися на різних полюсах розвитку: серед них були країни, що встали на шлях формування постіндустріальної цивілізації, і країни, що безнадійно відстали у своєму розвитку і навіть демонструють тенденцію до деградації.
