В останній чверті XIX ст. і на межі XIX і XX ст., коли відбувся поділ світу між великими державами, були остаточно сформовані території великих імперій: англійської і французької. Однак в розширенні колоніальних володінь існувала велика нерівність. Поділ колоній неминуче супроводжувався загостренням боротьби між великими державами, які час від часу були на волосині від війни.
Для Франції період величезного посилення колоніальних захоплень випав на 1880 - 1900 pp. Якщо площа її колоніальних володінь до 1860 р. становила всього 0,2 млн.2миль, то за 20 років (з 1880 р. по 1899 р.) французькі колоніальні володіння збільшилися на 3 млн.2 миль, досягнувши загальної площі 3,7 млн. кв. миль, з населенням 56,4 млн. чоловік [19, с 375].
Приступаючи до освоєння колоній, Франція в цей період прагнула особливо по-хижацькому використати їхнє багатство, направити їхній розвиток головним чином сільськогосподарським шляхом або взагалі загальмувати його там, де побоювалася конкуренції. Колонізація французами Алжиру носила землевласницький характер. Основна частина захоплених земель (90%) була передана приблизно 10 тис. французьким землевласникам. На цих же землях були розселені 1183 родини, що емігрували з Ельзасу й Лотарингії. І тільки залишені 10% землі перейшли до рук дрібних і середніх колоністів. Частина відібраних в арабів земель була відведена під виноградники, на яких велося господарство капіталістичного типу, інша частина земель здавалась дрібними ділянками. Французьке завоювання призвело до руйнування арабського селянського господарства.
Правами французьких громадян користувалися в Алжирі тільки французи. Араби й бербери вважалися “підданими”, вони не мали права обирати своїх представників у парламент, для них був вироблений “туземний кодекс”, відповідно до якого колоніальна влади могла без суду кидати їх у в'язниці, висилати у віддалені місця Сахари, конфісковувати їхнє майно. Вони також не мали права видавати газети рідною мовою або мати свої політичні партії й профспілки.
Перші спроби Франції проникнути в Туніс беруть свій початок із часу завоювання Алжиру. Туніс, попри важливу роль в економічних відносинах, мав величезне політичне та воєнно-стратегічне значення для становища Франції на Середземному морі. Уже в 1837 р. французька армія напала на Туніс, але змушена була піти, зустрівши рішучу протидію Англії.
До кінця 50-х років ХІХст. будівництво залізниць, телеграфу, водопроводу в Тунісі було передано в концесію французьким і англійським промисловцям і підприємцям. Іноземці одержали право придбання землі в Тунісі. Проникнення іноземного капіталу й надмірні податки викликали в 1863-1864 pp. повстання у країні. Скориставшись утрудненнями місцевого правителя - бея, французи нав'язали йому дві кабальних позики; в 1863 р. на суму 35 млн. франків (з них Туніс одержав тільки 5,5 млн.) і в 1865 р. на суму 25 млн. франків. У результаті фінанси Тунісу виявилися в руках французького капіталу. В 1867 р. туніський уряд внаслідок голоду, який був у країні, припинив платежі по позиках. У 1868 р. була створена Міжнародна комісія туніського боргу, що складалася із представників Франції, Англії й Італії. У ній головну роль відігравали французи. Комісія захопила у свої руки контроль над значною частиною державних доходів Тунісу. Третя республіка не відмовилася й від проникнення в Сахару. В 1875 р. інженер Дюпоншель запропонував ідею спорудження транссахарскої залізниці. В 1879 p., будучи у якості міністра громадських робіт, Фрейсине створив спеціальну комісію з цього питання. 14 грудня 1880 р. була спрямована в Сахару експедиція у складі 92 чоловік, з яких 10 французів, під керівництвом Флаттера. Однак у лютому 1881 р. він був убитий, а потім загинули й інші. Ця невдача, а також надзвичайні технічні труднощі, пов'язані з освоєнням піщаної пустелі, змусили надовго відмовитися від намічених планів.
Захопивши величезні території на Півночі Африки, французькі колонізатори квапилися опанувати Західну Африку, прагнучи випередити своїх англійських суперників. Мета англійської політики в Африці полягала в тім, щоб створити єдиний великий масив своїх володінь від Капштадта до Каїра. Франція всіма способами перешкоджала цим цілям, бажаючи у свою чергу взяти під контроль африканські землі із заходу до сходу, починаючи із Сенегалу. В 1895 р. французькі колонії Сенегал, Французький Судан, Мавританія, Французька Гвінея, Берег Слонової кістки, Дагомея й Верхня Вольта були об'єднані в одну колонію, що одержала назву Французької Західної Африки. Пізніше до неї був приєднаний Нігер. Кордони між окремими колоніями Французької Західної Африки були встановлені без врахування природних кордонів, етнічного складу населення й економічних зв'язків, і, таким чином, деякі народності виявилися штучно роздробленими. 11 лютого 1896 р. Франція заявила про те, що вона заволоділа Мадагаскаром. 6 серпня 1896 р. був прийнятий закон про Мадагаскар, що складається з єдиної статті: “Острів Мадагаскар із прилеглими до нього островами, оголошується французькою колонією” [10, с 307].
Але незважаючи на прийняття цього закону, становище на острові залишалося вкрай напруженим. Партизанські дії населення проти французів і всіх європейців набули масового характеру. Французи змушені були до самої війни 1914 р. тримати на острові дуже великі військові сили. рішена третейським судом Олександра III суперечка з Голландією про розмежування на Гвіані.
У Тихому океані Франція володіла островом Нова Каледонія. В 1882 р. вона захопила Нові Гебриди, в 1879 р.— острови Таїті, в 1881 — острови Гамбьє й острови Туамоту, в 1882 р. — острови Тубуаї, в 1889 р. — острови Руруту й Рурутара були поставлені під французький протекторат. Маркізькі острови, Валлис і Футуна опинилися також під протекторатом Франції. Крім того, Франція зберігала свої старі колонії — острови Сен-П'єр і Мікелон, що залишилися від її колишніх володінь у Канаді й п'ять міст в Індії — Пондішері, Чандернагор, Карікал, Має, Янаон — залишки її давньої колонії, створеної завоюванням Дюпле.
Франція створила свою колоніальну імперію й стала, після Англії, найбільшою колоніальною державою. Завоювання колоній усюди супроводжувалося піднесенням боротьби народів за свою незалежність.
