. характеризується посиленням експансії, прагненням будь – якими засобами збільшити вивезення своїх товарів і розширити ринок вкладення капіталів. Як і раніше головні зусилля у своїй зовнішній політиці США приділяли країнам Центральної та Південної Америки, посилаючись при цьому на доктрину Монро. Це наочно проявилося під час другої венесуельської кризи в 1901-1902 рр., коли загострилися відносини між Венесуелою і Європейськими державами, головним чином Німеччиною, Англією та Італією. Оскільки до берегів Південної Америки був направлений європейський флот, щоб примусити Венесуелу виплатити борги, уряд США заявив, що також пошле свій флот до венесуельського узбережжя. І хоча президент Т. Рузвельт підтримав фінансові претензії європейських держав, він підкреслив, що у відповідності з доктриною Монро, на американській землі не може бути територіальних захоплень з боку неамериканських країн. Після демаршу США першими відступили англійці, запропонувавши передати суперечку на міжнародний арбітраж. Особливо непоступливо і зухвало трималося Німеччина, що привело до загострення німецько-американських відносин. В області зовнішньої політики Т. Рузвельт став основоположником політики «великого клика». Свої «права» на втручання і жандармські функції в Західній півкулі США обґрунтували новою інтерпретацією доктрини Монро – так званим «доповненням Рузвельта». В кінці 1904р. Рузвельт заявив, що доктрина Монро не лише надає США права, але й покладає певні зобов’язання, зокрема він пропонував взяти на себе «міжнародні поліцейські функції» в регіоні і навести порядок у фінансах карибських республік, з тим щоб виключити привід для іноземних інтервенцій. Для виконання поліцейських функцій у США вже був значний військово – морський флот, що базувався і на Атлантичному і Тихоокеанському узбережжях США. Виникла необхідність у швидкому перекиданні кораблів із одного океану в другий. У колах військових і промисловців ще з середини XIX ст. обговорювалося ідея будівництва каналу, що з’єднав би два океани. Англія пішла на поступки США у вирішенні питання про міжокеанський канал, і в 1901 р. був підписаний договір, що визнавав за США право спорудження і управління каналом. Будівництво каналу планувалося в колумбійській провінції Панама, де французи вже здійснили частину будівельних робіт і були готові поступитися своїми правами американцями Рузвельт запропонував Колумбії за передачу юрисдикції США над зоною проходження каналу 100 млн. дол. і орендну плату 100 тис. щорічно. Уряд Колумбії погодився, але сенат рішуче відхилив угоду. Тоді 3 листопада 1903 р. проамериканські елементи здійснили в Панамі революцію і проголосили незалежність її від Колумбії. США негайно визнали нову республіку, а військові кораблі США, які заздалегідь прибули до місця дії, перешкодили висадці колумбійських військ, які були послані для придушення заколоту. Панамська республіка передала під управління США зону Панамського перешийка для будівництва каналу (будувався до 1914р.) Введення в практику Т.Рузвельтом політики «великого кийка» проявилося у відкритому втручанні США у внутрішні справи латиноамериканських країн, зокрема, американські війська неодноразово направлялися для придушення повстань опозиційних сил, для організації переворотів і «наведення порядку» у підтримці маріонеткових режимів. Американська морська піхота окупувала кілька разів Кубу (1906-1909, 1912), Домініканську республіку (1904, 1914), Гондурас (1905, 1907, 1911-1912), Нікарагуа (1912) тощо. Щодо країн Південної Америки, де економічні позиції європейських суперників були сильніше американських, то тут Сполучені Штати застосовували головним чином методи економічної експансії. Так президент В. Тафт, спираючись на економічну силу США, активно здійснював «дипломатію долара», яка практикувала надання кабальних позик, фінансово-економічну допомогу, сприяла вивезенню приватного капіталу в країни
35
