Новий характер міжнародних відносин започаткувала франко-прусська війна 1870-1871 рр.
Ця війна закінчилася Франкфуртським мирним договором 1871 р., за яким у Європі розпочалось перегрупування державно-політичних сил. Оскільки в ході цієї війни завершилось національне об'єднання Німеччини, на політичній карті Європи з'явилась могутня промислово-мілітаристська імперія. Нав'язавши Франції грабіжницький мир, Німеччина отримала контрибуцію в 5 млрд франків й анексувала Ельзас і Лотарингію. Відразу ж вона розпочала виношувати плани повторного розгрому Франції.
Важливим міжнародним наслідком франко-прусської війни було завершення возз'єднання Італії. Ця велика європейська держава з моменту свого виникнення виявила агресивність щодо Франції у басейні Середземномор'я.
Результати франко-прусської війни позначились на відносинах Німеччини й Австро-Угорщини. Австро-угорський уряд відмовився від намірів про реванш за поразку в австро-прусській війні (1866 р.), вирішивши піти на зближення з Німецькою імперією.
Швидке посилення економічної могутності останньої і вихід її на арену колоніальної експансії зробили неминучим загострення англо-німецьких суперечностей. Володіючи багатими колоніями, маючи могутній військово-морський флот, пануючи на світових ринках, правлячі кола Великобританії не могли допустити, щоб її потіснив молодий і агресивний хижак.
Таким чином, франко-прусська війна й створення Німецької імперії привели до групування сил у Європі та посилили напруженість міжнародної обстановки.
Засновник Німецької імперії, її перший канцлер Отто фон Бісмарк, тверезо оцінюючи міжнародну ситуацію, знаючи, що сусідні держави за реальної загрози їм з боку Німеччини будуть тяжіти до згуртування (наприклад, Франція була готова приєднатися до будь-якого антинімецького блоку), приступив до створення військово-політичної коаліції під егідою Німеччини, щоб ізолювати Францію, створюючи сприятливу дипломатичну обстановку для нової війни проти неї.
Антифранцузька зовнішня політика канцлера виявилась в організації Союзу трьох імператорів. Щоб позбавити Францію можливих союзників в особі Росії й Австро-Угорщини, Бісмарк використав ідею монархічної солідарності для зміцнення "порядку" в Європі після придушення версальцями Паризької Комуни. 28 травня 1871 р. заклик до зближення з Німецькою імперією на тлі спільної боротьби з робітничим рухом підтримали уряди Петербурга й Відня. У вересні 1872 р. у Берліні відбулася зустріч трьох імператорів, після чого європейська преса відразу заговорила про відродження Священного союзу трьох європейських монархів.
6 травня 1873 р. між Росією і Німеччиною було укладено військову конвенцію, а 6 червня того ж року таку саму угоду підписали монархи Росії та Австро-Угорщини. 23 вересня Вільгельм І приєднався до австро-російської угоди й Союз трьох імператорів було остаточно оформлено. Він встановлював, що у випадку нападу будь-якої держави на одну з договірних сторін учасники союзу зобов'язані дійти згоди про спільну лінію поведінки. Якщо ж умови змусять їх вступити у війну, то між членами союзу мала бути укладена спеціальна військова конвенція.
Союз трьох імператорів відповідав інтересам Росії, Австро-Угорщини, а особливо Німеччини. Зміцнивши кордони на Заході, російський царизм дістав можливість активізувати свої дії в Середній Азії. У результаті було захоплено Хіву, що у свою чергу привело до загострення англо-російських відносин. Російський уряд сподівався домовитися з Австро-Угорщиною про збереження статус-кво на Балканах. Послаблена Габсбурзька монархія зміцнила своє становище, зблизившись із Німеччиною.
