Про гостроту міжнародної ситуації на початку XX ст. свідчить те, що зовнішньополітичні кризи і війни йшли фактично суцільним потоком, майже щорічно, змінюючи одна одну.
Першу імперіалістичну війну, пов'язану з переділом світу, почали США у 1898 р. проти Іспанії. Безпосереднім приводом до оголошення війни став вибух американського корабля «Мен» на рейді порту Гавани 14 лютого 1898 р. У результаті швидкоплинної війни (вона тривала всього 10 тижнів) до США відійшли Пуерто-Рико, Філіппіни, о. Гуам, під «протекторат» потрапила Куба.
Другою імперіалістичною війною стала англо-бурська (1899-1902). Бури були потомками нідерландських поселенців у Південній Африці, багатій на золото та алмази. Населення цих республік складало лише 1,5 млн. осіб. Лише до весни 1902 р. 400 тис. англійських солдатів удалося зломити опір 50-тис. бурської армії. Війна обійшлася Великій Британії в 6 тис. вбитими, 23 тис. пораненими, 16 тис. померлими від ран, а в грошовому еквіваленті — у 222 млн. фунтів. У результаті війни утворився Південно-Африканський союз, що став домініоном Великої Британії.
Третьою великою імперіалістичною війною була російсько-японська, про яку вже писалося вище.
Суперництво імперіалістичних держав неодноразово приз водило до гострих політичних криз, які ставили світ на грань війни. Такими були Марокканські кризи 1905-1906 та 1911 pp. (конфлікт між Німеччиною та Францією за пануванням у Марокко); Боснійська криза (1908-1909) між Росією і Австро-Угорщиною, коли остання анексувала Боснію і Герцеговину. Великою та гострою кризою були Балканські війни.
Початок століття характеризувався також швидкою мілітаризацією двох коаліцій. Загальні військові витрати Великої Британії за 1905-1914 р. збільшилися втричі. Вона першою по чала будівництво нових потужних кораблів — дредноутів. Франція тільки за 1913 р. збільшила військові асигнування на 30%. Військові витрати Німеччини 1913 р. становили більше 2 млрд. марок, тобто половину всього державного бюджету. У Австро-Угорщини з 1900 по 1913 р. вони зросли більш ніж на 70%.
Країни Антанти значно переважали своїх суперників за кіль кістю військ і озброєнь та за економічним потенціалом. їх армії в сумі були на 2 млн. чол. більшими, вони мали вп'ятеро більше крейсерів, на 3 тис.більше гармат, видобували на 83 млн. т вугілля і на 9,1 млн. т нафти більше, ніж центральні держави. Німеччина мала переваги в озброєнні та маневреності своїх військ.
Першою великою війною 20 століття стала Друга англо-бурська війна 1899 — 1902 років. У результаті війни Британія встановила повний контроль над бурськими республіками. Ця війна характерна тим, що в ній вперше в історії були використані концентраційні табори, явище властиве всьому подальшому століттю.
З 1899 по 1902 рік тривала Філіппіно-Американська війна, яка стала для США важчою, ніж попередня війна з Іспанією. Опір філіппінців продовжувався навіть після повалення Першої філіппінської республіки в 1902 році.
В Російсько-японській війні 1904—1905 років відбулося зіткнення агресивних політик Російської та Японської імперій, які претендували на контроль над Маньчжурією та Кореєю. Поразка Росії у війні стала першим випадком поразки європейської держави у війні з азійською, що у військово-технічному аспекті не поступалася європейській. Ця поразка стала також одним із чинників, що призвели до Російської революції 1905—1907.
Боротьба імперіалістичних держав за колонії в Африці призвела до низки міжнародних криз. Ще в 1898 відбувся Фашодський інцидент між Британією та Францією за контроль над поселенням Фашода в Судані. Перша марокканська криза 1905 року таДруга марокканська криза 1911 року виникли внаслідок боротьби за контроль над Марокко, якого добивалася Франція при спротиві Німеччини. Ці кризи були подолані дипломатичним шляхом. У 1912 Франція взяла Марокко під повний контроль, однак Німеччина отримала територіальну компенсацію в Екваторіальній Африці.
Перша Марокканська криза (1905–1906 рр.). Згідно з англо-французьким договором 1904 р. заФранцією закріплювався контроль над більшою частиною Марокко. Це викликало незадоволення з боку Німеччини, яка прагнула зміцнити свій вплив. Німецький уряд наполягав на скликанні міжнародної конференції й погрожував Англії й Франції війною. В січні 1906 р.в місті Алхісерасе було скликано конференцію, яка фактично визнала незалежність Марокко, але практично вплив продовжували зберігати Франція та Іспанія. У підсумку Німеччина нічого не отримала. Жодна країна, крім Австро-Угорщини, не підтримала її.
Мал. 3. Карикатура. Марокканська криза 1905-1906 рр.
Боснійська криза (1908 р.). Внаслідок захоплення Австро-Угорщиною Боснії та Герцеговини, які формально ще входили до Османської імперії, вибухнула «боснійська криза». Сербія різко засудила цей крок, царська Росія підтримала Сербію. Німеччина стала на бік Австро-Угорщини. Відносини між країнами значно ускладнились.
Друга Марокканська криза (1911 р.). У 1911 р. в Марокко вибухнуло повстання проти султана. Німеччина прагнула втрутитись у внутрішнє становище країни, а тому направила до марокканського берега крейсер «Берлін» і канонерку «Пантера». Але на бік Франції знову стала Велика Британія, яка погрожуючи Німеччині війною, змусила останню відмовитись від втручання у марокканську проблему. Вирішення основних питань залишалось за Францією.
Перша Балканська війна (1912–1913 рр.). На Балканах за підтримки Росії, Англії й Франції, склався союз трьох держав: Болгарії, Сербії й Греції, який прагнув відібрати в Туреччини Македонію та розділити її території. В березні 1912 р. був укладений сербсько-болгарський договір, а в травні – болгаро-грецький оборонний союз. В жовтні 1912 р. почалися воєнні дії проти Туреччини. Основного удару по турецькій армії завдали болгарські збройні частини, й у підсумку союзники підійшли до Константинополя. 28 липня 1912 р. незалежність проголосила Албанія. Туреччина була змушена 21 квітня 1913 р. підписати перемир'я. 30 травня 1913 р. був підписаний Лондонський мирний договір, за яким майже вся європейська частина Туреччини переходила до переможців.
Друга Балканська війна (1913 р.). Завдяки перемозі Сербія і Болгарія зміцнили своє становище. Натомість втратила свій вплив Австро-Угорщина. Тому айстро-угорська й німецька дипломатія доклали зусиль, щоб розірвати союз Болгарії і Сербії. Причиною конфлікту стали розбіжності щодо поділу турецької території. 29 червня 1913 р. Болгарія розгорнула воєнні дії проти Сербії і Греції. Так почалася друга Балканська війна. Однак на захист Сербії виступила Росія. Крім того проти Болгарії виступили Румунія і Туреччина. Тому болгарська армія була швидко розбита. 10 серпня 1913 р. у Бухаресті був підписаний мирний договір. Сербія отримала не тільки спірну територію Македонії, але й всю «болгарську частину» Македонії. Греція одержала південну Македонію із Салоніками та частину західної Фракії Румунія приєднала до себе Південну Добруджу. Частина Фракії й Адріанополь повернулися до Туреччини. Після поразки Болгарія почала орієнтуватися на Німеччину, як свого союзника, який допоможе повернути їй втрачені території. Балканський півострів перетворився на «порохову діжку» Європи.
