Незалежні латиноамериканські держави утворилися ще на початку ХІХ ст. Тут утвердилася республіканська форма правління.
Конституції країн регіону зазвичай наслідували Конституцію США.Законодавча влада належала здебільшого Національному конгресу, що складався з двох палат: сенату й палати депутатів.
Главою держави й керівником уряду був президент, обраний загальним голосуванням. Проте парламентаризм і демократія багато в чому залишалися формальними. Будь-яке реальне поширення прав і свобод загрожувало існуванню латифундій. Влада в цих республіках належала різноманітним кланам латифундистів і набувала форми особистої влади вождя (каудильйо), який безпосередньо спирався на армію. Величезну роль у житті латиноамериканських країн відігравала верхівка армії — генерали та офіцери, які найчастіше походили з середовища землевласницької аристократії.
Армійська верхівка часто-густо визначала напрямок політики країни, здійснювала військові перевороти і ставила біля керма того чи іншого каудильйо.
Поява диктаторських режимів у Латинській Америці мала безліч причин. До таких причин слід віднести:
1) кризу консервативно-олігархічних і реформістських форм правління;
2) нестійкий, монокультурний розвиток економіки;
3) нерозв’язані соціальні проблеми;
4) економічну залежність від США та Європи;
5) вплив офіцерських і католицьких угруповань;
6) традиції каудилізму, намагання політичних діячів використовувати ідеї незалежності у власних цілях та прагнення згуртувати національні сили за допомогою режиму особистої влади.
|
Політичне становище у країнах Латинської Америки |
|
|
Країна |
Особливості політичної ситуації |
|
Арґентина
|
До 1916 р. країною управляли консерватори, яких підтримували латифундисти. Період їхнього правління характеризувався бурхливим розвитком економіки, що перетворив Арґентину на одного з найбільших виробників м’яса та зерна у світі; цей час відзначився стрімким зростанням населення країни, розвитком народної освіти та культури. 1912 р. було прийнято закон про загальне виборче право за умов таємного голосування. Цей закон надав змогу партії більшості — радикалам — забезпечити обрання на посаду президента свого лідера І. Іригойєна. Під час свого правління (1916–1922) йому вдалося відстояти нейтралітет Арґентини під час Першої світової війни; приділяв велику увагу питанням соціального забезпечення та освіті. Після 6-річної перерви був знову обраний президентом країни |
|
Чілі
|
У вересні 1924 р. група офіцерів здійснила військовий переворот під гаслами створення сильного уряду. Хунта, що захопила владу, зібрала навколо себе правителів і прибічників твердої авторитарної влади, реформістів і радикалів. Незважаючи на прийняття прогресивної Конституції 1925 р., передового трудового законодавства, реальна влада у країні дедалі більше зосереджувалася в руках Ібаньєса дель Кампо, який обійняв посаду військового міністра. У 1927 р., ставши президентом країни, він установив режим особистої диктатури (1927–1931 рр.) |
|
Куба
|
У 1925 р. президентом країни було обрано Херардо Мачадо- і-Моралеса, який установив в країні диктаторський режим, розпочавши жорстокі репресії проти демократичного руху. Мачадо створив урядову федерацію трудящих і наслідував приклад італійського фашизму, називаючи себе «антильським Муссоліні» |
|
Нікараґуа
|
Установлено диктаторський режим після придушення руху патріотів на чолі з Аугусто-Сесаром Сандіно. Владу захопив командувач національної гвардії Анастасіо Сомоса. Диктатура клану Сомоси проіснувала в Нікараґуа понад 40 років |
