Особливості колонізації Латинської Америки полягали в тому, що з Іспанії та Портуґалії до Америки прибуло дворянство, яке отримало тут величезні земельні наділи, але воно з презирством ставилося до праці.
Працювати повинні були місцеві жителі — індіанці або привезені з Африки негри-раби. Так склався своєрідний уклад життя країн Латинської Америки, центром якого стали великі земельні володіння, латифундії, а їхніми господарями — нащадки іспанських дворян, які використовували працю безземельних селян — пеонів, індіанців, а головне — негрів-рабів…
В економічній сфері країни Латинської Америки через їхній загалом аграрний розвиток залежали від Великої Британії (протягом ХІХ ст.), а починаючи з повоєнного періоду — від США…
Із 20 латиноамериканських республік найвпливовішими й великими були Бразилія, Арґентина і Мексика. Державами з великими потенційними можливостями були Венесуела, Перу, Чілі. Частка колоніальних володінь, що належали США, Франції, Великій Британії та іншим країнам, була незначною (всього 2,5 % території, до 4,5 % населення). У той період система ринкових відносин майже повністю сформувалася в Арґентині, Уругваї, Чілі, Мексиці, Бразилії, а в Болівії, Параґваї вона лише зароджувалась. У рамках світової господарської системи Латиноамериканський регіон відігравав роль аграрно-сировинної ланки.Країни Латинської Америки вивозили продукцію гірничовидобувної промисловості, сільськогосподарську сировину і продовольство, а завозили машини, обладнання і споживчі товари. Кожна з них виробляла здебільшого щось одне: Бразилія — каву, Арґентина — збіжжя і м’ясо, Чілі — мідь і селітру, Болівія — олово, Перу — срібло і бавовну, Венесуела — нафту і залізну руду, Коста-Ріка і Ґватемала — банани.
Все це створювало виняткову залежність економіки латиноамериканських країн від кон’юнктури світового ринку. Ці країни вступали до смуги найжорстокіших економічних струсів щоразу, коли зовнішня ситуація складалася несприятливо для їхнього експорту.
