Одним из первых этапов формирования социальной политики стал Договор о ЕЭС. Согласно ему были поставлены цели связать экономическую интеграцию с социальным развитием, а также нейтрализовать ее негативные социальные последствия.
Еврокомиссия обязалась содействовать сотрудничеству между странами ЕС в сферах занятости, трудового законодательства, условий труда, профподготовки, социального обеспечения и прав профсоюзов.
Ввелось право на свободное передвижение рабочей силы внутри ЕС, а также запрещена дискриминация по национальному признаку.
Договором был учрежден Европейский социальный фонд, который превратился в основной финансовый инструмент социальной политики Сообщества.
Затем в 1986 году был принят Единый европейский акт, а в 1989 – Хартия основных социальных прав трудящихся, что значительно расширило правовую базу социальной политики Евросоюза.
Маастрихтский договор 1992 года закрепил за Советом ЕС право на установление минимальных социальных стандартов и технических норм труда. Процедуры принятия решений в социальной сфере были упрощены, а финансирование расширилось – помимо ЕСФ, разрешены другие структурные фонды, в том числе Европейский фонд регионального развития.
Амстердамский саммит закрепил за институтами ЕС право устанавливать минимальные социальные стандарты, а также изменять их, подтвердил право государств ЕС принимать более высокие нормативы и решать социальные проблемы собственными методами.
Социальная политика Европейского Союза реализуется благодаря целой системе институтов, действующих согласно полномочий, данных им основополагающими договорами.
Наиболее важными структурами Евросоюза, которые обладают полномочиями в социальной сфере, являются Европейский Совет,Европарламент, Еврокомиссия, Суд ЕС и Социально-экономический комитет.
Стратегическое планирование всех областей деятельности, включая социальную, выполняется Европейским Советом. Он разрабатывает и проводит в жизнь основные направления коммунитарной политики.
Еврокомиссия гарантирует проведение в жизнь интересов Евросоюза. В социальной сфере деятельность Комиссии ЕС состоит из внедрения в жизнь документов социальной политики, управления структурами и социальным диалогом.
Европарламент располагает комиссиями, напрямую занимающимися социальными вопросами, а также проблемами занятости и координирующими деятельность других комиссий, сталкивающихся с социальными вопросами.
Суд ЕС, обладая особыми компетенциями и правами, следит за верным толкование различных юридических актов и применением коммунитарных документов со стороны всех стран-членов ЕС.
Экономический и социальный комитет обеспечивает представительство интересов всех категорий общества согласно их месту в социальной и экономической жизни. В его состав входят представители предпринимателей, потребителей, малого и среднего бизнеса, сельскохозяйственных и промышленных рабочих, науки, транспорта, свободных профессий.
Содержание европейской социальной политики формируется на основе гуманистических ценностей. Это нашло отражение в специальных документах -Соглашении с социальной политике и Протоколе, принятых в Маастрихте (1992 а.) и приложенных А Договору о создании Европейского Союза. В договор об учреждении ЕЭС был включен раздел «Социальная политика», определявший пределы компетенции и методы деятельности органов Сообщества в данной области. Перспективы и конкретные задачи социальной политики были намечены в Зеленой книге «Европейская социальная политика: размышления для Союза» (1993 а.) и двух Белых книгах - «О росте конкурентоспособности и занятости: вызовы и пути для вступления в XXI век» (1993 г.) и «Европейская социальная политика: путь для Союза» (1994 г.). (Белые книги ЕС содержат стратегические документы Европейской Комиссии, определяющие план действий ЕС в конкретных сферах. Содержание Белых книг позволяет предусмотреть тенденции дальнейшего развития законодательства ЕС. Зеленые книги - дискуссионные материалы ЕС, служат открытой трибуной для широкого общеевропейского обсуждения важнейших вопросов деятельности ЕС). С января 1996 г. на заседаниях Европарламента регулярно рассматривается конкретная программа социальных мероприятий на уровне ЕС. Её обсуждение отразилось на работе Эссенского и Мадридского саммитов Европейского Совета. Новая концепция социальной политики была включена в систему основополагающих договоров. Соглашение об этом было достигнуто на межправительственной конференции в Турине. Амстердамский саммит (1997 г.) признал социальную политику одним из ключевых направлений деятельности Европейского Союза
Интеграционная стратегия Европейского Союза, частью которой и является его социальная доктрина, определяет принципы проведения социальной политики, важнейшими из которых являются:
- сохранение уже достигнутых социальных стандартов. (Признано недопустимым получение преимуществ в конкурентной борьбе за счет снижения социальных стандартов);
- гуманистическая основа социальной политики. (Приоритетная поддержка наиболее уязвимых социальных групп населения);
- компенсация неблагоприятных последствий объединительных действий ЕС. (Принимаются специальные программы в интересах социальных групп, сталкивающихся с необходимостью смены профессии, места жительства или работы в ходе реализации интеграционных мероприятий);
- социальная и экономическая конвергенция. (Сокращение разрыва в уровнях экономического и социального развития различных стран; обеспечение преимущественного развития отстающим);
- установление минимальных социальных стандартов. (Государства-члены обязуются не опускать степень социальной защиты ниже установленных ЕС социальных стандартов);
- разделение финансовой ответственности за деятельность предприятий между администрацией и работниками. (Участие трудящихся в распределении финансовых результатов деятельности предприятий);
- право на улучшение производственной среды, охрану здоровья и обеспечение безопасности на рабочих местах. (Право на информацию о производственных рисках, на улучшение условий жизни и окружающей среды);
- ликвидация остающихся препятствий для функционирования единого рынка труда. (Повышение географической и профессиональной мобильности рабочей силы в рамках ЕС посредством свободного ее перемещения предполагает создание универсальной системы социального обеспечения, а также укрепление взаимодействия в сфере подготовки квалифицированных кадров);
- поддержка правовых норм, выработанных международными организациями, действующими в социальной област
Соціальні ідеї були закріплені в 1957 р. Римським договором про заснування Європейського економічного співтовариства, в якому, зокрема, було визначено, що Співтовариство та держави-члени мають сприяти покращенню умов праці та життя працівників. Поступово відбувалося становлення соціальної сфери та сфери зайнятості ЄС. У Договорі про заснування Європейського Союзу 1992 р. ці сфери визначалися як цілі діяльності ЄС. У цілому закріплення питань соціальної політики як однієї з цілей, на яких сфокусовано діяльність Євросоюзу, свідчило про існування європейського соціального виміру.
Соціальні положення були доповнені Лісабонським договором. Відповідно до ст. З ДЄС (у редакції за Лісабонським договором) Союз намагається забезпечити наявність конкурентноспроможної соціальної ринкової економіки, що прагне повної зайнятості й соціального прогресу, сприяє соціальній справедливості й соціальному захисту, рівності жінок і чоловіків, солідарності поколінь, економічному, соціальному й територіальному єднанню і солідарності держав-членів.
Основні цілі соціальної політики деталізуються у ст. 151 ДФЄС, зокрема: підвищення зайнятості, поліпшення умов життя й праці, що забезпечує їхнє вирівнювання при одночасному прогресі, адекватний соціальний захист, соціальний діалог, розвиток людських ресурсів. Для досягнення цих цілей Європарламент і Рада підтримують та доповнюють діяльність держав-членів шляхом запровадження заходів, які покликані заохочувати співробітництво держав-членів, у тому числі за допомогою ініціатив у сфері навчання, розвитку, обміну інформацією. Парламент і Рада можуть за допомогою директив встановлювати мінімальні вимоги, але в чітко визначених сферах (ст. 153 ДФЄС). Разом із тим, будь-яка гармонізація не передбачається.
Окрім розділу X "Соціальна політика", ДФЄС містить розділ IX "Зайнятість", в якому визначається компетенція ЄС у питаннях зайнятості. Відповідно до статей 145 та 147 ДФЄС Євросоюз спільно з державами розробляє скоординовану стратегію та заохочує співробітництво держав-членів, підтримуючи та, за необхідності, доповнюючи їхні заходи (статті 145, 147 ДФЄС). Проте заходи, приймати які уповноважені органи ЄС у сфері зайнятості, як і в галузі соціальної політики, не передбачають гармонізації законодавчих та інших положень держав-членів (ст. 149 ДФЄС).
Таким чином, трудове та соціальне право ЄС ніколи не входило до виключної компетенції ЄС, а залишалося предметом спільного ведення у сфері політики координації та співпраці. Це пояснюється великим розмаїттям стандартів життя та умов існування як у різних європейських країнах, так і в межах окремих держав. Трудове і соціальне право в широкому розумінні є основою соціальної політики ЄС та встановлюють положення щодо регулювання зайнятості, регламентуючи, зокрема, заборону дискримінації працівників за багатьма ознаками, забезпечуючи захист працівників при реструктуризації компанії-роботодавця, стандарти гідних та безпечних умов праці, а також регулювання соціального захисту громадян ЄС, забороняючи, серед іншого, дискримінацію у сфері соціального забезпечення.
Загалом розвиток соціальної політики на європейському рівні залежав від періодів розвитку самого ЄС і був циклічним. Різні вектори європейської соціальної політики відображали політичні та інституційні напруження в ЄС і власну суперечливу природу щодо доцільності заходів соціальної політики на загальному європейському рівні. Політики періодично поверталися до мінімалістського підходу, який базується на неоліберальній моделі, хоча поступово перевагу було віддано моделі соціальної справедливості.
Проголошена 7 грудня 2000 р. як спільний акт трьох інститутів ЄС (Європарламенту, Комісії та Ради) Хартія стала важливим документом, який відобразив нові тенденції та розвиток соціальної політики в ЄС. Проте Хартія, як і прийнята у 1989 р. Хартія основних соціальних прав працівників, не отримала юридично обов'язкової сили. Це було пов'язано з тим, що держави-члени й досі вважали політично складною втрату своїх абсолютних повноважень у деяких вразливих сферах, зокрема, у сфері соціальної політики.
У лютому 2000 р. на Лісабонському самміті було прийнято Програму дій ЄС у сфері економіки, зайнятості та соціальної політики на 2000-2005 рр., а головним завданням Союзу на початку нового тисячоліття було визнано необхідність зробити економіку ЄС найбільш конкурентноспроможною і такою, яка ґрунтувалася би, зокрема, на збільшенні робочих місць та зростанні рівня соціальної єдності.
Прийнятий у 2001 р. Ніццький договір, хоча й мав інше завдання, однак також розширив коло питань, які належать до компетенції ЄС, включаючи боротьбу зі злиденністю, модернізацію систем соціального захисту тощо. Також було передбачено створення нового органу ЄС - Комітету соціального захисту з консультативним статусом.
З набуттям чинності 1 грудня 2009 р. Лісабонським договором розпочався новий етап розвитку не лише соціального та трудового права ЄС, а й новий етап розвитку Євросоюзу в цілому.
Лісабонський договір інкорпорував у сфері трудового та соціального права всі основні положення попередніх договорів та неприйнятої Конституції, визначивши у статті третій основні цілі соціальної політики ЄС. Було деталізовано компетенцію ЄС у сфері соціального та трудового права у розділі XI "Зайнятість" та розділі X "Соціальна політика". Однак Договір практично не містив нових положень. Нововведенням вважається ст. 152, яка встановлює роль соціальних партнерів та значення тристороннього соціального самміту.
Суттєвим досягненням Лісабонського договору у соціальній сфері стало надання Хартії ЄС про основні права юридично обов'язкової сили. У статті 6 ДЄС зазначається, що Союз визнає права, свободи та принципи, які закріплені у Хартії від 7 грудня 2000 р. та адаптованої 12 грудня 2007 р., що має таку саму юридичну чинність, як і Договори. Проте, незважаючи на перегляд положень Хартії перед підписанням Лісабонського договору, всі основні соціально-економічні права залишилися незмінними. А закріплення на загальному рівні ЄС соціальних прав людини, визнаних Хартією, має сприяти реалізації головних завдань соціальної політики взагалі.
У цілому, розвиток соціального та трудового права не завершився прийняттям Лісабонської угоди, нові напрями та тенденції вимагатимуть прийняття нових договорів.
