Сучасний стан розвитку економіки характеризується наявністю двох
процесів – регіоналізації та глобалізації.
Глобалізація економіки – посилення ресурсної, технологічної,
фінансової взаємозалежності національних економік на основі стрімкого 49
зростання обсягів та урізноманітнення світогосподарських зв’язків.
Глобалізація прямо впливає на формування та розвиток господарства
регіонів через процеси спеціалізації, економічної інтеграції в усіх аспектах
економічної діяльності. Регіоналізація в даному випадку виступає як процес
суміжний з глобалізацією у векторі розвитку господарства регіону, оскільки
розкриває позитивні риси інтенсифікованих інтеграційних процесів.
Глобалізація з’являється завдяки ринку, який стирає межі між
країнами. цей процес стимулює зосередження високотехнологічного
виробництва в найрозвинутіших країнах, що дає їм змогу розвиватися ще
швидше, тим самим збільшуючи розрив з відставшими країнами. А
видобувні галузі, виробництво проміжної сировини, галузі, що забруднюють
навколишнє середовище та ресурсомістка промисловість зосереджуються в
слаборозвинутих країнах. Це призводить до посилення економічної
залежності національних господарств від загальносвітової коньюнктури.
Тому формуються міжнародні об’єднання держав для захисту власних
інтересів, в тому числі для захисту економік своїх країн від негативних
наслідків світової кризи.
А регіоналізація (особливо у межах національних господарських
комплексів) розвивається завдяки децентралізації господарювання як типу
управління економічними відносинами.
В національних межах регіоналізація виражається в зростанні
самоуправління розвитком регіональної економіки (регіони безпосередньо
реалізують соціально-економічну політику держави). На національному рівні
регіоналізація проявляється у формуванні міжнародних галузевих чи
комплексних інтеграцій (ОПЕК).
Глобалізація відкриває безпрецедентні можливості для економічного
зростання економіки регіонів, але при цьому породжує диспропорційність і
диференціації в розвитку національної економіки.
У регіональному розвитку є дві сфери діяльності, які сприяють
підвищенню її ефективності та інтенсивності. По-перше, це транскордонне 50
співробітництво, що значною мірою диверсифікує зовнішньоекономічну
діяльність регіону, по-друге, наявність в прикордонному регіоні вільної
економічної зони, що посилює ступінь регулювання діяльності території.
Досвід регіональної політики Європейського Союзу демонструє
успішність, ефективність та дієвість такого механізму розвитку
прикордонних територій як транскордонне співробітництво.
Транскордонне співробітництво – спільні дії, спрямовані на
встановлення і поглиблення економічних, соціальних, науково-технічних,
екологічних, культурних та інших відносин між територіальними громадами,
їх представницькими органами, місцевими органами виконавчої влади
України та територіальними громадами, відповідними органами влади інших
держав у межах компетенції, визначеної їх національним законодавством.
Транскордонне співробітництво – будь-які спільні дії, спрямовані на
посилення та поглиблення добросусідських відносин між територіальними
общинами або властями, які знаходяться під юрисдикцією двох або
декількох Договірних сторін, та на укладання з цією метою будь-яких
необхідних угод або досягнення домовленостей.
Необхідність регіональної співпраці зумовлена рядом причин та
передумов:
в сучасному інтегрованому і глобалізованому суспільстві транскордонне
співробітництво стало найважливішим засобом соціально-економічного
розвитку регіонів, що дозволяє залучати і використовувати додаткові
ресурси і покращувати добробут регіональної громади;
ТКС забезпечує створення єдиного економічного простору для
функціонування вітчизняних та іноземних підприємств в суміжних
прикордонних зонах;
ТКС дає право брати участь у найвищій формі його організації –
єврорегіонах.
Транскордонне співробітництво має на меті:
сприяти економічному та соціальному розвитку в регіонах по обидва боки 51
спільних кордонів;
вирішити спільні проблеми у таких сферах, як навколишнє середовище,
охорона здоров’я, запобігання та боротьба з організованою злочинністю;
збільшити ефективність та безпеку кордонів;
сприяти транскордонній “міжлюдській” співпраці на місцевому рівні.
В Європі досить поширеним засобом підвищення
конкурентоспроможності регіональної економіки та підвищення
ефективності транскордонного співробітництва є застосування кластерного
підходу.
Транскордонний кластер – добровільне об’єднання незалежних компаній,
асоційованих інституцій, інших суб’єктів транскордонного співробітництва
які:
географічно зосереджені у транскордонному регіоні (просторі);
співпрацюють та конкурують;
спеціалізуються в різних галузях, пов’язані спільними технологіями та
навичками і взаємодоповнюють одна одну для виготовлення спільного
продукту чи послуги, що в кінцевому результаті дає можливість отримання
синергетичних та мережевих ефектів, дифузії знань та навиків.
Виокремлено дві моделі формування транскордонних кластерів:
1. Монополярний (формується з одного боку кордону із залучення окремих
учасників з іншої сторони);
2. Біполярний (існування регіональних мереж, заснованих по обидві сторони
кордону).
Створення транскордонних асоціацій є важливою метою тактичного і
стратегічного розвитку ЄС і України. Адже транскордонне співробітництво
як інструмент просторового розвитку дає можливість ефективніше
реалізувати економічний, соціальний, ресурсний та людський потенціал
регіону. Крім того, транскордонна співпраці як детермінант європейської
інтеграції дозволяє створити Європу без кордонів та формування єдиного
європейського простору.52
Для використання і адаптації світового досвіду регіональної співпраці
у межах регіональної економіки країнам потрібно:
розробити як на національному, так і на регіональному рівні законодавчу,
нормативну та теоретичну бази проведення регіонами ЗЕД, транскордонного
співробітництва та регіональної політики;
розробити довгостроковий план розвитку регіонів та транскордонної
співпраці у вигляді поетапної програми дій та деталізації проблем і завдань
для кожного регіону з урахуванням його соціально-економічного,
культурного розвитку та рівня налагодженості співробітництва із сусідніми
зарубіжними територіями;
децентралізувати регіональну політику держави, особливо у сфері
прикордонної співпраці та надання «свободи дій» регіонам у здійсненні як
внутрішньої, так і зовнішньої політики.
По-четверте, формувати транскордонні кластери (надаючи перевагу
біполярним) у межах єврорегіонів, як засобам кооперації регіонів у різних
сферах, що призведе до зближення за рахунок проведення узгодженої
політики, реалізації спільних програм чи розвитку бізнесу.
