Глобальна економіка може бути визначена як економіка, ключові
елементи якої мають інституційну, організаційну і технологічну можливість
працювати як єдине ціле у реальному часі в планетарному масштабі. Це
економіка, в якій посилюється взаємозалежність національних економік на
основі поглиблення транснаціоналізації виробництва, розподілу, обміну та
споживання валового глобального продукту.
Джерела економічної глобалізації:
- науково-технологічний прогрес;
- поширення форм економічної лібералізації;
- феномен транснаціоналізації;
- формування "однорідних" засобів масової культури та глобальної
ідеології.
Переваги економічної глобалізації:
- розширення ринків;
- зростання економії на масштабах виробництва;
- збільшення виграшу від торгівлі на взаємовигідній основі;
- підвищення продуктивності праці. Відносні негативи:
- нерівномірність розподілу переваг глобалізації;
- збільшення розриву в рівнях доходів;
- перенесення виробничих потужностей у країни, що розвиваються;
- посилення навантаження на світову екосистему.
Характерні для економічної глобалізації усунення бар'єрів у
міжнародній міграції виробничих факторів, універсалізація методик
підприємницької практики, уніфікація споживчих переваг, формування
глобального інформаційного простору обумовили стрімке поширення кризових
явищ на всі сфери міжнародної економіки. Гіпертрофоване зростання
фінансового сектору, надзвичайна мобільність капіталу, орієнтованість
інвесторів на короткострокові високоприбуткові проекти, з одного боку, 14
стимулювали розвиток інноваційних секторів реального виробництва,
характерною ознакою яких є короткостроковість виробничого періоду та
високий рівень прибутковості. Але, з іншого боку, вони викликали зростання
частки спекулятивних угод, інтенсифікували міжнародні фінансові потоки,
визначивши пріоритет фінансової сфери над реальною економікою,
поставивши останню в критичну залежність від локальної інвестиційної
привабливості й стану світових фондових ринків. Асинхронність темпів
зростання реального виробництва й фінансових ринків, властива сучасній
глобальній економіці, сприяє зростанню майнової диференціації в суспільстві,
знижує цінність праці в реальному секторі економіки, забезпечує формування
нестабільних економічних моделей, вкрай залежних від негативних
екстерналій. Боротьба з наслідками глобальної кризи ґрунтується на активізації
ролі держави в економіці, а також спільних зусиль світової спільноти, про що
свідчать самміти групи країн С-20.
Глобалізація є продуктом епохи постмодерну, переходу від
індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку,
формування основ ноосферно-космічної цивілізації.
Існує два головні підходи стосовно етапів розвитку економічної
глобалізації. Згідно з першим, вона розпочалась ще до періоду великих
географічних відкриттів у формі млявоплинної глобалізації, коли економічні
відносини між державами мали спорадичний, дискретний характер,
обмежуючись окремими локальними аренами і територіями. До середини XIX
ст. глобалізація переходить у стадію повільного прогресування, коли
формується світовий ринок, розвивається МПП, вимальовується профіль
спеціалізації окремих країн і регіонів. Наступний етап (середина XIX ст. — 80-
ті роки XX ст.) дістав назву структурної глобалізації, що пов'язана з
економічним переділом світу, розпадом світового господарства на протилежні
системи та їх єдиноборством. Нарешті, послідовна форма глобалізації розви-
вається в умовах єдиного ринкового світового господарства як об'єктивний
процес і важлива ознака постіндустріальної цивілізації.15
Другий підхід пов'язує генезис глобалізації з останньою чвертю XX ст.,
коли вона стає визначальним фактором як національного, так і міжнародного
розвитку, перетворюється на домінуючу тенденцію світогосподарських
процесів.
Розгортання процесу глобалізації відбувається в певних формах або,
іншими словами, глобалізація має свої іманентні форми прояву. Вони
здебільшого викристалізовуються і мають своє матеріальне втілення в:
збільшенні обсягів та диверсифікації структури міжнародної торгівлі;
міжнародних прямих і портфельних інвестиціях, що дедалі ширше
використовуються в системі заходів національного економічного розвитку;
переміщеннях робочої сили по всьому полю світового господарства;
зростаючому використанні знань, технологій, менеджменту, маркетингу, що
продукуються в більш розвинутих країнах, а використовуються в економічних
системах, які поступово конвертуються у світогосподарські процеси та ін.
