Надходження приватних іноземних прямих інвестицій в країну з перехідною економікою частково компенсує дефіцит внутрішніх джерел інвестування. Воно дає змогу в деяких обсягах отримувати устаткування і технології без зростання зовнішньої державної заборгованості, збільшувати зайнятість населення та надходження до бюджету тощо.
Світовий досвід показує, що коли надходження приватного іноземного капіталу недостатньо регулюється державою, то воно не сприятиме вирішенню галузевих та регіональних структурних проблем в руслі визначених нею пріоритетів. Іноді це навіть призводить до ущемлення інтересів вітчизняних виробників, створює нездорову диференціацію в оплаті аналогічної праці. Тому практично в усьому світі іноземне інвестування в тій чи іншій формі регламентується. І хоча в багатьох країнах (в тому числі і в Україні) для закордонного капіталу встановлюється національний режим, держава регулює його приплив, заохочуючи його вкладання в одні галузі економіки та обмежуючи – в інші шляхом застосування антимонопольного законодавства та іншими способами.
В міжнародній практиці відомі декілька способів заборони/обмеження іноземного інвестування:
1) за окремими сферами економіки, або видами діяльності;
2) за територіальною ознакою;
3) за суб’єктним складом.
Прикладом регулювання іноземних інвестицій може бути досвід таких середньо розвинутих країн, як Бразилія, Мексика, Іспанія. Приплив закордонного капіталу в них регулюється залежно від об’єкта інвестування.
У галузевій структурі в багатьох з цих країн за ступенем доступу для участі іноземного капіталу розрізняються галузі:
- іноземне інвестування яких заохочується. До них належать галузі, які змогли б замінити імпорт, або такі, що недостатньо розвинуті і тому не зможуть самостійно розвиватись швидкими темпами;
- в які приплив закордонного капіталу не обмежений;
- галузі з обмеженням іноземного інвестування (наприклад, не більше 49% акціонерного або статутного капіталу);
- до яких іноземний капітал не допускається. Це галузі, що знаходяться виключно у державному секторі, а також засоби комунікацій і масової інформації, видобуток і постачання нафти та нафтопродуктів, енергопостачання. Цей перелік дуже відрізняється від країни до країни.
У регіональній структурі багатьох із середньо розвинутих країн за ступенем доступу для іноземних інвестицій розрізняються на регіони:
- де іноземні інвестиції особливо заохочуються. Переважно, це найменш розвинуті території та вільні економічні зони;
- де інвестування закордонного капіталу є вільним і здійснюється на тих же умовах, що і національного;
- де для іноземного капіталу є обмеження, зокрема для придбання земельних угідь. Так, у Бразилії фізичні та юридичні особи-іноземці не мають права отримувати землю для господарських потреб уздовж кордонів країни та морського узбережжя на 150 кв.м вглиб.
Основними засобами державного регулювання іноземних приватних інвестицій в групі країн, що розглядаються, є економічні та адміністративні.
Головним економічним важелем регулювання інвестиційного процесу є оподаткування.
Серед адміністративних засобів – реєстрація чи, точніше, відмова у реєстрації небажаним з точки зору національних інтересів іноземним інвестиціям, які таким чином не можуть отримати право на своє здійснення в конкретній галузі, регіоні або взагалі в країні.
Як показує світовий досвід, заборона та обмеження іноземного інвестування може поширюватися на:
- ключові галузі, які пов’язані з національною безпекою, збереженням політичного, економічного та культурного суверенітету. До них належать військова та деякі галузі добувної промисловості, залізничний і авіаційний транспорт, річкове та морське судноплавство, рибальство, сільське і лісове господарство, засоби масової інформації, банківська та страхова справа, посередницька діяльність на ринку цінних паперів;
- сферу, пов’язану з реалізацією права власності на землю; користування надрами та природними ресурсами, в тому числі у виключній морській зоні;
- галузі з державною або змішаною приватно-державною монополією - сфера міжнародного та внутрішнього зв’язку (пошта, телеграф, телефон), телекомунікації, виробництво і постачання електроенергії, газо- і водопостачання, виробництво і продаж алкогольних напоїв та тютюнових виробів;
- галузі передової технології, де капітал лише формується і на певному етапі іноземна конкуренція може бути небажаною.
