Усі розвинені держави мають зараз свої національні механізми гарантії інвестицій, які характеризуються здебільшого спільними рисами. По-перше, гарантії надаються тільки особам (фізичним або юридичним), що мають державну приналежність того, хто виступає гарантом. По-друге, гарантії надаються цим особам для здійснення інвестицій в певних країнах, які оцінюються під кутом зору їх політичної стабільності (не стану економічного розвитку). У цьому відношенні участь держави, на території якої планується здійснити інвестицію, у двосторонніх чи багатосторонніх договорах про захист інвестицій є бажаною умовою. По-третє, національні механізми гарантій завжди страхують тільки від політичних ризиків. Ці ризики зазвичай бувають чотирьох видів:
—ризик розірвання інвестиційного договору державою-імпортером інвестиції;
—ризик виникнення заворушень внутрішнього або зовнішнього характеру, які впливають на країну, на території якої здійснюється інвестиційна операція;
—ризики, пов'язані з неконвертованістю валюти або з перешкодами міжнародним переказам коштів, що випливають із заходів, здійснених державою, на території якої запроваджена інвестиція;
—ризик втрати власності на інвестицію, зокрема внаслідок заходів щодо експропріації або націоналізації, які здійснюються державою, на території якої мала місце інвестиція.
Гарантії втілюються у форму договору про гарантії, сторонами якого є орган з інвестиційних гарантій, який для цього отримав повноваження від державної скарбниці, та інвестор, що користується цими гарантіями. Тобто договір про гарантії — це договір внутрішнього права, який включено у правовий порядок держави, особою якого є інвестор, тому й спори, що виникають з гарантій, є спорами відповідного внутрішнього права.
Після закінчення Другої світової війни держави-експортери капіталів з метою захисту своїх інвесторів за кордоном від конкретних некомерційних ризиків почали створювати особливі схеми страхування інвестицій (США — в 1948 p., Японія — в 1956 p., ФРН — у 1958 p.). На кінець 1980 р. вже близько 20 країн прийняли схеми страхування для своїх інвесторів від політичних ризиків. При цьому необхідною умовою отримання інвесторами страховки зазвичай є наявність відповідної двосторонньої угоди між державою інвестора і державою вкладення капіталу1. Функції гарантування інвестицій на національному рівні покладаються зазвичай на установи, що спеціально створюються державами і наділяються правами юридичної особи під контролем держав. У США, наприклад, це Overseas Private Investments Corporation (OPIS) —Корпорація з іноземних приватних інвестицій; в Канаді — Корпорація розвитку експорту (ЕДС); у Франції — Французька компанія страхування зовнішньої торгівлі або Французький банк для зовнішньої торгівлі тощо2.
Орган з інвестиційних гарантій повинен відшкодувати інвестору збитки, яких останній зазнав унаслідок політичного ризику. Договори про гарантії зазвичай передбачають певний термін, по закінченню якого будуть встановлені збитки, якщо інвестор буде не здатний продовжувати ефективне здійснення своїх прав стосовно інвестицій. Щойно шкоду буде встановлено, орган з інвестиційних гарантій повинен сплатити інвестору суму передбаченої договором компенсації в обумовлені терміни.
Зрозуміло, що протягом дії договору інвестор має сплачувати органу, що надав гарантію, передбачену договором премію.