1. Поняття та правового статусу іноземних інвестицій та види стандартів режимів інвестування.

Правовий статус- це  сукупність норм внут­рішнього або міжнародного права, які визначають правовий ре­жим міжнародних інвестицій з моменту їх заснування і до мо­менту їхньої ліквідації.

Принципи і норми внутрішнього права розробляються не державою інвестора, а державою, на території якої здійснюють­ся інвестиції. Тому законодавчі або підзаконні акти відобража­ють вибір тієї політики, яку відповідна держава здійснює щодо іноземних інвестицій, а ця політика коливається від стимулю­вання інвестицій до здійснення над ними звичайного контролю і аж до стримування цих інвестицій чи прямої їх заборони. Оскіль­ки складових тієї чи іншої політики держав щодо іноземних ін­вестицій багато, зазначена політика може змінюватися навіть у межах невеликих проміжків часу, що є основною причиною не­стабільності правового режиму іноземних інвестицій в межах національних правопорядків. Саме ця нестабільність, особливо протягом 60—70 pp. минулого сторіччя, була тією причиною, через яку іноземний інвестор шукав можливість ухилитися від підкорення внутрішньому праву та поставити себе під захист міжнародного права, чим і пояснювалось різке зростання кіль­кості конвенцій, що мали відношення до статусу та захисту між­народних інвестицій.

Щодо принципів і норм міжнародного права стосовно ін­вестицій, то вони випливають або з неконвенційних джерел, особливо із загальних принципів міжнародного право, або з кон­венційних джерел (багатосторонніх чи двосторонніх). До речі, саме існування загальних принципів міжнародного права у сфе­рі міжнародного режиму інвестицій є об'єктом гарячих спорів, особливо між країнами Півдня і Півночі. Практична значимість даного питання полягає в тому, що коли погодитись з фактом існування цих принципів, тоді безумовним стає таке тверджен­ня: ці принципи визначають межі, в яких кожна держава повин­на здійснювати свою компетенцію в питанні статусу іноземних інвестицій.

Країни Півночі виходять з того, що в міжнародному праві існує міжнародний стандарт режиму інвестицій, і ним є стан­дарт справедливого та рівного режиму1. Відповідно до зазна­ченого стандарту держава, на території якої здійснюються іно­земні інвестиції, приймає норми щодо їх статусу. Вони мають бути однаковими для національних і міжнародних інвестицій, і тоді кажуть, що міжнародні інвестиції користуються національ­ним режимом. Проте ці норми можуть і не забезпечувати націо­нальний режим, і тоді міжнародні інвестиції користуються або менш, або більш сприятливим (ніж національний) режимом. Однак у будь-якому разі вони повинні бути пристосовані до між­народного стандарту справедливого та рівного режиму.

Інакше кажучи, міжнародний стандарт виступає еталоном міри для оцінки ступеня відповідності норм внутрішнього пра­ва праву міжнародному. Яким чином цю свою функцію міжна­родний стандарт виконує?

Є підстави вважати, що справедливим режим буде тоді, ко­ли внутрішнє право виконує те, що ним було обіцяно, тобто як­що воно дотримується своїх обіцянок. Рівним цей режим буде тоді, коли внутрішнє право забезпечує законну частину інтере­сів сторін, які беруть участь у міжнародному інвестуванні, тоб­то коли воно забезпечує прийнятну рівновагу між інтересами інвестора, держави його походження та держави-імпортера ін­вестиції.

      Отже,  націо­нальний режим іноземних інвестицій у принципі завжди буде відповідати вимогам міжнародного стандарту. Проте, як зазна­чалося, режим іноземних інвестицій фактично може не збігатися з режимом, установленим для надіональних інвестицій. Зазна­чене розходження режимів має місце таким чином:

— держава, на території якої здійснюється іноземна інвести­ція, може надати їй більш сприятливий режим, ніж національ­ним інвестиціям (так званий преференційний режим, який ви­користовується як елемент державної політики, що стимулює іноземне інвестування);

держава-імпортер надає національним інвестиціям більш сприятливий режим, ніж міжнародним, установлюючи дифе-ренційний режим з метою стримування іноземних інвестицій. Перш за все слід зауважити, що міжнародне право не зобо­в'язує держави надавати іноземним інвестиціям преференцій­ний режим. Але такий режим, якщо його буде надано іноземному інвестору, жодним чином норм міжнародного права порушува­ти не буде. Зокрема, він не буде порушенням принципу недиск-римінації тому, що з точки зору міжнародного права не існує дискримінації на користь іноземців. Є лише дискримінація іно­земців на користь національних осіб.

Проте і диференційний режим теж не вартий осуду з точки зору міжнародного права. Справді, якщо допустити протилеж­не, тоді держава була б позбавлена права визначати свою полі­тику стосовно іноземних інвестицій.

Таким чином, неконвенційне міжнародне право нейтральне щодо внутрішніх норм, якими визначається статус міжнарод­них інвестицій. Хоча воно більш схвально ставиться до націо­нального режиму, тим не менше, воно цей режим не нав'язує і, врешті-решт, допускає як преференційний, так і диференційний режими. Нормативний характер мають лише, з одного боку, міжнародний стандарт справедливого та рівного режиму, який, у разі необхідності, корегує внутрішні норми, а з іншого — за­гальний принцип недискримінації, який протидіє встановлен­ню невиправданих розрізнень режиму на шкоду іноземним ін­весторам.

Після нетривалого протистояння країн Півночі та Півдня, особливо завдяки діяльності ОЕСР, у міжнародному праві зно­ву посилився інтерес до уніфікованого розв'язання проблем, по­в'язаних з міжнародним інвестуванням. Новітні досягнення щодо цього знайшли відображення в Керівних принципах Всесвіт­нього банку, де проблемі режиму міжнародних інвестицій при­свячено третій розділ. У ньому знайшли відтворення і принцип справедливого та рівного режиму (§ 2), і принцип національно­го режиму іноземних інвестицій (§ 3), і принцип, за яким дер­жави не повинні робити розрізнення між іноземними інвестиція­ми з огляду на їх національну приналежність. Водночас у цьому розділі міститься також ряд положень, які за своїм змістом не є принципами, проте мають характер справжніх норм міжнарод­ного права (щодо переміщення робітників, діяльність яких не­обхідна для успіху інвестиції та обігу капіталів).

Щодо двосторонніх конвенцій з питань режиму інозем­
них інвестицій, то великої кількості норм з цього приводу вони
не містять. Як правило, в них вирішуються ті два питання, які
розглядаються в Керівних принципах, а саме — допуск робочої
сили та переміщення (трансферт) капіталів.

Ведучи мову про допуск робочої сили у зв'язку зі здійснен­ням інвестицій, одне модельне застереження передбачає, що кож­на договірна сторона в межах свого внутрішнього права «добро­совісно» вивчить клопотання про надання виду на проживання та дозвіл на працю, які б влаштовували громадян іншої договір­ної держави. Щодо переміщення капіталів, то друге модельне застереження надає перевагу таким п'яти типам платежів або розрахунків: поточним інвестиційним прибуткам, зборам у зв'яз­ку з переходом немайнових прав, погашенню регулярних позик, виручці від передачі або ліквідації інвестицій та, нарешті, ви­ручці у вигляді компенсації, яка супроводжує експропріацію чи націоналізацію. Саме щодо цих видів платежів у двосторонніх конвенціях передбачаються різного роду пільги.

Однак тільки в системах внутрішньодержавного права зна­ходить місце остаточне уточнення та конкретизація правил, які стосуються режиму іноземних інвестицій. Причому, як зазнача­лось, основну компетенцію в цьому питанні мають не держави-експортери, а держави-імпортери міжнародних інвестицій. А з цього випливає, що слід говорити не про один (єдиний) режим, а про їх множинність, бо оскільки кожна держава вільно визна­чає режим іноземних інвестицій, відповідні правила будуть змі­нюватися від держави до держави залежно від політичного та економічного вибору, який суверенне зроблено певною держа­вою в межах свого правопорядку.

Залежно від обраної конкретною державою політики у ре­альному житті можуть мати місце такі правові режими інозем­них інвестицій.