Взагалі-то двосторонні конвенції, що укладаються на засадах взаємності, передбачають наявність перехресних потоків інвестицій між державами, які уклали відповідний міжнародний договір. Проте, як свідчить практика, мережі двосторонніх конвенцій завжди виникають навколо розвиненої країни (експортера інвестицій) із залученням до них великої кількості країн, що розвиваються (імпортерів інвестицій). Тобто, незважаючи на назву, в цих конвенціях йдеться про заохочення інвестицій з розвинених країн на територію тих держав, що розвиваються.
Серед спеціалістів не існує єдності поглядів щодо загальної кількості таких угод. Одні автори вважають, що їх ухвалено близько трьохсот2, інші ще на середину 1996 р. нараховували до 1200 подібних міжнародних договорів, у яких загалом брали участь приблизно 160 країн3. Проте залишається безспірним, що їх укладено велику кількість. Зазначається, що хоча у назвах таких угод на першому місці стоїть «заохочення», пріоритетним усе ж залишається питання про «захист» інвестицій. Висувається навіть припущення, за яким «захист», ступінь його надійності, гарантованість відшкодування можливої шкоди від неко-мерційних ризиків є головним «заохоченням» іноземного інвестування4.
Хоча конкретні способи заохочення іноземних інвестицій у двосторонніх угодах, як правило, не уточнюються, тобто вони залишаються на розсуд учасників відповідних домовленостей, все ж існують підстави для висновку, за яким зазначені способи нерідко передбачаються, і вони мають загальний або спеціальний характер. Загальні способи зводяться, головним чином, до прийняття у внутрішньому праві кожної з держав, що домовляються, таких законодавчих або підзаконних норм, які щонайменше не будуть лякати інвесторів. Спеціальні способи випливають із заохочення, яке застосовується залежно від випадку, тобто ще при наданні заявок на інвестування.
