Будь-який економічний процес може бути представлений за формулою «ресурси — фактори виробництва — продукт». Це означає, з одного боку, що в економіці спочатку необхідно здійснити витрати, тобто — вкласти кошти, які лише згодом будуть здатні привести до відповідного економічного ефекту завдяки реалізації виробленого продукту (товару). З іншого боку, це свідчить, що для організації виробництва необхідно або доставити ресурси в місцеперебування факторів виробництва, або, навпаки, забезпечити переміщення цих факторів в місцеперебування ресурсів. Проте, в обох цих випадках необхідною умовою майбутнього виробництва залишається його фінансування.
Фінансовий вклад у виробництво здійснюється або у формі «капіталовкладень», або у формі «інвестицій». З економічної точки зору, як зазначається, наведені терміни є синонімами1, хоча під «капіталовкладенням» зазвичай розуміють вкладення фінансових коштів тільки в процес відтворення основного капіталу (основні засоби виробництва) і вкладення у розвиток оборотного капіталу, в той час як поняття «інвестиції» охоплює фінансування в будь-які економічні об'єкти чи процеси — і в засоби виробництва, і в товарні запаси, резерви, інформаційні ресурси, і в цінні папери, і в «людський капітал» тощо.
На початок нинішнього століття щорічний міжнародний рух капіталів оцінювався в суму близько одного трильйона доларів, а частка «вільного» капіталу (тобто того, що потенційно може інвестуватися) становила, на думку фахівців, щонайменше 200 млрд дол. Не зайвим буде підкреслити й те, що переважно інвестиційні потоки мали місце між промислове розвиненими країнами (напрямок Північ — Північ). Тільки близько третини прямих приватних інвестицій припадає на частку держав, що розвиваються2.
Тому проблема «руху капіталів» є вкрай суттєвою, її буде розглянуто під кутом зору руху прямих іноземних інвестицій, оскільки в другій половині минулого сторіччя вони росли швидше, ніж валовий національний продукт розвинених країн світу і натепер перетворилися в один з найбільш динамічних факторів світової економіки.