План
1. Інвестиції як фінансовий вклад у виробництво.
2. Поняття «Міжнародної інвестиції».
3. Складові елементи поняття «Інвестиція».
1. Інвестиції як фінансовий вклад у виробництво.
Будь-який економічний процес може бути представлений за формулою «ресурси — фактори виробництва — продукт». Це означає, з одного боку, що в економіці спочатку необхідно здійснити витрати, тобто — вкласти кошти, які лише згодом будуть здатні привести до відповідного економічного ефекту завдяки реалізації виробленого продукту (товару). З іншого боку, це свідчить, що для організації виробництва необхідно або доставити ресурси в місцеперебування факторів виробництва, або, навпаки, забезпечити переміщення цих факторів в місцеперебування ресурсів. Проте, в обох цих випадках необхідною умовою майбутнього виробництва залишається його фінансування.
Фінансовий вклад у виробництво здійснюється або у формі «капіталовкладень», або у формі «інвестицій». З економічної точки зору, як зазначається, наведені терміни є синонімами1, хоча під «капіталовкладенням» зазвичай розуміють вкладення фінансових коштів тільки в процес відтворення основного капіталу (основні засоби виробництва) і вкладення у розвиток оборотного капіталу, в той час як поняття «інвестиції» охоплює фінансування в будь-які економічні об'єкти чи процеси — і в засоби виробництва, і в товарні запаси, резерви, інформаційні ресурси, і в цінні папери, і в «людський капітал» тощо.
На початок нинішнього століття щорічний міжнародний рух капіталів оцінювався в суму близько одного трильйона доларів, а частка «вільного» капіталу (тобто того, що потенційно може інвестуватися) становила, на думку фахівців, щонайменше 200 млрд дол. Не зайвим буде підкреслити й те, що переважно інвестиційні потоки мали місце між промислове розвиненими країнами (напрямок Північ — Північ). Тільки близько третини прямих приватних інвестицій припадає на частку держав, що розвиваються2.
Тому проблема «руху капіталів» є вкрай суттєвою, її буде розглянуто під кутом зору руху прямих іноземних інвестицій, оскільки в другій половині минулого сторіччя вони росли швидше, ніж валовий національний продукт розвинених країн світу і натепер перетворилися в один з найбільш динамічних факторів світової економіки.
2. Поняття «міжнародної інвестиції».
Переміщення капіталу з однієї країни до іншої здійснюється в одній з двох головних форм — у вигляді позикового або підприємницького капіталу. У першому випадку має місце надання кредитів у грошовій або товарній формі з метою отримання прибутку за рахунок позикових відсотків, тобто в цьому випадку йдеться про відносини, пов'язані з кредитуванням, які, входячи до предмета МЕП, до сфери міжнародних інвестицій не належать. Позиковий капітал не призводить до виникнення власності за кордоном.
Інвестиції являють собою рух підприємницького капіталу і такий рух має своїм наслідком виникнення зазначеної вище власності. Виходячи з форм та/або цілей, керуючись якими підприємницький капітал здійснює своє проникнення на іноземні ринки, інвестиції поділяються на певні види.
За формою інвестиції можуть здійснюватись:
—у матеріально-речовинній формі (об'єкти, що будуються; машини та обладнання; товари);
—у неречовинній формі (об'єкти інтелектуальної власності; інші права та законні інтереси, що охороняються) та
—у грошовій формі.
Інвестиції спрямовуються або на приріст економічного, промислового, матеріально-речовинного потенціалу (так звані «реальні» інвестиції), або у фінансову сферу — в акції, облігації, інші цінні папери (фінансові інвестиції). Якщо інвестиції здійснюються таким чином, що інвестор отримує право здійснювати управлінський контроль над підприємством, яке він фінансує, такі інвестиції позначають як прямі1. У складі фінансових інвестицій прийнято виділяти так звані портфельні інвестиції, які
не розраховані на зв'язок з управлінням підприємством, а є лише вкладенням коштів у розрахунку на прибуток або на збереження капіталу1.
Хоча сталого визначення поняття «інвестиція» у міжнародному економічному праві не існує, певне уявлення щодо даного феномена можна скласти з таких міжнародно-правових актів, як Кодекс лібералізації руху капіталів, що було розроблено в 1961 р. під егідою ОЕСР, та Сеульської конвенції про заснування Багатостороннього агентства з гарантії інвестицій (БАГІ), 1985 р. (набрала чинності 12.04.1988 p.).
Згідно з Кодексом, у якому йдеться тільки про прямі інвестиції, під ними розуміються інвестиції, що здійснюються з метою встановлення тривалих економічних зв'язків між підприємницькими організаціями, а також інвестиції, які забезпечують їх власникам ефективний контроль за управлінням підприємством.
За цим Кодексом пряма інвестиція має місце тоді, коли існує комбінація таких ознак:
—йдеться про певний внесок;
—цей внесок має форму капіталу;
—він повинен сприяти встановленню довгострокових зв'язків, хоча не обов'язково, щоб ці зв'язки були юридичними;
—ці довгострокові зв'язки повинні встановлюватися між інвестором та підприємством, тобто організацією, яка здійснює
економічну діяльність;
—інвестор завдяки цим довгостроковим зв'язкам повинен мати можливість здійснювати реальний вплив на управління підприємством, яке він інвестує.
Неважко бачити, що остання з наведених ознак саме і є тим критерієм, який відрізняє пряму інвестицію від усіх інших видів інвестицій.
Підхід, який реалізовано в Кодексі, доволі ясний. Під інвестиціями в ньому розуміється рух капіталу, що є джерелом фінансування для вільного облаштування фізичних осіб або для заснування підприємств. Інтереси міжнародної спільноти в економічній сфері вимагають, щоб підприємці і підприємства мали можливість працювати в певному місці, вільно переміщуватися і повертатися залежно від рентабельності в середньостроковій або довгостроковій перспективі. Причому мобільність інвестицій зовсім не означає, що вони є нестійкими, бо вимога тривалості зв язків залишається невід'ємною частиною поняття «інвестиція».
3.Складові елементи поняття «Інвестиція».
Відповідно до Сеульської конвенції складовими елементами поняття «інвестиція» є три обов'язкових ознаки.
По-перше, необхідно, щоб інвестиції являли собою внесок. Без внеску нема інвестицій. Цей внесок може бути або грошовим або мати натуральну форму і в цьому випадку може йтися як про матеріальні, так і про нематеріальні блага. Проте цей внесок не може мати вигляду надання послуг.
По-друге, необхідно, щоб цей внесок було здійснено на тривалий час. Інвестування — це не спекулятивна операція, тому інвестор має усвідомлювати, що зиск, який він сподівається отримати від своєї операції, може бути досягнуто лише з плином часу. Тому Сеульська конвенція визнає інвестиціями лише серед-ньострокові та довгострокові операції.
По-третє, інвестиція може мати місце лише тоді, коли інвестор хоч би частково допускає підприємницький ризик. Інакше кажучи, зиск, який інвестор чекає від операції, повинен мати вигляд певного результату від експлуатації внеску, нехай часткової, причому допускається, що цим результатом може бути як прибуток, так і збитки. Ця остання ознака є головною для інвестицій.
Особливо слід зупинитися на продажу обладнання. Деякі автори, враховуючи кількісну та якісну важливість для економіки держави-покупця таких продажів, відносять певні їх різновиди до інвестицій. Сеульська конвенція демонструє гнучкість щодо такого судження, виходячи з конкретних обставин зазначеної операції. За Конвенцією така операція не має інвестиційного характеру, якщо прибуток відповідної особи складається тільки з суми ціни продажу, навіть якщо ця ціна не встановлена, однак може бути встановленою, і навіть тоді, коли ця сума сплачується відповідній особі не одноразово, а поетапно. Проте ця операція має характер інвестиції, якщо прибуток цієї особи складається частково з суми ціни продажу, а частково — зі сплати сум, отриманих після підрахунків фінансових наслідків експлуатації придбаного обладнання. Саме в цьому полягає розсудливість: щоб інвестиційна операція стала успішною, необхідно не тільки, щоб інвестор вклав капітал, а й щоб він був прив'язаним до цього капіталу1.
Оскільки ми будемо вивчати не рух інвестицій взагалі, а тільки транскордонний рух інвестицій, який має місце на єдиному міжнародному ринку інвестицій, де за допомогою попиту й пропозицій здійснюється поєднання інтересів інвесторів і одержувачів інвестицій, необхідно визначити умови, за яких інвестиція стає міжнародною.
Якщо не торкатися міждержавних інвестицій, які завжди будуть міжнародними, то перш за все слід зауважити, що однозначної відповіді на питання, яка інвестиція є міжнародною, поки що не існує, і воно щоразу вирішується з огляду на зміст та цілі договору, яким регулюється відповідна операція.
Міжнародні договори, які мають на меті забезпечити вільний рух інвестицій, як, наприклад, документи ОЕСР (або ЄС), виходять з того, що міжнародними є такі інвестиції, які тягнуть за собою міжнародний рух капіталу, що знаходить своє відображення у платіжному балансі держав. У більшості випадків міжнародний рух капіталів пов'язаний з перетинанням кордонів. Однак для належного застосування зазначених міжнародних договорів недостатньо встановити, що ту чи іншу інвестицію здійснює або резидент на території іншої держави, або, навпаки, іноземець на відповідній національній території. Насправді резидент може бути за кордоном, а іноземець — знаходитися на національній території іншої держави. Звідси саме критерій місцеперебування визнається вирішальним, унаслідок чого міжнародними вважаються інвестиції, що тягнуть за собою рух капіталів і здійснюються або резидентом за кордон, або нерезидентом на відповідну національну територію. Причому юридичне визначення понять «резидент» і «нерезидент» береться з внутрішнього права відповідної держави.
Проте слід мати на увазі, що у двосторонніх конвенціях про заохочення та захист інвестицій реалізується зовсім інший підхід. Тут ідеться не про направленість інвестиційних потоків, а про визначення державної приналежності (громадянства) інвестора, тобто про встановлення держави, в якій він може отримати захист інвестиції. Згідно з цими конвенціями місцеперебування інвестора не має жодного значення, а вирішальним стає критерій громадянства: міжнародний характер мають інвестиції, які здійснюються інвестором (фізичною або юридичною особою) з однієї держави—учасниці договору на територію іншої держави— учасниці.
Двосторонні договори зазвичай містять критерії визначення державної приналежності інвестора. Коли йдеться про інвестора — фізичну особу, все вирішується дуже просто: громадянство інвестора визначається згідно з внутрішнім правом держав, між якими укладено відповідну конвенцію. Коли ж ідеться про інвестора, що є юридичною особою, тоді для встановлення національної приналежності висувається одна з двох вимог:
—або підприємство має на території однієї з держав, що до
мовляються, своє місцезнаходження, де воно було засноване від
повідно до встановленого в ній правопорядку;
—або це підприємство, незалежно від місця свого знахо
дження чи місця створення, перебуває під контролем (прямим
або непрямим) фізичних осіб, що мають громадянство однієї з
держав—учасниць, або юридичної особи, яка створена відповід
но до законодавства однієї з цих держав і знаходиться на її те
риторії.
Із викладеного випливає, що належне вирішення питань про те, чи є той або інший вклад у підприємство інвестицією, і якщо так, то чи є вона національною чи міжнародною за своїм характером, безпосередньо пов'язане з тим правовим режимом, якому відповідна інвестиція буде підкорятися.
