Недоліки в соціальній політиці, економіці, ідеологічний тиск держави породжували ті чи інші протестні виступи певних
опозиційних груп. На боротьбу з режимом зважилася відносно невелика кількість громадян, здебільшого національно
свідомої інтелігенції.
Опозиційний рух заявив про себе переважно в західному регіоні України та Києві. В другій половині 60-х – першій
половині 80-х рр. у ньому виявилося кілька течій. Шістдесятники, яких інколи називають націонал-культурниками, передусім
ставили перед собою завдання відродження національної культури і захисту рідної мови. Їхня діяльність практично мало
виходила за межі радянської законності й соціалістичних цінностей.
Адміністративно-командна система управління народним господарством привела країну до поглиблення кризи в
соціально-економічній сфері. З приходом до влади у березні 1985 р. М. Горбачова та його прибічників почалося
«реформування» СРСР. 1987 р. на січневому пленумі ЦК КПРС на перший план було висунуто завдання демократизації
громадсько-політичного життя. Велику роль у цьому відіграла політика гласності. Виразніше окреслювалися розбіжності в
поглядах, підходах до вирішення назрілих проблем, відбувалося швидке політичне розмежування суспільства. Виникли
різноманітні самодіяльні громадські об’єднання, організації, товариства. Одним із перших самодіяльних об’єднань став
Український культурологічний клуб, який заснували представники національно-демократичної інтелігенції Києва в серпні
1987 р. Національно-демократичні ідеї духовного відродження нації восени 1987 р. привели до утворення у Львові
Товариства Лева.
На початку 1988 р. в Харкові й Києві виникли просвітницькі організації «Спадщина». Тоді ж у Києві виникає студентське
об’єднання «Громада», а в 1989 р. – Українська студентська спілка (УСС), студентське братство у Львові та ін. В 1988 р. було
відновлено Українську гельсінську групу, а в липні того року її було перейменовано на спілку (УГС).
