Радянська література одразу після 1917 року почала розвиватися у всіх можливих їй проявах. Виділяють 4 покоління.
Перше: Прозу цього покоління репрезентують А. Головко (роман «Мати»), Б. Антоненко-Давидович, який викликав цілу дискусію своїм романом «Смерть» (1928), де показано чужість більшовизму в Україні і неможливість поєднати його з українською психікою. Стихією цього письменника є найкращі в українській літературі подорожні нариси «Землею українською» (1930). М. Хвильового («Мати», «Я» та інші), — Гр. Косинку, виклятого більшовицькою критикою, як „куркульського ідеолога”, а в 1934 р. розстріляного (збірки «В житах», «На золотих богів» та ін.); а дальше оповідання чи новелі І. Сенченка, О, Копиленка, А. Любченка, М. Йогансена.Друге: Найбільше талановитим письменником цієї генерації треба вважати Юрія Яновського. Відомий він своїми романами «Майстер корабля», «Чотири шаблі», де стилізованою мовою малює нестримних у почуттях, одчайдушних повстанців, що нагадують запорожців.Сатиричні малюнки селянського і міщанського побуту часів дореволюційних і НЕП-у подибуємо у прозі І. Сенченка. З київської групи вирізнявся ще Валер’ян Підмогильний, м.ін. автор роману «Місто». Микола Куліш «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната», що визначають вершкові досягнення української драматургії. Засобами експресіонізму Куліш розкриває облудність комуністичної революції та її далекість від українського народу («Народний Малахій»). Він дає їдку сатиру на українізацію («Мина Мазайло»).Третє покоління дебютувало після 30 рр, а Четверте – поління шестидесятників.
