У другій половині XIX ст. романтизм у літературі поступився місцем реалізмові. Останній передбачав відображення реальної дійсності й оточення героя, точне відтворення всіх аспектів життя, обґрунтування дій і почуттів персонажів психологічними й соціальними умовами. Як і в інших європейських літературах, в українській літературі зародки реалістичного стилю були зв’язані з фольклором, з народними гумористичними й сатиричними оповіданнями, а також із давньою літературою.Своєрідність української літератури позначались і на особливості українського реалізму. Звернення до народних джерел, захоплення етнографізмом і тривале панування романтичних поглядів, сповільнений та деформований внаслідок історичних обставин розвиток літератури в попередній період зумовили те, що романтизм із його захопленням героїзмом минулого, поетизацією сильних пристрастей і міцних людей козацької доби співіснував із реалізмом у творчості письменників другої половини ХІХ ст.Художні й публіцистичні твори найвидатніших діячів української культури другої половини ХІХ ст. містять глибокі роздуми про тодішнє сучасне і майбутнє українського народу, відображають історичні подвиги минулого, оспівують визвольну боротьбу за державну незалежність України.Перехід від романтизму до реалізму добре помітно на творчості Марка Вовчка (Марія Вілінська-Маркович, 1834–1907). Вона продовжила тему творчості Тараса Шевченка, присвячену становищу покріпаченого селянства, особливо жінок («Одарка», «Горпина», «Козачка»). Засобами фольклору письменниця скористалась у казках та оповіданнях для дітей.Долею простої селянки переймалась у своїх творах Ганна Барвінок (1828–1911). Народницько-просвітницьку ідеологію сповідував Степан Руданський (1833–1873). Популярними стали його гумористичні «Співомовки», де переплелися національні й соціальні спостереження. Добре знали у школах байки Леоніда Глібова. На Буковині Юрій Федькович (1834–1888) поєднав впливи західноєвропейської поезії з буковинським фольклором.Реалістично змалював історію українського села Іван Нечуй-Левицький (1838–1918). У повісті «Микола Джеря» зображено поневіряння селянина, втікача від панщини, а в повісті «Кайдашева сім’я» з любов’ю і болем за рідний народ розкрито бідність і обмеженість сільського життя. Найвидатніший соціальний роман своєї доби «Хіба ревуть воли, як ясла повні» («Пропаща сила») написав Панас Мирний (1849–1920) разом із братом Іваном Біликом.Доволі важним чинником у загальному розвитку української культури східних і західних земель України того часу був, безперечно, театр, який перейшов своєрідну еволюцію.Паралельно із ступневим розвитком світського професійного театру в першій половині XIX ст., по багатьох містах України організовувались аматорські театральні вистави і вони в другій половині XIX ст. були дуже популярними. їх традиція сягала ще кінця XVIII ст. (Харків), а на початку XIX ст. різні вистави організували студенти Ніжинського ліцею, (у яких м.ін. брав участь М. Гоголь), у Полтаві (з участю Котляревського), де ставились спершу п’єси російською, а згодом українською мовою.І треба відмітити, що аматорський театр в Україні йшов нога в ногу з професійним і був одним з важних атрибутів національно-культурного відродження. Відбувались такі вистави з участю гімназійних учнів в Немирові, Чернігові, в Бобринці на Херсонщині, з участю таких пізніших визначних корифеїв українського театру як М. Кропивницький чи Тобілевич.У 70-их роках такий аматорський театр сформувався у Києві при родині Ліндфорсів, а очолювали його М. Старицький і М. Лисенко. Акторами-аматорами виступали в ньому відомі культурні і громадські діячі, і для цих київських аматорів Старицький написав водевіль «Як ковбаса та чарка» і «Різдвяна ніч», а музику до них доробив М. Лисенко. І київські аматорські вистави, хоч не довго вони існували (обірвав їх Ємський указ 1876 p.), мали своє особливе значення. Це була перша спроба створити справжній український театр не тільки з національним, але при тому ідейним репертуаром.
