Найбільш видатним серед просвітників був Григорій Савич Сковорода (1722-1794). У світогляді і діяльності Сковороди можна виділити два періоди: літературний (50-60-ті роки) і саме філософський (70-80-ті роки). Г. Сковорода є втіленням моральної сили, потрібної для відродження України. Г. Сковорода відстоював рівність між людьми, право кожного, незалежно від соціального становища, на щастя і волю, вважаючи останню найвищим досягненням людини. Починаючи із Сковороди, можна чітко розрізнити науково-освітній і етико-гуманістичний напрями у філософів Просвітництва в Україні. Як виразник інтересів селянства, Сковорода сенс буття бачив у праці. Розглядаючи проблему рівності людей, Сковорода визнавав лише одну нерівність - нерівність в обдарованості і покликанні в одному й тому ж виді діяльності, що має не соціальне, а природне походження. Щастя суспільства, як стверджував Сковорода, є наслідок індивідуального самопочуття кожного з його членів, а тому істинне щастя не любить самотності, йому властиве бажання мати спільників. Людина може досягти свого щастя, залишаючись бідною. Щастя - це суб'єктивне переживання. І як таке воно залежить (при наявності мінімуму зовнішніх умов) від внутрішньої оцінки ставлення до дійсності. Виходячи з цього положення, Сковорода робить висновок, що за бідності є більше шансів досягти щастя, ніж за багатства, оскільки, маючи останнє, людина більш залежна від зовнішніх умов, а це не додає їй щастя.
