8десятка(71-80)

71. Образотворче мистецтво 1 половини 19 ст. Мистецькі обєднання , їх діяльність.

Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було більш проблематичним. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привести безліч прикладів переплетення творчості, доль українських і російських художників.
В. Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником, багато років він жив і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв. Саме тут відбувається становлення майстра, він детально знайомиться з іконописною традицією. Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він пише безліч портретів («Дівчина з Поділля», «Хлопчик з сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина»), демократизм і реалізм яких були новаторськими. Після звільнення Тропінін жив у Москві. Знаменитий портрет О. С. Пушкіна його роботи. І. Сошенка, який залишився після Академії в Петербурзі, у своїй творчості не забував Україну (наприклад, «Продаж сіна на Дніпрі», «Ріка Рось біля Білої Церкви», «Хлопчики-рибалки»).
Загалом у живописі початку XIX столітті переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна — «нова Італія», як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В. Штернберг. Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах.

У синтезі з архітектурою розвивається і монументальна скульптура. Найвизначнішим скульптором є Іван Мартос з Ічні. Створив в Одесі пам’ятник градоначальнику Рішелье. Вихідці з України Д. Левицький і В. Боровиковський відіграли істотну роль в розвитку живопису, особливо портрета. Василь Тропінін відкрив епоху нового портрету, його шедевр «Дівчина з Побілля». У 1 половині 19 ст. набув популярності пейзаж, кращі зразки у В. Штернберга. Знатний пейзажист Іван Сошенко. Нова сторінка в історії пейзажу творчість Т. Шевченка. Шевченко працював і у портретному жанрі, про що свідчать портрети Пантелеймона Куліша, портрети Маєвської.

72. Видатні українські художники 1 половини 19 ст.

Ответ на 71 вопрос подходит і на 72!

Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було більш проблематичним. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привести безліч прикладів переплетення творчості, доль українських і російських художників.
В. Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником, багато років він жив і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв. Саме тут відбувається становлення майстра, він детально знайомиться з іконописною традицією. Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він пише безліч портретів («Дівчина з Поділля», «Хлопчик з сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина»), демократизм і реалізм яких були новаторськими. Після звільнення Тропінін жив у Москві. Знаменитий портрет О. С. Пушкіна його роботи. І. Сошенка, який залишився після Академії в Петербурзі, у своїй творчості не забував Україну (наприклад, «Продаж сіна на Дніпрі», «Ріка Рось біля Білої Церкви», «Хлопчики-рибалки»).
Загалом у живописі початку XIX столітті переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна — «нова Італія», як її називали.З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В. Штернберг. Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах.

73)У другій половині ХУІІІ ст. в Україні формувалися основи української національної школи у професійній музиці. Визначні вчені, письменники, критикуючи існуючий соціальний лад, заклали основи матеріалістичного світогляду у вітчизняному мистецтві. Це письменник В. Капніст, художники Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко, композитори М. Березовський, Д. Бортнянський, філософ, поет і музикант Г. Сковорода та ін. Народнопісенна і народнотанцювальна музика стає невід’ємною частиною перших відкритих театральних вистав, репертуару міських оркестрів; високого рівня досягає розвиток міських побутових жанрів — канта і сольної пісні з інструментальним супроводом.

У першій половині Х!Х ст. розвивається реалістичне мистецтво — народне за змістом, прогресивне за ідейною спрямованістю. Зміцнюються зв’язки між європейською, російською та українською культурами. Для цього процесу характерним є ставлення до народної творчості як до мистецтва, що має величезну естетичну і пізнавальну цінність, усвідомлення ідейної змістовності й краси народної пісні, яка відбиває життя й світогляд народу.

Друга половина XVIII — середина Х!Х ст. характеризуються збагаченням народної музичної творчості, зрослим інтересом до неї поетів, письменників, композиторів, музикантів, інтенсивним музичним життям, появою нових жанрів і форм професійної музики, розвитком музичної освіти, музичного театру. У 30—40-х роках робиться чимало спроб гармонізації та аранжування народних пісень і танців для співу або для виконання на інструменті. У п’єсах помітне місце посідає музичний супровід. Побут, звичаї народу, його музична спадщина дістали відбиття у творчості I. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Т. Шевченка.

Велику роль в історії української музичної культури відіграли російські митці О. Аляб’єв, М. Глінка, О. Даргомижський, О. Сєров.

Складними були умови національно-культурного розвитку в Закарпатті, Галичині, Буковині, які наприкінці XVIII ст. були загарбані Австрією, але українська культура жила і розвивалася. На початку 30— 40-х років вихованці Львівської духовної семінарії на чолі з М.Шашкевичем починають збирати народні пісні, випускають збірку пісень, заборонену цензурою. Нова збірка М. Шашкевича, Я.Головацького та I. Вагилевича “Русалка Дністрова” вийшла друком у 1837 р. Позитивну роль відігравав аматорський музичний драматичний театр (1848— 1850), де працювали місцеві музиканти і композитори.

Отже, починаючи з другої половини XVIII до середини XIX ст. помітно зростало значення української музичної культури, сформувалася національна українська музична школа. Народна пісня висвітлювала антикріпосницьку боротьбу селян і національно-визвольний рух в усіх жанрах фольклору.

Праця авторів та упорядників збірок, записів і гармонізації народних пісень мала величезне значення для формування української професійної музики.

74)Наприкінці XVIII ів XIX ст. українськийнародзазнаέнайгіршихднівцарськоїросійськоїреакції, якапоступово, алерішучейжорстоко, ліквідуєавтономністьУкраїни, скасовуєвійсько, гетьманаттацілийавтономнийадміністративнийустрій. Національний і культурний гніт відбивається в значній мірі й на мистецькому житті України. Замість вільної артистичної творчості з’являються нові будови, роблені по шаблонових проектах, надісланих з Петербурга й Москви, не пристосованих не тільки до мистецького смаку українців. Нарешті в 1800 р. виходить наказ російської влади, яким зовсім забороняється будувати церкви українського типу. Замість того від середини XIX ст. з’являються обридливі церкви у псевдовізантійському й ніби «московському» стилі. Но дивлячись на це, українська творчість не вгасає, пристосовує шаблонові проекти до свого смаку й дає ряд нових своєрідних творів.

Остання стадія класицизму наступає в другій половині XIX ст. за часів царя Миколи І, коли будови набирають особливо понурих і сурових форм. З церковних будов у стилі ампір найбільше збереглося на Харківщині й особливо Полтавщині (Хорол,Ромни, Лубни, Пирятин, Прилуки). В заложенні вони переважно хрещатої форми.

На початку XX століття в Європі виникає новий напрям в архітектурі — модерн. Архітектура модерну кожної країні набувала національних рис, і таким чином з'являється архітектура Українського модерну. Як відомо, на початку XX століття частини території України знаходились під впливом Російської і Австро-Угорської імперій, тому на цих територіях модерн, і в тому числі український модерн мав характерні особливості. Архітектура Західної України на початку XX ст. перебуває під впливом Віденського сецесіону, і набуває назви «сецесія». Поєднання народного мистецтва і сецесії стало наслідком виникнення Української сецесії, що має риси гуцульського і закопанського народного мистецтва. На території Центральної, Південної та Східної України, яка перебувала в складі Російської імперії, існує національний різновид модерну: «Український модерн», який виник в Полтаві. Найвідоміші споруди цього стилю були побудовані в Харкові, Полтаві, Києві, але керівництво імперії протидіяло розвитку української культури і, зокрема, національної архітектури. Це було однією з причин, які не сприяли розповсюдженню українського модерна. Таким чином найбільш широко на російської частині України було представлено російський варіант модерну, також в Україні існують зразки північної різновидності модерна (скандинавської). Інші народи, звичайно, привнесли в архітектуру України свої національні особливості, наприклад модернізовані неоготичний (Народи Європи) або неомавританський стилі (Східні народи).

На території України за часів модерну творили такі постаті як академік Олексій Бекетов, Вікентій Прохаска, Григорій Артинов, Адам Генріх, Василь Кричевський, Тадеуш Обмінський, Іван Левинський.

Вирізняється постать Владислава Городецького. Особливо завдячує Городецькому Київ, прикрашений неповторними будівлями в стилі модерну (будинок з химерами), неокласицизму (музей старожитностей і мистецтва, нині Національний художній музей), неоготики (Миколаївський костел, нині Національний будинок органної музики), мавританської архітектури (караїмська кенаса, нині Будинок актора).

У 1910–1920 рр. отримав розповсюдження стиль необароко — спроба поєднати традиції високого «мазепинського бароко» із досягненнями європейського модерну.

Після Соціалістичної революції у мірі на зміну епохи модерна приходить епоха Модернізму, яка в Радянської Україні представлена стилем Конструктивізму. Найбільш вражаючи споруди цієї доби були побудовані в Першої столиці Української республикі — Харкові (будинок Держпрому), Києві (Житлові будинки партапарату в районі «Липки», Перший будинок Лікаря)

В 1932 р., з організацією єдиної Спілки архітекторів, було проголошено єдиний творчий метод — метод соціалістичного реалізму і тотальної орієнтації на класику. Конструктивізм піддали жорстокої критиці, багато архітекторів-конструктивістів було репресовано або страчено. Розпочинається активна політизація архітектурної діяльності та формування архітектури режиму з його пориваннями до гігантоманії та бутафорської помпезності форм, але архітектура сталінського історизму набула національних українських рис.

В 1936–1939 рр. були збудовані: будинок ЦК КП(б)У, нині Міністерство закордонних справ України (проект П. Лангбарда); будинок НКВС, нині Кабінет міністрів України (проект І. Фоміна); будинок Верховної Ради УРСР (проект В. Заболотного); штаб Київського особливого військового округу, нині Адміністрація Президента України (проект С. Григор'єва).

Комуністичний режим зруйнував чимало визначних будівель, які пізніше були внесені до офіційних списків пам'яток архітектури (Михайлівський Золотоверхий і Микільський військовий собори в Києві, Троїцький собор у Глухові тощо). Сьогодні деякі з них, наприклад, Михайлівський Золотоверхий чи Успенський собору Києві, відбудовані.

Після Другої світової війни національно-самобутні ретроспекції відбилися в архітектурній діяльності періоду післявоєнної відбудови міст і сіл України. Особливо це мало значний вплив на грандіозну відбудовуХрещатика (архітектори: О. Власов, А. Добровольський та ін.). Багаті традиції українського бароко, які використали автори в забудові столичної вулиці, гармонійно поєднані з міським рельєфом. В архітектурі будинків була активно застосована українська орнаментальна пластика та колорит.

Форми і методи відбудови українських міст зруйнованих під час Другої світової війни визначалися двома головними чинниками: масштабами руйнувань та реальними можливостями радянської системи управління. Період 1946–1949 рр. характеризувався хаотичною відбудовою житла методами «народної будови» і тільки у 1949–1953 рр. можна казати про активну забудову центральних магістралей міст і в той же час наростання кризових явищ, дисонансом у діях великої кількості відомчих забудовників. У процесі відбудови центральних районів міст відбувалася зміна їх екстер'єру, втрата самобутнього, історичного вигляду. У центрах міст панував «сталінський ампір» чи «сталінське бароко». Масштаби робіт, централізація й уніфікація проектного забезпечення диктували вироблення спрощених, ти-пових проектів, полегшення прийому об'єктів державними комісіями, шаблонних комплектуючих для будинків, які будувалися поточно-швидкісними методами призвели до відсутності національних елементів у архітектурі.

75) Доволі важним чинником у загальному розвитку української культури східних і західних земель України того часу був, безперечно, театр, який перейшов своєрідну еволюцію.

Треба відмітити, що аматорський театр в Україні йшов нога в ногу з професійним і був одним з важних атрибутівнаціонально-культурного відродження. Особливо у 50-60 роках в багатьох містах України організовуються аматорські вистави, а їх ініціаторами стають колишні кирило-мефодіївські братчики та письменники (як от перекладач Гомера — П. Ніщинський). Приймала в них ентузіястичну участь і молодь. Відбувались такі вистави з участю гімназійних учнів в Немирові, Чернігові, в Бобринці на Херсонщині, з участю таких пізніших визначних корифеїв українського театру як М. Кропивницький чи Тобілевич.

Всередині 60-их років видатний аматорський гурток був організований в тодішньому Елисаветграді (Кіровоград) на Херсонщині, а брала в ньому участь місцева інтелігенція, що повела там серед простолюддя доволі гарну культурно-освітню роботу.

У 70-их роках такий аматорський театр сформувався у Києві при родині Ліндфорсів, а очолювали його М. Старицький і М. Лисенко. Акторами-аматорами виступали в ньому відомі культурні і громадські діячі, і для цих київських аматорів Старицький написав водевіль «Як ковбаса та чарка» і «Різдвяна ніч», а музику до них доробив М. Лисенко. І київські аматорські вистави, хоч не довго вони існували (обірвав їх Ємський указ 1876 p.), мали своє особливе значення. Це була перша спроба створити справжній український театр не тільки з національним, але при тому ідейним репертуаром. І ці спроби зробили своє: вони зробили враження і на громадянство, і на російську адміністрацію. Ці вистави показали, що український культурний рух виходить на ширшу дорогу, а українська мова перестає бути мовою для ..хатнього вжитку”. Якщо йдеться про репертуар, то поруч побутово-етнографічних п’єс ставились тоді і спроби української історичної драми (М. Костомарова), а крім Котляревського, Квітки, чи Шевченкового «Назара Стодолі» дуже популярним твором того часу була оперета Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» з 1863 р. Цього ж самого року виставлено її в столиці Петербурзі, де вперше публіка почула українські мелодії.

Лытература

Українська культура другої половини XIX ст., незважаючи на всі перепони, продовжувала успішно розвиватися. Цьому сприяли: по-перше, реформи 1860–1870-х років (скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи); по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин.

В українській літературі першим модерністські гасла висунув у 1901 р. поет М. Вороний, який на сторінках “Літературно-наукового вісника” у програмному відкритому листі закликав повернутись до ідеї “справжньої запашної поезії”, тематично і жанрово розширити існуючі у тогочасній літературі рамки. Естафету у М. Вороного прийняла група галицьких письменників “Молода муза” (П. Карманський, В. Пачковський, О. Луцький та ін.), яка у 1907 р. оприлюднила свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі та орієнтувався на загальноєвропейські зразки та тенденції.

76) У розвитку музики значну роль відіграло відкриття університетів у Харкові та Києві. При харківському вузі були музичні класи, де велась регулярна підготовка професіональних кадрів. У Львові була відкрита консерваторія, і цей факт яскраво позначився на розвитку музичного життя міста.

Велике значення для дальшого розвитку музичного мистецтва мала нова українська література, засновником якої став Іван Котляревський. Його "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник", як і твори Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки та інших, зробили великі культурні зрушення. Ці п'єси були написані мовою, близькою й зрозумілою для народу

В українській музиці становлення музичної культури пов'язане, насамперед, з іменами С. Гулака-Артемовського, П.Ніщинського, М. Аркаса. В музиці цих композиторів б'є джерело народного життя, але в силу цілого ряду об'єктивних причин, професійні якості їх творчості ще не піднялися на рівень європейської культури. Більшість з композиторів того часу, не маючи відповідної професійної підготовки, залишалися на аматорському рівні. їх музична мова спиралася передовсім на мелодику побутового романсу, інтонації народної пісні, традиції побутової комічної опери. Як вірно відзначив відомий дослідник Зиновій Лисько, "усе, крім мелодики, для їх творчості було справою другорядною". Водночас, в українській музиці пробиваються паростки професійної творчості, виникають такі жанри, як опера.

Визначною постаттю цього періоду є Семен Гулак-Артемовський. Прекрасний голос і музичний талант визначили його майбутнє. Видатний російський композитор Михайло Глінка, набираючи в Україні співаків для Придворної капели, взяв його з собою до Петербурга. Пізніше Гулак-Артемовський за допомогою Глінки виїхав в Італію, де вже через два роки успішно дебютував у Флорентійській опері.

В історії української музики другої половини XIX ст. певну роль відіграв ще один композитор-аматор (аматор - уперекладі з французької "любитель") Микола Аркас (1853-1909). Як і Ц. Ніщинський, М. Аркас не отримав спеціальної фахової композиторської підготовки. Коло його діяльності було надзвичайно різноманітним. Досить сказати, що він є автором популярної "Історії України". Але вроджена музикальність і творчий талант зумовили появу його музичних опусів (опус у перекладі з латинської - "твір"). В історії музики М. Аркас відомий як автор опери "Катерина", написаної за однойменною поемою Т. Шевченка. Це - перша в українській музиці опера на шевченківський текст. Рівень музичної підготовки не міг забезпечити створення повноцінного музично-сценічного твору. М. Аркасу допомагали професійні музиканти, які оркестрували оперу для малого складу оркестру. Але виразність пісенної мелодики, теплота й ліричність почуттів, щирість вислову зробили твір дуже популярним. "Катерина" була поставлена в Москві (1899) українською трупою Кропивницького і мала певний розголос.

Як оперний та музично театральний доробок, українська інструментальна музика XIX ст. теж несе риси аматорської творчості. Яскравими зразками щодо цього можуть бути фортепіанні п'єси і романси композитора, піаніста і педагога М. Завадського.

Отже, для розвитку української музичної культури XIX сторіччя виняткового значення має опора на народну музику і демократичне спрямування. Як бачимо, фольклорні засади слугували формуванню навіть таких професійних жанрів, як опера, інструментальна п'єса.

77)

Українськауснанароднатворчість дужедавняідужебагата, івонамаєпершоряднезначеннядляісторикакультуриякджерелопізнаннядавньогопобуту, давньоїобрядовостііментальностінашихпредків. Алейнелегкасправаїївивчати. Діловтому, щопіддіяннямрізнихкультурнихвпливів, народнасловесністьможемінятися (якотпідвпливом запровадженогохристиянства), атежподибуємовнійінколисильнівплививаряжськоїсловесностічивзагалііндоєвропейської.

На тлівсіхтворівнародноїусної словесности найпомітнішевирізняються два цикліпоезії:

а) обрядовапоезія, зв’язана з обрядами весільними та похоронними (голосіння);

б) календарна, зв’язаназізміноюпір календарного року (весни, літа, осені, зими).

В обох типах відображенопоганськівірування й звичаї. Вонидовгий час існували з християнськимизвичаями і поєднувались з ними противолі Церкви.

Обрядовапоезія

Весілля: весільнаобрядовапоезія — одна з найстарших форм українськогопрадавнього ритуалу, якийзавершувавсяшлюбом.

Були різніформишлюбу: 1) викраданнянареченої (т.зв. умикання), 2) купівля за віно (за матеріальнувинагороду батькам молодої), 3) відвоюваннядружини одним родом у другого. Типовим для українцівбувшлюбний обряд, щосупроводжавсярадісними й веселимипіснями і з ньогопішлатрадиційна по сьогодніназвавесілля. У християнськічасишлюбний обряд являв собою двідії: офіційнийцерковнийшлюб і самий обряд весільний, який не мав і не маєнічогоспільного з християнськоюрелігією.

В обрядіукраїнськоговесілляіснуєвіно — умовнийвикуп у форміподарунків для батьківмолодої. Войовничий запал обохтаборівсупроводитьсявеселими, насмішкуватими і сороміцькимипіснями, через те старі книжники і священикиназивалинародневесілля „бісовськимиігрищами”.

Крімцього в КиївськійРусііснувавзвичайпокривати голову нареченої, а такожзвичайроззувати молодого — молодою. Бувтежзвичайвиготовлятиприкрашенугілкудеревця як атрибут весільного обряду, пектиспеціальнийвесільнийбілийхліб-коровай, а все це треба вважатизалишкамиродово-племінногопобуту.

Найбільштиповим для стародавньогоукраїнськоговесілля є крадіжкаабо „умикання” молодої, купівля та продаж її.

Отжевтемівесілляможнапомітитидвічастини:

а) обрядовістьпов’язану з відходомдівчинизісвого роду і б) прийняття ЇЇ до нового роду. Весільніпісні, якіпереважноспіваєжіноцтво, фіксують все те, щовідбувається в даний момент.

Похорони. Похорони покійникасупроводились у давніхслов’ян плачем і цевідобразилось у староруськімфольклорі. Свідчення про голосний плач над небіжчиком (абот.зв. „причитання”) залишилинашілітописи в описіпоганськоїтризни і християнськогопохорону. Плакав народ, плакав князь, а тілонебіжчика везли на санях. Зразкомплачебноїпоезії є плач княгиніЯрославни у Путивлів «Слові о полку Ігоревім». ПричитаннямоплакувавВолодимир Мономах свогосинаІзяслава. Буловірування, щонебіжчикпродовж року невидимо з’являється над своєюоселею. Тому на похорони приносили коливо — кашу з медом. Вірилитеж, щопокійникможез’явитися в різнихпостатях - жінказвичайно горлицею, дівчина — зозулею і буде кувати та воркувати на дереві. Слідизеґзиці (тобтозозулі), що „незнаєма рано кичет на Дунаї” є в «Слові о полку» і є прообразом молодоїжінки, що тужить за милим.

Плачі й голосіння по небіжчиковізбереглися до наших днів. Порівняння з народними плачами, записаними в XIX ст. показують, щодеякірисипоетикиплачівзалишились в творах і проповідяхрелігійногозмісту і в літописах.

Календарнапоезія

Другим найстаршим типом усної словесности є обрядовапісеннапоезія народно-календарного циклю, або по простому — календарнапоезія.

Вона пов’язана з основнимисезоновими моментами сільськогосподарського року. Кожнасезонова робота починалася, супроводилась і закінчуваласявиконаннямхорових і музичнихобрядів, якімали характер драматичноїгри. Отже в кожну пору року всінайважнішіроботисупроводилисьвиконаннямпевнихобрядів, спочаткупоганських, а пізнішепереплетених з християнськими, і ці пори засоблювалисьпевними божествами: Коляди, Марени (зима), Ярила, Купала (весна-літо).

Річне коло календарно-обрядовоїпоезіїпочиналося з весняного циклю. Весну, як найрадіснішу пору року в життіхлібороба, зустрічалалюдинарізними обрядами, іграми, піснями. Найпопулярнішимбув обряд зустрічівесни, коли то співалиспеціальніпісні „гаївки” (гагілки), якімалиматимагічну силу прикликати весну і забезпечитиурожайнеліто. Виконувались вони дівочим хором упоєднанні з танком. Решткиїх у формігагілок і весняниххороводівзбереглисядо наших днів.

Веснянийцикльпродовжувалипіснілітнього циклю, якітежмалимагічний характер. На середину літа (24 червня за ст. стилем) припадаєодне з найбільшпоетичнихобрядових свят — Івана Купала. Це пора буйного розквітуприроди, коли, за народнимвіруванням, підпроміннями щедрого сонцянавітьпапоротьрозцвітає. Знайти в цюнічпапороть — цезнайтищастя. Напередодні свята молодь збиралась на вигоні, палила вогні, спалювалоопудало — Купала, скакала через вогонь, співалапісень, виводила танки, а в піснях сильно звучали хліборобськімотиви. ХристиянськаЦерква не могла викорінитицьогосвята і поєдналайого з святом ІванаХрестителя.

Черговийцикльлітньоїкалендарноїобрядовостітворятьжниварськіпісні, (бозбір урожаю супроводивсяпевними обрядами й співами). Цебуло свято обжинок, яке деякіслов’янські народи святкують по сьогодні. Підосінь приходило свято Коструба — пращанняліта, підчасякого ховали ляльку-смерть.

Врешті приходив зимовий обрядовийцикль, до якого належать колядки і щедрівки. Обряд і свято колядизбігається з зимовим поворотом сонця й широко практикуєтьсяйого в дохристиянськійРусі, очевидно в зв’зку з грецькими та римськимипоганськимисвятамизимового циклю

Більшачастинаобрядовоїпоезіївтратиласвоєкультовезначення, лише колядки (які і по сьогодніспіваємо на Різдво) і щедрівки (підНовийрік і Водохреща) збереглиознакисвоїхколишніхмагічнихфункцій.

78) Техніка друкарського виробництва в XVI-XVIII ст.ст. в цілому не зазнала істотних змін. Всі вони в основному зводилися до дрібних удосконалень, зокрема, до заміни дерев?яних деталей в друкарських верстатах залізними.

Протягом першої половини XIX ст. в друкарському виробництві мали місце деякі нововведення. Сюди в першу чергу належать організація літографського друку, винайдення декалькоманії. Необхідність збільшення тиражів привела до впровадження стереотипії. У середині сторіччя в друкарській справі застосовуються гальванопластика і гальваностегія.

В першій половині XIX ст. в росії був покладений початок заміні друкарських верстатів друкарськими машинами. Перша друкарська машина була куплена в Лондоні. В кінці 20-х років XIX ст. виробництвом друкарських машин в Росії займалася Олександрівська мануфактура.

Вдругій половині XIX ст. поліграфічна промисловість набирає високого розвитку. Розвиток капіталістичної економіки, бурхливе суспільне життя викликали значне збільшення попиту на книгу, газету і журнал. Набагато збільшився попит і на друковану продукцію промислового призначення.

Друга половина XIX ст. для поліграфічної промисловості була періодом технічного перевороту, у друкарнях широко запроваджуються машини. Технічний переворот приводить до переходу до великого фабричного виробництва.

Для характеристики процесу технічного перевороту можна навести такі дані: якщо в друкарні М. Д. Вольфа (Петербург) в 1867 р. було 2 ручних друкарських верстати, то через 16 років там працювало 14 друкарських машин. Львівська Ставропігійська друкарня в 1866 р. мала дві плоскодрукувальні машини, в 1890 р. кількість їх подвоюється, а в 1891 р. вже рівна шести.

Характерною особливістю процесу машинізації поліграфічної промисловості в другій половині XIX ст. було те, то він базувався на іноземній техніці. Організовані в Росії заводи для випуску поліграфічних машин не витримували конкуренції іноземних фірм і припинили свою роботу.

В дореволюційній Росії й на Україні існували окремі друкарні, які не поступалися кращим поліграфічним підприємствам світу (друкарня Академії наук у Петербурзі, фабрика виготовлення державних паперів, друкарня Ситіна у Москві, друкарня Кульженка в Києві, Лаврська друкарня в Києві і деякі інші). Але в цілому рівень друкарства був надзвичайно низький. В більшості друкарень працювали одна-дві машини, переважала ручна праця, низька була культура виробництва і поліграфічного виконання, погані умови праці.

Талановиті винахідники не раз виготовляли пристрої, що дозволяли полегшити працю друкарів, підвищити її продуктивність. Однак в умовах царської Росії ці винаходи не знайшли застосування.

Символічно, що й книги, які творили нову українську літературу, видавалися в центрі російського книгодрукування - Петербурзі. Саме тут в 1840 р. вийшов Шевченківський Кобзар. Тут виходили твори Котляревського, Квітки-Основ?яненка, Марка Вовчка.

В 1863 р. царський уряд, який проводив політику національного гноблення, заборонив горезвісним «Валуєвським циркуляром» видання книг українською мовою. Центр українського книговидавництва в цей час переноситься у Львів, де його очолив Іван Франко. З друкарень Західної України виходять не лише твори великих українських письменників Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Івана Франка, а й переклади російських і західно-європейських класиків.

Таким чином, посіяні визначними слов?янськими першодрукарями зерна впали на добрий грунт, їх праця, як і праця продовжувачів їхньої справи, сприяла тому, що книгодрукування кінця XVI-XVIII ст. стало однією з яскравих сторінок української культури.

79)Українська культура другої половини XIX ст., незважаючи на всі перепони, продовжувала успішно розвиватися. Цьому сприяли: по-перше, реформи 1860–1870-х років (скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи); по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин.

В освіті зміни стали відчутними вже на межі 1860-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно займалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх діяло понад 110. Викладання у багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі “Буквар” Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів було заарештовано.

Певних здобутків у галузі освіти було досягнуто на Західній Україні: відкрито ряд вузів, у тому числі Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут та Академію ветеринарної медицини, з 1869 р. запроваджувалось обов’язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років.

Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При Київському університеті створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, товариство дослідників природи, історичне товариство Нестора-літописця. На Західній Україні 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т.Шевченка, яке у 1892 р. перетворене у Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ)

У 1880-х роках відбувається розквіт українського театрального мистецтва. Це було зумовлене тим, що лише саме у театрі був можливим розвиток української мови. Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп. Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 1860–1870 роках. У 1882 р. під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були запрошені М. Садовський, М. Заньковецька, О. Маркова, І. Бурлака та ін. У 1883 р. трупу очолив М. Старицький, а режисером залишився М. Кропивницький. На Західній Україні український професійний театр був заснований 1864 р. О. Бачинським під назвою “Руська бесіда”.

У музичному мистецтві вирізнялася творчість С. С. Гулака-Артемовського. У 1862 р. він створює першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм”.

Основоположником української класичної музики був М. В. Лисенко, який у цей період написав чудові опери “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Наталка Полтавка”, “Тарас Бульба”, оперету “Чорноморці”, опери для дітей “Пан Коцький”, “Коза-дереза’’ тощо. На Західній Україні слід відзначити творчість М. М. Вербицького.

В українській архітектурі другої половини XIX ст. поширюється еклектизм різноманітних стилів. Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори О. В. Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії у Києві), В.О.Шредер (будинок оперного театру і театру Соловцова у Києві), П. Главка (будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях).

а початку ХХ ст. у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції – збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовиразу (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала “нова школа” української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи та ін. з новітніми європейськими здобутками – символізмом та психоаналізмом.

Наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що знайшло свій вияв у геометрично чітких лініях споруд, динамічності їх форми. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський).

Українська скульптура початку ХХ ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується ціла плеяда українських скульпторів-модерністів – М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Війтович та ін.

Варто підкреслити, що український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. В силу того, що українські землі не мали власної державності, були роз’єднані і фактично перебувало в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, отже і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабо виражений, нерозвинутий характер українського модернізму.

80)Широкое революционно-демократическое рух досягло свого зеніту у революції 1905. Проте боягузливе, та був прямо контрреволюційне поведінка буржуазії, вступила на шлях відкритого зрадництва народні інтереси, відбилося й на дрібної буржуазії, особливо на дрібнобуржуазній інтелігенції, у тому числі почався відхід революції або до анархізму, або до контрреволюційному націоналізму.

Эти соціальні процеси позначилися й у літературі цього періоду, выдвинувшей цілу плеяду письменників, з яких випливає виділити таких видатних представників, як Коцюбинський, Леся Українка.

Коцюбинський М. М. [1864—1913] — найбільший представник революційно-демократичного напрями — свого розвитку виконав два етапу. Перший (приблизно 1891—1897) — під впливом Нечуя-Левицького, П. Мирного, Марко Вовчка та інших. Для ранніх творів цього періоду («Христя», «Ялинка», «П’ятизлотник», «Маленький грішник») характерні раціоналізм і моралізація на кшталт народницького гуманізму.

Непосредственным продовжувачем революционно-демократических тенденцій і найкращим учнем Коцюбинського був Степан Васильченко (прізвище — Панасенко, 1878—1932), почав свою лит-ую діяльність у 1910. Улюблений жанр його — коротка лірико-імпресіоністична новела, перейнята любові до знедоленим масам і ненавистю до гнобителів — поміщику, кулаку, самодержавству («Осіння казка», «Маті», «Крамольна ніч», «Петруня»)

Про свої твори Л. Українка гнівно бичевала інертність, покірність, пасивність, християнську мораль, угодовство, зраду у боротьбі національне звільнення.

Ее ненависть національного поневолення ще більше посилилася після розгрому революції 1905. Непримиренна ненависть до самодержавству в неї виливалася іноді у заперечення культурного зближення інтелігенції переможеною нації з представниками влади переможця, але негативне ставлення до самої культурі інший нації їй чуже. П'єси Лесі Українки аллегоричны чи символічні.

Революционно-демократические настрої матимуть різні погляди Л. Українки найчіткіше виражені в поемі «Осіння казка», де письменниця з особливою силою відобразила свою ненависть до царського деспотизму і буржуазною інтелігенції, що стала на шлях зради. Ця поема яскраво закарбувала як демократичні симпатії Л. Українки, але її віру в прийдешню перемогу революції.

Формальным початком українського декадансу вважається звернення М. Вороного до українських письменникам («Літерат.-науков. вісник», 1901, № 9) і віршоване послання до І. Франка у альманасі «З над хмар й долин» [1903], де зараз його закликав письменників від примітивізму народницької літератури та «наблизитися до новітнім течіям і напрямів у сприйнятті сучасних літературах європейських».

М. Вороний [1871—], поет трагічному коханню, соціального самотності, туги, безсилля, шанувальник «чистої краси» і націоналістичний трубадур, був у сутності епігоном Верлена, Бодлера, Мережковського та інших., старанно переносячи в У. л. форми західноєвропейського декадансу; сам він далі версификаторства не пішов; його поезія, позбавлена справжнього почуття, не пережила навіть у його юності.

К декадентам належали також: Олесь, Чупринка, Філянський, Гнат Хоткевич, критики — Сріблянський (Шаповал), Євшан; з галицьких письменниківОльга Кобилянська, Катря Гріневичевна та інших.

Представители революційно-демократичного руху на У. л. уважно і чуйно ставилися до революційним прагненням мас, брали активну в визвольних змагань, відбивали цю боротьбу з своїх видатних творах. Література революційної демократії, на противагу символізму і містичному романтизму декадентів, стверджувала критичний реалізм, піднявши його за вищу щабель; ця література становить найціннішу частина українського літературного спадщини, позитивно влиявшую в розвитку багатьох українських радянських письменників.