пользователей: 21244
предметов: 10456
вопросов: 177505
Конспект-online
зарегистрируйся или войди через vk.com чтобы оставить конспект.
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

I семестр:
» история

5 десятка(41-50)

41

Г. Сковорода – видатний діяч української культури

Просвітитель, філософ і поет Григорій Савич Сковорода — один ізвидатнихмислителівісторичногоминулогонашоїдержави. Людина універсальнихзнань і здібностей, палкийзахисникінтересівзнедоленого народу, він все своєсвідомежиттяприсвятивпошукамістини, боротьбіпротисоціальноїнерівності.У своїх філософських ідеях і просвітительській діяльності Г. Сковорода приділяв головну увагу людині й її суті, суспільству та його поступу.Г. Сковорода відстоював рівність між людьми, право кожного, незалежно від соціального становища, на щастя і волю, вважаючи останню найвищим досягненням людини.Шлях до ідеального суспільства він вбачав у вихованні нової людини через самопізнання, доступне їй за допомогою розуму і внутрішнього чуття. Керуючисьвласнимрозумом і спираючись на власнечуття, кожналюдина, в розумінні Сковороди, здібнапізнати саму себе як особу, вірновизначитисвійжиттєвий шлях, найти і зайняти в суспільствігідне для себе місце.Г. Сковорода буввсебічноосвіченою для свого часу людиною, досконалознавстародавні та новієвропейськімови, старогрецькуфілософію і літературу. Він не побоявсясприйнятивченняКоперніка, визнававбезкінечнумножинністьсвітів, не дивлячись на те, що Синод в грудні 1756 р. ще раз підтвердивсвоїпопередніукази про заборону по всійРосіїписати і друкувати про множинністьсвітів. Сковорода, починаючизісвоєїпершоїпраці "Двіпроповіді" (1791), майже у всіхсвоїхфілософськихтворахпосилався на "коперніканськісвіти" і "коперніканську систему".Г. Сковорода вважаєтьсязасновником "філософіїсерця". В чому суть її? В центрісвітогляду Г. Сковороди є людина, їїдуховнийсвіт, їїщастя. Науки про природу задовольняютьтілесні потреби, але не тілесне, не матеріальне є головним для людини. Тому ці науки не навчаютьлюдину, як бути щасливою. Хтохоче бути щасливим, той насамперед повинен пізнати самого себе, тобтовнутрішнюсутність, свою духовністьабосвоєсерце. Людина, яка не пізнала себе, не може обрати відповідно до своєїприроди сферу діяльності, отже, не може бути щасливою. Природа ж людини не вибираєтьсялюдиною, вона – від Бога. Отже, у кожноїлюдини своя природа, яку не можназмінити, їїможналишепізнати й обрати такийжиттєвий шлях, якийспівзвучнийїїсерцю, тобтовнутрішньому духовному світу. Звідси – вчення Сковороди про "сродну" працю.

Людина - початок і кінецьйогофілософії. Саму філософіївінвизначає як спосібсамопізнаннялюдини, його духовного буття. "Головна мета життялюдського, голова діллюдських є дух людини, серце.Художня проза Г. Сковороди — цезбірник «Басніхарковскія». Його байки допомагали в пошукахістини, булиспрямовані на викриттясуспільнихвад, підносили дух громадянськоїгідності, засуджували самодурство, кар'єризм, чинопочитання.Людинавиділяється як центральна фігура і в онтологічнійсхемі Г. Сковороди. Буття є гармоніятрьохмирів: Макрокосмосу - великого світу (вся реальність), мікрокосмосу - людини і Світусимволічного–Біблія. Людина, як і макрокосмос, є єдністьдвохпочатків: тілесного (земного, матеріального, рухливого, мінливого, гріховного) і духовного (божественного, невидимого, вічного, розумного, серцевого). Внутрішнє,духовне і є Бог у людині, суть його. Шлях до Бога, пізнанняйого і збагненнясвоєївнутрішньоїнатури для Сковороди те саме.Григорій Сковорода (1722— 1794) — самобутнійукраїнськиймислитель. Синкозака з Лівобережжя, вінздобувосвіту в Києво-Могилянськійакадемії, працюваввикладачем у Переяславському та Харківськомуколегіумах. Протеворожістьцерковноївлади до йогопрогресивнихпоглядівтапедагогічнихметодівзмусилайогорозпочатижиттямандрівногофілософа. За 25 років Г. Сковорода пішкипройшовріднеЛівобережжя та Слобожанщину, проповідуючисвої погляди. Вінпишефілософські твори "Діалог. Имя ему — Потоп Зміин" та "Наркісс. Разглагол о том: Узнай себе". Мислителяхвилювалипроблемисоціальноїнерівності людей, пошукишляхів до людськогощастя. На його думку, цей шлях лежить через самопізнання та працю. Людина повинна займатись у життітим, щонайбільшевідповідаєїїнахилам, а для цього вона має бути незалежною, уникативизискування і слави.Гуманістичніідеаливикладені ним у поетичнихзбірках "Сад божественних песней" та "БасніХарьковскія", підручниках з поетики та етики. Багатойогопоетичнихтворів та висловлюваньнабулипопулярностісеред народу, а вірш "Всякому городу нрав і права" став народною піснею.

Гуманістичні, демократичні та просвітницькіідеї Г. Сковороди вплинули на розвитокпередовоїфілософської та суспільно-політичної думки України, а йогопоетичнаспадщина заклала підвалиникласичноїукраїнськоїлітератури.Характерними рисами філософії Сковороди є діалогічність і символічно-образний стиль мислення. Філософіювінрозуміє як мудрість, як життя в істині, щопобудоване на засадах йоговчення.Творчість Г. Сковороди мала значнийвплив на формуванняцілоїплеядиукраїнських і російськихмислителів і літераторів - І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Л. Толстого, Є. Гребінки та ін. Літературні твори і філософія Сковороди буливагомі і для Тараса Шевченка, який проводив паралельміж Сковородою та шотландськимнароднимпоетом Р. Бернсом. Пантелеймон Кулішприсвятивфілософутвір «Грицько Сковорода. Староруська поема».


 


 

42

Історичні і соціальні процеси України в добу Просвітництва

Просвітництво - це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального суспільства. Інтелектуальні представники її проповідували соціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і громадянській рівності; ставили за мету поширення знань. За часом доба Просвітництва - це середина XVII - XVIII ст.Характерними рисами Просвітництва є:

1. Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності.

2. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.

3. Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню.

4. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.

Якщо говорити про загальну характеристику художньої культури доби Просвітництва, то слід відзначити, що вона є новим відкриттям, новим щаблем на шляху розвитку світової планетарної художньої культури, їй властиве таке художнє сприйняття, як інтимність, ліризм, гостра спо-стережливість, проникнення в людські пристрасті і характери.Визвольна війна (1648-1654) змінила не тільки політичний статус України, але й основи культурного розвитку суспільства.Довгий час дуже сильним було почуття патріотизму, яке допомагало об'єднуватигромадянство навколо загальних справ, перемагаючи власні егоїстичні інтереси. Українська культура того часу спромоглася на таку силу і оригінальність, що не тільки опиралася полонізації, не тільки протистояла московському наступові, але й здобула собі великий вплив у Московщині, несучи у відсталу країну освіту і науку.Особливо цей вплив поширився після 1654 р., тобто після Переяславської угоди, але ще до того, в 1649 р. цар Олексій запросив з України вчених людей надрукувати в Москві справну Біблію.Книжки до читання, книжки церковні, шкільні підручники, наукові твори - все це йшло з України в Москву.Головним освітнім і науковим центром в Україні і надалі був Києво-Могилянськийколегіум.Саме стараннями Івана Мазепи заклад одержав у 1694 р. звання Академії.Уже в першій половині XVIII ст. дехто з викладачів знайомив студентів з передовими поглядами культури нового часу, ідеями Передпросвітництва. Особливо це було помітно в лекціях Феофана Прокоповича, Стефана Калиновського. У зв'язку зі збільшенням освічених людей зростав попит і надруковану продукцію. Найбільшим видавничим центром залишалася друкарня Києво-Печерської лаври. Крім богослужбових текстів і молитовників, вона випускала твори тогочасних українських письменників, таких як Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Дмитро Туптало. Важливим напрямом у розвитку драматичного жанру були віршовані діалогибіблійного змісту, на побутові або історичні теми, що набули повсюдності у XVII-XVIII ст. Жанр прозових філософських діалогів культивував Г. Сковорода ("Діалог, илиРозглагол о древнемміре", 1772).У XVII-XVIII ст. у руслі української шкільної драми виникли і розвивались інтермедії, побутові гумористичні сценки, які вставляють в антрактах. Українські інтермедії користувались особливою популярністю серед народу. Авторами і виконавцями виступали переважно школярі, а також студенти Київської академії та мандрівні дяки. До нашого часу дійшло понад 40 інтермедій. Найвідомішими з українських інтермедій є інтермедії "Продав кота в мішку" і "Найкращий сон", які мають високий драматично-художній рівень, написані народною мовою, а сюжети взяті зі староукраїнського фольклору.Отже, культурне життя в Україні значно пожвавилося з середини XVII ст., досягнувши в XVII - першій половині XVIII ст. своїх найрозвиненіших форм. Українська козацька культура не тільки ні в чому не поступалась іншим європейським національним культурам, а й викликала їхній подив і захоплення. Між Україною та іншими країнами Європи налагоджуються широкі культурні зв'язки. Як і в києво-руську добу, Україна стає форпостом європейської культури.


 

43

Міграція української культури до росії><

Українці впродовж ряду століть здійснювали благотворний вплив на розвиток російської культури. У XVII столітті українці перекладали українські книги для царя та інших знатних персон в Росії, що сприяло повторному друкуванню книжок, виданих в Україні. Наприклад, «Граматики словенскої» Мелетія Смотрицького, «Катехізису» Петра Могили та ін. Представник київського наукового середовища, автор фундаментальної праці «Филологический лексикон» i «Лексикон греко-словено-латинский» Єпіфан Славенецький, у 1653 році заснував у Москві першу греко-латинську школу, був її викладачем i ректором, котрому з уваги на досконале знання грецької i латини довірено переклад церковно-слов'янського тексту Біблії.У XVII столітті по Переяславській угоді Україна виконувала роль поєднуючого помосту між східною і західною культурами. Українці, представники київської «вченості», вихованці Києво-Могилянської Академії, а також західних та польських шкіл були посередниками у прищеплюванні на російський ґрунт західноєвропейських ідей та культурних здобутків, котрі в російському середовищі досить легко засвоювалися, бо були українцями певним чином адаптовані, модифіковані, пристосовані до слов'янських умов.Прилучення Лівобережної України з Києвом до царської імперії викликало велику міграцію українців, представників світу літератури, культури і науки до Росії, вплинуло на зростання зацікавленості Україною — її історією, письменництвом, малярством, піснями і музикою з боку пердовсім російських письменників. Зацікавлення Україною, її духовним життям, традиціями і звичками підтримували в освічених колах російського суспільства кобзарі-бандуристи i українська капелла, що виступала при царському дворі.Особливий вклад у розвиток російської культури внесли українські письменники, архітектори i художники доби бароко. В ряді сакральних і світських будівель, що зводилися у Росії, застосовувалися взірці і засоби українського барокового мистецтва і архітектури. У їх будівництві брали участь видатні українські митці у цій галузі Федір Старченко та Іван Зарудний.Неможливо забути про композиторів: Дилецький, Бортнянський, Березовський, Ведель, також Дехтяревський, Давидов, Рачинські та багато інших.Найбільше українські впливи відчутні в російській літературі і культурі XIX століття, особливо в період сентименталізму i романтизму.Серед східнослов'янських мовознавців та літературних критиків першої половини XIX століття ствердилось переконання, що українська література не взмозі вийти поза травесційно-бурлескні канони, тому, що в українській мові крім речей смішних і жартівливих нічого представити.Це приводило до того, що частина письменників українського походження писала свої твори або виключно російською мовою, або російською і українською мовами. До цієї когорти належать:Микола ГогольРосійських сентименталістів XIX століття цікавить багате обрядами і звичаями життя українського народу, привертає увагу прихильність до давніх батьківських традицій. Тематика й здобутки української культури виявляли себе в різноманітних контекстах в літературних і публіцистичних творах першопланових російських письменників, зацікавлених культурою та історією, традиціями українського народу, особливо в періоди преромантизму і романтизму. поема О. Пушкіна «Полтава» стоїть в центрі цілого циклу творів російських письменників навіяних українською козаччиною, а точніше — у центрі творів присвячених гетьманові Лівобережної України Іванові Мазепі. Росія не дарма намагалася з’їсти нашу державу: варила у російськомовному соусі, забирала найкращих людей, ламала кістки самостійності, - але ще й досі не може пережувати і проковтнути усе це. «У горло не лізе, із шлунка вилізає» Та все-таки українське мистецтво відіграло чи найважливішу роль у становленні російського культурного життя. Не був секретним той факт, що у XVI – XVIII ст. Московщина була освітньо та науково відсталою. Як пише І.Огієнко, немає нічого дивного, бо "так скрізь буває в житті: народ з більшою культурою, з більшою освітою завше впливає на свого су­сіду, а сусіда переймає все краще". Побачити підтвердження цій тезі можемо у простому аргументі: у 1649 р. цар Олексій запросив вчених людей з України надрукувати в Москві справну Біблію. Як відомо, джерелом освіченості населення є доступність книг. В Україні, на відміну від Росії, друкарство було більш розвинене. Тому у Москві видання покращувалися за рахунок українських друкарських надбань: почали нумерувати кожну сторінку, відривати в друкованих книжках слово від слова, навіть дефіс запозичи­ли у нас.

Українці багато зробили і для нової московської літера­тури, на чолі якої був Ф. Прокопович. Так званий літературний класицизм був принесений саме з України. У нашій державі в XVII—XVIII ст. стрімко розвивалася драматургія і театральне мистецтво. Їх успіх розлетівлися по Росії: молоді театри ставили свої п'єси і утворили шкіль­ні театри в Казані, Тобольську, Новгороді, Смоленську.

Вплив український відбився на будівництві, малюванні, на одежі, співах, на музиці, правництві та літературі.

До Москви їздили наші ковалі, гончарі, шапкарі, шевці, масловари, селітровари, злотники, кахлярі.


 

44

Діяльність Феофана Прокоповича

Феофан Прокопович — український богослов, письменник, поет, математик, філософ, ректор Київської академії, архієпископ Великоновгородський та Великолуцький.

Феофан Прокопович — визначний український діяч епохи бароко. Різносторонність обдарувань, енциклопедичність знань, видатні досягнення в галузі науки, політики, без сумніву дозволяють поставити його в ряд геніїв людства. Праці Ф.Прокоповича торкаються фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право, теології. Ф.Прокопович — автор «Букваря», за яким багато десятиліть вчилися українці, росіяни, білоруси, греки, молдавани, серби, грузини, болгари. Його твори були дуже поширені в усіх східнослов'янськихкраїнах.Твори Ф.Прокоповича видавалися книжною і літературною українською, латинською, старослов'янською, російською, німецькою, англійською, французською, шведською, іншими мовами.Філософські погляди Ф.Прокоповича базувалися на об'єктивному ідеалізмі. Він доводив, що Бог існував «раніше буття світу… як найдосконаліший розум». Виникнення світу речей за Ф.Прокоповичем сталося шляхом божественної еманації (випромінювання, витікання). Треба сказати, що ці погляди (близькі до неоплатонізму) поширювалися ще в Київській Україні-Русі. Але поряд з тим у творах Ф. Прокоповича є багато тверджень, які тяжіють до пантеїзму та деїзму. Так у своїй «Натурфілософії» він пише: «Під природою розуміють самого Бога». За Ф. Прокоповичем світ є «матеріальним сполученням речей», а «небо складається з матерії». Поряд з Епікуром та Анаксархом, М.Кузанським, Г.Галілеєм, Дж.Бруно Ф.Прокопович фактично визнає множинність світів. Наголошує, що Чумацький Шлях — скупчення зірок, вчить про єдність світу через матерію: «Матерія є спільною й однаковою в усіх тілах, проте форми різні». Мислитель цілком слушно вважав, що «немає матерії без форми». Таких визначень, тлумачень ми зустрічаємо безліч, читаючи «Фізику» Ф. Прокоповича.Ф. Прокопович працював над найважливішими фундаментальними філософськими, природознавчими, світоглядними проблемами — вченням про матерію, рух і спокій, світло, планети, зірки, Сонце, а також про природні процеси на Землі — землетруси, атмосферні явища. Можна з упевненістю говорити про визначні для того часу досягнення українського вченого на цій ниві, про велику історичну перспективу його ідей. І залишається тільки сумувати з приводу надто вузької відомості й непропрацьованості фахівцями до сьогодні надзвичайно багатої спадщини мислителя. Але, з іншого боку, далеко не все втрачено — нічого не заважає сучасним укладачам підручників та посібників з фізики, астрономії спиратися не тільки на праці відомих закордонних дослідників, але й згадати вітчизняних не менш видатних, але в силу історичних обставин, на жаль, менш відомих вчених.Ф.Прокопович був основним ідеологом реформ Петра І. Критичне вістря своєї теорії держави Ф.Прокопович спрямовує на князівсько-боярську опозицію процесу централізації держави і проти зверхності і автономії влади церкви стосовно держави.Але при цьому він витворював свій оригінальний варіант теорії держави і державності. Ф.Прокопович пише ряд суспільно-політичних праць: «Слово о правде и чести царской», «Правда воли монаршей» За Прокоповичем ця опіка царя включає добробут своїх підданих, їх повчання (духовне і світське навчання), державну безпеку. Феофан Прокопович приходить до висновку, що громадські та військові справи є головними в обов'язку царів.


 

Другий принцип теорії Ф.Прокоповича — принцип централізації, який був однозначно направлений проти залишків феодальної роздрібленості. Щодо можливих державних устроїв, то Прокопович, як і інші дослідники проблем держави, вважав основними його формами аристократію, демократію й монархію.Прокопович викладав у Києво-Могилянській академії риторику, піїтику, арифметику, геометрію, філософію та богослов'я. Феофан Прокопович обстоював думку багатьох тогочасних вчених Європи, що технічні досягнення повинні стати надбанням усього людства, закликав не боятися нового, брати в інших народів усе найкраще. Він високо цінував і використовував у своїй діяльності принцип сумніву й заперечував сліпу віру в догми та авторитети в науці. Він засуджував легковажність в оперуванні фактами історії, вважаючи, що в цій науці все має відтворюватися так, як було насправді.Феофанові Прокоповичу доводилося бути більше церковним діячем і політиком, ніж вченим. Людина, вважав Прокопович, велична й славна своїм розумом, чеснотами. Вона є ніби другим, величним і досконалим, рівним самій природі, творінням. Основою діяльності людини має бути активність, чесність, сумлінність у виконанні обов'язків. Характер діяльності людини Прокопович пов'язував з її свободою. Завдяки розуму людина усвідомлює не тільки свободу, а й діяння, що з неї випливають. Водночас людина має завдяки своєму розумові і свободі вибору вільно обирати між добром і злом.


 

45

Киево – Могилянська академія – загальноукраїнський вищий навчальний заклад

Початок XVII ст. в Україні вирізняється активним розвитком освіти. По всій території відкривалися школи різного кшталту. Особливу роль у становленні вищої освіти відіграла Києво-Моги­лянська академія, створена у 1632 р. в результаті об´єднання лавр­ської школи, заснованої напередодні митрополитом Петром Моги­лою, з братською школою, заснованою 1615 р. Іваном Борецьким на Подолі в садибі, подарованій братству ГальшкоюГулевичівною. Спочатку новоутворений навчальний заклад мав статус ко­легії, її засновник Петро Могила (1597—1647) був однією з най­помітніших постатей в історії української культури. Як просвітитель і релігійний діяч Петро Могила без перебільшення відіграв чи не вирішальну роль у розвитку освіти в Україні напередодні Ви­звольної війни під проводом Богдана Хмельницького у 1648— 1654 pp. Дбаючи про своє улюблене дітище, київський митропо­лит завзято добивався, щоб колегія дістала право називатися ака­демією. Причин цього декілька. По-перше, академія мала вищий за колегію ранг, що прирівнювався до університету.По-дру­ге, тільки в академії існували богословські класи; тільки акаде­мія мала право самоврядування й училищні колонії. По-третє, академія мала стати вогнищем культурної "схизми", освітньо-науковим, літературним центром, який боровся проти полонізації в усіх сферах життя, зокрема духовній.Педагогічну діяльність в академії на початку її становлення провадили відомі тогочасні діячі культури та церкви. Це — відо­мий філософ, поет, професор богослов´я Стефан Яворський (1658—1722) і Феофан Прокопович (1677—1736) — видатний український письменник, культурно-громадський діяч. Деякий період він був ректором академії.Студентами Києво-Могилянської академії були представни­ки різних верств населення України, хоча й переважали діти за­можних громадян. Навчалися в академії й іноземці. На початок XVIII ст. тут здобували вищу освіту понад 2 тис. студентів. Курс навчання тривав 12 років. Студіювали поетику, риторику, філо­софію, богослов´я, граматику, арифметику, геометрію, нотний спів, грецьку та польську, старослов´янську та українську мови. Навчання велося переважно латинською мовою. Але, що характерно, поступово вона витіснялася українською, яка була щоден­ною мовою спілкування студентів і професорів.За структурою, організацією, стилем академія була демокра­тичним навчальним закладом. До неї приймали й зараховували студентами протягом усього навчального року. Не було й віко­вих чи станових обмежень.Освіту в Києво-Могилянській академії здобули шість геть­манів України: Іван Виговський, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Самойлович, Юрій Хмельницький. А геть­ман Петро Конашевич-Сагайдачний (1614—1622) був причетний до заснування академії. Учнями академії були знані в Україні та на теренах Російської імперії такі подвижники науки й культу­ри, як Григорій Сковорода, Дмитро Туптало, Григорій Полетика, Олександр Безбородько, Іван Величковський, Петро Гулак-Артемовський, Пилип Козицький, Максим Березівський, Дмит­ро Бортнянський та ін.Багатьох вихованців Києво-Могилянської академії російські царі запрошували на роботу в Московську академію, а потім і в Московський університет.Історичні факти свідчать, що в першій половині XVIII ст. Киє­во-Могилянська академія переживала період піднесення, готува­ла висококваліфіковані кадри не лише для України, а й для всієї Росії, у тому числі, для Російської академії наук, московської Слов´яно-греко-латинської академії, Московського й Петербурзь­кого університетів. Вихованці академії брали активну участь у державному та духовному управлінні Російською імперією. Сла­ва про українську еліту підносилася над освітніми просторами імперії. Можна лише шкодувати, що ці сили розпорошувалися поза межами України, примножували культуру інших народів.У другій половині XVIII ст. становище Києво-Могилянської академії погіршується. Проте адміністрація, професори й пере­дова українська громадськість намагалися зберегти попередні надбання, відстояти національний духовний заклад, утверджу­вати статус вищого навчального закладу європейського ґатунку. З іншого боку, під тиском імперських зазіхань, ворожого впливу московських і петербурзьких вельмож, тенденцій русифікації слава вищого закладу України починає занепадати. Російські царі вбачали в академії, в її прогресивних просвітницьких ідеалах, у плеканні національної самосвідомості небезпеку.Але цією датою не завершується літопис становлення та відродження Києво-Могилянської академії. 24 серпня 1992 р. було офіційно відкрито Університет "Києво-Могилянська акаде­мія", відбулася посвята в студенти перших вступників. 23—24 травня 1993 р. проходила міжнародна нарада експертів ЮНЕСКО, присвячена аналізу діяльності УКМА. 19 травня 1994 р. видано Указ Президента України про надання УКМА нового статусу — Національний університет "Києво-Могилянська академія" (НаУКМА). 30 червня 1994 р. прийнято рішення Міжгалузевої республіканської акредитаційної комісії про ліцензування НаУКМА за IV рівнем акредитації.Отже, розвиток освіти України в XVII—XVIII ст., поява ме­режі різних видів навчальних закладів і зокрема Києво-Могилянської академії як центру освіти та культури мали великий вплив на піднесення освіченості серед населення, формування інтелектуальної еліти в країні. Загальна письменність громадян України тих часів упадала в очі навіть іноземним мандрівникам, які мали змогу порівнювати це з іншими країнами.


 

46

Централістична політика Катерини ІІ щодо української мови, освіти, культури

Русифікацію України було посилено за Катерини II[14][15], після скасування гетьманства й зруйнування Запорізької Січі. Другій Малоросійській Колегії (під проводом П. Рум'янцева-Задунайського) було доручено здійснити широку програму русифікації України[16], встановлюючи російську мову як обов'язкову в школах, як єдину в друкованих книжках тощо. На російську мову викладання перейшла Києво-Могилянська Академія.Катерина II дивилася на Київську академію як осередок опозиції проти московського централізму. Тому, як відомо, у 1817 році її закрили і замість неї створили Київську духовну семінарію, яку незабаром перейменували в Духовну семінарію. Незважаючи на пріоритетність традицій вищої освіти в Україні, ні один з підготовлених проектів створення українського університету за часів Катерини П не був здійснений. Натомість для українського дворянства і духівництва були до послуг російські школи та приватні пансіони. Поширювалося домашнє навчання. Для широких же верств українського народу основною школою залишалася парафіяльна. В другій половині 18 століття було впроваджено російську мову в діловодство українських консисторій та зобов'язано священиків виголошувати проповіді церковно-слов'янською мовою з російською вимовою. Клопотання Києво-Печерської Лаври 1769 про дозвіл друкувати для українського населення абетки українською мовою Священний Синод відхилив. Політика русифікації поступово охоплювала всі ділянки суспільного життя, спершу на Лівобережній Україні, в Києві й на Слобожанщині, а після придушення польського повстання 1830–1831, також на Правобережній Україні.Під час правління Катерини II землі колишнього Кримського ханства увійшли до складу Російської імперії. Таким чином зникла ця безпосередня військова загроза. Зникла потреба в козацьких військах, Запорозькій Січі і Гетьманщині. 1764 року було скасовано гетьманство, 1765-го розформовано козацькі полки на Слобожанщині, 1775-го ліквідовано Запорозьку Січ, 1782-го у Гетьманщині ліквідовано полкову та сотенну адміністрацію, запроваджено поділ на три намісництва. 1783 року розформовані козацькі полки на Лівобережжі і юридично запроваджено кріпацтво. Українські землі були повністю інтегровані до складу Російської імперії.

Після зникнення загрози з боку Запорозької Січі та Кримського ханства створилися умови і почався стрімкий розвиток господарства на півдні України. Були засновані нові або перейменовані такі міста як Одеса, Катеринослав, Сімферополь, Севастополь. Почали розвиватись заводи (мануфактури) і торгівля — за одночасного погіршення життя селян північніших українських і російських земель. Південь України швидко заселяли люди з різних куточків світу. Серед них — українці та росіяни (переселенці з закріпаченої частини Російської імперії), болгари, серби, греки (переселенці з Османської імперії), німці (переселенці з різних німецьких князівств, які перебували у стані занепаду), євреї (переселенці з земель Речі Посполитої).

1785 року, видавши «Жалувану грамоту дворянству», Катерина II законодавчо оформила права та привілеї російського дворянства, прирівняла до нього українську козацьку старшину, закріпивши за нею земельні володіння. Вона особисто віддавала накази про придушення антикріпосницьких виступів в Україні — Коліївщини (1768) та Турбаївського повстання (1789—93).

Правління Катерини II позначилося дальшою русифікацією України. 1783 року в Києво-Могилянській Академії запровадили російську мову викладання.

1786 — проведено секуляризацію церковних земель, що підірвало економічну незалежність православної церкви від держави, зокрема, в Україні. Церква перетворилася на частину імперського державного апарату.

Після включення до складу Російської імперії Правобережної України уряд Катерини II проводив тут політику, спрямовану на ліквідацію греко-католицької церкви, підпорядкованої Риму.


 

47

Освіта в Західній Україні XVIIIст.

Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі площею понад 60 тис. кв. км з населенням 2,5 млн. осіб (у тому числі 2 млн. українців) стали колонією Австрійської імперії, їхнє населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного визиску з боку феодально-абсолютистської монархії. Вкрай незадовільним було й культурне становище українців. На західноукраїнськиї землях запроваджено обовязково навчання початкову освіту рідною мовою. середню освіту здобували у німецькомовеих гімназіях. У Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті - мадяризації, на Буковині - румунізації. Йдеться, отже, про подвійний, а то й потрійний національний та соціальний гніт.Перехід Галичини під Австрію мав поважне значення для розвитку західноукраїнського шкільництва та освіти. Понад трьохсотрічне перебування цих земель під Польщею в цілому негативно відбилося на національно-культурнім житті українського народу.Зокрема це було помітне на різниці між деякими освіченими одиницями і неграмотними масами. Національно-культурний осередок Галичини — Львівське Ставропігійське братство підупало, бо його опікуни, львівські міщани, потерпіли від загального занепаду міста і від цих ударів, що їх наносила православ’ю польсько-католицька реакція й польська адміністрація. Окраса й гордість Братства — школа — теж занепала. До переходу галицької землі під Австрію, Братська школа мала віроісповідний характер і навчання відбувалося в книжній (руській) українській мові. Це була єдина, середнього типу, школа,Зі ступневим занепадом православ’я на цих землях, падали і освіта і шкільництво традиційно православні,більше освічені одиниці з-поміж тодішнього українського громадянства в західній Україні говорили й писали по-польському навіть в обороні української національності,Але прийшов час, що в парі з цими, монастирського типу, школами, засновано в Галичині державні школи. Після 5-ти років прилучення Галичини до Австрії, у 1777 p., за панування Марії Терезії, проведено на терені цілої Австрії шкільну реформу і встановлено три роди народних державних шкіл:

1) нормальну — у Львові, з курсом освіти для вчителів; 2) головну — з трьома-чотирма вчителями по більших(окружних) містах; 3) тривіальну — по менших містечках.

Важними, головно для розвитку початкового і середнього шкільництва, були реформи цісаря Йосипа II., що в 1781 р. наказав заснувати й утримувати народні школи скрізь, де було 90-100 дітей, і таким чином поставали 1-4 класові школи, головні і тривіальні, австрійського типу, а у 1787 р. введено до цих шкіл українську мову, як крайову.Під кінець XVIII ст., під польським тиском, українське шкільництво обмежено: на українську мову призначено тільки дві години тижнево і греко-католицькому клерові заборонено навчати релігії в народних школах. Це мало той наслідок, що українську молодь заставляли ходити на церковні богослужіння до польських костелів, а нагляд над школами передано польській консисторії.На Закарпатті у XVIII ст. майже кожне село мало початкову дяківську школу, що була’ утримувана коштом місцевого населення.Ситуація докорінно змінилась, коли у 1776 р. Маріа Терезія заснувала у Відні, при церкві св. Варвари, виховно-богословський інститут — «Королівську Греко-католицьку Генеральну Семінарію» або т.зв. Барбареум, до якої між іншими питомцями дозволено вчащати теж галичанам, (за 10 літ його існування студіювало там 29 питомців з Галичини, 32 з Угорщини (Закарпаття), решту становили серби, румуни). За оцінкою істориків греко-католицької Церкви — Барбареум було великим добродійством для українського народу в Галичині, бо було першим зав’язком новочасного виховання духовенства. Згодом з нього вийшов ряд українських католицьких вчених, єпископів, письменників.Другим історично важним кроком до піднесення освіти гр. католицького духовенства було заснування цісарем Йосипом II. Генеральної Духовної Семінарії у Львові в 1783 p., яка стала для галицького населення вищою школою теологічних студій, а згодом — осередком національного відродження галицьких українців (Маркіян Шашкевич і його «трійця»). Такі ж духовні семінарії існували з перервами у XVIII-XIX ст. в Перемишлі, Станиславові, які за польської влади в роках 1920-39 діяли нормально. Були вони теж на Закарпатті (Пряшів, Ужгород). Відкриту в Мукачеві в 1744 р. Духовну Семінарію перенесено в 60-их роках до Ужгороду і згодом перетворено її в учительську семінарію.У 1784 р. цісарським декретом з польської католицької єзуїтської колегії засновано у Львові університет, а на двох факультетах (відділах) дозволено викладати в книжній мові (з церковно-слов’янською основою) теологічні й філософські предмети до того часу, доки українські питомці не оволодіють добре латинською мовою. Це був т.зв. Руський Інститут (СтудіюмРутенум), до якого приймали кандидатів з закінченою четвертою клясом нормальної школи, тобто гімназії. Його вихованці мали скорочену науку на два роки, і ставали священиками, яких брак дошкульно відчувалось, бо їх кривдили і вони мусіли працювати за половину платні, і не приймали їз до вищих становищ у церковній ієрархії. Хоч знайшлися кваліфіковані професори-українці, і до 1795 р. не було там ні одного поляка, німця чи австріяка, проте Інститут не вив’язався з покладених на нього надій, — не розбудив національного життя. Професори викладали мертвою дивоглядною мішанкою народної, церковнослов’янської і польської мов, і це нікого не захоплювало.Професорам здавалося, що рідна мова, котру допущено до викладів університетських, гірша від інших”. Інтелігенція дальше з погордою відносилась до народної мови, і духовенство в щоденному житті і в проповідях уживало тільки польської мови.

48

Розвиток культури в західноукраїнських землях 17 – 18 ст.

Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі площею понад 60 тис. кв. км з населенням 2,5 млн. осіб (у тому числі 2 млн. українців) стали колонією Австрійської імперії, їхнє населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного визиску з боку феодально-абсолютистської монархії. Вкрай незадовільним було й культурне становище українців. На західноукраїнськиї землях запроваджено обовязково навчання початкову освіту рідною мовою. середню освіту здобували у німецькомовеих гімназіях. У Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті - мадяризації, на Буковині - румунізації. Йдеться, отже, про подвійний, а то й потрійний національний та соціальний гніт.

Крім того, з XVII ст. у складі австрійської монархії під владою Угорського королівства перебувало Закарпаття. На цих територіях українське населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного тиску з боку монархії. Особливо тяжким було життя західноукраїнських селян, які становили більшість українців. За право користуватися земельними наділами селяни Східної Галичини відробляли щотижневу панщину по 5-6 днів.


 

Галичина, Буковина і Закарпаття були найбільш відсталими регіонами. Серед західних українців другу виразну соціальну групу становило греко-католицьке духовенство, яке взяло на себе роль лідера в селянському середовищі. За матеріальним і культурним рівнем воно мало чим відрізнялося від селян. Західні українці майже не мали власної знаті, а також достатнього представництва серед міщанства, тому мали обмежений доступ до політичної влади.промисловість краю залишалась на ремісничо-мануфактурному рівні. Повільно відбувався розвиток капіталістичних відносин на західноукраїнських землях. Австро-угорський уряд свідомо гальмував тут розвиток економіки і передусім промисловості, прагнув перетворити ці землі на ринок збуту і джерело сировини, в аграрно-сировинний придаток метрополії. Фактично Галичина була внутрішньою колонією краще розвинених західних провінцій Австрійської імперії - Австрії та Богемії.Почалася нова колонізація українських земель польськими магнатами. Селяни змушені були відбувати важку панщину, виконувати інші численні повинності. У феодальну залежність від вельмож потрапляла дрібна шляхта. Під владу магнатів переходили міста, що втрачали рештки самоврядування. Було відновлено тяжкі утиски православної віри.З поч. XVIII ст. на правобережних землях розгорнулася народна боротьба проти соціального та національного гноблення, відома в історії під назвою гайдамацького руху. Гайдамаки діяли невеликими, але дуже рухливими загонами, які поповнювалися селянами, козаками, міською біднотою.

Найвищого розвитку гайдамацький рух досяг на Правобережжі в другій пол. ХVІІІ ст., коли переріс у велике визвольне повстання, відоме під назвою Коліївщина. Його основною силою було селянство. Виступ розпочався навесні 1768 р. під керівництвом запорізького козака Максима Залізняка. Вирушивши з урочища Холодний Яр, повстанці визволили частину сіл та міст Київщини і підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці. Магнат С. Потоцький послав проти них великий загін своїх надвірних козаків на чолі з сотником Іваном Ґонтою, які перейшли на бік гайдамаків. Спільними силами уманська фортеця була взята.Об'єднаними силами польської шляхти і російського царату Коліївщина була розгромлена, а з учасниками повстання жорстоко розправилися. Багатьох ув'язнених стратили, серед них й І. Ґонту та його найближчих сподвижників. М. Залізняка царський суд після тортур заслав на каторгу в Сибір.

Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольної боротьби в Західній Україні. Галичина, Холмщина і Волинь упродовж століть були під польським поневоленням, тут кріпосницький і національний гніт був ще тяжчий і жорстокіший, ніж на Правобережжі.


 


 

49

Політика Петра І указ про заборону українського книгодрукування

Петро́Олексі́йовичРома́нов — останній цар Великої, Малої і Білої Русі , з 1721 — перший імператор Всеросійський. Відколи до Московської держави долучили численні землі (фактично на початку його правління його владі корилися тільки землі Московії, землі козацьких військ — Запорізького, Донського, Яїцького, Уральського та інших йому не корилися) та перемоги у Північній війні заснував Російську імперію. Провів у державі численні реформи.

Він послідовно проводив централізаторську політику обмеження політичної автономії Лівобережної і Слобідської України, зменшуючи козацькі вольності. Зокрема, після смерті Івана Скоропадського козакам було заборонено обирати нового гетьмана, а наказний гетьман Павло Полуботок був усунутий.

Після укладення гетьманом І. Мазепою угоди зі Швецією (1706) та шведсько-української поразки у Полтавській битві 1709 за наказом Петра І була зруйнована гетьманська столиця Батурин, а його жителі винищені. За різними оцінками, було вбито понад 14 тисяч жителів Батурина разом із жінками та дітьми. Саме місто після розорення було вщент спалене й зруйноване, включно із церквами, яких у 20-тисячному місті було аж 40, та монастирем. Понад 30 тисяч явних і неявних прихильників Мазепи було посаджено на палю, колесовано, четвертовано, повішено чи страчено іншим чином. Для залякування населення трупи невинно вбитих сплавляли на плотах.

У 1709 році цар Петро І наказав скоротити число студентів Києво-Могилянської академії із двох тисяч до 161-го, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви. Зокрема, це Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький . Саме вони відіграли визначальну роль у культурному розвитку тодішньої Московії.

Влада гетьмана була обмежена, а після смерті І. Скоропадського (1722) Петро І не дозволив обрати його наступника. Контроль над державними справами України перейшов у руки Малоросійської колегії (1722), чим фактично було покладено край державній системі управління України. Спроба наказного гетьмана П. Полуботка відстояти українську автономію привела до нових репресій: гетьман і вища старшина були кинуті до Петропавловської фортеці, де П. Полуботок помер (1724).

За Петра І десятки тисяч українських козаків і селян, посланих на будівництво фортець, каналів тощо, загинули від непосильної праці, хвороб і голоду. 104 версти Ладозького каналу були густо встелені трупами кільканадцяти тисяч українських козаків. «Вікно в Європу» — місто Санкт-Петербург зводилося на кістках тисяч українців.

Тарас Шевченко про нього писав: «це той перший, що розпинав нашу Україну»

5 жовтня 1720 року. Указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою в Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях, а старі книжки перед друкуванням було наказано привести у відповідність із російськими. і вилучення українських текстів з церковних книг.

1720 р. Наказ царя Петра І: «В Киево-Печерской и Черниговскойтипографияхвновь книг никаких не печатать... старые книги справливатьпреждепечати, дабы... особливого наречия в оных не было». 20 грудня 1720 р. Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб «...вовсехмонастырях, остающихся в Российскомгосударстве, осмотреть и забратьдревниежалованныеграмоты и другиекуртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».


 


 

50

Найвидатніші архітектори 18 ст. Архітектурні споруди

Найвизначнішим архітектором на західноукраїнських землях був Бернард Меретин. Найбільша пам’ятка його творчості – Львівський собор св. Юра (споруджений у 1744-1764 pp.), в архітектурі якого західноєвропейські риси гармонійно поєднані з національними, українськими. Величний ансамбль собору нагадує піраміду. Прикрасами служать різноманітні балюстради, ліхтарі, багата різьба та ліплення.Значних успіхів досягають українські будівничі в дерев’яній архітектурі. Так, Миколаївський собор Медведівського монастиря мав сорокаметрову висоту, а запорізька дерев’яна церква у Новоселищі, збудована у 1773 р. Я. Погребняком, сягала 65 метрів, це була найвища дерев’яна споруда на Україні. Відомими пам’ятками дерев’яного будівництва на Західній Україні є церкви св. Параскеви у Крехові (1658), св. Богородиці у Ворохті, св. Миколи у Кривках (тепер перенесена до Львова)..У добу бароко за проектом італійського архітектора Растреллі було збудовано Маріїнський палац, що є сьогодні державною резиденцією Президента України.На межі XVIII–XIX століть характерними зразками класицизму були величаві палати гетьмана Кирила Розумовського в Почепі (проект Де ля Мото, арх. О. Яновецький), Яготині (проект Менеласа), Глухові (арх. Андрій Квасов) й Батурині (проект Андрія Квасова, арх. Чарльз Камерон). Величезних розмірів палата в Почепі, збудована у 1796 р., дає широку площу спокійних архітектурних мас, але із сухими й одноманітними лініями деталей. Зате справжнім мистецьким витвором є палата в новій столиці України — Батурині, побудована в 1799 — 1803 рр., де вже помітні впливи стилю Людовіка XVI. Не менш цікава величезна садиба Завадовського в Ляличах (арх. Джакомо Кваренгі, 1794—95), де цілий комплекс будов створює колосальне півколо, а головний корпус має витончені форми т.зв. палладіанства — типу Вілла Ротонда поблизу Віценци в Італії.

Степа́нДем'я́нович Ковнір (*1695 — †1786) — український архітектор 18 століття, майстер українського бароко.Народився 1695 року у селі Гвоздів на Київщині. З молодих років працював каменярем.Бувпідданним Києво-Печерської лаври (хоч і звільненим від усіх монастирських повинностей). Близько 1720 року переселився до Києва. Монастир зазнав великої пожежі у 1718 році. Тому тут розпочали великі відбудовчі роботи, в яких брав участь Ковнір. Спершу він працював під керівництвом ЙоганаШеделя, Василя Нейолова та інших професійних зодчих, а з часом і сам отримав кваліфікацію «кам'яного будівництва майстра».

Творча спадщина

Києво-Печерська лавра:Ковнірівський корпус (1746—72);дзвіниці на Ближніх (1759—62) і Дальніх (1754—61) печерах;Кловський палац (1754—58, разом із ЙоганомШеделем та Василем Нейоловим);дзвінниця Братського монастиря на Подолі (1756, не збереглася);церква у Китаєві (1763—67);собор Антонія і Феодосія з дзвінницею (1756—58), Васильків

Іва́нГриго́ровичГригоро́вич-Ба́рський (*1713, Літковичі[1] — †10 вересня 1791, Київ) — архітектор українського бароко

Київ :Міський водогін із фонтаном «Феліціан» (1748–1749) Покровська церква (1766) Церква Миколи Набережного (1772–1785) Будинок бурси (1760–1778)Собор Різдва Богородиці,Будинок полкової канцелярії, Спасо-Преображенський собор Красногірського монастиря.


14.06.2014; 12:15
хиты: 547
рейтинг:0
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2016. All Rights Reserved. помощь