31 - КИ
ВСЬКИЙ КОЛЕГІУМ (КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ)
Київська братська школа, заснована в 1615 p., справила великий вплив на розвиток культури на Україні. В організації її діяльну участь брали Іов Борецький, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Тарас Земка та ін. Посаду ректора займали спочатку Борецький, а пізніше — Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Хома Євлевич. Наприкінці 20-х років XVII ст. у школі працювали світські викладачі росіянин Федор, білорус (із Могильова) Сава Андреєвич, українці Яків Мемлевич, Сава Березецький.
«Школи київські», як називався цей навчальний заклад, складалися з чотирьох «шкіл» (класів з окремим учителем): «фара» (початкова) і три «граматичні» (інфіма, граматика, синтаксима). Серед шкільних дисциплін виділялися старослов'янська, грецька і латинська мови, риторика, піїтика, філософія. В увазі до риторики і піїтики слід вбачати вплив гуманізму. Педагоги-гуманісти дивилися на красномовство як на засіб розвитку розумових здібностей і моральних якостей людини.
З самого початку існування братська школа зазнала тиску духівництва. Петро Могила (у 1627 р. архімандрит Києво-Печерської лаври) задумав заснувати у лаврі школу, яка була б під контролем церковників. Це викликало протидію не тільки керівників братської школи, але й впливових міщан. Тоді Могила 11 березня 1631 р. записався до братства як «старший брат і опікун». Запросивши з Львова до Києва на посади вчителів Ісайю Козловського і Сильвестра Косова, він восени 1631 p. відкрив у Києво-Печерській лаврі «гімназіон». Програма його наближалася до програм західноєвропейських колегій. Однак братство, підтримане старшиною реєстрового козацького війська, різко висловлювало невдоволення діями Могили. Конфлікт закінчився компромісом: об'єднанням у 1632 р. лаврської школи з братською. Керівництво нею фактично перейшло до рук церковників. З цього часу серед викладачів більшість становили не світські люди, а ченці Богоявленського братського монастиря — ігумен монастиря займав і посаду ректора. Школу згодом стали називати Києво-Могилянською колегією, пізніше — Києво-Могилянською академією.
З 1633 року його визнав польський уряд і він став називатися колегією, що дало право викладати курс філософії. Братство дало згоду вважати Петра Могилу фундатором цієї колегії. Очолював колегію ректор (затверджував плани та звіти викладачів, санкціонував переведення до старших класів, був верховним суддею над викладачами та студентами, контролював і регулював академічний кошторис; двічі на тиждень інспектував лекції викладачів; як правило завідував кафедрою богослов’я, був ігуменом Богоявленського братського монастиря або професором філософії, обирався на загальних зборах братчиків). У різні часи на чолі колегії були Інокентій Гізель (1646 – 1650), Лазар Баранович (1650 – 1657), Іонікій Галятовський (1657 – 1665), Варлаам Ясинський (1665 – 1673)) та інші.
До адміністрації колегії входив префект (забезпечував навчальний процес, відвідував лекції, наглядав за поведінкою учнів, дбав про їх утримання взагалі, мав обов’язково бути професором філософії). Суперінтендент – інспектор з числа вчителів, мав наглядати за поведінкою учнів у бурсі, де жили діти та на квартирах. Суперінтендантом кожної бурсацької кімнати призначалися інспектора з числа кращих учнів (перевіряли підготовку уроків). Викладачів, які працювали в молодших і середніх класах називали дидаскалами, а у старших класах – професорами. Учнів відповідно називали спудеями, студентами. У колегії зосередилися кращі професори, які використовували досягнення тогочасної як вітчизняної науки, так і західноєвропейської. Зокрема, Єпіфаній Славинецький, Стефан Полоцький, Мелетій Смотрицький. За рівнем навчання цей навчальний заклад ні в чому не поступався перед подібними західноєвропейськими школами. Викладання велося виключно латинською мовою, знання якої на той час вважалося ознакою освіченості. Петро Могила забезпечував викладачів і неімущих студентів засобами для життя та навчання. Колегія розвивалася як вищий навчальний заклад, проте, Петру Могилі не вдалося виклопотати їй офіційний статус вищого навчального закладу. Хоча сучасники ще з 30-х років ХVП ст. визнавали Колегію Академію, польські правлячі кола не хотіли погодитися на вільний розвиток України, вбачаючи в Колегії, як вищому навчальному закладі, установу, де формувалася б національна свідомість українців, а як результат – створювався б ідеологічний центр відокремлення України від Польщі. Накладалася заборона на богослов’я, теоретичне обґрунтування православ’я, що,у свою чергу, вело до заборони надання права на статус вищого навчального закладу.
Лише вищим навчальним закладам Європи на той час надавалося право відкривати школи, які їм підпорядковувалися. Не маючи такого статуса, Київська колегія все ж відкривала школи та керувала ними. Зокрема, у 1638 році була відкрита школа у Вінниці, а в 1639 – у Гощі (на Волині).
Колегія мала бібліотеку (згоріла у 1780 р.). Вона не була закритим закладом для імущих і родовитих. На навчання приймали дітей усіх станів. Студенти виховувались у православному дусі.
У 1658 році гетьман Іван Виговський розірвав союз з Росією і підписав з представником Польші Гадяцьку угоду (укладена у Гадячі (нині місто Полтавської області)). Згідньо цього документу передбачалося, що Україна в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводства як Велике князівство Руське увійде до Речі Посполитої автономним утворенням з внутрішнім самоврядуванням на чолі з гетьманом. Планувалося створення українського уряду, суду, державної скарбниці, надавалося право карбування грошей, утримання війська, відкриття навчальних закладів, впровадження свободи друку тощо. Київський колегіум набував статусу академії. Польський сейм ратифікував угоду у квітні 1659 року, однак вона не була впроваджена в життя з огляду на невдачі гетьмана І.Виговського у війні з Московською державою та повстання проти нього в Україні. До тих пір, поки Україна входила до складу Речі Посполитої, всі подальші спроби добитися для Колегії статусу вищого навчального закладу були марними.
Після остаточного приєднання Києва до території, що увійшла до складу російської держави, Києво-Могилянська колегія почав клопотати про надання їй статусу вищого навчального закладу. У кінці 1693 року ректор Іоасаф Кроковський, заручившись “рекомендаційними листами” митрополита Варлаама Ясинського та гетьмана Івана Мазепи, відправився на чолі невеликого посольства до Москви. Краковському вдалося отримати царську грамоту від 11 січня 1694 року, в якій підтверджувалося право Академії користуватися своїми старими привілеями – приймати та навчати дітей усіх верств населення, зберігати структуру й об’єм предметів, які викладалися. Вперше офіційно дозволялося читати курс богослов’я. А також вершити суд над викладачами та студентами, тобто мати право самоврядування, не підпорядковуватися ні світській, ні військовій місцевим владам. Саме такими були права визнаних тогочасних вищих навчальних закладів Європи.
Колегія не поділялася на факультети, не присвоювала своїм учням вчених ступенів, курс наук не завжди був постійним, не завжди читалося богослов’я. Як відомо, в 1684 році в Київській колегії було сім класів, а пізніше відкрився й восьмий клас – богослов’я. Тож, уже наприкінці ХVП ст. вона мала вісім класів (підготовчий – аналогії або фари; 3 молодших – інфіми, граматики, синтаксими; 2 середніх – піїтики, риторики; 2 старших – філософії (2 роки навчання, до курсу входили логіка, фізика та метафізика; деякі професори додавали етику), богослов’я (4 роки навчання). Загалом у Київській колегії вивчали поетику, риторику, діалектику, філософію, богослов’я, історію, географію, математику, геометрію, астрономію, граматику, церковнослов’янську, руську (книжну українську), грецьку, латинську, польську, німецьку та французьку мови, вітчизняну історію. Тут навчали різним прийомам малювання, графіки й живопису, неабиякого розвитку досягло музичне мистецтво. З середини ХVП ст. існувала хорова школа.
Юридичний статус академії колегіум отримав завдяки грамоті Петра І від 26 вересня 1701 року. Тут отримували освітк вихідці з Київщини, Лівобережної та Слобідської України, Запоріжжя, Волині, Поділля, Галичини, Буковини, Закарпаття, а також навчалися росіяни, білоруси, серби, чорногрці, болгари, молдавани, греки, угорці та представники інших народів. Вікового обмеження не було. На навчання зараховували з 11 до 24 років. Щорічно навчалося приблизно 2000 студентів. Незаможні студенти проживали в бурсах, заможні ж – мали приватні квартири та прислугу.
Повний курс навчання у 8 класах продовжувався 12 років. Структура Києво-Могилянської академії складалася з двох конгрегацій: нижчої (6класів) і вищої (2класи). Нижча конгрегація включала клас фари(аналогії) (вчилися читати та писати слов’янською, грецькою та латинською мовами), клас інфіми (попередніх відомостей), клас граматики та клас синтаксими (вивчали граматичні правила згаданих трьох мов, катехізис (виклад основ християнського віровчення переважно у формі запитань і відповідей), арифметику, музику, нотний спів; учні опановували сценічну майстерність, хоровий спів, гру на музичних інструментах, перекладали різні твори), клас поезії (піїтики) (оволодівали головним чином теоретичними знаннями та практичними вміннями й навичками складання віршів), клас риторики (змагалися у складанні промов і міркувань на різні теми, вчилися їх виголошувати). Вища конгрегація включала клас філософії (викладання велося за Аристотелем і складалася з трьох частин: логіки, фізики (теоретичні міркування про явища природи) та метафізики; викладались геометрія й астрономія, студенти здобували знання з історії, ознайомлювалися зі змістом філософських творів різного періоду), клас богослов’я (викладання велося головним чином за системою Фоми Аквінського).
У ХVШ ст. було розширено коло навчальних дисциплін і значно поглиблено зміст тих, що вивчалися раніше. В навчальний план введено іноземні мови (німецька (1738), французька (1753), староєврейська (1753), повний курс польської (поновлено з 1755) та грецької; російька мова, російська поезія і риторика (1751-1752 навч. рік)). Іноземні мови вивчалися студентами трьої останніх класів. Поступово витіснялась латинь літературною мовою, Виділилися в окремі предмети історія. Географія, математика, фізика. З середини ХVШ ст. діяв клас чистої математики (вивчалась алгебра та геометрія) та клас змішаної математики(архітектура, механіка, гідростатика, гідравлика, оптика, тригонометрія, астрономія, гідрографія, математична хронологія та ін), а з 1802 – медичний клас (анатомія, фізіологія, хірургія).
Утримувалася Києво-Могилянська акдаемія на державний кошт і добровільні пожертвування населення. Навчальний рік починався першого вересня і закінчувався в середині липня. З самого початку працювали за класно-урочною системою. На посади викладачів запрошували найдосвічених людей з України. В академії застосовували різні методи навчання, зокрема писалися творчі роботи, складалися анотації на праці видатних філософів, промови ораторів, проводилися диспути, колоквіуми. Письмові роботи (реферати) писалися як у класах, так готувалися і вдома. Диспути були тижневими, місячними та підсумковими і відбувалися після вивчення певного розділу науки. Екзамени проводилися тричі на рік (навчальний рік поділявся на триместри).
З академії вийшло багато визначних громадських, політичних, державних та освітніх діячів, письменників, поетів, художників, композиторів. Вони працювали в різних галузях суспільного та культурного життя, були організаторами та викладачами освітніх закладів, поповнювали органи управління Війська Запорізького, працювали в державних установах України та Росії, сприяли проведенню прогресивних державних реформ ХVШ ст. Академію та її випускників знали в багатьох європейських країнах. Виховані на національному ґрунті та загальнолюдських цінностях, вони були свідомими, самовідданими патріотами України.
Важливу роль у процесі освіти та виховання відігравала бібліотека. Незадовго до смерті Петро Могила передав Колегії 2130 вітчизняних і зарубіжних видань (сюди входили і ті книжки, які заповіли свого часу Петру Могилі І.Борецький і Т. Земко). У 1768 році була засвоєна окрема бурсацька бібліотека для найбідніших студентів, які немали грошей на придбання книжок (заснував колишній випускник Академії, відомий історик Н.Батиш-Каменський). У 1780 році бурсацька та академічна бібліотека об’єдналися. Об’єднана бібліотека мала біля 12 тисяч книг. У бібліотеці також зберігалися літописи, хроніки, полемічні праці, лекції професорів Академії, конспекти лекцій студентів, їх наукові роботи, документи минулих століть, поточна документація, періодичні видання. До наших днів вона не зберіглася. Окремі рукописні та друковані книги, що уциліли, сьогдні зберігаються в бібліотеці Академії наук.
На чолі академії був ректор, який обирався з академічних професорів, після чого на урочистому зібранні відбувалася посвята в ректори та вручення спеціального документа. У кінці ХVП-ХVШ ст. кандидата на ректорську посаду затверджував гетьман. Ректорами академії як офіційно визнаного навчального закладу, зокрема, були Феофан Прокопович (1710-1716), Георгій Конинський (1751-1755).
Посилення реакційної політики царського уряду, що мало місце наприкінці ХVШ ст., позначилось і на діяльності Академії. Відкриття університетв в Харкові теж вплинуло на зазначений процес. В 1817 році Академія була закрита, тоді ж у приміщенні відкрито духовну семінарію, яку у 1819 році було реорганізовано в духовну академію. Проіснувала вона до 1920 року. Була закрита більшовиками, а приміщення передані під військові казарми.
Києво-Могилянська академія відіграла величезну роль у розвитку освіти України. Вона була джерелом знань, мудрості, натхнення, сили, патріотизму, науковим центром слов’янського світу. Двухстолітня діяльність закладу мала універсально-освітнє значення. Саме в Академії формувалася українська літературна мова, література й поезія, був започаткований перший в нашій країні театр. З іменами вихованців пов’язаний цілий період в історії освіти й науки, літератури й поезії, боротьбі за державну незалежність України.
Петро́ Моги́ла (рум. Petru Movilă; * 31 грудня 1596 (10 січня 1597),Сучава — † 1 (11) січня 1647, Київ) — молдавський боярин, український політичний, церковний і освітній діяч Речі Посполитої, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, екзарх Константинопольського патріарха. Канонізований Церквою 1996 року.
Біографія
Виходець з давнього молдавського боярського роду.[1] Народився 31 грудня 1596 року в сім'ї валаського і молдавського господаря Симеона Могили та семигородської княжни Марґарет. 1607 року внаслідок боротьби за владу батько хлопця загинув. Після смерті Симеона Могили та після захоплення в 1612 році Кантемиром Мурзою молдавсько-валахійських володінь, княжна Марґарет разом з сином мусили покинути Молдавію, переїхати на українські землі Речі Посполитої, де їх прийняли родичі — Стефан Потоцький, князі Самуїл Корецький та Михайло Вишневецький.
Освіта
Молодий Петро Могила — учасник переможної Хотинської битви 1621 року проти мусульманських завойовників.Початкову освіту Петро Могила здобув у Львівській братській школі, організованій 1586 року для захисту та збереження православної віри. Сімейство Могил сповідувало православ'я, мало тісні зв'язки з Львівським братством, постійно допомагаючи йому коштами та послугами у будівництві. Львів був неподалік від тодішніх молдавсько-валахійських володінь; Львівське братство, відчуваючи потребу в коштах, часто зверталося до одновірних молдавських господарів з проханнями про матеріальну допомогу.Подальшу освіту Петро Могила здобував у європейських університетах: спочатку в Польській академії в Замості (Замойській академії), згодом вчився у різних навчальних закладах Голландії, Парижу.Петро Могила вільно володів грецькою, латиною, досить швидко опанував богословську науку. Після повернення до Речі Посполитої пішов на військову службу, брав участь у Цецорській битві 1620 року та Хотинській битві 1621 року.
Церковна кар'єра
Мало відомо про період життя Петра Могили, починаючи від його участі в Хотинській битві та до посвяти у сан києво-печерського архимандрита. Петро Могила почав часто відвідувати Київ, брав активну участь у справах православної віри. Київський історик С. Голубєв вважає, що, окрім православного виховання, цьому посприяли часті зустрічі Петра Могили з митрополитом Йовом Борецьким — наставником ще за часів навчання в Львівській братській школі. Спілкування з Йовом остаточно завершило формування поглядів Петра Могили, визначило напрям його подальшої життєвої діяльності.
Протягом 1622-27 Петро Могила перебував на послуху в одному із скитів Києво-Печерської Лаври, розташованого на території сучасного села Михайлівка-Рубежівка під Києвом[2]. У 1625 році він прийняв чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі.
Після смерті 21 березня 1627 року архімандрита Печерської лаври Захарія Копистенського у грудні 1627 р. був посвячений на його посаду[3] (отримав за підтримки київського воєводи Томаша Замойського 16 вересня 1627 р., затверджений королем Сиґізмундом III Вазою на посаді 29 листопада[4]. У цей час йому виповнилося 30 років. В такому віці обрання на таку високу церковну посаду здійснювалося чи не вперше. Очевидно, цьому посприяла підтримка Борецького та інших впливових шляхетських сімей, які сповідували православну віру, попереднє іноцтво Петра Могили, особисте багатство (у Белзькому воєводстві: Великі Очі. Змійовиська, Вулька Могилівська, в Київському: Мухоїди, Опачиці, фільварок за Дніпром, званий Позняківщина, Рубежівка[4]).
Видавнича діяльність
Петро Могила докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусії, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань; серед них були книги Петра Могили. 1628 року в Лаврі були видрукувані перекладені Петром Могилою з грецької «Агапита діакона главизни поучительни» і «Тріодь цвітная», в яких пояснювалися важливість і значення церковних гімнів.
1629 року на Київському помістному соборі був схвалений до видання «Леітургіаріон» Петра Могили. Він являв собою служебник, виправлений архімандритом за грецькими джерелами, з його власними догматичними й обрядовими роз'ясненнями літургії (одна з найвизначніших праць Петра Могили, протягом понад двохсот років не втрачала свого значення).
У власноручних записах Петра Могили зберігся ряд канонів, церковних піснопінь, що частково увійшли до майбутніх лаврських видань: канон на причащення священиків, канон на ісход душі, канон на створення світу і плач вигнаних з раю прародителів, канон покаянний, благодарственне піснопіння на честь пресвятої Богородиці у зв'язку з чудовим позбавленням нею Києво-Печерської обителі від нашестя ляцького війська (1630 р.) та інші. Ці невеликі твори, написані церковно-слов'янською мовою, свідчать про неабиякий літературний хист Петра Могили.
Дипломатична діяльність
Герб Петра Могили з «Требника» 1646 року. У верхній лівій частині герба — герб Молдавії, у лівій нижній частині — герб Валахії.
Життя і церковна служба Петра Могили припали на складний час в історії православної церкви в Україні. 1596 року була підписана Берестейська унія, в результаті якої більшість православних єпископів визнала верховенство Папи Римського, Київська православна митрополія відновила свою єдність з Римо-Католицькою Церквою. Ті православні ієрархи та священники, які не визнали унії, фактично опинилися поза законом. Вірні і більшість монастирів також виступили проти унії. Проте у здійсненні її положень була зацікавлення світська влада, тому утиски православних, які не хотіли визнавати зверхність Риму, стали звичним явищем. Петро Могила вважав надзвичайно важливою справою примирення усіх православних — тих, які визнали унію, і тих, які виступали проти неї. Однак його дії, спрямовані на примирення, викликали неоднозначні оцінки сучасників. Одні вважали Петра Могилу щирим поборником єдності православ'я, інші — рукою королівської влади, що силується обернути православних в уніатів, розірвати зв'язки зі східними патріархами та Москвою[5].
29 червня 1629 року у Києві мав бути скликаний помісний собор, предметом обговорення якого мало стати питання примирення уніатів і православних. Позитивних наслідків собор не дав.
Не справдились надії Петра Могили на примирення церков на Львівському соборі. Найболючішого удару по його сподіваннях завдала смерть Іова Борецького. Звістку про смерть свого наставника Петро Могила отримав 16 січня 1631 року, повертаючись до Києва з освячення Ставропігійської церкви у Львові. Церкву було збудовано Львівським братством з немалими пожертвами Петра Могили.
Невдачі всіх спроб з примирення церков породили розгубленість та безнадію серед православних обох течій — тих, хто визнавав унію або виступав проти неї. Як писав тоді ректор Київської братської школи Касіян Сакович:
« Ми — діти одного батька, сини однієї матері, нащо розриваємо згоду, нащо одні одних посилаємо до пекла, нащо одні одних виклинаємо![6] »
Після ознайомлення з духовним заповітом Іова Борецького Петро Могила вступив до Київського братства, став старшим братчиком, опікуном і фундатором братства, монастиря та школи; посада відкривала йому шлях до зайняття митрополичої кафедри. Митрополитом було наставлено Ісайю Копинського.
Просвітницька діяльність
Петро Могила присвятив значну частину свого життя розвитку православного шкільництва та освіти в Україні.
Петро Могила, перебуваючи на посаді архімандрита, згуртував довкола себе освічених людей. Восени 1631 року на території Києво-Печерської лаври відкрив першу школу. Викладання у Лаврській школі велося латиною, польською мовою, створювалася за зразком провідних шкіл того часу — єзуїтських колегій, всього навчалося понад сто учнів. Петро Могила добре усвідомлював значення освіти в розвитку суспільства, прагнув заснувати в Києві школи, які відповідали б потребам часу, ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам. Задовго до відкриття школи, турбуючись про досвідчених викладачів, Петро Могила добирав здібних молодих людей, своїм коштом відправляв їх за кордон на навчання.
Шкільні справи не давалися Петру Могилі легко — спочатку печерсько-лаврські іноки виступили проти надання школі приміщень; вдалося владнати цю проблему, з початком навчання противники Петра Могили стали вбачати у лаврській школі конкурента Київській братській школі. Київське братство та козацтво підняли питання про об'єднання Київської братської школи та лаврської, їх підтримав новий митрополит Ісая Копинський. Петро Могила погодився об'єднати лаврську школу з братською, за умови, що буде охоронцем і опікуном об'єднаного закладу.
Лаврську школу, об'єднану в 1632 році з братською, згодом було перетворено на Києво-Могилянську колегію, яку було проголошено правонаступницею Київської Академії, заснованої Ярославом Мудрим. Автор «Історії Русів» з цього приводу писав, що гетьман Сагайдачний: «спорудив Братський Київський монастир на Подолі під розпорядженням того ж Наказного Гетьмана Петра Жицького, яко в архітектурі тямущого; надав тому монастиреві заможні села і поновив у ньому з допомогою Митрополита Київського Петра Могили стародавню Київську Академію, засновану з часів останнього хрещення Русі, але від нашестя на Русь Татар приховану по різних монастирях і пещерах.».
Колегія була організована за зразками єзуїтських навчальних закладів. Студенти вивчали тут три мови: грецьку, латинську і церковнослов'янську, студіювали богослов'я та світські науки. Серед випускників цієї колегії була чимало представників еліти тогочасної України і Білорусі[7].
На утримання колегії і монастиря Могила записав дві лаврські волості і подарував власне село Позняківку, крім того, надавав грошову допомогу як колегії, так і вчителям та учням. З огляду на швидке зростання кількості учнів в 1634 році була відкрита філія колегії у Вінниці, яку пізніше перенесли до Гощі на Волинь (проіснувала до кінця 17 століття), 1636 року Петром Могилою була заснована колегія в Крем'янці. З іменем Петра Могили пов'язане розгортання православної системи вищої і середньої освіти в Україні, яка копіювала католицькі школи, намагаючись конкурувати з ними.
У квітні 1632 року помер король Сиґізмунд III Ваза. За польським звичаєм по смерті короля мав зібратися так званий конвокаційний сейм, на якому робився огляд діяльності попереднього короля, обговорювалися різні думки й пропозиції щодо майбутнього королівства. Потім збирався елекційний сейм, на якому обирався новий король.
У Прилуках було скликано велику козацьку Раду, яка обрала на сейм делегацію. Петро Могила був делегований на сейм від імені митрополита Ісаї Копинського та всього православного духовенства. На сеймі він мав вимагати скасування всіляких актів, що забороняли православним будувати церкви, відкривати колегії, типографії, повернення єпархій, церковних маєтків.
Владислав IV відновив Київську митрополію і повернув православним скасовані привілеї. Він підтримував Могилу у намаганнях посісти посаду митрополита в Києві.
Польський королевич Владислав, щоб забезпечити собі більшість при голосуванні, склав спеціальний меморіал, у якому пропонувалося вирішити козацькі питання, віддати православним Київську митрополію, повернути всі її маєтки, монастирі й навіть львівське єпископство. 8 листопада 1632 року Владислав був обраний королем; зваживши на ситуацію, задовольнив прохання православного духовенства, видавши диплом, яким гарантував православним більші права і вигоди, ніж ті, що були зазначені в «Статтях для заспокоєння руського народу». Цим документом надавалася повна свобода переходу як з православ'я в унію, так і з унії у православ'я. Київський митрополит мав, як і раніше, висвячуватися від Константинопольського патріарха. Православним миторополитам поверталась Луцька єпархія, запроваджувалася нова у Мстиславі, заборонялося чинити всілякі образи православним людям.
У Варшаві митрополитом було обрано Петра Могилу.
12 березня 1633 року Владислав затвердив митрополитом Петра Могилу. Королівською грамотою Могилі віддавалася Києво-Софіївська церква, утримувалася за ним і Києво-Печерська архімандрія, доручався нагляд над Пустинно-Микільським монастирем. Невдовзі було отримане благословіння патріарха константинопольського (патріарх надавав новому митрополиту звання «екзарха святого константинопольського трону»).
У квітні 1633 року Петро Могила розіслав вірним православним грамоти, запрошуючи чільних представників громад прибути до Львова на його висвяту в чин митрополита. Місто це було обрано не випадково, тут його добре знали і поважали. Після двомісячного перебування у Львові Петро Могила наприкінці червня вирушив до Києва. Проте Ісая Копинський не вважав обрання Могили законним, подав скаргу королю. Тяжба тривала не один рік. У лютому 1637 року Петро Могила запросив Ісаю в Луцьк, там у присутності численного духовенства примирився з ним. Ісайя знову виступив проти Петра Могили, заявивши, що той силою примусив його до примирення. До самої своєї смерті Ісайя Копинськнй не давав спокою Петру Могилі.
На посаді митрополита
Після наставлення митрополитом Петро Могила з новою силою розгорнув сподвижництво у церковній, освітній, будівничій галузях та книгодрукуванні. Вся його діяльність була спрямована на відновлення повнокровного життя Православної Церкви. Новий митрополит висунув перед пастирями суворі, але справедливі вимоги. Стосувалися вони передовсім обов'язкової загальної і богословської освіти, ретельного дотримання канонічних правил. У своїх грамотах, посланнях Петро Могила щораз концентрував увагу священнослужителів на необхідність своїм життям і діяльністю служити прикладом для мирян, виконуючи заповіді Божі, невтомно піклуватися про паству, сумлінно оберігаючи своє достоїнство від найменших проступків.
У відомство православного митрополита Могили перейшли Софійський кафедральний собор у Києві та приписані до нього храми, Видубицький, Михайлівський, Пустинно-Миколаївський монастир і інші монастирі та храми. У 1634 році розпочалося відновлення Софійського собору, яке тривало впродовж десяти років. Митрополит наказав також розчистити з-під нашарувань землі залишки Десятинної церкви, під руїнами якої було віднайдено мощі святого рівноапостольного великого князя Володимира. Петро Могила своїм коштом відновив стару Церкву Спаса на Берестові, для розпису якої запросив художників з Криту, архітектора Октавіано Манчіні. Ними були відновлені також Трьохсвятительська і Михайлівська церкви Видубицького монастиря.
Важливою ділянкою активності митрополита Могили було впорядкування богослужбової практики і видавнича діяльність. Релігійні суперечки і контроверсії 17 століття вимагали чіткого і сучасного викладу основ православної віри. З цією метою у 1640 році Петро Могила скликав у Києві собор (8—18 вересня), на який запросив духовних і світських осіб, в основному членів братств. Наслідком цього собору стало затвердження й нове видання «Требника» (1646 р.). До церковної історії він увійшов як «Требник Петра Могили» і довгий час служив православному духовенству всієї України, а згодом і Російської імперії. У Требнику були викладені не лише молитви і обряди, до нього були додані пояснення й настанови, як у тому чи іншому випадку слід себе вести та чинити, а також догматичні й обрядові пояснення літургії, написані одним з учнів Могили Тарасієм Земкою. Під керівництвом Петра Могили було здійснено перегляд та видання інших богослужбових книг. Одна з найвідоміших — це «Служебник» (1629, 1639). На церковному соборі 1642 року в Яссах, у присутності представників Руської, Грецької та Молдавської Церков, було розглянуто, виправлено і схвалено подане українськими богословами «Православне сповідування віри».
Під керівництвом Могили було складено перший православний Катехізис. Для його затвердження у 1643 році в Яссах був скликаний загальноправославний синод. Але оскільки з розглядом цього документу справа зволікалася, Могила видрукував короткий катехизис. Повний катехизис було видано вже після смерті Петра Могили в Європі грецькою, латинською та польською мовами. 1696 року його передрукували в Москві, коли він уже заслужив повагу всіх православних богословів західного світу. Довгий час катехизис Петра Могили виконував роль найповнішого викладу православної віри.
Літературна спадщина
Петро Могила залишив майже 20 творів церковно-теологічного, полемічного, просвітницького, філософського та моралізаторського характеру. Він автор книг «Євангеліє» (1616), «Анфологіон» (1636), «Евхологіон» (1646) та ін.
Помер Петро Могила 1 (11 січня) 1647 року, коли йому виповнилося лише п'ятдесят. На посаді митрополита він прослужив всього чотирнадцять років. 3(19) березня 1647 року тіло покійного, згідно з його волею, було перенесено й покладено у Великій церкві Києво-Печерської лаври. У 1996 році Петро Могила був першим, кого канонізували у святі Українські Православні Церкви усіх конфесій. Взагалі Петро Могила був канонізований усіма 15-ма автокефальними Церквами Вселенської Церкви (лише Російська Православна Церква канонізувала його як місцевошанованого святого, тобто святого, якого шанують лише на певній території).
За кілька днів до смерті первосвятитель склав духовний заповіт, оголошуючи Києво-Братську колегію першою спадкоємицею свого майна. Їй він заповів 81 тис. злотих, все своє нерухоме майно, коштовності та бібліотеку. На той час Петро Могила мав одну з найбагатших бібліотек. В ній були твори Сенеки, Горація, Цезаря, Ціцерона, Макіавеллі, трактати Авіценни та ін. Поряд з богословською літературою сусідували польські хроніки, руські літописи, документальні збірники, хронографи. До його бібліотеки також ввійшли книги, які свого часу заповів Могилі Іова Борецький.
Твори
Книга попи, нарыцаемое злото… — К., 1623. — ВР ЛНБ
Любомудрѣйшаго киръ Агапита діакона, блаженнѣйшему і благочестивѣйшему царю Іоустиніану… главизны, поучителны, по краегранію еллински изложены, словенски же пръвое напечатаны. — K., 1628 (переклад М.)
Λειτνργιαριων… си ест служебник от литургій Св. Васіліа, Іоанна Златоустаго и преждесвященных служеній іереиских и диаконских повседневных нощных же и дневных в себѣ съдръжимых реченный. Благословеніем и исправленіем преподобнѣйшаго господина и отца киръ Петра Могилы. — K., 1629
Передмова // Номоканон си ест законоправилник, имея по сокращенію правила святых апостол седми соборов и помѣстных нѣкіих. K сему и вселенских учителей и прєподобных отец, третіе c болшим исправленіем изданный. — К., 1629
Антологіа, сирѣч молитвы и поученія душеполезная. В душевную ползу спудеов и всѣх благочестивых любомолитвеник. Вкратцѣ собраная и благочиннѣ расположеная тщаніем… Петра Могилы. — К., 1636
Євангеліє учителноє (з благословения Петра Могилы). — К., 1637
Λιτθος albo kamen z procy prawdy cerkwie świątey prawosławney ruskiej na skruszenie faecznociemnej Perspektiwy albo raczey pazkwilu od Kassiana Sakowieza… roku 1642 w Krakowie wydanego, wypuszczony przez pokornego ojca Euzebia Pimina. — K., 1644
Евхологіон, альбо Молитвослов или Требник. — K., 1646 (2-е вид.: У 3 ч. — Канберра; Мюнхен; Париж, 1988)
Ортодокс омологія сирѣчь Православное исповѣданіе католіческія и апостолскія церкве восточныя новопереведеся c елліногреческого языка. — М., 1696 (у співавт. з Ісаєю Трофимовичем)
Катихисис сирѣчь исповѣданіе православныя вѣры католіческія и апостолскія церкве восточныя… — К., 1712.
Увічнення пам'яті
Петро Могила на Пам'ятнику «1000-річчя Русі» в Великому Новгороді
Києво-могилянська академія
Пам'ятник Петру Могилі на території Києво-Печерської Лаври
Пам'ятник Петру Могилі в селі Михайлівка-Рубежівка
Пам'ятник Петру Могилі на території МАУП
1 червня 2013 року вступило в силу рішення міської ради Луцька про перейменування вулиці Тюленіна на вулицю Петра Могили[8]
Канонізація[ред. • ред. код]
У 1996 році Священний Синод Української Православної Церкви Київського і Московського Патріархатів канонізували незалежно один від одного Петра Могила як
КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ
Києво-Могилянська академія — один з перших загальноосвітніх вищих навчальних закладів у Східній Європі. Вона бере свій початок від заснованої у 1615 р. Київської братської школи. У 1632 р. до неї була приєднана школа при Києво-Печерській лаврі, заснована 1631 р. Об'єднаний навчальний заклад дістав назву Києво-Могилянська колегія. Царськими указами 1694 і 1701 р. було визнано її статус як академії. Ще до присвоєння звання академії цей навчальний заклад не поступався своїм освітнім рівнем європейським університетам. Опікуном і меценатом академії став гетьман Мазепа, який збудував для неї новий будинок, новий Братський собор, часто відвідував академію, бував на диспутах і виставах. Академія була безстановим навчальним закладом, тут навчалися юнаки з усіх частин України та інших слов'янських країн. В академії було 8 класів, строк навчання не регламентувався, учні могли залишатися кілька років в одному класі або після закінчення старших класів переходити в молодші для закріплення знань. Кількість учнів в 1700 р. сягала 2 тис, пізніше коливалася в межах 500—1200. Значну частину їх складали сини міщан, козаків, селян. З кінця XVIII ст. академія втрачає роль провідного культурно-освітнього центру. У 1817 р. вона була закрита, її функції перебрала Київська духовна академія (1819 р.) та Київський університет (1834 p.).
У колегії (академії) зберігались національні традиції української школи, але навчання здійснювалось латинською мовою, знання якої вважали за ознаки освіченості. Окрім того, вивчалися грецька, церковнослов'янська і польська мови. Навчальна програма передбачала вивчення так званих сімох вільних наук: граматики, риторики, поетики (піїтики), філософії, математики, астрономії та фізики, як це було в єзуїтських колегіях. Увесь курс навчання тривав 12 років. Вивчення церковнослов'янської мови давало змогу не переривати зв'язку з писемною спадщиною Київської Русі, глибоке знання грецької сприяло вихованню низки відомих українських елліністів XVII-XVIII ст., У стінах академії народилося багато кантів, псалмів, дум народною мовою. Завдяки цьому українська мова розвивалася і популяризувалася. Твори студентів академії польською мовою на українську тематику сприяли їхньому поширенню поза межами України. Багато уваги приділялося вивченню музики та малярства, внаслідок чого у Києві народилась ціла мистецька школа. Велика роль академії у розвитку української філософської думки.
Як найбільший навчальний науковий центр України Києво-Могилянська академія мала виняткове значення для розвитку освіти, науки, культури України, утвердження національної самобутності. Зі стін академії вийшли видатні політичні діячі, вчені, письменники, композитори, художники (Є. Славинецький, С Полоцький, Г. Сковорода, Я. Ковельський, гетьман України І. Самойлович).
Видатними просвітителями були професори академії І. Гізель, Ф. Прокопович, С Яворський, М. Козачинський, Г. Кониський. У 1734 р. в академії вчився М. Ломоносов.
Діяльність академії мала великий вплив і на сусідні країни, особливо на Московщину, де подібного наукового центру не було. Московщина впродовж майже 200 років дуже вдало експлуатувала українську культуру, черпаючи з академії високоосвічені кадри, серед яких були Стефан Яворський, Данило Туптало (Димитрій Ростовський), Феофан Прокопович. Саме українці заклали 1649 р. в Москві першу школу. Могутній вплив мали на піднесення рівня культури у Московщині й українські книжки. Вихованці академії зробили також внесок у розвиток освіти і науки Білорусії, Молдови, південних слов'ян.
Києво-Могилянська академія довгий час була єдиним вищим загальноосвітнім всестановим навчальним закладом України, Східної Європи, всього православного світу. Заснована на принципах гуманізму і просвітництва Академія поширювала освіту, знання. вихованці відкривали школи, фундували бібліотеки, сприяли розвитку культури, мистецтва, літератури, музики, театру. Академічні наставники і професори свято вірили в те, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер і вчинки людини, долю суспільства.
Повний курс навчаня в Києво-Могилянській академії тривав 12 років.Але зважаючи на те, що вона була вищою школою, студенти мали право вчитися в ній стільки, скільки бажали без вікового обмеження. Студентів і початкових, і середніх, і старших класів (курсів) ніколи не карали і не і відчисляли за те, що вони не вивчили уроків, не підготувались до диспуту чи взагалі не можуть опанувати належний матеріал, бо причиною цьому могли бути і хвороба, і голод, і холод, нестача одягу, підручників і т.ін. Більше того, всім надавалась можливість при бажанні залишатися на другий чи навіть на третій рік в тому ж класі"підтверджувати навчання".
Всього в академії було 8 так званих ординарних класів, але кількість предметів сягала до ЗО і більше. В перших чотирьох класах Академії - фарі, інфимі, граматиці й синтаксимі, що були по суті підготовчими, вивчались мови:
церковно-слов'янська, грецька., руська (українська), латинь і польська, а також арифметика, геометрія, нотний спів і катехизис. Зання класичних мов - грецької та латинської - було не лише ознакою освіченої людини того часу, але й відкривало їй шлях до пізнання античної культурної спадщини й сучасної європейської літератури й науки.Латинь була мовою науковців, письменників, поетів, судової справи, міжнародного спілкування.Викладання в університетах Європи велось латинською мовою.Всі вищі науки, починаючи з поетики, в Києво-Могилянській-Академії також викладались латинською мовою.
Ще в 1649р. Єрусалимський патріарх паїсій, відвідавши Київську колегію, писав, що вона має вчителів "виского мистецтва", які навчають ґречну молодь "слов'янській мові, як властивій і латинській як, необхідній...".
Руська або українська літературна (книжна) мова з часом завойовує все більший простір в Академії і в суспільстві.Нею писали твори, вірші, наукові, художні й політичні трактати, літописи, листи, судові акти, гетьманські універсали, укладали проповіді й повчання.
Згодом в Академії зростає інтерес до європейських мов.З 1738 р. до навчального курсу вводиться німецька, а з 1753р.- французька мова.З середини 18ст. вивчається російська мова, а також староєврейська. Остання - з метою і поглибленого вивчення християнських першоджерел.
Відомо, що починаючи від Петра І, ведеться наступ на українську мову, на її знищення. Приймається ряд заходів, "дабы народ малоросийский не почитал себя отличным от великоросийского", в тому числі закони про заборону друку (з 1720р.), а потім - і викладання українською мовою. Академії спочатку "рекомендується" перейти на російську мову, а з 1784р.- суворо забороняється читати лекції "сільським діалектом" (тобто українською мовою), а лише російською і обов'язково "с соблюдением выговора, который соблюдается Великороссии". Незважаючи на заходи російського царизму щодо русифікації Академії, як і всієї України, українська літературна мова, в розвиток якої внесла свій вклад і Академія, в повній красі зазвучала в творах І.Котляревського, Т.Шевченка та ін. Українських поетів і письменників.
Вивчалися в Академії поетика - мистецтво складати вірші, а також риторика- цариця мистецтв, вміння красиво і вірно висловлювати думку. Поетика й риторика були найулюбленішими предметами студентів. Особливо студенти цікавились такими видами поезії, які мали практичне застосування.Це канти й елегії, які можна було присвятити поважним людям, проголосити їх на громадських, церковних, академічних святах.Не менш популярними були й промови - поздоровчі, вітальні, прощальні, іменинні, весільні, а також - на випадок народження чи смерті, перемоги, судового акту, церковного свята та ін. Студенти красномовці завжди були бажаними гостями на різних урочистостях, за що отримували щиру вдячність й матеріальну винагороду.
В Академії складаються свої традиції: поетичні змагання - читання віршів різних епох, різними мовами, в тому числі й власних, викладачами і студентами, увінчання вправних віршотворчів лавровими вінками з присвоєння звання "лавроносного поета" (лауреата).Ні одне академічне свято, ні одна знаменита подія в Академії чи місті не відбувались без поетів. Дні ангела ректора, префекта, професора, дні свят, особливо Різдва і Паски, відвідини митрополита, чи інших почесних гостей, вибори до студентського товариства (конгрегації), походи за місто - все це було благодатною нагодою для віршування, для виявлення молодих талантів, справжнім святом для студентів і всіх киян.
Любов'ю до поетичного слова, яка прищеплювалась студентам Києвської академії, ми завдячуємо тому, що маємо сьогодні безцінне "Слово о полку Ігоревім".В рукописі, зробленому із списку 16ст., "Слово..." зберігалося в бібліотеці вихованця академії Івана (Іола) Биковського.Як і багато інших могилянців він був викликаний до Росії, працював в Шляхетському Кадетському корпусі, згодом став архимандритом Спасо-Ярославського монастиря і ректором Ярославської семінарії.І всюди з Биковським була його бібліотека, якою він люб'язно дозволяв користуватися всім книголюбам.Так, "Слово..." опинилося в руках доброго знаймого архимандрита оберпрокурора Синоду О.Мусіна-Пушкіна.Подальша доля його невідома.
В Києво-Могилянській академії зародився і став професійним театр.В народі ж особливо великою популярністю користувалися вертеп, інтермедія. Студенти самі готували інтермедії, драми, розучували канти й пісні, виготовляли все необхідне для вертела.На ярмарках, в селах- біля церков, на майданах, на цвинтарях- студенти розігрували свої дійства.Слухачі й глядачі з радістю й захопленням сприймали нехитру студентську музу, щедро винагороджуючи "тружеників науки".
Києво-Могилянська академія була центром філософської думки в Україні.Особливе місце серед філософів в Києво-Могилянській академії належало професору І.Гізелю, Й.Конановичу-Горбацькому, С.Яворському, Ф.Прокоповичу.А Феофан Прокопович започаткував в Академії (і в усій тодішній Російській імперії), вищу математику.
В другій половині 18ст. були відкриті спеціальні класи чистої математики, де викладались алгебра і геометрія, змішана математика, механіка, гідростатика, гідравліка, оптика, тригонометрія, астрономія, гідрогорафія, математична хронологія, цивільна й військова архітектура.Відомим викладачем математики був професор Іреней Фальковський.
Прикладом отримання добрих знань з архітектури може служити діяльність визначного випускника Академії Івана Григоровича-Барського, киянина, архітектора і будівничого, якому в Києві належать більше ЗО споруд.Серед них ротонда"Самсон", церкви Миколи Набережного, Покровська, / Надбрамна в Кирилівському монастирі. В Академії започатковуються природничі науки - астрономія, біологія, мінералогія, зоологія та інші, які поступово відділяються від філософії.
Лише в 1802 р. був вперше відкритий медичний клас, але природничі знання, які давала Академія, вивчення творів Авіценни, Везалії, Бекона, / Гіпократа, а також чудове знання латині часто були вирішальним у виборі шляху випускниками Академії. Вони йшли навчатися до медичних закладів Європи.А з другої половини 18 ст. й до Госпітальних шкіл Росії.
В Києво-Могилянській академії освіту здобували такі відомі медики: основоположник акушерства, ботаніки й фізіотерапії Нестор Максимович Амбодик; Іван Полетика, професор Кельнської Академії, головний лікар Петербурзького генерального госпіталю; Данило Самойлович, який довів можливість протичумового щеплення, почесний член 12 зарубіжних академій;основоположник російської анатомічної школи Павло Згурський. Випускником Академії був Петро Чайка, який працював згодом штаб-лікарем у В'ятці (Рочії) - дід знаменитого композитора П.І.Чайковського.
В Києво-Могилянській академії формувалась історична наука. Досить згадати, що літописці Роман Ракушка Романовський (Самовидець), Самійло Величко, Григорій Грабянка навчались в Академії. Їх "козацькі літописи" є прообразом сучасних історичних праць. КМА дала й таких відомих істориків як Петро Симоновський, автор "Краткого описання о козацком малороссийском народе", Василь Рубан, який видав "Краткую летопись Малой Росии", з додатком "Землеописание Малой 3:юссии"( 1777р.); Микола Бантиш-Каменський - вчений, історіограф, управитель московського державного архіву, дійсний член Товариства історії і старожитностей; Максим Берлинський - археолог та історіограф Києва.
В Академії студентів навчали різним прийомам малювання, графіки й живопису. Саме тут складається одна з найбільших художніх та граверних шкіл в Україні. Визначними граверами України, які навчались в Академії, були Іван Митура Дван Щирський, Леонтій Тарасович, Григорій Левицький, широковідомі - малюнки братів Івана та Василя Григоровичів-Барських. У- продовж всього мандрівного життя Василь Григорович-Барський вів "Записки", які щедро ілюстрував. Повернувшись у 1747р., був запрошений викладачем грецької мови до Академії, але невдовзі помер і був захоронений на території Києво-Могилянської Академії.
Серед вихованців Академії були й визначні іконописці, творці монументального і портретного живопису. Худодня школа Києва впливала на весь православний світ від Москви до Балканських країн (за визначенням мистецствознавця Павла Білецького).
Неабиякого розвитку в академії досягло музичне мистецтво.З середини 17ст. в академії існує хорова школа, хори, акадмічний та Братського монастиря нараховували часом до 300 і більше чоловік.
Обидва залишалися незмінними, кращими серед усіх києвських хорів, змагання яких відбувалося щороку на Контрактовій площі подолу. Музика органічно впліталась в академічне життя. Студентський хор і оркестр обов'язково запрошувались на травневі рекреації й літні гуляння, які відбувались на Борщагівці, Шулявці, Глибочці, біля Кирилівського монастиря, а зимою в трапезній Братського монастиря й великому диспутному залі. Всі урочистості-зустріч гостей, релігійні свята, іменини ректора й професорів, день поминання Петра Могили, диспути - все супроводжувалось музикою і хоровим співом.Численні пісні й канти створені в Академії, йшли в світ, їх розносили студенти, які відправлявались на вакації або просто просити у добрих людей милостині.Академія дала багатьох професійних композиторів. Найбільш талановитими серед них були Максим Березовський (1745-1777р.р.) й Артем Ведель (1767-1808р.р.), музичний геній яких до теперішнього часу хвилює серця.
Унікальною була книгозбірня Київської академії, яка формувалась протягом двох віків. Закладена вона була, очевидно, ще в Братський школі. П.Могила передав Колегії всю свою бібліотеку - 2131 вітчизняних і зарубіжних видань. Так склалася традиція дарувати Академії книги. Бібліотека поповнювалась також за рахунок закупок, надходжень від українських друкарень.Там були книги видавництва Росії, України, Білорусії, Амстердама, Гамбурга, Галле та ін. Крім друкованих книг, в бібліотеці зберігались численні рукописи - хроніки, літописи, спогади, щоденники, а також лекції професорів, конспекти студентів, документи минулих віків і поточна документація, значне місце займали передплатні видання.
Києво-Могилянська академія була всестановим закладом. За статутом Академії, в ній мали право навчатись всі бажаючі. Навчались діти української аристократії, козацької старшини, козаків, міщан, св'ященників і селян. Із започаткуванням Академії уже не в закордонні університети, а до Києва направляли своїх дітей відомі українські сім'ї.
Вихованцями Києво-Могилянської академії були майбутні гетьмани Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Данило Апостол, Іван Скоропадський, наказний гетьман Павло Полуботок. В Академії формувалась генерація козацьких старшин, кадри провідної української верстви, в їх числі-писарі, судді, осавули, полковники, сотники, військові канцеляристи, а також-правники, дипломати, перекладачі. Це були освічені державці, світські діячі, значення й роль яких особливо піднялись за часів гетьмування Івана Мазепи.
Києво-Могилянська академія дала не мало освічених ієрархів-єпископів, митрополитів, архимандритів, духовних письменників. Серед них були й такі, що своїм праведним життям, духовністю, високим християнським благочестям, щиросердністю, просвітницькими справами заслугували на визнання їх по смерті Святими Православної церкви. Це Дмитро(Туптало), митрополит Ростовський, Іван (Максимович), митрополит Тобольський;Інокентій (Кульчицький), єпископ Іркутський, Іоасаф (Горленко), єпископ Білгородський, Феодосій (Углицький), архиєпископ Чернігівський, Петро (Могила), митрополит Київський.
Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом і довгий час єдиним для всієї східної Православної Європи. Уже в 40-их рр. 17 ст. в Академії навчається молодь із різних міст Росії, навіть з таких віддалених, як Чебоксари, Царицин, Тобольськ, Арзамас. Серед росіян, що закінчили Академію в 17 ст. були: Порфирій Зеркальников, який виконував дипломатичні доручення царя під час Визвольної війни, потім співробітничав з Є.Славинецьким у Москві, Каріон Істомін, автор першого ілюстрованого російського "Букваря", й "Малої граматики", Конон Зотов, відомий військовий діяч, автор першої російської книги по техніці корабельного управління; Б.Шереметьєв, сподвижник Петра І, та ін. Їх відношення до Академії висловив П.Зеркальников, який , від'їжджаючи до Москви подарував свій будинок Академії "в ознаменование любви своей, за восприятие премудрости на том месте святом Киево-Могилянском".
У першій половині 17 ст. в академії навчались такі відомі згодом діячі російської науки й культури, як К.Щепін, перший російський доктор медицини. Він прибув добровільно допомагати киянам у боротьбі з чумою, Андрій Денисов - основоположник російського документального джерелознавства й палеографії; Михайло Ломоносов, який прийшов до Києва у 1734 р., будучи студентом Слов'яно-греко-латинської академії. І хоча його перебування в Києві було недовгим, але, безсумнівно, послужило розвитку його таланту майбутнього вченого.
Могилянці були засновниками ряду шкіл в Росії й Білорусі. Це Є.Славинецький- вчений, педагог, письменник, філософ і богослов. Він відкрив в Чудовому монастирі першу в Москві греко-латинську школу; С.Полоцький, просвітитель, вчений, поет, відкрита ним у Спаському монастирі школа стала попередницею Слов'яно-греко-латинської академії.
Культурні зв'язки КМА сягали далеко за межі нашої країн й. Іван Франко оцінював КМА як інституцію значною мірою інтернаціональною, вплив якої простягся далеко за межі України".
В Академію по науку приходили волохи, молдовани, сербі, боснійці, чорногорці, болгари, греки і навіть італійці, один з яких Костянтин Секура, який прибув до Академій з Венеції у 1743 р. писав: "3ачувши, що щасливо різними вченнями процвітає Академія, залишив вчення римське...й пустився на глас Академії".
Вчені України не стояли осторонь світової науки і культури. Цьому сприяло навчання академічної молоді в університетах Польщі, Італії, Німеччини, Чехії, Нідерландів, Австрії, Англії, Франції, Швеції. Повертаючись, молоді вчені працювали переважно в Академії, а також в деяких інших навчальних закладах та установах України і Росії.
Такі вчені як С.Тодорський, Г.Бужинський, В.Лащевський, Т.Прокопович підтримували зв'язки з вченими зарубіжних країн, зокрема, університетів Галле і Кенігсберга, Берліна і Браденбурга, Константинополя. Міжнародні зв'язки українських вчених сприяли збагаченню вітчизняної духовної культури й культури інших народів, в першу чергу слов'янських, та встановленню і зміцненню дружніх выдносин між ними. Таким чином з КМА, яка заклала основи вищої освяти в нашій країні пов'язаний надзвичайно важливий етап у розвитку освіти, науки, філософії, образотворчого мистецтва у формуванні світогляду українського народу. Поширення Академією освіти, ідей гуманізму і просвітництва сприяло загальному суспільному прогресові, вихованні в народі почуття людяності, національної гідності, духовності й поваги до інших народів, їх культури, історії.
З другої половини 17 ст. після заснування університетів у Харкові й Москві, Києво-Могилянська академія природньо почала втрачати пріоритетне становище єдиної вищої школи, хоча продовжувала гідно підтримувати свої досягнення й традиції. Прихильники Академії роблять непоодинокі спроби перетворити її на Університет, тобто відкрити додаткові факультети, зокрема правничий, медичний, математичний. Але, незважаючи на всі прохання й докази необхідності цього акту добитися згоди й матеріальної підтримкм від Катерини II та вінценосних наступників не вдалося. Проводячи ворожу політику щодо України, спрямовану на знищення її бодай будь-яких ознак автономії й історичної пам'яті, позбавляючи її таких демократичних національних надбань як гетьманство, Запорізька Січ, козацький адміністративний устрій, російський царизм знищив й Києво-Могилянську академію - осередок української освіти, культури й ментальності.За розпорядженням уряду, указом Синоду від і 14.08.1817 р. Академію було закрито. Завжди найбільше боялись українського, національного, як при царизмі, ак і в радянський час.
І так визначний історик української літератури професор М. Возняк м.ін. стверджує: „Маючи професорами людей із західноєвропейською освітою, вони розвивали і серед українського громадянства і в письменстві науковий напрям, ознайомлювали з західноєвропейською наукою і методами наукових дослідів; знання латинської мови відкривало шлях до європейської науки». „ Києво-Могилянська Академія — пише історик М. Чубатий — стала правдивим першим українським університетом, що виховав сотні української освіченої інтелігенції за зразками західної культури». Будучи не тільки навчальним закладом, але і науково-ідеологічною установою, вона майже за 200 років свого існування виховала цілу плеяду державних, політичних, військових та освічених діячів, які дали великий вклад у національно-визвольну боротьбу і в розвиток культури, науки і національної самобутності. Велика заслуга в тому великого митрополита Петра Могили, який створив цілу добу в історії української культури і православної Церкви. „Можна з цілою рішучістю сказати, що доба Могили була апогеєм сили і значення православної Церкви в польській державі, епохою великої самопевності, свідомості своєї сили і далекосяглих надій православної ієрархії”. Цитуючи ці слова великого історика М. Грушевського, другий чільний і заслужений український історик наших часів О. Оглоблин стверджує: „Ці слова констатують факт величезного значення і щодо минулого стану української Церкви, від якого так різнилась Могилянська доба, і щодо майбутнього розвитку української національної ідеології. Великим щастям для України і Української Церкви було те, що в цей критичний момент української історії, на чолі Церкви став Петро Могила, цей великий чужинець, що зробив для неї стільки, що кілька наступних століть не могли, не зважаючи на всі зусилля своїх і чужих, витратити того величезного капіталу, що його утворено в часах Могили . . . Доба Могили — це доба великих планів і великих досягнень. Утворення Києво-Могилянської Колегії/Академії, цієї слави і гордості київських Афін, що незабаром стала „Альма Матер” для всього православного Сходу, це був той пам’ятник, що його було досить, щоб увіковічнити ім’я великого митрополита в історії української культури”.
Незвичайно високу оцінку значення і заслуг Києво-Могилянської Академії в історії розвитку українського вищого шкільництва та взагалі української духовності, подибуємо в по-мистецьки оформленій монографії київського видання, авторства Зінаїди І. Хижняк з 1981 р. Залишаючи на боці типове для українських радянських публікацій (теж і наукових) надто очевидне промосковське спрямування тієї праці, авторка, спираючись на багатющому джерельному матеріалі, в розділі п.н. „Культурні зв’язки Києво-Могилянської Академії” та в „Післяслові” до своєї публікації, дає ось яку характеристику цієї гордости української науки XVII-XVIII стт.:
.„Розвиток духової культури українського народу в XVII-XVIII стт. нерозривно повязаний з історією Києво-Могилянської Академії. Цей вищий загальноосвітній навчальний заклад протягом майже двох століть задовольняв освітні, наукові й громадські потреби України”. . .
„Саме в Академії формувалась українська літературна мова, література й поезія, в яких відбивались тенденції демократичного світогляду народу.
В Академії був започаткований перший в нашій країні театр. Ґрунтуючись на давніх вітчизняних, освітніх традиціях, Київська Академія змістом і рівнем навчання відповідала вимогам тодішньої вищої освіти”.
…..Саме з Академії вийшло багато визначних громадських, політичних державних і освітніх діячів, вчених письменників, поетів, художників, композиторів. Вони працювали в різних галузях суспільного й культурного життя. Були організаторами і викладачами численних освітніх закладів країни. Поповнювали органи управління Війська Запорізького, працювали в державних установах України й Росії, сприяли переведенню прогресивних державних реформ XVIII ст.”
„Києво-Могилянська Академія була визначним центром Просвітництва. її видатні діячі піднесли значення науки в громадському житті, поширювали серед народу освіту і наукові знання. Ідеї гуманізму й її просвітництва професори Академії пропагували в курсах лекцій, публіцистичних та літературних творах і втілювали у виховний процес”.
Але Академія була не тільки центром-джерелом, звідки український народ черпав силу і мудрість для своєї культури. Її вплив сягав далеко поза межі України. З послуг Академії її професорського складу, з наукових праць і друкарської продукції повними пригорщами користала передовсім Московщина, чи не повних двісті літ експлуатуючи українську культуру зокрема ж науку і її кращих творців у різних видах. Цій справі присвячено десятки різних праць і студій в мовах українській, російській, німецькій, англійській, тощо. Києво-Могилянській Академії дуже багато завдячувала в XVI 1-ХVIII стт. теж Білорусь, а крім цього шукали з нею творчих і активних зв’язків у різний час і в різній формі, такі країни як Угорщина, Дальматія, Молдавія, Болгарія, Сербія і інші.
32. Києво – Могилянська колегія . Меценатська діяльність П. Могили.
Ки́єво-Могиля́нська коле́гія (також відома під назвою Києво-Могилянський колегіум та Київська Академія) — вищий навчальний заклад, заснований святим Петром Могилою в Києві 1632 як правонаступник стародавньої Київської Академії, заснованої Ярославом Мудрим. Колегія утворена в результаті злиття Київської братської та Лаврської шкіл. Кількість учнів колегії в 1700 досягала двох тисяч, пізніше коливалася в межах 500-1200. Значну частину їх складали сини міщан, козаків, селян. Лекції читалися переважно на латинській мові. В академії проводилися публічні наукові виступи, ставилися вистави.
Видатними просвітителями були професори академії І. Гізель, Ф. Прокопович, С. Яворський, М. Козачинський, Г. Кониський.
Академія діяла до 1817. Історичне значення К.-М.А. полягає в тому, що вона була значним освітнім і науковим центром України, сприяла пожвавленню
культурного життя та зміцненню міжнародних зв'язків.
Українські меценати — особи, українського походження або ті, що безкорисливо матеріально підтримували (підтримують) розвиток української культури, освіти, охорони здоров'я та незахищені категорії населення.
Серед українських меценатів виділяється ім'я Петра Могили — київського митрополита, який вклав значні засоби у культурно-релігійні цілі. Ним було оновлено київські святині: реставровано св. Софію, Михайлівський Видубецький храм, церкви Трьохсвятительську й Спаса. У 1631 році Петро Могила відкрив Лаврську школу, яка злилась з братською у 1632 р. і перетворилась на колегію за типом вищих західноєвропейських шкіл. Петро Могила був протектором колегії. Сам Петро Могила вважав це своїм найбільшим досягненням.
|
|
Помираючи, Петро Могила у заповіті передав колегії все своє майно, кошти і цінності — бібліотеку, будинки, дворові місця на Подолі, половину худоби і інвентаря зі свого хутору Непологи, село Поздняківку, більше 80 тис. злотих, срібний посуд, свою одежу митрополита і митру, прикрашену сімейними дорогоцінними каменями, хрест і навіть тканини — на одяг студентам і просив берегти колегію як єдину заставу його земного життя.
33Козацькілітописи як різновидісторичноїпрозивідображаєідеологіюкозацькоїдержави.
ЛітописСамовидця. Однією з найвидатнішихісторіографічнихпам’яток і одним з найдостовірнішихісторичнихджерел XVII ст. є літописСамовидця. Цяпам’яткамаєцілкомсвітський, загальноукраїнський характер.
Самовидець – псевдонім. Твірбуло написано козацьким сотником Романом Ракушкою-Романовським. Політичнапозиція автора – Автономний статус козацькоїдержавипід протекторатом іншоїдержави. Літописохоплюєподії 1648-1702 рр. головнаувагазосереджена на нац.-визввійні. Літописбуло написано в часигетьмануванняІванаМазепи і очевидно на йогозамовлення.
Як історичнеджерело (його автор був очевидцем подій) літописСамовидцяміститьповідомлення про такіподії і явища, які не збереглися в жодних документах або ж переданітенденційно, з фактичнимипомилками. Мова і стиль літописуСамовидцяпозбавленікнижності, риторичних прикрас і впливупольськоїчилатинськоїлітератури. Автор не дотримуєтьсялітописноїстильовоїтрадиції, яка тодібулапоширена на Україні.
ЛітописСамовидцяскладаєтьсяізвступу, якийоповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двохголовнихчастин:
- перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значнопізнішеописуванихподій;
- друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стисломурозумінніцього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальніновини) у Стародубі.
ЛітописГригоріяГрабянки. ЛітописГригоріяГрабянкидатується 1710р., був написаний на замовленнягетьмана І. Скоропадського. тут проголошуєтьсяАвтономний статус Українипід протекторатом Москви. У літописі описано подіївіднайдавнішихчасів до 1709р., а основнаувагаприділяється нац..-визв. війні. для стилю літописухарактернібелетризація (художність) оповіді, їїепічність, драматичність, високийпатетичний стиль.
Протягомдовгого часу вченінамагалисярозглядатилітописГрабянки як історичнеджерело. Але згодом, з введенням в науковийобігцілого ряду документів, вдалосявстановити, щотвірміститьбагатофактичнихпомилок.
Грабянкарозповідаєпро історіюкозацтвавіднайдавнішихчасів до 1709 року. За змістомлітописможнаподілити на три частини.В першійрозповідається про подіївідпочатківкозацтва до народновизвольноївійни, У другій, найбільшрозлогій, — про саму війну, а втретійлітописецьрозповідає про те, щовідбувалося на Україніпіслясмерті Богдана Хмельницького.
Для викладуГрабянкаобирає форму «сказаній» — більшихабоменшихрозділів, з яких і складаєтьсятвір, кожне з якихмає свою внутрішнюдраматургію.
ЛітописСамійлаВеличка. Ценайбільшийсередкозацькихлітописів. Цетвір, у якомупоєдналисяелементирізнихжанрів – хроніка, худ-публіцистичнийтвір, збірникавтентичнихдокументів, антологіяхудожніхтворіврізнихавторів. Літописбулоприблизно завершено 1720р. тут описано події 1648 – 1700рр Автррпредставляєяскраву систему образівукраїнськихгетьманів, головнимсередякихназиває Богдана Хм. ЛітописецьвиправдовуєдіяльністьХм-го. Політичнийідеал автора – Автономний статус Українипід протекторатом Москви.
ІсторіяРусів. Історіософський трактат, написаний у форміполітичного памфлету. Основнаідеялітопису – антитиранізм та утвердження природного права всіхнародів у т. ч. і українського на власнудержавність. Політичнийідеал автора – Незалежний статус України.Історіярусівзапочаткувалаперіоднаціональноговідродження. Твірбуло написано рос мовою, укр. Переклад І. Драч.середімовірнихавторівІсторіїназиваютьГригорія і Василя Полетик, ОлександраБезбородька, Архипа Худорбу. Для стилю літописухарактерніпоєднанняелементівхудожнього, наукового, ораторського, епістолярного, публіцистичного стилю.
34. Соціальні умови духовного життя українського народу середини і другої половини 17ст.
Українська культура XVII ст. багатогранна і багатоджерельна, її розвиток відзначається складністю, суперечливістю та різноспрямованістю духовних орієнтирів.
Духовна культура України другої половини XVII—кін¬ця XVIII ст. розвивалась у складних умовах розгортання соціальної та національно-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів за свою незалежність і державність, що.найбільш яскраво виявилось у широкому народному русі та воїнських подвигах запорізького козацтва, яке відіграло величезну прогресивну роль у війнах з Туреччиною, Кримським Ханством та Річчю Посполитою. Для даного періоду характерні, з одного боку, розквіт української культури в часи гетьманування Івана Мазепи, а з другого — її нищення російським царизмом після зруй¬нування Запорізької Січі у 1775 р. та перетворення Украї¬ни в колонію царської Росії. У цих землях зміна традиційного устрою і культури відбувалась досить повільно: руська мова визнавалася державною, православна церква зберігала свої панівні позиції в духовному житті, чинним було руське право, про що свідчать державні закони.
Світська влада грубо втручалася в церковні справи, повністю контролювала духовенство. Така практика призвела до того, що православними владиками нерідко ставали аморальні особи. Ще гірша ситуація спостерігалася в "низах". Місцева шляхта поводилася зі священиками, як з особистою власністю, призначала їх на свій розсуд, привласнювала церковні маєтки.
Кульмінаційною точкою боротьби українського народу проти польської шляхти була національно-визвольна війна 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького, спря-мована на створення незалежної Української держави. Однак в ході подальших дій цю ідею було втрачено. А піс¬ля входження українських земель до Московської держави у її столиці настійливо підкреслювалось, що, мовляв, ке¬рівники повсталих тільки й думали про те, аби опинитися «під високою рукою російського монарха».
Духовна культура українського народу досягла порів¬няно високого рівня в період Існування козацької державі! (1648—1781 рр.). Запорізьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і куль¬турного розвитку України. Високорозвинена самобутня культура Січі домінувала тут у XVI—XVIII ст. і мала ве¬личезний вплив на формування національної самосвідо¬мості українського народу.
Культура Запорізької Січі формувалась у руслі україн¬ських генетичних джерел. В її основі лежали глибокі тра¬диції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі наклали свій відбиток і на її духовну культуру. Запорізька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, на¬ціональних та релігійних переслідувань не лише з .різних регіонів України, але й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у куль¬турне середовище щось своє, певні риси, особливості куль¬тури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскра¬ва, різнобарвна самобутня культура, яка справила вели¬чезний вплив на розвиток культури всієї України.
35- ШКОЛА, ОСВІТА, НАУКА В УКРАЇНІ 2 ПОЛ. 17 СТ.
Український народ створив і виплекав високу й розмаїту духовну культуру, яку розвивали і збагачували багато поколінь.
Високого рівня в Українській державі досягла освіта. Зокрема завдяки широкій мережі шкіл, письменність охопила всі верстви населення. Цікаві записи про враження з цього приводу залишив арабський мандрівник архідиякон Павло Алеппський, який у сер. XVII ст. супроводжував антіохійського патріарха Макарія до Москви і в 1654 та 1656 pp. побував в Україні. У розділі "Україна і Київ" книги його спогадів є дані про рівень освіти. "Починаючи з цього міста (Рашкова), — писав П. Алеппський, —і по всій землі руських ми помітили прекрасну рису, що викликала наше здивування: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи. В землі козаків усі діти уміють читати, навіть сироти".
Зацікавлення наукою виявилося у шанобливому ставленні до книжок. Великі бібліотеки, які виникали при навчальних закладах ще в XVI ст., особливого поширення набувають у ХVII ст. Так у ХVII ст. було впорядковано бібліотеку Київської академії. Великі бібліотеки мали багаті шляхетські родини, козацька старшина, єпископи, монастирі, братські школи. Зацікавленість до знань проявлялась в тому, що збирали книги з астрономії, математики, медицини, географії, історії, права.
Києво-Могилянська та її вихованці XVII ст.
Навчання в Академії мало на загал схоластичний характер та в основному майже ціле століття викладались у ній ці самі предмети, а з кінця XVII ст. заведено в ній виклади з богослов’я, що було на ті часи найвищою наукою і завдяки цьому перейменовано Колегію на „Академію”. Мала отже Академія доволі консервативний характер, бо ж заснована з метою оборони православної віри, вона забагато уваги приділяла теологічним питанням. А все таки в цю, в цілому схоластичну систему освіти, почали проникати в Академію гуманістичні тенденції, зокрема під час перебування у ній Теофана Прокоповича, філософа, драматурга і оратора. У своїх лекціях з поетики і риторики він єдиний проявляв тенденції до раціоналізму, а згодом став одним з першим дорадників царя Петра І. у його реформаторських заходах.
Основою навчання в Академії були грецька і латинська мови, а крім цього велику роль в школі і письменстві грала мова польська. Своєрідна українська мова грала лише допоміжну роль, але на неї мало звертали увагу, бо хоч нею виголошувались проповіді, писались вірші та вживалось її в листуванні, проте вона не уважалась ознакою доброго смаку, бо називали її „мовою холопів і пастухів” . . .
Академія була не спеціальним духовним закладом для підготовки церковних кадрів, а школою, що не поступалася перед вищими навчальними закладами Західної Європи. Навчання у ній мало переважно загальноосвітній характер: тут викладали математику, медицину, астрономію, вивчали архітектуру, живопис. Вступ до академії був відкритим для представників усіх верств тогочасного суспільства. Студентів виховували в дусі патріотизму, відданості українському народові. Академія підтримувала зв’язки з багатьма навчальними закладами в Європі, а її учні часто продовжували науку в західноєвропейських університетах.
Центром культурно-освітнього життя України XVII ст. і першої половини XVIII залишилась Києво-Могилянська Колегія. В другій половині XVII ст., у зв’язку з безперервними воєнними діями, пошестями і непевністю політичного становища, Колегія переживає важкі часи і занепадає.
Її студенти здебільша йшли до війська, пожежі і руїна нищать її будинки. Але у 1670-их pp. приходить до деякого заспокоєння і Колегія починає дальше розвивати свою діяльність. У 1694 р. одержує вона титул і права Академії, а у її проводі стають один за одним енергійні і талановиті діячі, як от Лазар Баранович, Іоанікій Галятовський, Варлаам Ясинський, — усі вони видатні письменники і вчені. З-поміж вихованців Академії виходить цілий ряд видатних учених, поетів, драматургів, мистців. Згадати хоч би славного проповідника Антона Радивилівського, Симеона Полоцького, Степана Яворського, Дмитра Туптала (Тупталенка), Теофана Прокоповича. У бібліотеці Академії було зібрано велику кількість друкованих і рукописних творів багатьма мовами (згоріла у 1780 p.). В ній навчалися діти не лише козацької старшини, міщан, духовенства, але і селян. Професорів і вихованців Академії починають з половини XVII ст. запрошувати до Москви і вони там стають піонерами західноєвропейської освіти і культури.
Переяславська унія і приєднання київської митрополії під владу московського патріарха, спричинило теж доволі поважне числом переселення українських наукових сил. на Північ. Багато українських письменників та учених, що виховались та добули освіту в Київській Академії, переїхали в Московщину і там розпочали чи продовжували працю в користь чужої культури. Там поправляли вони книжки, що їх попсували малограмотні переписувачі і видавці; там вони ставали єпископами, митрополитами й учителями царських дітей та дорадниками царя Петра у його реформаторських заходах над перебудовою громадського життя імперії. Очевидно, це переселення „перелетних птиць” з України на Північ, було болючим ударом для
У другій пол. XVII — середині XVIII ст. великий вплив на розвиток освіти й науки в Україні мав Києво-Могилянський колегіум, який у 1701 р. указом Петра І був перетворений у Києво-Могилянську академію. Цей навчальний заклад став важливим осередком культури, вплив якого поширювався на Росію та інші країни Європи.
З учнів академії вийшло чимало видатних діячів науки і літератури. У ній навчалися вихідці з Молдавії, Греції, Болгарії, Чорногорії, Сербії та інших країн. Академію закінчили видатні церковні ієрархи, письменники, вчені і політичні діячі: І.Виговський, Ю.Хмельницький, І.Мазепа, П.Орлик, П.Полуботок, Г.Сковорода, Ф.Прокопович, С.Яворський, М. і Д.Бантиш-Каменські, міністри Катерини II: О.Безбородько, Л.Трощинський та ін. Деякий час тут навчався М.Ломоносов.
України, яка втратила поважні наукові сили. Цими культурними емігрантами були (щоб назвати найбільш відомих):
1. Єпіфаній Славинецький — один з найбільших учених того часу і був одним з перших, що переїхав до Москви. Він був автором греко-слов’яно-латинського Лексикону. Виготовив він теж словник малозрозумілих слів у св. Письмі та був викладачем у патріяршій школі.
2. Симеон Полоцький (з походження білорусин) — вихованець і діяч Київської Академії, прийняв запрошення царя Олексія Михайловича і у 1664 р. перенісся до Москви, і тут, у 1687 p., став основником Слов’яно-греко-латинської Академії. Був він теж учителем царських дітей.
3. Дмитро Туптало (син київ, сотника Сави часто називаний Тупталенко), визначний проповідник, автор «Четій і Міней». У 1701 р. став він ігуменом різних монастирів, а від 1702 р. був ростовським митрополитом. По смерті московський Синод признав його святим. Був він теж автором збірки про чуда Пресв. Богородиці в чернігівськім монастирі, а теж літописних і драматичних творів. 4. Стефан Яворський, родом з Галичини, був вихованцем і вчителем Київської Академії. В 1700 р. став рязанським єпископом. 5. Феофан Прокопович викладач поетики в Київській Академії, віддав великі послуги цареві Петрові І у його реформаторській праці.
В цілому вихованці Київської Академії були організаторами майже всіх тогочасних духовних училищ Росії (в Москві, Архангельську, В’ятці, Рязані, Костромі, Суздалі). У другій половині XVII і в першій XVIII ст. відчувався дуже сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на російську суспільність, в яку вони внесли нові ідеї і нові погляди у ділянці церковно-релігійній, педагогічній і літературній.2 Очевидно, цей вплив українських діячів на процес європеїзації московської культури не в смак був московському духовенству, яке писало на них доноси до царя.
І врешті треба відмітити, що деяких українських вчених запрошували до Сербії (М. Козачинського) чи до Молдавії (П. Величковського).
Та не тільки з науки в Академії користала українська молодь того часу. Коли трохи заспокоїлись бурі й заколоти часів Руїни, ми бачимо, що ця молодь відновляє давній звичай їздити закордон до чужих університетів, щоб там продовжати або удосконалювати свою освіту. І так як колись, за польсько-литовської держави, їздили туди діти козацької старшини і звичайних козаків; їздять інколи і без грошей, бідують, але здобувають потрібну собі освіту. Противно до московських звичаїв, де було велике упередження, а то й явна нехіть до західноєвропейської освіти чи науки так, що цар силоміць висилав здібніших молодих людей закордон на науку, українці добровільно й радо туди їздили. їм не шкодило в очах земляків те, що вони навчались у католицьких чи православних школах. І так напр. кн. Йосип Курцевич вчився на початку
XVII ст. в Падуанськім університеті (Італія), а згодом став архімандритом запорозького манастиря в Трахтемирові, а в pp. 1621-29 був єпископом Володимирівським і Берестейським, а коли попав в Московщину — згинув на засланні. Другий визначний вчений Феофан Прокопович був абсольвентом єзуїтської колегії в Римі, а згодом став великим діячем православної церкви.
З другого боку чимало чужинців приїздило на науку до Києва, з яких чимало, здобувши потрібну собі освіту, залишались тут на постійно. Ще за часів гетьмана Хмельницького помічаємо тут великий наплив сербів та інших студентів з південнослов’янських країн, які вчаться тут, а багато з Них вступає до українського козацького війська і здобуває високі почесті. Приїздили до Києва теж греки і взагалі українська держава притягала до себе південних слов’ян та інших православних християн з Балканів, пригнічених турецьким пануванням. Про те, що гетьманська Україна робила на чужинців враження висококультурної країни свідчить не тільки цитований уже Павло Алепський, але й інші подорожники, що побували в Україні, зокрема за часів Мазепи. І так напр. московський подорожній піп Іван Лукіянов, що переїздив через Україну у 1701 p., був вражений красою архітектури українських міст Глухова, Батурина, Ніжина, а особливо Києва. Так же само данський дипломат Юст Юль, переїжджаючи Україною після московського руйнування (1708-9), був * здивований багатством і культурою краю.
Освіта на Західноукраїнських землях
Дуже високому рівневі освіти в східній Україні, а передовсім у Гетьманщини того часу, далеко не відповідала освіта і шкільництво на західних землях України.
В другій половині XVII ст., в результаті несприятливих обставин, припиняє своє існування більшість церковних братств у Галичині, а це довело до занепаду шкільництва. І так припинило свою навчально-виховну діяльність Львівське братство, а врешті під тиском унії зовсім закрилось.
Існували в Галичині (як і на Правобережжі) єзуїтські колегії, де головно вчили польської і латинської мов, і де вся ідеологія була проникнута воюючим католицизмом. Таке саме завдання мав відкритий на базі колишньої єзуїтської колегії — Львівський університет (1661).
В парі з досягненням тодішньої української науки, освіти чи літератури, а втім взагалі з розвитком культури, приходилось Україні того часу зазнавати під скиптром царя Петра І чимало болючих втрат. Помітно це було передовсім на відтинку українського книго печатання, якої репрезентативним центром була тоді друкарня Києво-Печерської лаври. Її основою були передовсім богослужебні книги, але тут теж надруковано низку творів тогочасних письменників, як от Іннокентія Ґізеля, Антона Радивиловського, Лазаря Барановича, а те капітальне видання «Четій і Міней» Дмитра Туптала та інших авторів. Книги Києво-Печерської лаври набули значної популярності і поширення на всіх східнослов’янських землях, від Закарпаття до Сибіру, серед українських, білоруських та російських читачів. Але з моментом під чинення київської митрополії московській патріархії, починається в цій ділянці московська послідовна нагінка і на книги, і на друкарство. Московські обскуранти — патріархи Иоаким і Адріян уже в 1685. р. починають послідовну боротьбу з книжковою продукцією Києва. Разили їх в цих книгах „елинскія і франкскія мудрованія”.3 У висліді, на соборі 1690 p., було засуджено твори Симеона Полоцького, Петра Могили, І. Ґалятовського; всі книги Кирила Транквіліона Ставровецького спалено в Москві з наказу царя і патріарха вже давніше. В pp. 1674-79 працювала друкарня в Новгороді Сіверському, а в 1679 р. перевезено її до Чернігова, де за 20 років було надруковано низку богослужебних книг та оригінальних творів, а в тому числі і світських (навіть польською і латинською мовами), бо заборона, яка впала на Києво-Печерську друкарню, поширилась і на новгородську, яка поволі занепадала і 1785 р. припинила свою діяльність.
Дещо відрадніше було на відтинку галицького друкарства.Ще 1646 p., на базі львівської друкарні А. Желиборського, було організовано друкарню в Уневі (біля Золочева), яка працювала до 1675 р., випустивши шість десятків книг.
У першій пол. XVIII ст. Київ став центром освіти не тільки України, а й Росії. Протягом цього часу вихованці академії заснували або реформували семінарії в Новгороді, Смоленську, Петербурзі, Казані, Архангельську, Суздалі та інших містах; на зразок Київської академії були засновані колегіуми в Чернігові (1700), Харкові (1721), Переяславі (1738).
Розквіт Київської академії тривав до 60-х років XVIII ст. Пізніші реформи були спрямовані на перетворення цього навчального закладу в професійну вишу духовну школу і спричинили його занепад.
Найбільший інтерес зустрічало природознавство. У Київській академії вивчали зоологію, фізіологію, метеорологію. Найбільшим авторитетом був тут Феофан Прокопович, який написав наукову працю з “фізіології” про причину нетлінності тіл печерських святих. У XVIII ст. розвинулися геодезія, географія. У приватних збірках козацької старшини зустрічаються різнорідні атласи, описи подорожей, географічні підручники, глобуси. Саме в XVIII ст. активно розвивається математика, знову ж завдяки Феофанові Прокоповичу, що навчився цінити її по західних університетах. Як учитель математики відзначився в цей час Іван Фальковський.
У першій половині ХVIII ст. у Київській академії систематично вивчали лише іноземні мови. З поглибленням дипломатичних, економічних і культурних зв’язків Росії з Західною Європою виникає необхідність вивчення німецької та французької мов і Києво-Могилянська академія чудово виконує цю функцію. Її випускники у ХVII-XVIII ст. часто запрошувалися на роботу до Посольського приказу, Колегії іноземних справ Росії, Малоросійської колегії, посольств і постійних місій за кордоном. Багатомовність стає характерною ознакою освіченої людини в Україні в цей час. В оригіналах читалася наукова, теологічна, художня література, що зосереджувалася в академії та приватних бібліотеках. Учені, письменники писали свої твори різними мовами. Випускники Академії складали переважну кількість викладачів у заснованих за наказами Петра І і наступних правителів Російської імперії вищих і середніх навчальних закладів держави. Весь російський єпископат 1700-1762 рр. складався виключно з випускників Київської академії.
За зразком Київської академії були засновані колегіуми У Чернігові, Харкові (1727 p.), Переяславі. Харківський колегіум, де навчалося близько 500 студентів, став центром духовного життя і освіти Слобідської України. У 1765 р. при ньому відкрили додаткові класи, де вивчали інженерну справу, артилерію, геодезію та географію.Але в кінці XVIII ст. починається занепад цих установ, вони перетворюються на звичайні духовні семінарії, стають осередками русифікації. На Західній Україні освітні заклади теж використовувались польською владою для полонізації і покатоличення українського населення.
Харківський колегіум, зокрема, став центром освіти Слобідської України. У1765 р. при ньому було відкрито додаткові класи, де викладали інженерну й артилерійську справу, геодезію та географію.
У 1661 р. було засновано Львівський університет, у деяких містах діяли єзуїтські та уніатські колегії, де викладання велось польською мовою і мало богословський характер. У 1786 р. російський уряд прийняв «Статут народних училищ», відповідно до якого відкривалися народні училища двох типів: у повітових містах — дворічні (початкова освіта — учили читати, писати, рахувати, вивчали основи православної віри); у губернських центрах — п´ятирічні (середня освіта - вивчали історію, географію, фізику.
Чимало українців у гетьманську добу навчалися в європейських університетах. Так, Юрій Немирич, відомий у середині XVII ст. в Україні, Польщі, Франції, Швеції як автор політичних і теологічних трактатів, зокрема надрукованого в Парижі "Опису і викладу духовного арсеналу християн ", вчився в Лейдені, Амстердамі, Оксфорді, Кембриджі та Парижі. Студіюючи в Сорбонні, він захистив і опублікував дисертацію магістра права, присвячену порівнянню політичних і юридичних систем Речі Посполитої та Московської держави. Семен Десницький з Ніжина у 1767 р. закінчив університет у Глазго, захистивши магістерську й докторську дисертації.
У другій половині XVIII ст. освіта українського населення була занедбана, більшість дітей простого люду залишалася поза школою.
Внаслідок постійних обмежень і переслідувань з боку російського самодержавства занепадали братські школи. Перестала існувати більшість українських шкіл у Лівобережній та Слобідській Україні.
У 1786 р. прийнято "Статут народних училищ", згідно з яким у повітових містах України відкривали малі народні училища з дворічним терміном навчання, а з 1788 р. у губернських центрах — головні народні училища, в яких навчалися п'ять років. Такі училища вперше були відкриті в Києві, Чернігові, Харкові, Катеринославі. Навчали в школах та училищах російською мовою.
Крім того, існували василіанські школи, де навчалися діти дрібної шляхти, заможних міщан і духівництва. Василіанські школи уніатський орден василіан створив у Львові, Теребовлі, Овручі, Умані та інших містах. В окремих школах існували дяківни, а при церквах — школи грамоти, де дітей навчали мандрівні дяки.
Внаслідок реформи за панування царя Олександра І з’явилося Міністерство народної освіти, у кожному губернському місті відкрилися гімназія, а у кожному повіті - повітове училище. Набули більшого поширення ліцеї, ремісничі училища, фельдшерські школи, приватні пансіонати, пізніше (у 1850 р.) з’явилася перша жіноча гімназія. Але освіта залишалася становою і вже в наслідок цього не могла охопити значного прошарку населення України, здебільшого кріпаків. Особливо тяжке становище склалося з жіночою освітою, переважна більшість жінок була неписьменною. Головним закладом для українських дітей залишались церковнопарафіяльні школи. постійно не вистачало коштів, кадрів учителів, підручників. Мовою освіти в Україні була виключно російська, що гальмувало процес засвоєння знань дітьми, деформувало їхню національну свідомість, сприяло русифікації[3]. Розквіт Київської академії тривав до 60- х років XVIII ст. Пізніше реформи були спрямовані на перетворення цього навчального закладу в професійну вищу духовну школу і спричинили його занепад. У другій половині XVIII ст. освіта українського населення була занедбана, більшість дітей простого люду залишалась поза школою.
36. Музичне мистецтво другої половини 17 ст.
Українська музична культура другої половини XVII і першої XVIII ст. активно продовжала традиції попередніх епох. У часи визвольної війни Хмельницького і пізніше, в другій половині XVII ст. бандуристи по свіжих слідах подій складали нові думи і в них оспівували героїку боротьби українського народу.
І хоча вже з початком XVIII ст. творення нових дум припиняється, думи XV-XVII ст. далі побутують у репертуарі бандуристів, а кобзар-бандурист, цей рапсод України, всюди був улюбленцем народних мас. Музична культура бандуристів була такою високою, що їх, для розваги, держали у себе і польські магнати і російські царі. (Григорій Любисток був придворним бандуристом цариці Єлисавети Петрівни).
На тексти народних дум створювалася невідомими композиторами музика. Народні співаки — козаки-бандуристи — часто самі створювали тексти й музику і розносили їх по всій Україні. Починається також музична обробка народних пісень. У цей час були оброблені такі пісні, як «Та нема гірш нікому» і «Ой під вишнею, під черешнею». Продовжує розвиватися багатоголосий, партеений спів. Гарний хор і оркестр мала Київська колегія. У розвитку музичного мистецтва в Україні у другій половині XVII ст. визначне місце належало композиторові і теоретикові музики М. П. Ділецькому, який написав трактат «Граматика пенія мусікійського», підручник «Ідеа граматики мусікійської», розвивав нотну систему запису музики (замість крючкової) і партесний спів, гаряче підтримував ідею використання народних мелодій у процесі музичної творчості. В парі з цим, у цьому часі йшов розвиток партесного співу. Цей тип церковного співу плекали передовсім у великих культурних центрах, таких, як Львів, Луцьк, Київ, ЧернігівЗ цього часу церковний партесний спів поширився з України на всю східню Європу.
Від половини XVII ст., коли почався політичний зв’язок України з Московщиною, починається також експорт нашої музики до Москви, і з цього часу київська нотація і взагалі музична культура завойовує собі там міцне місце аж до половини XVIII ст., коли то почала там домінувати італійська музика.
37-ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР - ВЕРТЕП. ТРИ ВИДИ ДРАМИ
ВЕРТЕП
Вступ
Вертеп - це молитовне прославлення Бога через театральне дійство та комічне відображення побутового життя. Це одна з найкращих оздоб різдва, наша традиція, яку ми зберігаємо вже понад чотири століття.
Поняття вертепу є дуже важливою темою для вивчення і розуміння розвитку української культури 16-19 століть. Адже у цей період, важкий для становлення української культури через низку причин, таких як, розподіл українських територій між декількома державами, а отже утиски мови і культури, соціальних, політичних, релігійних протистоянь, вертеп відігравав важливу роль у формуванні української літератури і театру. Не можливо не сказати про роль цього виду мистецтва на початку і середині 19 століття, період переслідування української культури, як найзручнішої форми мистецтва для поширення правди про історичні події та збереження національних традицій.
Також тема є актуальною, бо в останні роки спостерігається відродження вертепу у західних та центральних областях України у вигляді вертепних композицій у костелах, на площах та у великих магазинах, живих вертепах та вертепних театрів на дитячих святах у садках та школах. Відкривається багато гуртків по створенню фігурок та ляльок для вертепу з дерева, паперу, у вигляді орігамі та інших матеріалів.
Поняття вертеп та вертепна драма
Вертеп (зі старослов'янської - печера) - старовинний український мандрівний театр маріонеток, що виник в Україні, в барокову добу (друга половина 17-18 століття). Мав форму двоповерхового дерев'яного ящика. На другому поверсі показували різдвяну драму; на першому - механічно прив'язану до неї сатирично-побутову інтермедію. Перша, різдвяна, частина вертепу, яку називали "свята", мала більш-менш стабільну композицію, натомість, друга змінювалася в залежності від місцевих умов, здібностей й дотепності вертепника.
Інше подібне значення вертепу - старовинний ляльковий театр, де ставилися релігійні і світські пєси.
В українському вертепі - старовинному театрі ляльок, дуже подібного до польської шопки або до білоруської батлейки - вистава за змістом і насиченістю дійства поділялася відповідно до ярусної структури вертепної скриньки на світську та духовну частини.
Існує три форми вертепу:
Вертепна композиція - відтворення сцени Різдва з використанням об'ємних фігур або фігурок виконаних з різного матеріалу.
Механічний вертеп - розвиток форми вертепної композиції, в якій окремі фігури анімовані за допомогою прихованого механізму.
Вертепний театр - різдвяне дійство засобами лялькового театру, іноді також за участю людей-акторів. Вертепом в цьому випадку називають також особливий ящик, в якому показують лялькову виставу. Живий вертеп - вертеп, в якому роль всіх або деяких персонажів або деяких персонажів виконують живі люди.
Усі види вертепів повязані зі святом Різдва. Як правило, скульптурно-декоративні композиції виставляють для перегляду, а театральні вистави розігруються тільки в період різдвяних свят.
Вертепи походять від містерії - західноєвропейської середньовічної релігійної драми, що в 17 столітті розповсюдилась на польські, а згодом і українські землі.
Вертепна драма - художній твір, що складається з двох частин: різдвяної драми і механічно приєднаної до неї сатирично-побутової інтермедії; перша частина ("свята") - більш-менш стійка, друга ("народна") змінюється залежно від місцевих умов, історичного періоду, здібностей самого вертепника. Тексти вертепної драми дійшли до нас тільки з другої половини XVIII століття. В основу релігійного дійства вертепної драми покладено євангельське оповідання про народження Ісуса Христа.
Історія виникнення вертепу
Перша письмова згадка про вертеп датується 1666 роком, вона міститься в матеріалах львівського ставропігіального братства. Існують і інші припущення щодо першого вертепу: це 1591 і 1639 рр., також скомороші "игры, глаголемыя куклы" побутували ще в Київській Русі, а звичай "ходіння з куклами" відомий з 1573.
Вертеп не є суто християнським "винаходом". Відомо, що в його основу покладені дохристиянська традиція шанування Нового Сонця, Нового Хліборобського Року, що починається з поворотом сонця на весну. Відповідно до цього, різдвяна обрядовість тісно в'яжеться з віруваннями в щасливий почин та з магічними діями, що мають забезпечити в тому наступному році добрий урожай.
Елементами, що вплинули на формування вертепу є іконографічні образи візантійської культури, іспанське ретебло (вівтар-шафа), середньовічна західноєвропейська містерія, польська шопка.
Велике значення для розвитку вертепу мала шкільна драма. У звязку з її розвитком в Україні велику роль відіграли братські школи в Острозі та Львові ще наприкінці XVI ст., єзуїтські колегіуми у Львові, Камянці-Подільському, Луцьку.
Перебуваючи під опікою колегіумів і користуючись всебічною підтримкою ордену єзуїтів, шкільна драма в XVI ст. набуває значного поширення в Польщі, а незабаром дістається й до України. В. Резанов наголосив на тому, що "єзуїти застали в Польщі розвинуту театральну традицію, на цей час поляки полюбляли сценічні вистави - шкільні, церковні, релігійно-полемічні. Враховуючи ці обставини, єзуїти в перші тридцять років своєї діяльності дозволяли учням розігрувати трагедії, комедії, містерії Різдва Христа, Страсті Господні і свято Євхаристії".
Найбільш поширилися вертепні вистави в другій половині 18 століття, особливо, в добу занепаду Києво-Могилянської академії, коли число вертепників поповнювалося її вихованцями, що йшли в народ популяризувати українські вистави в формі лялькового театру. Ця форма була найзручнішою для поширення в маси правди про історичні події (наприклад, добу козацтва - вертеп "Запорожець") чи збереження національних традицій (в тому числі, колядок) в період переслідування з боку Російської імперії. В цей час вертепи поширилися на етнічно російські території, наприклад, в Сибірі, і вторинно набули популярності у Польщі.
Вертепна драма як адаптований варіант різдвяної шкільної драми XVII-XVIII ст. виявилася дуже живучою. Ще в 1936 р. було повідомлення про новознайдений куп'янський вертепний театр. Компактність скриньки, демократизм тексту забезпечили вертепові довговічність. Все описане знайшло свій відбиток і у вертепному дійстві сьогодення, яке ще збереглося в українському селі. Вертеп прикрашає і збагачує святкування празника Різдва Господа нашого Ісуса Христа.
Роль вертепу в становленні української культури
Розвиток української науки й культури XVI-XVII ст. відбувався в досить складних і суперечливих умовах. Територія України була розділена між Річчю Посполитою, Угорщиною і Туреччиною. В умовах національного, соціального та релігійного протистояння культура українців зазнавала постійних утисків.
Однак навіть ці негативні чинники не змогли припинити духовного життя українців. Боротьба за національне й соціальне визволення, розвиток української мови та початок книгодрукування - усе це сприяло швидкому розвиткові української літератури та театру.
Українська культура - як культура, тривала в часі і позначена впливами різних етносів і часів, сфокусована у вертепному дійстві. Вертеп є символом цілісності світобудови українців. Сакральне і профанне, релігійне і побутове, об'єднані дашком вертепного будиночка.
Середньовічні актори були осілі та мандрівні. Мандрівні актори об'єднувалися в трупи, переходили з місця на місце й давали вистави на вулицях, площах, ярмарках просто неба. Вони поширювали байки, казки, народні пісні одних територій на інші, в тому числі за допомогою вертепу.
Розвиток і поширення вертепу на українських землях значною мірою вплинуло на розвиток сучасного мистецтва, зокрема театрального.
За твердженням дослідників театрального мистецтва (І. Франка, М. Возняка) прадавні форми театру стали прикладом для творців перших літературних українських драматичних творів, зокрема вертепної драми. Іван Франко називає її найвищою художньою формою українського театру і робить висновок, що маючи давні історичні традиції, які беруть початок від народних обрядів і звичаїв, через вертеп давнє українське театральне мистецтво стало одним із джерел українського театру XIX ст.
Вертеп зберігся в кількох оригіналах, власне сама скринька та варіанти тексту вертепу. Про популярність адаптованої різдвяної драми свідчать драматичні твори XIX-XX ст., автори яких під час роботи свідомо орієнтувалися на вертеп. Це "Уродова морока" П. Куліша, "Вертеп" В. Шевчука, "Вертеп" і "Милостиня Божа" Л. Старицької-Черняхівської. У цей час, 1876 р., зявляється Емський указ, згідно з яким забороняється друкувати українською мовою будь-які твори, крім художніх творів та історичних документів, ставити театральні спектаклі, не дозволялося прилюдне читання українською мовою будь-яких дисциплін.
Користуючись вертепом, українські письменники XIX-XX ст. в найбільш несприятливих для нашої культури умовах порушували важливі проблеми національної ідентичности, боротьби за збереження мови, літератури, народу, держави.
Усіх драматургів XX ст. приваблювала й сама характерна особливість вертепної скриньки - можливість паралельного синхронного показу подій: народження і смерти, любови і ненависти, земного і небесного, реального і уявного.
Будова вертепу
Вертепна скриня схожа на будиночок, що має два, а іноді три поверхи, які за християнською традицією трактувалися як "підземелля", "небо" і "земля". Виготовлений із дерева або картону, відкритий з боку глядача, будиночок мав різний розмір (до двох метрів заввишки і одного метра завширшки). У дні скрині і в полиці, що розділяла поверхи, робилися прорізи - доріжки для руху ляльок. Поверхні полиць обклеювали хутром або тканиною. На другому поверсі показували різдвяну драму релігійного змісту; на першому - прив'язана до неї сатирично-побутова інтермедія. Зазвичай на верхньому поверсі вертепу знаходилася нерухома фігура діви Марії з немовлям, а на нижньому - трон царя Ірода. Вертепні ляльки рухалися за допомогою прикріплених до них знизу дротів. Вертепник, який стояв позаду скрині, водив ляльку по прорізах у підлозі, спостерігаючи за дією у спеціальні віконечка. Лялькар говорив і співав за всіх героїв, змінюючи голос для надання певної характеристики персонажам. Ляльок у вертепах могло бути до 40. Незважаючи на видиму простоту, вирізьблені з дерева ляльки були справжнім витвором національного прикладного мистецтва. Різьбярі створювали образи, звертаючись до народних уявлень про героя (Запорожець), міфологічних персонажів (Смерть, Чорт), обрядових тварин. Крім того, частина вертепних ляльок мали певну механізацію: Смерть замахувалася косою, Козак танцював, присідаючи, у царя Ірода голова злітала з плечей. Кожна лялька мала свій ігровий простір і рухалася строго в його межах. Персонажів біблійної частини вистави одягали у канонічне вбрання, решту героїв - відповідно до соціального положення і національних ознак. Проте зовнішній вигляд ляльок змінювався під впливом часу і завжди залежав від матеріалів та фантазії власника. Вертепну виставу щедро наповнювали музичним супроводом. У першій частині дії звучали народні колядки і канти (вид церковної музики, що виник внаслідок реформи наприкінці XVI сторіччя). Друга частина була насичена народною музикою. Запорожець зявлявся під гопак, красуня Дарія Іваніна "випливала" на сцену в ритмі російського танцю, поляка супроводжував краковяк. Поруч із вертепником знаходився музикант чи гурт музикантів, які грали на скрипці, сопілці, бандурі, цимбалах, колісній лірі.
Основні сюжети
Сюжет верхнього поверху вертепу був традиційним (незмінним): цар Ірод дізнається від волхвів, що народився Христос, претендент на його престол. Бажаючи позбутися суперника, він кличе воїна і наказує йому перебити всіх віфлеємських дітей віком до 2 років. Воїн виконує наказ, але одна жінка Рахіль не дає свою дитину, тому озлоблений Ірод наказує вбити дитя. За цей злочин смерть відрубує Іродові голову, а чорти тягнуть його в пекло.
Сюжети нижнього поверху були щоразу різними. Проте повсякчас мали однакову мету - зображення реалій життя того часу. Тому обов'язковими героями були: дід, баба, коза, смерть, циган, циганка, жид, жидівка (термінологія XVII ст.), шляхтич, шляштанка, москаль, козак.
Індивідуалізація образів досягалася зовнішністю ляльки, її одягом і особливо мовою. Відповідно, кожен з героїв займався традиційною для нього справою: дід і баба зображують сімейні стосунки, цигани обдують, жиди обманом заробляють гроші, шляхтичі розважаються, козак і москаль сваряться і б'ються, смерть приходить у будь-який час і до будь-кого, а коза вмирає для того, щоб воскреснути. Персонажі інтермедій змагалися в дотепах, співали, танцювали тощо, кожен діяв згідно зі своїми соціальними, становими, віковими ознаками та інтересами. Це створювало повчальне і веселе динамічне видовище, типізоване за законами поетики народної творчості.
Проте був і "живий" вертеп, його виконавців інколи іменували машкаратами. Ця назва походить від слова машкара, що означає маска, личина. З звіздами ходили колядувати діти й підлітки, а в машкарати приймали лише дорослих парубків. Це був такий собі український варіант маскараду, - діти бути одягнуті в звичайний одяг, а дорослі, котрі грали серйозніші ролі (смерть, царя, янголів) були в масках.
З часом лялькарі, ставали професійними бродячими виконавцями. Зазвичай ляльковод був власником і вертепу, і ляльок, пам'ятав текст напам'ять і міг його змінювати залежно від умов виступу.
Під час ходіння з вертепом, крім лялькаря і діти співали духовні пісні або всі разом співали різдвяний ірмос. Бувало, що вертепи ніхто не носив, а ставили їх в середині храму, прибирали квітами і хвойними гілками, всередину ставилиікону Різдва Христового. Дуже раділи парафіяни такому святковому диву.
Сучасний вертеп
Вертепні сценки, які хоча й міняються з часом, у своїй суті передають містерію Різдва. Міняються літературні та сценічні форми, однак не міняється основна вістка.
Та все ж сьогодні можна вести мову про трансформацію сучасного вертепу у дві складові частини - статичну та динамічну. Як одна, так і інша, має доволі широкий діапазон варіативності. Динамічним вертепом можна назвати вистави, які ставлять люди вживу, самі виконуючи ролі, а сценами для них стають домівки господарів, імпровізовані сцени на центральних площах міст та сіл. Сценки стали рухливішими, а сюжети - емоційно насиченішими. Будь-яке динамічне вертепне дійство за своєю природою інтерактивне і передбачає жваве спілкування між акторами та господарями, що, очевидно, неможливе без імпровізації. Та ще багатограннішим є статичний вертеп. Цей символ Різдва можна зробити самому і розмістити вдома. Для цього стане у нагоді чимало речей: від власних ескізів, заготовок та саморобок у дитячих журналах до гіпсових вертепів із супермаркетів. Відкривається багато гуртків по створенню фігурок та ляльок для вертепу з дерева, папіру, у вигляді орігамі та інших матеріалів.
Особливими є вертепи, які з року у рік виставляють у наших храмах як візуальне нагадування про радісне народження Христа у бідній стаєнці, в умовах, які б сьогодні викликали у пересічних людей жах та розпач, а не радість. Це і крихітні вертепи на тетраподі (столик у храмі, на якому, зазвичай, розташований хрест, ікона храму та, іноді, Євангеліє), і масштабні, розміром у людський ріст композиції, які встановлюють на церковному подвірї.
Висновки
Отже, вертеп - це вид народної драми, усної народної поетичної творчості, поєднання містерійних і народних мотивів. Вертеп це комедійні різдвяні вистави на побутову та релігійну тематику.
Своїм корінням вертеп сягає грецької культури - театру Діоніса. Свято на його честь супроводжувалося гучними забавами, танцями і прелюдіями. Іконографічні образи візантійської культури, іспанське ретебло (вівтар-шафа), середньовічна західноєвропейська містерія, польська шопка вплинули на формування вертепу.
Українська культура формувалась в складних умовах, під впливом різних часів і народів. Вертеп відіграв велику роль у розвитку українського театру та літератури, адже був символом цілісності світобудови українців.
Сценарії вертепу записували, запамятовували селяни і передавали з покоління в покоління, а так як вони були засновані на реальних історіях з побуту українців 16-18 років, за допомогою вертепу ми отримали безцінну інформацію про життя наших пращурів. У період переслідування української культури, українські діячі звертались до мистецтва вертепу для збереження традицій та поширення української мови.
Вертеп представляв собою доволі велику, приблизно у ріст людини, скриньку, яку обтягували матерією чи обклеювали різнокольоровим папером, та навіть образками святих. Такі скриньки, зазвичай, поділялися на два, іноді на три яруси. На цих ярусах були сцени, під якими перебував ляльковод, який керував маріонетками через спеціальні прорізи у сцені. Декорації були, зазвичай, із тканини чи паперу. Але траплялися і вертепи, де були намальовані справжні картини масляними фарбами.
В українському вертепі вистава за змістом і видовищністю дійства поділялася відповідно до ярусної структури вертепної скриньки на світську та духовну частини. На другому поверсі двоярусного вертепу відбувалися події, повязані з народженням Ісуса Христа. У основі сюжетів були релігійно-містерійні, різдвяні тексти. На нижній сцені жили персонажі різних національностей: українські селяни - дід і баба, запорожець, солдат-москаль, жид, поляк, циган. Усі вони раділи народженню Спасителя і смерті Ірода, танцювали під гру музик. Зважаючи на зрозумілість та простоту сюжету, а також легкий виклад, вертеп феноменально пройшов випробування часом, дійшовши у дещо зміненому вигляді і до нас. І знов набирає популярності і вигляді живих вертепів або вертепних композицій в костелах, на площах та вдома.
ДРАМА (грец. drama — дія) — один з літературних родів, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для сценічного втілення.
Драма є специфічним видом мистецтва, який одночасно належить як літературі, так і театру. Лише у колективній творчості письменника, режисера, художника, композитора й акторів вона може стати помітним явищем літературно-мистецького життя. Відповідно до змісту та форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри (драма, трагедія, комедія, фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія). У минулому побутували містерії, міраклі, мораліте, шкільні драми, інтермедії та інші.
Драма як літературний рід поділяється на три види: трагедію, комедію і власне драму.
Трагедія (грец. tragdidia від tragos — цап, ode — пісня, букв, цапина пісня) виникла з ігр сумного характеру в честь бога Діоніса восени, коли греки проводжали його на зимову сплячку. Виникнення трагедії пов'язане з міфом про смерть бога Діоніса. Його смерть оплакували в дифірамбах. Основоположником трагедії був Есхіл, він увів у трагедію другого актора, а Софокл — третього. Антична трагедія мала міфологічний характер. Важливу роль у давній грецькій трагедії відігравав хор. Він виконував ліричні та епічні функції. Ліричні — оплакування загибелі героїв, висловлення співчуття, жаху, гніву, епічні — розповіді про події і обставини. Хор був учасником трагічного дійства. У трагедії Есхіла "Перси" хор виражав позицію суспільства, яка була протилежною до позиції героїв, у трагедії "Агамемнон" хор представляв психологію народу. Хор міг вступати в діалог з героями трагедії.
Комедія — це вид драми, протилежний трагедії. Вона зв'язана з низьким і потворним. Комедія (грец. komodia від komos — весела процесія і ode - пісня) — сатиричний твір, у якому викриваються негативні явища в житті людини і суспільства. Комедія сформувалася у Стародавній Греції з сороміцьких пісень. Виникла з ігр в честь бога Діоніса навесні, який, за їхніми віруваннями, повертався до життя. Коли корифей розповідав про воскресіння Діоніса, хор співав радісні пісні про перемогу життя над смертю. Після закінчення обряду йшли масові художні виступи, веселі ігри, танці. Першим видатним комедіографом у Стародавній Греції був Аристофан. У комедіях "Мир", "Вершники", "Лісістрата" він викриває негативні суспільні явища, що й визначило особливості цього виду драми як викривального.
Драма як вид займає проміжне місце між трагедією і комедією. Трагедія і комедія показують життя дещо однобічно, бо змальовують або трагічне, або комічне. Драма змальовує дійсність ширше, весбічніше. Герої драми здатні на глибокі переживання, мужні, героїчні вчинки, вони діють у звичайних умовах, іноді потрапляють у комічні ситуації. Потворне і низьке подається у драмі без комедійного загострення.
38. Архітектура і образотворче мистецтво середини і другої половини 17ст.
Архітектура. у XVII століття в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським, або «козацьким» бароко. Провідним типом споруд стає так званий козацький собор — п'ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це — Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський — у Видубецькому монастирі, Троїцький собор - у Чернігові,Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві. Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври. Керував будівництвом талановитий український народний зодчий Стефан Ковнір. У внутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених дерев'яних іконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів.
Крім нового будівництва, у XVII столітті на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхі собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були затиньковані (оштукатурені) та декоровані, іншої, складнішої форми набули куполи соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І. Мазепі. За словами Ф. Прокоповича, Київ стараннями Івана Мазепи перетворився в новий Єрусалим.
Образотворче мистецтво.
У XVI—XVII століття в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII столітті в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри іграфіки. Помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври та ін.
Національні риси бароко, що виявилися в усіх видах мистецтва - архітектурі, живописі та графіці, скульптурі, художньому металі та гаптуванні, сформувалися у містах Придніпров'я та Києві, який у XVII ст. стає центром художнього життя України. Розвиткові мистецтва сприяло піднесення філософської думки, науки, літератури, що було пов'язане з діяльністю Києво-Могилянської академії. Становлення стилю бароко в різних видах українського мистецтва проходило не одночасно. Нові художні тенденції в середині XVII ст. знайшли своє втілення перш за все в книжковій графіці та іконописі, проявляючись в посиленні емоційного звучання релігійних сцен, в конкретизації місця дії та образів, наближення їх до народного типажу, що призвело до зміни засобів їхньої художньої виразності
Для XVII ст. характерна також статичність композиції та площинний малюнок зображень. Композиції стають вільніші та пластичніші, майстрині намагаються передати перспективу та об'ємність, широко використовується рослинний орнамент. Синтез мистецтв, притаманний стилю бароко, знайшов в українському мистецтві яскраве відображення. Насичені за колоритом барочні ікони, разом з позолоченим різьбленням іконостасів, складали органічний та цілісний ансамбль, що полонив величністю та декоративністю загального звучання. Барочні риси проявляються і в оформленні стародруків, гравюр, що набувають складної композиції та пишних декоративних форм.
39-ІВАН МАЗЕПА - ФУНДАТОР І МЕЦЕНАТ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
Іва́н Мазе́па (* 20 березня 1639 — † 21 вересня 1709) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687–1704)[1] і всій Наддніпрянській Україні (1704–1709)[2]. Князь Священної Римської Імперії (1707–1709). Представник шляхетного роду Мазеп-Колединських гербу Курч з Київщини. В молодості служив при дворі короля Яна ІІ Казимира. Після обрання гетьманом намагався відновити авторитет інституту гетьманства в Україні. Зробив великий внесок у економічно-культурний розвиток Лівобережжя. Зовні під патронатом московського царя Петра І проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького в кордонах часів Хмельниччини. Тривалий час формально підтримував Московське царство у Північній війні зі Швецією, 1708 року перейшов на бік шведів. Після поразки під Полтавою врятувався у Молдавії. Помер у місті Бендери.
Державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освіченістю.
Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразку. Але протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращих синів і дочок українського народу.
Корені сучасної незалежної України повною мірою лежать у великій ідеї Мазепи.
Іван Мазепа походив із значного шляхетського роду, волинського чи подільського походження. Предки його в 16 ст. оселилися на Білоцерківщині в селі Мазепинці. Він народився (за різними джерелами) в період з 1629 по 1640 рік. Батько гетьмана, Степан-Адам Мазепа, належав до партії Виговського і брав участь в укладенні Гадяцького договору. Мати його, Марина-Магдалина, зі старого шляхетського роду Мокієвських, належала до видатних жінок. Втративши чоловіка, вона віддалася громадським та церковним справам. З 1686 року була ігуменією Києво-Печерського Вознесенського монастиря. До смерті, в 1707 році, була дорадницею сина-гетьмана.
Важливий був вклад гетьмана Мазепи у духовне життя України-Гетьманщини: за його гетьманування воно досягає особливого піднесення, напруження та розквіту, у всіх галузях української культури — в освіті, науці, літературі, мистецтві.
Був великим меценатом культурних починів і будов в Україні. Найбільш вражає в часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, головно архітектури. У добу Мазепи відроджується Київ як духовий центр України. Мазепинська доба створила свій власний стиль: виявився в образотворчому мистецтві, літературі, цілому культурному житті гетьманської України. Це було українське бароко — близький родич західноєвропейського — глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи.
Цьому гетьманові найбільше дісталося від істориків. Ким тільки не називали його! І зрадником російського народу, і зрадником українського народу, і великим злочинцем, і дворушником, і … Зрештою, сам перелік усіх тих ярликів забрав би тут дуже багато місця. Якщо образ Богдана Хмельницького прийнято було змальовувати всуціль світлими барвами, абcoлютно зідеалізовано, то образ Івана Мазепи – за принципом контрасту – тільки в тонах темних, похмурих, зловісних.
Надто багато всяких ідеологічних спекуляцій у тому, що подавалося нам за історичний портрет українського гетьмана, одного з найвидатніших синів свого часу. Мазепа ніколи не зраджував ні російський народ, ні, тим більш український. Навпаки, своєму народові хотів він добра і волі й зробив для цього все, що було в його силах.
Гетьман Іван Степанович Мазепа походив з шляхетського православного роду Мазепів – Колядинських, до яких належало село Мазепинці коло Білої Церкви. У Мазепинцях народився наш гетьман дня 20 березня 1632 р. Його мати походила з шляхетського роду Мокієвських. І Мазепи, і Мокієвські служили в козацькому війську гетьмана Богдана Хмельницького. Майбутній гетьман Іван присвоював coбі ідеї свого великого попередника гетьмана Петра Дорошенка. Потім Мазепа опинився при лівобічному гетьманові Іванові Самойловичеві, при якому після спадку "Сонця Руїни "схоронився гурток видніших дорошенківців. Як кращі політики зайняли вони визначні становища при цьому гетьмані, врешті після його спадку в 1687 р. один з них – Мазепа став гетьманом.
Вже в перші роки свого гетьманства Мазепа багато зусиль віддає культурному відродженню краю. Він зарекомендовує себе щедрим меценатом. Відбудовуються і споруджуються – часто на його кошт – церкви й монастирі. І – не тільки у великих містах, а й у селах. Він постійно опікувався Києво-Могилянською академією. При ньому було споруджено один із її великих корпусів, за його гетьманування з’явилися численні школи.
Мазепа – один із найосвіченіших людей свого часу, він одержав блискучу освіту – вчився в Київський академії, і за кордоном. Був людиною глибоко набожною, кохався в мистецтві й літературі, сам писав вірші, і деякі з них згодом стали народними піснями. Гетьман Мазепа визначався як великий книголюб і меценат тогочасних видань.Іван Мазепа вчився в Києво-Могилянській колегії, потім в Єзуїтський колегії у Варшаві, продовжив освіту в Західній Європі, де навчався артилерійській справі. Змолоду служив при дворі Яна Казимира, виконував дипломатичні доручення. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов"язки королівського посланця в Козацькій Україні.
Його батько, Степан-Адам Мазепа, належав до партії Виговського, мати, Марія-Магдалина, втративши чоловіка, віддалася громадським та церковним справам (ігуменя Києво-Печерського Вознесенського монастиря). Гетьман знав польську, латинську, італійську, німецьку мови, «досить міцно» татарську. Любив, відвідуючи Київську академію, промовляти перед академіками «мовою Тіта Лівія та Ціцерона». Був пристрасним бібліофілом, мав багату бібліотеку: дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, багато ілюстровані старовинні рукописи…
Оскільки Мазепа у свій час навчався в Києво-Могилянській Академії і в Падуанському університеті, відвідав кілька Європейських країн, міг порозумітися з багатьма співрозмовниками, оскільки володів вісьмома мовами. Історична ерудиція Івана Мазепи викликала захоплення тих державних і військових діячів, з якими він спілкувався. Він був знавцем літератури, власником найкращої в Україні великої і цінної бібліотеки з інкунабулами, старовинними рукописами, раритетними виданнями на багатьох мовах.
За правління Івана Мазепи, для Києво-Могилянської академії було споруджено новий будинок, цей заклад вступив у період свого розквіту. Саме стараннями Івана Мазепи заклад одержав у 1694 р. звання Академії. Кількість студентів досягла 2 тис., пізніше, після Полтавської битви, вона зменшилась, а в середині сторіччя коливалася в межах 600—1100 осіб. Переважали вихідці з Лівобережжя, але навчалися і студенти з Правобережної України, прибувала на навчання молодь із Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов'янських країн, Молдавії. В академії навчалися діти духовенства, козаків, міщан.
Як книголюб мав він у Батурині власну добірну бібліотеку, в який було багато латинських книг. Книгами обдарував гетьман бібліотеку київської Академії, як також різні церкви і оcoби. Лубенський монастир одержав від гетьмана дві майстерно видані Євангелії, при Вознесенському монастирі Переcoпницьку Євангелію; Степан Яворський подарував ніжинському Благовіщенському монастиреві Євангелію гетьмана Мазепи.
Мазепа опікувався і справою видання "Четьїх Миней", першу надруковану частину яких привіз у 1689р. в дарунок цариці Софії. Коли Дмитро Тупталенко видав другу частину своїх "Четьїх Миней", Мазепа, посилаючи її московському патріарху, просив його дозволити продовжувати авторові його працю. Свою працю Тупталенко закінчив вже як митрополит у Ростові в 1705 році.
У присвяченому Мазепі "Зеркалі от писання Божественного" зазначено, що щедрість Мазепи для православної церкви не обмежувалася тільки Україною, але виявилася також і в південно-східних країнах.
У вівтарі грецького православного coбору Воскресіння при Господньому Гробі в Єрусалимі переховується поміж іншими церковними дарами прекрасний, виcoкої мистецької вартості образ різьбленої на срібній дошці плащаниці – дар гетьмана Івана Мазепи до Божого Гробу. В оcoбливо важливих випадках кладуть цю плащаницю у вівтарі на престол під чашу із Св. Дарами. Про цей дар згадав у своєму щоденнику чигиринський єпископ Порфирій Успенський: "От доля Мазепи, подумав я; в Росії його проклинають, а тут моляться за упокій його душі та прощення й оставлення його гріхів. Не знаю, що цінніше перед Богом: чи наше (себто московське) торжественне, всенародне прокляття, чи тутешні молитви. Мабуть ні це, ні те. Бог відплатив і відплачує йому за його діла, а не відповідно до нашого бажання".
І. Мазепа посприяв відкриттю Києво-Могилянської Академії. У 1693 році, ректор колегії Йосиф Кроковський за посередництвом митрополита й гетьмана просив "жалуваної грамоти на удержання прежніх шкіл…, та на мирне навчання в них дітей російських жителів і всяких православної віри ревнителів…" [2]. У відповідь на це прохання царі Іван і Петро своєю грамотою з 21 січня 1694 р. дозволяли в заснованих митрополитом Петром Могилою школах при київському Братському монастирі православним префектам, профеcoрам і вчителям навчати не тільки поетики й риторики, але й філоcoфії та богословії слов’яно-руською, грецькою й латинською мовами, застерігаючи при тому, щоб навчання було в православному дусі. На утримання колегії було визначене постійне царське жалування щорічно по 50 рублів і по 50 чверток жита московської міри.
Титул "Академії" вистарав гетьман Мазепа разом із Варлаамом Ясинським і Йосифом Кроковським (з 1694 р.).
У 1703 р. гетьман подарував школі деякий сад на київському Подолі. У 1707 р. затвердив Братському монастиреві право на посідання м. Стайок. Від часів гетьмана Мазепи з військового козацького скарбу йшло щорічно на Академію по 200 карбованців.
Гетьман побудував папірню для чернігівської кафедри, що постачала папір для тогочасних видань. У вірші – панегірику говориться про роль гетьмана в організації чернігівської колегії, про те, що саме Мазепі завдячувала чернігівська колегія за свій розквіт.
Мазепа також має низку заслуг при будуванні й оздобленні церков. Коштом гетьмана була вибудована в 1690 р. велика камінна церква св. Миколая в київському пустинному монастирі на Печерському, що стала згодом воєнним coбором, та трапезна церква в цьому ж монастирі Покрови Пресвятої Богородиці; келії для братії. В 1695 р. було розбудовано за його коштом камінний мур у Печерський лаврі, позолочено верх та прибудовано бічні приділи з північного й південного боку великої лаврської церкви Успення Пресв. Богородиці з надбудованими над ними 5 банями. Далі в 1698 – 96 р. р. відбудовано церкву всіх Святих над Оконанською Горамою Лаври, де із-зовні був виставлений ліпної роботи герб Мазепи.
У тому ж часі розпочато на бажання і кошт гетьмана надбудовувати бічні приділи на нижніх папертях Києво-Софіївського Собору з 6 банями над ними, що дало цій кафедрі той вигляд, який вона мала до недавніх часів.
З величавих церков, побудованих коштом Мазепи поза Києвом, згадаємо камінну coборну церкву Вознесіння в Переяславі, вибудовану у 1698р. Поміг Мазепа також запорожцям вибудувати нову церкву в Січі; він дав їм на те потрібні кошти й матеріали та своїм немалим коштам справив до цієї церкви розмальований іконостас. Дерев`яне будівництво в добі Мазепи припиняється майже зовсім, з`являється хист до будування церков з каміння.
Найвидатнішим явищем мазепинської архітектури, є будування великих "coборних" кафедральних і монастирських церков. У їхній будові проглядається ніби нове відродження старих візантійських традицій. Найбільшої уваги присвячено оздобленню головного входу або порталу, де була помітна надзвичайна розкіш скульптурної орнаментації, з декоративними щитами, з розірваними фронтонами, хвилястими лініями волют, пілястрами та колонами з розкішно оздобленими капітелями, завитки виноградної лози, листки аканту, дитячі фігурки янголів, китиці квітів і овочів, яскраві фарби, золота ікон, золочені орли та "coнця" з монограмами Христа і Діви Марії. Деякі вчені – дослідники вважають, що зразком для п`яти церков, фундованих Мазепою у Києві, були західно – європейські барокові базиліки.
І Ернст, і Антонович зазначають, що мазепинська доба в архітектурі не обмежується згаданими вище будівлями. З`являються перші муровані дзвіниці, чисельні фортифікаційні будови та партерові хати козацької старшини [3].
Малярство мазепинської доби досягло пишного розквіту та повного й яскравого виявлення своєї своєрідності. Серед збережених багатьох чудових зразків іконостасів, окремих ікон, розписів і портретів. Найкращими іконостасами є іконостаси Свято – Миколаївського військового coбору в Києві. В галузі штихарства мазепинської доби місце старого дерев`яного штиха заступила гравюра на міді.
Як державний діяч І. Мазепа обирає за домінанту своєї діяльності поширення православної духовності і культури на всіх теренах України. В тому числі й на тих, які не підлягали його гетьманській владі. Обравши одвічне для нації ще з часів Київської Русі православ'я, Мазепа не лише віддав данину історичній основі українського культурного життя, але й зважився на складний крок, адже в епоху його правління православ'я було переслідуваним віросповіданням, яке майже не мало впливових захисників на українських теренах, підпорядкованих Польщі.
На Лівобережній Україні становище українського православ'я також було вельми несприятливим, якраз, як це не парадоксально, через спільність цієї гілки християнства для України та метропольного Московського царства. Незадовго до вручення Мазепі гетьманської держави попередник погодився на підпорядкування самостійної Української Православної Церкви, визнаної ще за часів Володимира Святого Візантією та Вселенським Патріархом, Московському патріархатові. Наслідки цього непатріотичного та анти-духовного кроку Самойловича ми добре відчуваємо й зараз. Запопадлива зрадлива недалекоглядність українських правителів перед чужинцями була і до певної міри лишається найвірнішим і найпотужнішим союзником будь-якого антиукраїнського завойовника.
Страшно, коли це відбувається в матеріальній сфері (продаж майна тощо), але незмірно більш страшно, коли відбувається це в сфері духовній.
Мазепа отримав погану спадщину, то ж ще більшим є диво розквіту барокової духовності, до якого спричинилась його універсальна особистість. Особливість культурницької діяльності гетьмана полягає у концепції використовування матеріальних набутків, створення високо-вартісної з естетичного погляду матеріальної культури, яка б зміцнювала і поширювала ідеї православної духовності. Єднання "духа" з "тілом" призводило до появи концепції дару, тобто виведення матеріального на рівень духовного, коли матеріальне вимірюється не таким самим матеріальним, а духовною системою координат, у якій панує інша градація.
Категорія дару у Мазепи це, так само, як і у Могили, не словесна спадщина, а дещо більше. Це триваючий акт дарування, акт щоденного й безнастанного жертвування власних сил, Любові та матеріального добра на користь духовного розвою Православ'я та Вітчизни. Крізь таку парадигму і слід прочитувати "діяруш" Мазепи, його духовний та матеріальний аспекти. Діяльність Мазепи в цьому випадку це не просто матеріальне сприяння розвитку духовності, а втілення ідеї дару безкорисливого жертвування матеріального на користь духовного.
Для тодішньої Європи винесення у якості наріжного принципу християнського дарування власного матеріального і духовного набутку світові було неосновним, хоча й завжди декларованим. Український гетьман покладав його в основу своєї діяльності ще й тому, що чітко усвідомлював потребу новітньої організації національного суспільства на справді ранньохристиянських засадах, згідно з якими, не багатство нації буде служити одному маєстатному урядовцеві, а навпаки - накопичене одним буде ним пожертвуване у якості християнського дару всім іншим. Євангельська вимога до багатого роздати своє багатство, щоб здобути право на шлях до Царства Небесного, в його діяльності виходить на рівень будівництва храмів, відкриття освітніх закладів, сприяння книгодрукові за допомогою використання власного майна.
Особливою сферою культурної діяльності Мазепи в галузі відродження й розвитку національної само-ідентичності та Православ'я є його широка й послідовна праця щодо побудови українських храмів. Ця духовно-культурна стратегія Мазепи була однією з центральних, якою він опікувався все життя не менш настійливо, ніж відродженням української духовної ідентичності загалом. Стратегія відродження давніх церков та побудови нових була однією зі складових ренесансу української духовності. Гетьман не шкодував на це власних коштів, повсякчас приносячи їх у дар переслідуваній щирими недругами та фальшивими друзями Українській Православній Церкві.
Висновок. Отже, І. Мазепа – великий культурний діяч. Ми наглядно бачимо його велике піклування загальними культурними потребами доби. Іван Мазепа – справді героїчна й одна з найзначніших постатей серед усього українського гетьманства. І не на осуд і ганьбу, а на глибоку шану нащадків заслуговує він.
Відбудова храмів та побудова нових церков по всій Україні і була тією духовно-національною єднальною константою, яка якоюсь мірою може трактуватись як національна стратегія. Вона отримала зриме втілення у архітектурному феномені Мазепинського Бароко. Феномен архітектури цього періоду, як і феномен меценатства Мазепи, яке сприяло появі такого явища, це також є характерним для цієї доби мирного поширення духовності в період "тихого" Бароко.
Він цінував і розумів високе мистецтво, схилявся перед красою жінок. Майстер епістолярного жанру, він був незрівнянним красномовцем. І над усім панували його могутній дух і відданість, готовність до самопожертви заради великої патріотичної ідеї.
Такий європеєць із відблиском ренесансності, палкий патріот стояв з 1687 до 1709 року біля керма Української Гетьманської Держави, автономію і самостійність якої московський царизм постійно обмежував, а російська імперія душила й тероризувала, остаточно знищивши в 1764 році.
З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Всякими способами Мазепа допомагав, сприяв розвитку освіти в України. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фундував школи, бурси, шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, які на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могилянську Академію, дбав про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. У 1693 році наново побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для Академії, щоб поліпшити умови "всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитись".
Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими й реставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названі мистецтвознавцями "Мазепиним барокко". Не тільки талант будівничого, а й витончений художній смак гетьмана втілився в цих церквах. Він відновив Києво-Печерську Лавру, обніс її кам’яною стіною, поставив дві гарні брами з церквами над ними.
Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом обновив Софіївський Собор і побудував Софійську дзвіницю.
В Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві вибудував у 1690 році нову величаву церкву св.Миколая. Поставив Мазепа також велику церкву Вознесіння в Переяславі.
Ім’я Мазепи набуло розголосу навіть на Сході, де він став відомим саме через те, що робив дари. Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі переслав срібну плиту. На його ж кошти був надрукований арабський переклад Євангелія.
Іван Мазепа не був демократом. Аристократ, він цілеспрямовано створював в Україні аристократію з середовища козацької старшини й української шляхти. Підтримуючи старшину економічно, надавав їй земельні маєтності, бажав зробити її незалежною політично, дбав про її освіту й навіть зовнішню культуру.
Не дивлячись на багату літературу, присвячену Мазепі, його особистість залишилася на сьогодні найзагадковішою постаттю у вітчизняній історії.
Великий гетьман Іван Мазепа цікавив дослідників насамперед як визначний державний і політичний діяч, як освічений меценат, що сприяв розквіту в Україні літератури, мистецтва, архітектури.
"Справді важко перелічити всі церкви й монастирі, фундовані, збудовані й перебудовані, оздоблені Мазепою. Монастирі - київські (Печерський, Лавра, Пустинно-Миколаївський, Братський, Богоявленський, Кирилівський, Золотоверхо-Михайлівський, Межигірський), Чернігівський, Троїцько-Іллінський, Лубенський, Мгарський, Прилуцький Густинський, Батуринський Крупицький, Глухівський Петропавлівський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький; кафедральні собори в Києві (св. Софії), Переяславі, Чернігові, церкви в Батурині, Дігтярах, навіть деяких селах, а поза межами України – у Вільні, у Рильську і в країнах Православного Сходу – мали в гетьмані Мазепі свого великого добродія. Навіть вороги (Петро І) визнавали, що Мазепа "великий строитель был церквам" – стверджує професор Оглоблин.
Цей перелік не лише переконливо засвідчує безглуздість подальших переслідувань імені Мазепи (зокрема - анафемаствування з боку Московського патріархату, яке досі триває всупереч логіці та історичним фактам на теренах незалежної вже України), але й демонструє ту повсякчасну турботу про поширення прадавньо-національного варіанту православ'я по всій Україні.
Як православний стратег Мазепа, добре усвідомлюючи сакральність Києва для світового Православ'я, робить, проте, все і для того, щоб сакральних центрів в Україні побільшало, адже таке збільшення неминуче призводить до духовно-культурної автономізації національного життя. Монастирі, якими так прискіпливо опікувався Мазепа, були, як відомо, осердями духовного опору соціально-духовній агресії та збереження національно-культурної ідентичності, вогнищами високої освіти та братської єдності.
Гетьман Іван Мазепа був видатним воєначальником непоганим військовим інженером і зробив дуже багато для розвитку вітчизняної військової справи, намагаючись посилити дисципліну в козацькому війську, а також ознайомити українських козаків з новими видами зброї.
Необхідно визначити, що Іван Мазепа був професійним військовим, оскільки військову освіту, як свідчать джерела, він здобув у Франції та Голандії. Саме там він вивчив інженерну і гарматну справу. Він з великою увагою ставився до нових досягнень у військовій справі, всіляко намагаючись придбати останні зразки гармат, рушниць та іншої зброї
В своїй столиці Батурині Іван Мазепа мав оригінальну, як на той час, колекцію зброї, цю колекцію можна вважати одним з перших вітчизняних військово-історичних музеїв.
Гетьман всіляко сприяв розвиткові артилерійської справи у козацькому реєстровому війську. У Батурині існували майстерні по виготовленню гармат. Саме за мазепинської доби стає регулярним виготовлення артилерійських знарядь на Україні.
Маючи великий досвід інженера-фортифікатора, Мазепа у 1688 році побудував Богородицьку фортецю на річці Самарі, яка спочатку належала царським військам. В її будівництві брало участь 20000 козаків з шести полків.
Пізніше, у 1700 році гетьману вдалося цю фортецю взяти безпосередньо під свою владу. Низові козаки були дуже незадоволені цим фортифікаційним будівництвом. Справа в тому, що Іван Мазепа намагався підкорити низове військо свої й владі.
Думки гетьмана сягали далеко. Він мріяв у майбутньому об’єднати у одне ціле з Гетьманщиною низове і слобідське Військо, а також й Правобережжя. Іван Мазепа бажав бачити Україну об’єднаною могутньою державою, яка завжди мала б змогу протистояти будь-якому ворогові.
З ім’ям Мазепи пов’язана велика кількість кам’яних споруд, які були побудовані на межі 17-18 ст. Серед них особливу увагу привертає фортечний мур навкруги верхньої території Києво-Печерської Лаври.
Об'єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водночас глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи знаходимо в однойменних поемах Байрона та Гюго, в Паризькому художньому салоні 1827 р. була виставлена картина Буланже "Мазепа", яка отримала високу мистецьку оцінку.
40. Просвітництво, розвиток суспільно – політичної і філософської думки України.
В українській філософській думці виділяється етап раннього Просвітництва, яке виникає в епоху зародження капіталізму (перша чверть XVIII століття.). Українське Просвітництво мало своїм ідейним підґрунтям як власні, так і запозичені ідеї французьких просвітників — Вольтера, Дідро, Руссо, Ламетрі, Монтеск'є, Маблі та ін. Власні традиції - це гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії. Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні першими носіями ідей Просвітництва. Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою «Зібрання», який дбав про переклад іноземних книг російською мовою, (керував Г. Козицький). За 15 років (1768-83) видали 173 томи (112 назв) творів французьких просвітників, «Енциклопедію» Дідро. Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не було середнього класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це дворяни й міщани, об'єднані вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом'якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Виникла ідея створення Харківського університету, яку здійснив у 1805 Василь Каразін. В. Капніст — відомий поет, боровся за покращення моралі в суспільстві, викривав у своїх творах суспільне зло і жорстоку експлуатацію підданих, лицемірство, фальш, хабарництво та підлабузництво. Висувалася концепція розумного егоїзму або доброчесності, філософське підґрунтя якої розробив Я. Козельський у своєму творі «Філософські речення». Вищим законом державного управління вважали загальну вигоду. Цікаві ідеї, які висловили просвітителі у своїх творах, торкаються суспільного прогресу. Зокрема, С. Десницький сформулював ідею, що в основі суспільного прогресу лежить вкладене в людину від природи «повсякчасне прагнення до вищого стану». Здібності й сили в людині зосереджуються на єдиній меті — прагнення досконалості. С. Десницький, який працював професором Московського університету, розробив теорію членування історії, на основі тези, що змінюється не природа людини, а її господарська діяльність. У зв'язку з цим розробив концепцію чотирьох станів людства: 1 - полювання, живлення плодами землі; 2 — пастуший стан; 3 — хліборобський стан; 4 — комерційний стан. До українських просвітників зараховують і Петра Лодія — першого викладача філософії відкритого для українців у 1787 при Львівському університеті Studium Ruthenum. Він був професором логіки, метафізики і моральної філософії, переклав українською мовою твір Хр. Баумейстера «Моральна філософія».
Просвітництво XVIII ст.— це якісно новий етап у розвитку української філософської думки. Він характеризується поширенням ідей класичного західноєвропейського Просвітництва, а також утвердженням в Україні двох типів ідеології Просвітництва:
1. Ідеологія дворянського Просвітництва, яка виражала інтереси міщан та сил, що були зацікавлені у розвитку освіти і науки, техніки. Вони виступали за вдосконалення розуму як запоруки історичного поступу людства. Це — науково-освітній напрям.
2. Етико-гуманістичний напрям як вираз протесту широких мас проти первісного нагромадження капіталу і феодально-кріпосницького гноблення. Цей напрям найповніше втілює Григорій Сковорода. Він відкидає і феодалізм, і капіталізм, заперечує матеріальний інтерес і накреслює шлях до щастя людини через моральне вдосконалення, духовне просвітлення. Згодом, у першій половині XIX ст. ідеї Просвітництва становили основний зміст суспільно-політичної діяльності романтиків.
