пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

I семестр:
» история

3 десятка(21-30)

21 – ОСВІТА, НАУКА, КНИГОДРУКУВАННЯ В УКРАЇНІ В 13-16 СТ,

 

Освіта і шкільництво в Україні тісно пов'язані з розвит¬ком друкарської справи. Епохальний винахід друку в Єв¬ропі започаткував німецький винахідник Й. Гутенберг, який в 40-х роках XV ст. розробив технологію друкарського про¬цесу. Він винайшов спосіб виготовлення друкарських форм із застосуванням рухомих літер і сконструював друкар¬ський прес. Цей винахід швидко поширився на всі країни Західної Європи. В XV ст. перші друкарні виникають у ве¬ликих слов'янських містах — Празі та Кракові, а з почат¬ком XVI ст. — на україньсько-білоруських і литовських землях.

Точна дата початку книгодрукування на українських землях нам невідома. Дослідники тривалий час дотриму¬вались думки, що першою друкованою книгою був «Апо¬стол», виданий у Львові Іваном Федоровим у 1574 р.

Разом із Петром Мстиславцем вони заснували у 1564 р. друкарню в Москві, де видали «Апостол», а в 1565 р. «Часовник» для церковних потреб. Однак діяльність першо-друкарів у Москві тривала недовго. Переслідувані властя¬ми світськими і духовними, вони змушені були виїхати у Велике князівство Литовське. Тут у маєтку литовського гетьмана Г. Ходкевича, потомка давнього українського ро¬ду, в м. Заблудові друкарі видали у 1568—1569 рр. «Єван¬геліє учительне» і «Псалтир». Після того їх дороги розі¬йшлися: Петро Мстиславець переїхав до Вільна і з допо¬могою міщан Кузьми та Луки Мамоничів відкрив друкар¬ню, де було видано «Євангеліє» (1575 р.) і «Псалтир» (1576 р.). В свою чергу, Іван Федоров у Заблудові опублі¬кував «Псалтир з часословцем» (1570 р.). На цьому Заблудівська друкарня припинила свою діяльність.

Наприкінці 1572 р. Іван Федоров переїхав до Львова — важливого на той час економічного і культурного центру України. Тут за допомогою міщан він заснував друкарню і 1574 р. видав «Апостол» і «Буквар» («Азбуку»). Вихід у світ «Апостола» — знаменна подія в історії української культури. Дана книга сприяла розвиткові українського письменства, яке відіграло важливу роль у захисті україн¬ської національної церкви і національної справи взагалі. Наприкінці львівського видання «Апостола» І. Федоров помістив герб Львова і свій власний герб, що був своєрід¬ним екслібрисом знаменитого друкаря. У післямові до «Букваря» він писав, що мав намір подбати і про видання інших потрібних книг. Це йому вдалося здійснити за допо¬могою князя К. Острозького в м. Острозі. Він надрукував «Буквар» (1578 р.) для потреб заснованої там школи, «Біблію» (1581 р.) — перше повне видання слов'янською мовою. Повернувшись до Львова в 1582 р., друкар через ряд матеріальних ускладнень не зміг продовжувати дру-карсько-видавничу діяльність.

Іван Федоров помер 15 грудня 1583 р. і був похований на території Онуфріївського монастиря. На його могилі вдячні львівські міщани встановили надгробок з напи¬сом: «...друкованіє занедбалое обновил». Місце поховання і надгробок не збереглися, а напис дав поштовх для ви¬никнення нових гіпотез про існування книгодрукування на Україні до Івана Федорова.

Одна із таких гіпотез пов'язана з іменем львівського міщанина Стефана Дропана, який у 1463 р. відновив Онуфріївський монастир, заснований ще князем Левом Данило-вичем. У документах XVII ст. є згадка про те, що у 1460 р.

С. Дропан подарував монастиреві власну друкарню. Цю гіпотезу підтримує сучасний дослідник історії книгодруку-вання в Україні О. Мацюк *. Документальні дані про це знайдено у книжкових фондах василіанських монастирів Центрального Державного Історичного Архіву у Львові. Незважаючи на відсутність дофедорівських стародруків, гіпотеза про початок книгодрукування в Україні до І. Фе¬дорова має право на існування.

Слідом за львівською та острозькою друкарнями були організовані й інші, які діяли не лише у містах (Київ, Ро¬гатин), але й в селах при монастирях (Крилос, Стрятин, Почаїв, Угерці).

Значний внесок у розвиток книгодрукування зробили С. Будзина, Т. Земка, Я. Шеліга, С. Рогаля, мандрівний друкар П. Людкевич та ін.

Серед стародруків у XVI ст. з'явились численні твори українською мовою, а також переклади з південно-слов'ян-ських оригінальних творів. Визначною пам'яткою переклад¬ної літератури є «Пересопницьке Євангеліє», перекладене з болгарської мови на слов'яно-руську Михайлом Василевичем із Сянока (1556—1561 рр.). Дана книга знаменита тим, що вона є найкращим зразком української мови того часу і особливо славиться своїм винятковим мистецьким оформленням.

 

 

22. Українське козацтво, його роль у розвитку української культури.

Українське козацтво - видатне явище в європейській історії. Слово «козак» тюркського походження, у перекладі воно означає «вільна людина». Унікальність українського козацтва полягає в тому, що воно стало окремимсуспільним станом із визначеними правами й мало свою територію, незалежну від державної адміністрації. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе і утвердження власної державності, і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився організацією шкіл і майстерень при монастирях. Їх добробут швидко зростав завдяки потужній економічній підтримці козацтва. У цих умовах — боротьби за незалежність, за розбудову державності і культури — змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних її діячів. Крім уже згадуваних, це й Михайло Дорошенко,Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа. Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко, маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: світовідчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, і тому так повно виразило і його філософію, і психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають "козацьким". Його так називали, бо По-перше, саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку. По-друге, воно виступало в ролі основного і багатого замовника. По-третє, козацтво мало власне творче середовище. По-четверте, воно виступало творцем художніх цінностей. Серед них маємо: козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет, ікони, козацькі собори.

Козацькі літописи залишилися важливим джерелом для вивчення історії України. Зокрема, в науці широко знаний літопис Самовидця, названий так свого часу письменником Пантелеймоном Кулішем. Події літопису охоплюють другу половину XVII століття: від початку війни проти шляхетської Польщі до подій 1702 року. Через кілька років після завершення літопису Самовидця почав писати історію козацького краю гадяцький сотник Григорій Граб'янка, який, безперечно, належав до найосвіченіших людей свого часу. Свою оповідь автор веде у формі окремих тематичних "Сказаній", які охоплюють всі найголовніші битви визвольної боротьби. Йому цікаві не лише події, а й мотиви, якими керувався, зокрема, Хмельницький, ідучи на Переяславську раду.

Паралельно з Григорієм Граб'янкою, починаючи з 1690 року, пише свій знаменитий — на чотири томи (які побачили світ лише 1848 року) — літопис Самійло Величко. Він брав участь у походах запорожців, працював у канцелярії козацького війська. Величко поклав собі за мету розповісти про всі найважливіші події в Україні протягом семи десятиліть. Але, залишаючись хронікою, тобто твором суто історичним, цей літопис є й художнім.

Цілком імовірно, що ці козацькі літописи надихалися більш ранньою за друком книгою "Синопсис, чи коротке зібрання од різних літописців". Назва їх була довшою — в ній перелічувалися майже всі періоди з історії "славеноросійського" народу.

Українське козацтво сходило з історичної сцени в стані глибокого розчарування. Це передає поезія, живопис XVIII ст. Наприклад, портрети братів Івана та Якова Шиянів, датовані 1784 p.: вони відмовлялися йти на службу до царя, не поступилися своєю приналежністю до запорожців. І тримаються на портретах так впевнено і гідно, наче нічого не змінилося в їх житті. Та "зраджують" очі — в них глибокий сум і задума.

З огляду на історію і культуру XVII—XVIII століть є всі підстави гадати, що саме з козацькою ідеологією свободи будь-що, розкутості сил, волі, суто козацького виклику різним темним (що ототожнювалися з ворожими) силам пов'язаний весь процес перегляду духовних цінностей і життєвих орієнтирів, що тривав у цей час, вся копітка і грандіозна за масштабом зробленого діяльність видатних людей і, врешті-решт, всього

 

23

У процесі формування українського етносу світоглядні функції в суспільстві виконувала насамперед релігія. Релі¬гійні уявлення накладали свій відбиток на естетичні смаки і морально-етичні уподобання, впливали на жанрову струк¬туру художньої культури.

Головними осередками культури, як у попередні часи, залишалися князівські двори, монастирі та церкви. У них зосереджувалися освічені люди, велось літописання, пере-писували й перекладали книги.

У період феодальної роздробленості важливу роль у культурному розвитку українського етносу поряд з Києвом та Черніговим стали відігравати міста Галицької землі — Галич, Холм, Перемишль, Львів, а також Волинської — Володимир та Луцьк. Проте Київ продовжував зберігати свої давні традиції в духовному житті слов'янських наро¬дів.

Найбільш освіченим на Україні у той час було духовен¬ство, в руках якого зосереджувались школи. Значна час¬тина письменних людей була серед шляхти і- ремісників. Письменні люди, знавці іноземних мов працювали у кня¬зівських та єпископських канцеляріях, готували тексти гра¬мот, вели дипломатичне листування.

Загарбання українських земель польськими та литов¬ськими феодалами в другій половині XIV ст. завдало від¬чутних втрат українській культурі. Разом з тим у цей період йшов безперервний процес багатостороннього спіл¬кування українського, білоруського і литовського народів, розширення взаємовпливів у сфері культури. Наприклад, реформація, яка почалася в Європі у першій половині XVI ст., сприяла поширенню у Польщі гуманістичних і протестантських течій. У свою чергу, прогресивні ідеї, шо поширювалися у Польщі, мали велике значення для укра¬їнської культури. Розвиткові прогресивних традицій в куль¬турах обох народів сприяла боротьба з феодальною реак¬цією у формі контрреформації.

Разом з тим слід зауважити, що в умовах національно-релігійного гніту розвиток духовної культури українського народу здійснювався повільно. Школи, як правило, існу¬вали при монастирях, церквах або маєтках великих фео¬далів. Учні отримували в них елементарні знання з пись¬ма та арифметики. Більш повну освіту можна було здобу¬ти при великих монастирях, однак монастирська освіта була обмеженою, навчання велося латинською мовою. Крім православних шкіл у деяких містах Галичини і За¬карпаття діяли школи при католицьких костьолах. Найста¬рішою серед них була школа Львівської латинської кафед¬ри, у якій у середині XVI ст. навчання мало схоластичнї?й характер.

У XV—першій половині XVI ст. багато вихідців з Ук¬раїни здобували освіту в Краківському, Празькому та Бо¬лонському університетах. У списках студентів Краківського університету знайдено понад ЗО імен уродженців Дрогоби¬ча та 70 — із Самбора. У цьому університеті навчалися студенти з Києва, Львова, Глинян, Мостиськи та інших міст. При Карловому університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці, білоруси.

У другій половині XVI—першій половині XVII ст. на Україні продовжували діяти елементарні школи при церк¬вах і монастирях, однак це вже не відповідало вимогам часу. Потреби суспільства вимагали освічених людей як для господарської, так і культурно-просвітницької діяль¬ності. За розв'язання цього завдання взялося не духовен¬ство, а світські кола — окремі магнати, шляхта і особливе міщани, які стали об'єднуватись у братства.

У цей час виникає новий тип школи — греко-слов'яно-латинська, в якій давньоруські культурно-освітні традиції поєднувалися з позитивними досягненнями західноєвропей-ської школи і науки того часу. Даний тип школи став ви-значальним у розвитку освіти на східно-слов'янських зем¬лях протягом тривалого часу.

Першою навчальною установою такого типу на Україні стала Острозька вища школа, заснована близько 1576 р. відомим діячем і меценатом української культури князем Костянтином Острозьким (1526—1608 рр.). Сучасники на¬зивали її «тримовним ліцеєм», бо навчали в ній трьох мов:грецької, церковно-слов'янської й латинської, а ще — «Греко-слов'янською Академією».

Острозька школа згуртувала навколо себе відомих на той час діячів культури. Письменник Герасим Смотрицький (перша пол. XVI ст.—1594 рр.) став її ректором. На ни¬ві освіти і культури плідно працювали друкар Іван Федоров (р. н. невід.—1583 р.), священик Дем'ян Наливайко (р. н. невід.—1627 р., рідний брат Северина Наливайка), чернець Василь Суразький, публіцист Клірик Острозький та ін.

В Острозькій школі викладався курс «семи вільних мистецтв», який складався із предметів тривіума (грама¬тика, риторика, діалектика) і квадривіума (арифметика, геометрія, астрономія, музика). За свідченням відомого церковного та культурного діяча України Захарія Копистенського (р. н. невід.—1627 р.) в Острозькій школі пра¬цювали талановиті педагоги-оратори, рівні Демосфену і Софоклу, відомі на той час вчені у галузі грецької, сло¬в'янської та латинської мов, математики та астрономії. Се¬ред іноземних вчених, які співпрацювали з академією, були Кшиштоф Казимирський, професор астрономії з Кракова Ян Лятос і високоосвічений Кирил Лукарис, що згодом став патріархом Константинопольським.

В кінці XVI ст. Острозька школа стала поступово зане-падати. Причиною того було посилення національно-релі-гійного гніту після проголошення Брестської церковної унії та смерть її мецената Костянтина Острозького (1608 р.). Його послідовники, прийнявши католицизм, не були заці¬кавлені у продовженні діяльності школи, яка вела активну боротьбу проти католицької експансії. У 1624 р. в Острозі осіли єзуїти, які відкрили там свій колегіум. Практично з того часу школа припинила свою діяльність.

У розвитку освіти на Україні в кінці XVI—на початку XVII ст. важливу роль відіграли братські школи. Провід¬ною серед них була школа Львівського Успенського Брат¬ства, організована у 1586 р. Стефаном Зизанієм, Юрієм Рогатинцем, Іваном Красовським та іншими діячами укра¬їнської культури. У подальшій діяльності школи важливу роль відіграли такі відомі вчені і письменники, як Лаврен-тій Зизаній, Кирило Транквіліон-Ставровецький та Іван Борецький (майбутній митрополит Іов), Сильвестр Косів та ін. Професора філософії цієї школи Ісаю Козловського запросив у 1631 р. митрополит Петро Могила викладати в Київській Академії. Зразково поставленою справою нав¬чання та виховання школа прагнула підготувати учителів і священиків до практичної роботи на ниві освіти, щоб протидіяти впливу антиукраїнських єзуїтських шкіл. Сту¬денти школи виступали прилюдно з промовами, а митро¬полит Михайло Рогоза навіть дозволив кращим учням про¬повідувати в церквах.

Навчання у братських школах починалося з оволодіння слов'янською граматикою, прищеплення навичок читання та письма, вивчення грецької мови. У Львівській братській школі вивчалася також латинська мова, знання якої дава¬ло змогу учням знайомитися з досягненнями західноєвро¬пейської науки та літератури. До програм братських шкіл були включені поетика, риторика, музика, які мали важли¬ве культурно-просвітнє значення.

Наприкінці XVI—на початку XVII ст. братські школи діяли в багатьох містах України. Крім Львова і Луцька вони були організовані у Галичі, Рогатині, Стрию, Перемишлі. Городку, Комарні, Кременці та інших містах. Всі вони будувалися за принципами Львівської братської шко¬ли, яка надсилала їм свій статут, допомагала навчальними посібниками, а іноді й вчительськими кадрами.

При активній підтримці Львівської братської школи було видано три підручники: «Буквар» І. Федорова (Львів, 1574 р.); граматику «Адельфотес» (1591 р.); «Граматику словенську» (Вільно, 1619 р.). Граматика «Адельфотес» була написана під керівництвом запрошеного до Львова визначного грецького філолога архієпископа Арсенія дво¬ма мовами: грецькою та староукраїнською і була призна¬чена не тільки для вивчення мови. Даний підручник служив вступом до вивчення інших наук: діалектики, риторики, музики, арифметики, геометрії, астрономії, медицини та богослов'я.

У 1615 р. була заснована Київська братська школа. Організаторами братства та засновниками школи були ки¬ївські міщани, вчені Захарія Копистенський, Тарасій Земка та Памво Беринда. Навчання тут проходило за таким же принципом, як і у Львівській братській школі.

На початку XVII ст. в Україні почали виникати єзуїт¬ські школи. Перша з них була створена в Ярославі (1575 р.), потім у Львові та Луцьку (1608 р.), Києві (1615 р.), Кам'янці-Подільському та Острозі (1624 р.), Уж¬городі (1646 р.) та в інших містах.

Мета єзуїтів полягала в тому, щоб зміцнити позиції католицизму, які були підірвані- розмахом реформаційного руху, активізувати його експансію на Схід шляхом ідеоло-гічного впливу на маси за допомогою шкільної освіти. Єзуїтські школи, як правило, діяли у великих містах і бу¬ли розраховані на молодь. Навчання у них проводилось протягом пяти років. У І—III класах вивчали граматику латинської, грецької, польської, а подекуди й церковносло¬в'янської мов. Домінуюче місце відводилось латинській мові, на якій і велося навчання. У IV—V класах вивчали риторику і діалектику. Випускники єзуїтських шкіл вміли вести дискусії з протестантами та православними.

Важливим осередком освіти і наукових знань на Україні була Київська колегія, яка утворилася в 1632 р. внаслідок об'єднання Київської та Лаврської братських шкіл П. Мо¬гилою. За своєю структурою вона мала сім класів: підго¬товчий (елементарний), три молодших і три старших. У підготовчому і молодших класах вивчались церковносло¬в'янська, книжна українська, польська, латинська і грець¬ка мови. Пізніше до програми було включено вивчення західноєвропейських мов. У старших класах вивчались пое¬тика, риторика, філософія і частково богослов'я. Учні ко¬легії отримували знання і з інших предметів.

За рівнем викладання та глибиною наукових знань, що їх отримували учні, Київська колегія була близькою до за-хідноєвропейських університетів. У ній викладали відомі вчені та громадські діячі, педагоги з філософії — Ісая Козловський, поетики — Антоній Пацієвський, риторики — Сильвестр Косов.

У першій половині XVII ст. Київська колегія стала своєрідним центром розвитку наукових знань на Україні, навколо неї згуртувались найкращі наукові та літературні сили. Викладачі колегії зробили помітний внесок у роз¬виток вітчизняної філософської та історичної науки. У ЗО— 40-х роках XVII ст. філософію у колегії викладав Йосип Кононович-Горбацький, філософські погляди якого базува¬лись на стихійно-матеріалістичному сприйнятті світу. Його ідеї стримали дальший розвиток у філософських курсах інших викладачів, зокрема Інокентія Гізеля. Прочитаний ним курс психології свідчив про частковий відхід автора від середньовічної схоластики, бажання пояснити можли¬вість пізнання людського розуму з позицій сенсуалізму.

Одночасно з філософською думкою розвивалась історич¬на. Підвищений інтерес до історичного минулого свідчив про ріст національної самосвідомості українського народу, що позначилося на піднесенні національно-визвольної бо¬ротьби проти панування шляхетської Польщі.

Багато місця в історичній літературі того часу відводи¬лось козацтву, яке в кінці XVI—на початку XVII ст. пере-творювалось у важливу суспільно-політичну силу, котра бо-ролась за соціальне та національне визволення українсько¬го народу.

На фоні духовної культури українського народу виді¬ляється постать визначного церковного і культурного діяча, теолога і реформатора, вченого та організатора української вищої школи Петра Могили (1597—1647 рр.). Він був на¬щадком молдавської княжої династії, спорідненої з україн¬ськими і польськими аристократичними родами.

П. Могила виховувався в Україні під керівництвом учи¬телів Львівської братської школи. Вищу освіту одержав у Західній Європі, де студіював теологію. Як архімандрит Києво-Печерської лаври, він 1627 р. був висвячений на єпи¬скопа у Львові, потім протягом чотирнадцяти років пере¬бував на посаді київського митрополита. Його діяльність охоплює широкі сфери церковного і культурного життя того періоду історії України, який по праву можна назвати Могилянською добою. Він є автором ряду книг («Єванге¬ліє учительне», 1616 р.; «Анфологіон», 1636 р.), численних полемічних проповідей.

П. Могила, будучії архімандритом Києво-Печерського монастиря, у 1629 р. склав «Літургаріон або Служебник», в якому подано текст літургії та інших молитв і обрядових звичаїв, властивих тільки українській церкві. Разом з ігу¬меном цього ж монастиря І. Трохимовичем П. Могила був співавтором епохального твору цієї доби «Православне ісповідання віри». Даний катехізис подає основи віри пра¬вославної церкви, очищеної від чужих впливів. За прове¬дену роботу ГІ. Могила був нагороджений ступенем докто¬ра богословських наук. Цей твір був поширений також І серед неправославних християнських народів, а в Україні заліішився єдиним підручником у навчанні віри аж до XIX ст. Крім того. П. Могила був автором «Требника», в якому описаний порядок богослужень, зв'язаних з різни¬ми обставинами: кг випадок недуги, неврожаю, посвячення нової хати тощо.

П. Могила доклав багато зусиль для піднесення Київ¬ського Богоявленського братства. Він провів реформу Ки¬ївської братської школи на зразок західноєвропейських колегій і з того часу вона стала називатися Києво-Моги-лянською академією. Навколо академії він згуртував ви¬значних учених-теологів. Столицю України Київ називали тоді Могилянськими Атенами. За рахунок прибутків мона¬стирів П. Могила організував перебудову церкви Київської Софії і Спаса та провів розкопки руїн Десятинної церкві. Він також здійснив заходи для канонізації всіх печорських угодників.

 

Розвиток освіти. Шкільна освіта в цей період тісно пов’язувалася з церквою, навчання було просякнуте християнським віровченням. У школах, що існували при монастирях, церквах, благодійних установах та в маєтках приватних державців, навчались діти не лише феодальної знаті і багатого міщанства, а й селян та ремісників. Поряд із слов’яно-руською мовою вивчалась латинська. Учителями, що називались наставниками або уставниками, найчастіше були дяки.

Становище шкільної освіти на Україні ускладнилось у другій половині XV ст., після Флорентійської унії та у зв’язку, з активним наступом католицької реакції. Українці прагнули зберегти національний характер школи з навчанням та вихованням тогочасною українською, або, як тоді її називали, слов’яно-руською мовою. Православні руські школи існували в Острозі, Володимирі-Волинському, Львові, Уневі, Холмі, Києві. Серед них визначне місце посідала Острозька школа на Волині – греко-слов’яно-латинська колегія, яку сучасники називають академією. Вона виховала плеяду видатних політичних і культурних діячів України, які розгорнули плодотворну діяльність у першій половині XVII ст. Серед них відомий письменник, філолог, ректор Київської братської школи М. Смотрицький, козацький гетьман П. Конашевич-Сагайдачннй, герой Хотинської війни 1621 р. У школі працювали вчителями відомі культурні діячі І. Княгиницький. Дем’ян Наливайко – брат керівника антифеодального народного повстання 1594-1596 pp. Северина Наливайка. Після смерті князя Костянтина Острозького (1608), засновника цієї першої вищої школи на Україні, вона занепала.

Кінець 16-початок 17 століть були часом пробудження національної свідомості українського народу, його духовного піднесення. Утверджувались відчуття рідної землі. Вітчизни, зв'язку поколінь, історичного обов'язку сприйняти й зберегти духовні надбання свого народу -культуру, мистецтво, мову, звичаї та обряди, віру предків - тобто все, без чого неможливе існування нації. Збереження і розвиток духовної культури, культурно-національне відродження стає історичною необхідністю.

Новий етап розвитку української культури відбувався одночасно з помітним пожвавленням соціально-економічних процесів - збільшенням кількості ремісничих і промислових підприємств, розвитком внутрішньої та зовнішньої торгівлі, товарно-грошових відносин. Центрами господарського та політичного життя стають міста. Зростає й міцніє міський стан, зацікавлений у піднесенні виробництва, а також освіти і науки. Саме це середовище сприйняло ідеї Гуманізму й Реформації, зокрема про необхідність поширення в народі освіти й нагромадження знань. Відродження національної самосвідомості спричинилося до розгортання руху за національне визволення, що в свою чергу не молю не зумовити потребу в освічених ідеологах, знавцях мов, полемістах, учених-теологах.

Національно-культурне відродження в Україні було тісно пов'язане із внутрішніми суспільно-економічними зрушеннями, а також із поличною й ідейною боротьбою, викликаною наростанням визвольного руху і тих політичних і культурних процесів у Європі, які дістали назву Відродження (14-16 ст.).

Єзуїтські школи.

Певний вплив на формування освітньої справи мала епоха Відродження, яка породила гуманізм і реформацію. Так в Україні виникають протестантські школи. Найбільш відомими серед них були соцініанські та кальвіністські навчальні заклади, які діяли в Дубець ку (Руське воєводство). Хмільнику й Любарі (Брацлавське воєводство), Кисилині, Гощі й Берестечку (Волинське воєводство) та ін. У них вивчалися грецька, латинська, польська, церковнослов'янська мови, математика, діалектика, риторика, основи християнської етики, а в Панівецькій школі, що мала характер вищого навчального закладу, - філософія і теологія. Основна увага приділялася вихованню молоді в дусі віровчення. Ці школи сприяли також проникненню у вітчизняну систему виховання й освіти західноєвропейського впливу, зокрема ідей гуманізму.

Найчисленнішими серед неправославних навчальних закладів були католицькі. Єзуїти розгорнули на українських землях широку освітню діяльність, прагнучи виховувати у своїх закладах вірних слуг Ватикану.

Перший єзуїтський колегіум був відкритий у Ярославі в 1571 році. Очолював його Бенедикт Гербест, що був одним із теоретиків єзуїтської педагогіки. Головною метою його діяльності було покатоличення дітей української знаті, перетворення їх у слухняне знаряддя реалізації підступних. папських задумів.

Єзуїтські навчальні заклади були створені також у, Львові, Луцьку, Києві, Кам'янці-Подільському, Острозі, Ужгороді та інших українських містах. Навколо єзуїтських шкіл гуртувалися вчені богослови, які всіма силами захищали католицизм, виступали проти православ'я, а також проти вітчизняних традицій виховання. Відомо, що діти української знаті, які навчалися в єзуїтських школах, окатоличувалися й зрікалися рідної мови, культури, звичаїв.

В єзуїтських школах вивчали латинську граматику, грецьку і польську мови, риторику і діалектику. Багато уваги приділялося вивченню схоластичної діалектики, яка базувалася на законах формальної логіки і в ті часи була символом єзуїтської науки. Схоластичні положення такої "діалектики" єзуїти використовували для виправдання своїх огидних вчинків, терору нехтування найелементарнішими етичними нормами.

У період, що розглядається в Україні функціонували різні за рівнем викладання та конфесійними ознаками школи, які сприяли поширенню й організації освіти. Іновірні школи, особливо уніатські та католицькі, правили перед усім за знаряддя покатоличення і полонізації. Це добре розуміла українська громадськість. Культурно-освітні діячі України взялися за організацію вітчизняних шкіл, котрі, не втрачаючи національної основи, за змістом і рівнем навчання не поступалися б перед польськими та європейськими, тобто відповідали потребам часу.

Культурне відродження в Україні відбувалося у надто складних умовах - переважна частина українських земель протягом 14-16 століть перебувала у складі Литви, Польщі, інших держав. Соціальне пригнічення поєднувалося з національно-духовним - принижувалися та викорінювалися місцеві культура, мова, традиції, православна віра. Католицизм і унія стали тією зброєю, за допомогою якої польські магнати та шляхта намагалися остаточно поневолити українське населення. Віра являлась не лише основою світосприйняття та ознакою належності людини до тієї чи іншої культури, а й складовою самої культури, ознакою певного народу. Державно-пануючою релігією в Речі Посполитій визнавалася лише католицька. Сповідання православ'я вело до виключення польського підданого з громадсько-суспільного життя. Його позбавляли економічних і політичних привілеїв, можливості захищати себе перед судом. Православних ремісників у ряді міст звільняли із цехів. Релігійні мотиви тісно перепліталися з економічними, політичними, становими, а також культурними інтересами.

Будучи не спроможними покатоличити українців, правлячі кола Речі Посполитої вдалися до запровадження єзуїтської ідеї - "церковної єдності", або унії православної й католицької церков під верховенством папи римського. До унії прагнула й частина українського православного духовенства і феодальної верхівки.

Сприймаючи чужу віру, а з нею й мову, зав'язуючи родинні стосунки, входячи в коло політичних і культурних інтересів польської шляхти, українське панство відмовлялося від свого історичного коріння, своєї національності. Все, що було до того рідним і дорогим -мова, віра, надбання вітчизняної освіти й культури,, тепер здавалося "мужицьким", застарілим, осоружним. Притуплялася і згасала національна самосвідомість. "І почуття безпорадності обіймало українське громадянство. Здавалося, що перед цим натиском польської державності, польської культурності, польської національності виходу немає, і українству прийдеться тільки тихо коритися сьому непереможному процесові", - так писав про становище в Україні тих часів М. Грушевський.

Одначе селяни, козаки, міщани, дрібна шляхта й духовенство, котрі трималися православ'я, вже починали гуртуватися на захист своїх соціальних і національних прав та інтересів. Обурений нестерпними умовами існування, принизливим становищем "схизматів" і "глупих русинів", народ підіймався на боротьбу, яка згодом переросла у Визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького.

Тим часом в освічених колах визріває переконання, що примусова полонізація й покатоличення загрожують самому національному існуванню народу, що польсько-католицькій експансії конче необхідно протиставити свою вітчизняну систему духовних цінностей, свою культуру - один з найдійовіших засобів відродження самосвідомості, зміцнення волі народу до боротьби. Таким чином, політичні й ідейні потребі часу надали українському культурному відродженню високого громадянського змісту й патріотичного спрямування. Вирішити ж це життєво важливе завдання в умовах того часу можна було лише через розповсюдженні писемності, укладання й розповсюдження підручників, організацію шкіл і друкарень, створення полемічних та історичних творів, підготовку вчителів, письменників, учених тощо. Головну роль у вирішенні цієї проблеми відіграли світські кола - міщанство, козацтво, інтелігенція, а також деякі магнати і шляхтичі.

Розвиток освіти ставав життєво необхідною справою. Так зародилася і згодом завоювала визнання ідея залежності суспільного розвитку від поширення освіти. Так постало завдання створення національної світської школи.

Ідея громадське - політичної значимості освіти поширювалась серед різних верств суспільства. Визрівало переконання, що освіченість впливає не тільки на формування особистості, а й визначає місце в суспільстві, забезпечує розквіт самого суспільства.

Розвиток шкільної освіти в Україні наприкінці 16 - першій половині 17 ст. базувався на досягненнях шкільництва попередніх часів. Школи розташовувалися здебільшого при церквах і монастирях. Спеціально підготовлені дяки навчали дітей письму старослов'янською мовою, початкам арифметики, молитвам, співу.

Кількість шкіл постійно збільшується. Взагалі можна твердити, що свої школи мали майже усі міста, містечка і чимало сіл. Крім елементарних міських, церковних і монастирських, були ще й домові школи. Всі вони внесли вклад у розвиток і поширення освіти в Україні.

БРАТСЬКІ ШКОЛИ

Важливу роль у загальнокультурному процесі на Україні відіграли братства – громадські організації православних міщан у кінці XVI та XVII ст., коли розгорнулась уперта боротьба з католицькою реакцією. Відомі Львівське братство, засноване близько 1585 p., Київське братство (близько 1615), Луцьке братство (1617) та інші. За статутом братств, їх членом міг бути кожний православний, що записався, незважаючи на місце проживання і соціальне походження. Під час вступу вносився одноразовий внесок, так званий укуп, потім сплачувалися членські внески. Серед членів братства були міські ремісники різного фаху: кушніри, кравці, купці, броварники. Провідну роль відігравали багаті міщани. Братство виконувало різноманітні функції: із спільних коштів допомагало своїм членам при хворобі, старості, в похоронах; на утриманні братств були церкви, шпиталі для неімущих. Боронячи православну віру, братства рішуче виступали проти національного і релігійного обмеження українців, організовували й утримували братські школи, викладання в яких проводилося рідною мовою.

Нову сторінку в історії української національної освіти відкрили братські школи. Першою серед них була Львівська, яка виникла 1585 року. Пізніше братські школи виникли в Городку, Рогатині, Луцьку, Перемишлі, Вінниці, Немирові, Кам'янці -Подільському, Кременці, Києві та інших містах і деяких селах (загалом близько 30). Братські школи були народними, відрізняючись від усіх інших передусім демократичністю своїх внутрішніх засад - тут мали право вчитися діти всіх станів, а також сироти.

Утримувалися школи на кошти братств, бідні та сироти навчалися безкоштовно. При цьому виключалася будь-яка несправедливість. Від педагогів вимагалося "навчати й любити всіх дітей однаково, як синів багатих, так і сиріт убогих, і тих, котрі ходять по вулицях, просячи милостиню".

Головне місце у програмах братських шкіл виділялося гуманітарним наукам, зокрема граматикам слов'янської, грецької, латинської, польської мов. До нас дійшла значна кількість підручників граматики створених діячами братських шкіл Арсенієм Еласонським, Лаврентієм Зизанієм, Мелетієм Смотрицьким та ін. На першому плані були слов'янська та українська книжна мови.

За традицією вивчали грецьку мову. Вплив греко-візантійської культури на становлення української освіти був значний, а знання грецької мови сприяло засвоєнню античної спадщини та християнських богословських джерел. Нелегко приживалась в українських школах латинська мова-адже з нею асоціювалося все католицьке, польське. Однак знання латини було велінням часу: без цього не можна було увійти в тогочасну європейську культуру й науку. Латина тоді була в Європі мовою вчених, філософів, поетів, мовою викладання в університетах і міжнародного спілкування. Та й українські полемісти, які готувалися в братських школах для кваліфікованих, вправних, обґрунтованих, ідеологічних дискусій, повинні були досконало володіти мовою супротивників.

Все це й зумовило виникнення в Україні не слов'яно-грецьких, а слов'яно-греко-латинських шкіл, учні яких вивчали зазначені мови та оволодівали програмою "семи вільних наук". Таким чином, започатковану в Острозі справу продовжили братські школи.

Поряд з вивченням мов у братських школах вивчалися діалектика, поетика, риторика. Викладання діалектики було спрямоване не те, щоб навчити вихованців шкіл вести дискусії і полемічні бої з єзуїтами та уніатами. Вивчали діалектику за рукописними підручниками, що являли собою компіляцію творів Іоана Домаскіна.

Як правило, діалектику і риторику викладав один учитель. Під час вивчення риторики навчали складати промови, повчання, проводили диспути, декламації і театралізовані вистави. Посібники з риторики, діалектики та філософії писалися латиною. У статуті Львівської братської школи також були вказівки щодо вивчення риторики, діалектики та інших наук за посібниками, написаними слов'янською мовою.

Багато уваги у братських школах приділялося музичному розвитку учнів. У Львівській, Київській, Луцькій та інших школах співи вважали одним із основних предметів навчання. Заняття із співів проводилися, як правило в суботу. Із учнів складався церковний хор. Учень, що був співаком, діставав певну платню, харчі та одяг. Статут Луцького братства передбачав, що його керівники зобов'язані піклуватися однаково, як про вчителів, так і про учнів здібних до співу. Не випадково й те, що деякі вихованці Львівської братської школи стали відомими композиторами, зокрема Чернушин, Шаваровський, Яжевський, Пікулинський, Мазурик.

Відомо, що у братськихшколах викладали малювання. Одначе відомостей як про зміст, так і про методи навчання немає. Важко також судити і про зміст історичних і географічних знань, що їх здобували учні братських шкіл, адже окремих навчальних предметів не було, історичні й географічні знання включалися в різноманітні повчання релігійного характеру, у курси богослов'я та інші предмети. Курс змішаної математики, який вивчали учні філософського класу Києво - братськоЇ колегії, охоплював цивільну й військову архітектуру, механіку, гідростатистику, геометрію, гідравліку, оптику, географію, хронологію й відомості з інших галузей науки.

Викладанню арифметики, астрономії, геометрії у братських школах порівняно з іншими предметами (риторика, філософія, богослов'я) приділялося менше уваги. Арифметику, як правило, вивчали разом з геометрією й астрономією.

У кінці 16 - першій половині 17 ст. серед учителів та учнів набуло поширення віршування. Вірші писали з приводу найрізноманітніших подій - до свят, похорон, визначних подій, їх присвячували різним наукам і особам. До нашого часу дійшли вірші, складені Л. Зизанієм, К. Ставровецьким, І. Борецьким, П. Бериндою та іншими діячами української культури та викладачами братських шкіл.

Учні братських шкіл брали участь в інсценуванні, декламаціях, драматичних виставах. Поряд з народними дійствами (ігри, хороводи, ритуали і побутові обряди) у братських школах виникає й розвивається драматичне мистецтво.

Особливе місце у національно-культурному русі, в розвитку освіти й науки того часу належить Києву. У 1631 р. відомий церковний і освітній діяч Петро Могила заснував при Києво-Печерській лаврі школу вищого типу, яку через рік було об’єднано з Київською братською школою і названо Києво-Могилянською Колегією (з 1701 р. – Київська академія). Ця вища школа, зберігаючи національні традиції шкіл України, прийняла програму і методи західноєвропейських університетів. Викладання велося латинською мовою. Вивчалися сім вільних наук: граматика, риторика, поетика, філософія, математика, астрономія і музика; курс навчання в академії тривав 12 років.

Продовжуючи традиції братських шкіл, в академії вивчали також старослов’янську мову, що посідала поважне місце серед мов ученого світу. Значна увага приділялася грецькій мові, знання якої відкривало доступ до скарбниць світової культури. Але й українська мова як в академії, так і в загальнокультурному користуванні все більш упевнено торувала собі шлях. У стінах академії народилося чимало псалмів, дум, кантів українською мовою, які згодом співалися народом.

Філософію викладали професори, які прослухали філософські курси в закордонних колегіях чи університетах. Вивчалися не тільки ідеї томізму – вивчення Томи Аквінського, що обгрунтовувало богослов’я, але й філософські погляди Арістотеля, гуманістів Еразма Роттердамського та Яна Амоса Коменського, а також представників Нового часу – Р. Декарта, Т. Гоббса, Б. Спінози.

Завдяки добре поставленому вивченню малювання і музики, в академії розвинулась своєрідна школа живопису, плекалось хорове мистецтво. У науково-навчальній діяльності велику роль відіграла академічна бібліотека, яка вже з перших днів свого існування встановила широкі міжнародні зв’язки.

«Могилянська академія, – писав історик М. Чубатий, – стала правдивим першим українським університетом, що виховав сотні української освіченої інтелігенції за зразками західної культури». Майже за 200 років існування з її стін вийшло багато державних, політичних, військових та культурних діячів, чию роль у національно-визвольній боротьбі та розвитку науки і культури на Україні важко переоцінити.

Певний вплив на формування освітньої справи мала епоха Відродження, яка породила гуманізм і реформацію. Так в Україні виникають протестантські школи. Найбільш відомими серед них були соцініанські та кальвіністські навчальні заклади, які діяли в Дубець ку (Руське воєводство). Хмільнику й Любарі (Брацлавське воєводство), Кисилині, Гощі й Берестечку (Волинське воєводство) та ін. У них вивчалися грецька, латинська, польська, церковнослов'янська мови, математика, діалектика, риторика, основи християнської етики, а в Панівецькій школі, що мала характер вищого навчального закладу, - філософія і теологія. Основна увага приділялася вихованню молоді в дусі віровчення. Ці школи сприяли також проникненню у вітчизняну систему виховання й освіти західноєвропейського впливу, зокрема ідей гуманізму.

Найчисленнішими серед неправославних навчальних закладів були католицькі. Єзуїти розгорнули на українських землях широку освітню діяльність, прагнучи виховувати у своїх закладах вірних слуг Ватикану.

Перший єзуїтський колегіум був відкритий у Ярославі в 1571 році. Очолював його Бенедикт Гербест, що був одним із теоретиків єзуїтської педагогіки. Головною метою його діяльності було покатоличення дітей української знаті, перетворення їх у слухняне знаряддя реалізації підступних. папських задумів.

Єзуїтські навчальні заклади були створені також у, Львові, Луцьку, Києві, Кам'янці-Подільському, Острозі, Ужгороді та інших українських містах. Навколо єзуїтських шкіл гуртувалися вчені богослови, які всіма силами захищали католицизм, виступали проти православ'я, а також проти вітчизняних традицій виховання. Відомо, що діти української знаті, які навчалися в єзуїтських школах, окатоличувалися й зрікалися рідної мови, культури, звичаїв.

В єзуїтських школах вивчали латинську граматику, грецьку і польську мови, риторику і діалектику. Багато уваги приділялося вивченню схоластичної діалектики, яка базувалася на законах формальної логіки і в ті часи була символом єзуїтської науки. Схоластичні положення такої "діалектики" єзуїти використовували для виправдання своїх огидних вчинків, терору нехтування найелементарнішими етичними нормами.

У період, що розглядається в Україні функціонували різні за рівнем викладання та конфесійними ознаками школи, які сприяли поширенню й організації освіти. Іновірні школи, особливо уніатські та католицькі, правили перед усім за знаряддя покатоличення і полонізації. Це добре розуміла українська громадськість. Культурно-освітні діячі України взялися за організацію вітчизняних шкіл, котрі, не втрачаючи національної основи, за змістом і рівнем навчання не поступалися б перед польськими та європейськими, тобто відповідали потребам часу.Уже з XIV ст. багато заможних українців, білорусів і литовців виїздили до Італії, Франції, Німеччини, Голландії, Чехії, Австрії, Польщі, щоб у тамтешніх університетах здобувати вищу освіту. Протягом XV-XVI ст. більш як 800 молодих українців пройшли навчання у Краківському університеті, деякі з них по закінченні залишились працювати там викладачами. Так, з Краківським університетом пов’язана діяльність магістра Лукаша з Нового Міста, українця за походженням, автора підручника з еиістолографії (листописання); другим визначним культурним діячем, навколо якого гуртувались польські літератори-гуманісти, був Павло Русин з Кросно – професор римської літератури.

Всесвітньовідомнм вченим у галузі астрономії, математики і медицини був вихованець Краківського університету дрогобичанин Юрій Котермак (відомий як Юрій Дрогобич). Він одержав ступінь доктора медицини в Болонському університеті і там у 1481 р. був обраний деканом медичного факультету. Юрій Дрогобич – перший український автор, який 1483 р. видав у Римі книжку «Прогностична оцінка поточного». Крім медицини, він викладав у Болонському університеті астрономію.

Протягом XV-XVI ст. на Україну приїздило чимало освічених людей з Польщі, Чехії, Німеччини, Італії.

Поширенню на Україні вищої, зокрема філософської, освіти сприяла польська Замойська академія, відкрита в західноукраїнському місті Замості в 1595 р. У її відкритті активну участь брав українець за походженням, відомий польський поет Шимон Шимонович, який прославляв «рідний Львів від Константинополя до Амстердама». З цієї академії вийшли відомі діячі культури і науки Касіян Сакович, Ісая Козловський, Сильвестр Косов, які згодом були викладачами Києво-Могилянської академії.

Новий етап у розвитку шкільної освіти в Україні починається з відкриття у 1578 році Острозької школи-академії. Її фундатором був князь Василь-Костянтин Острозький - представник старовинного українського православного роду. Людина патріотичних переконань, палкий ревнитель православ'я, князь Острозький виступив організатором опору католицькій експансії, згуртував навколо себе однодумців.

В Острозькій школі старі слов'янські й греко-візантійські традиції поєднувалися з надбанням тогочасної європейської освіти. Значна увага приділялася слов'янській та грецькій мовам. Разом з тим запроваджуються латина і так звані "сім вільних наук" - граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Це була шкільна програма, яка передбачала початкову й середню освіту з елементами вищої. За змістом навчання Острозька академія започаткувала "слов'яно-греко-латинський" тип навчальних закладів в Україні й в усій Східній Європі..

Історії відомі імена багатьох вихованців цієї школи, серед яких слід назвати Мелетія Смотрицького, видатного письменника-полеміста, автора славнозвісної "Граматики славенския правильного синтагма", талановитого педагога і просвітителя; Гаврила Дорофеєвича, відомого поета і перекладача, який за свідченням істориків, вивчав у Острозі в оригіналі "Органон" Арістотеля; гетьмана реєстрового козацтва Петра Конашевича-Сагайдачного; Івана Борецького, видатного педагога і громадського діяча кінця 16-першої чверті 17 ст., першого ректора Київської братської школи, митрополита; Клірика Острозького, талановитого письменника-публіциста та багатьох інших видатних громадських діячів того часу.

Першим ректором Острозької академії був Герасим Смотрицький, поет, письменник, талановитий полеміст, громадський діяч. На цій посаді Г. Смотрицький перебував до останніх днів свого життя.

З 1594 року ректором академії став Кирило Лукаріс, грек за походженням. Він мав блискучу європейську освіту, був одним з найактивніших борців проти унії та католицизму. Згодом став Константинопольським патріархом, але і надалі підтримував зв'язки з братськими школами, з культурними та освітніми діячами України.

Викладачами академії були Іван Княгинецький - відомий вчений і церковний діяч, засновник Манявського скиту в Галичині; острозький священик Дем'ян Наливайко -письменник, перекладач, редактор, автор україномовних віршів, брат Северина Наливайка

Грецькій мові в академії навчали греки Никифор Парасхес, Кирило Москопул та ін.

Сучасники називали Острозьку школу і колегією і академією. В цьому значною мірою прислужилися не лише її викладачі, а й ті просвітники, що гуртувалися в Острозі. До них, крім уже згаданих, належали талановиті полемісти Василь Суразький, (Василь Малюшинський), Христофор Філарет (Мартін Бронєвський), Тимофій Аннич, Тимофій Михайлович. До Острога приїздив і працював тут деякий час Іван Вишенський. 3. Копистенський писав, що серед учених Острозького гуртка були "оратори рівні Демосфенові, найдовалися й доктори славнії, грецькій, слов'янській і латинській мові навчені. Найдовалися й математики і астрономи". Вони та їхні однодумці доклали величезних зусиль до розвитку науки, культури й просвітництва в Україні.

 

24. Полемічна література, її видатні представники.

Полемі́чна літерату́ра — підбірка текстів різних авторів, у яких обговорюються проблемні питання релігійної дискусії між католицькою та православною церквами з метою їх об'єднання.

В кінці XVI—на початку XVII ст. в Україні поширилась полемічна література. Українські письменники-полемісти боролись з католицькою церквою, наступ якої на народ його релігію, права й мову посилився після Люблінської унії 1569 р., а в часи підготовки і підписання Брестської унії 1596 р. досяг кульмінації. Полеміка між православними і католиками велася навколо важливих питань громадського і культурного життя українського народу.

Письменники-полемісти обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову. Вони гостро засуджували вище православне духовенство за його користолюбство, моральний занепад, зраду інтересам українського народу. Одночасно в полемічній літературі значна увага приділялася питанням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників-полемістів усвідомлювали необхідність розширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихованні молоді.

Першим визначним полемістом був вихованець, а згодом ректор Острозької школи Герасим Смотрицький (перша половина XVI ст.—1594 р.), автор книги «Ключ царства небесного», Б якій гостро критикував твір П. Скарги «Про єдність Церкви Божої», а також книжку єзуїта Венедикта Гербеста «Висновок віри римської Церкви», яка була спрямована проти українського народу і його куль¬тури.

Брестська унія 1596 р. ще більше поглибила релігійні суперечки між українськими православними і католиками. Тодішніх греко-католиків підтримував П. Скарга («На захист Берестейської унії», 1597 р.). Найсильнішого удару по творцях і оборонцях унії завдав твір острозького шляхтича М. Броневського «Апокрисис», який писав під псевдонімом Хрнстофор Філалет. Автор цього твору викриває і засуджує політику польського уряду, яка була спрямована проти українського народу, і вимагає демократичних прав для українців.

Найяскравішим українським письменником даного періоду був Іван Вишенський (між 1545-50—1620 рр.), який зарекомендував себе фанатичним оборонцем православних традицій. У своїх прозових творах, таких, як «Послання єпископам — відступникам від православ'я», «Короткослівна відповідь П. Скарзі», він безжалісно таврує греко-католиків. Одночасно І. Вишенський критикує і православних, під-креслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність їхньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумне становище церкви. Український письменник був ка той час єдиним, хто оплакував закріпачення селян і безстрашно викривав їх визискувачів. У боротьбі з вадами українського суспільства він бачив шлях повернутися до давньої православної віри.

Твори письменників-полемістів сприяли піднесенню рівнів національної свідомості українців. Величезна більшість української шляхти прийняла католицизм і згодом полонізувалась. Внаслідок того українці втратили свою еліту — шляхту. Іншим побічним продуктом конфронтації між православними і католиками став поділ українців на православних і уніатів (греко-католиків). Разом з тим релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.

 

 

25-КНИЖКОВА ДРУКОВАНА ГРАФІКА

Книжкову графіку дослідники умовно поділяють на дві групи: мініатюри рукописних книг і гравюри книг друкованих. Сутнісна відмінність між ними полягає в тому, що мініатюри фактично є безпосередніми малюнками в тексті, а гравюри виконуються спершу на дереві, металі або іншому матеріалі, а потім відтворюються на сторінках книги друкарським способом.

Серед найдавніших мініатюр на сторінках давньоукраїнських рукописних книг особливу увагу привертають зображення євангелістів Іоана, Луки і Марка в Остромировому Євангелії (1056 — 1057). Ця велика літургійна книга вражає прекрасним художнім смаком. Текст її написано на пергаменті великим уставом у два стовпці. Крім згаданих мініатюр, текст прикрашено художніми заставками, що нагадують фрескову орнаментацію Софії Київської, і великими заглавними буквами — ініціалами.

Цінні відомості містять зображення на сторінках іншої відомої пам'ятки книжкового мистецтва XI ст. — Ізборника Святослава 1073 р. Серед них особливе враження справляє вихідна мініатюра з сімейним портретом князя Святослава Ярославича. На полях книги є малюнки знаків зодіаку (Діви, Стрільця, Рака та ін.), які свідчать про розвиток науково-природничих знань. Текст прикрашено чудовими заставками, кінцівками, ініціалами, що написані золотом і фарбами.

Прикрашені мініатюрами, художніми заставками, красивими ініціалами іі такі відомі пам'ятки книжкового давньоукраїнського мистецтва XII ст., як Мстиславове Євангеліє (6л. 1115) та Юрієве Євангеліє (1119 — 1128). В останньому ініціали виконано у вигляді зображень звірів, птахів, людських фігур, плетива рослинного орнаменту. Малюнки мають безпосередній зв'язок із давньоукраїнським фольклором.

Високого рівня досягло мистецтво ілюстрування рукописних книг у XIV—XV ст. Справжнім шедевром вважаються мініатюри Київської псалтирі, переписаної в 1397 р. у Києві монахом Спиридонієм. На білому пергаменті розміщено низку чудових мініатюр, виконаних синім, червоним, багряним, зеленим, золотисто-вохристим кольорами, вкритих густою сіткою золотих штрихів, завдяки чому вони сяють і переливаються, справляючи незабутнє враження на глядачів. Водночас така манера виконання мініатюр має джерельне значення, оскільки проливає світло на поширений в Україні стиль ілюстрування рукописних книг пізнього середньовіччя. Серед мініатюр Київської псалтирі, на відміну від попередніх пам'яток, трапляється чимало жанрових картин: будівництво вежі, розписування посуду гончарами, батальні сцени. Кольоровою гамою, високою майстерністю виконання, сяйвом золотих штрихів мініатюри Київської псалтирі успадковують традиції мозаїки київських храмів XI—XII ст.

Новий напрям оздоблення рукописів відкрив невідомий майстер Євангелія кінця XV - початку XVI ст. Він одним із перших почав оточувати всю сторінку тексту, заставку мініатюри Євангелій рослинним готико-ренесансним орнаментом. Його творчість вплинула на подальшу еволюцію книжкової мініатюри, яка поступово ставала менш умовною. Виразником нових ідей був майстер Андрейчина, який ілюстрував такі книги, як "Холмське Євангеліє", "Євангеліє" (зберігаються у Львівському музеї українського мистецтва) та ін.

Важливим джерелом вивчення історії книжкового мистецтва кінця XVI ст. є "Пересопницьке Євангеліє", написане на Волині (нині зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського). У ньому органічно поєднались чудове каліграфічне виконання тексту, чотири орнаментальні композиції з мініатюрами, на яких зображено євангелістів, багатий декоративний орнамент, досконалі кінцівки, заставки, ініціали, сповнені ренесансних мотивів. Цій книзі судилося уже в наш час відігравати важливу роль у суспільно-політичному житті держави — саме на "Пересопницькому Євангелії" присягають на вірність народу президенти України.

Важливе значення для дослідження історії України має графіка книг, виданих у XVI-XVII ст. у Львові, Острозі, Києві та інших містах. Вони є цінними пам'ятками історії культури, друкарства, графіки. Майстри стародруків дбали про те, щоб видання мали досконалу внутрішню будову, привабливий естетичний вигляд, чимало уваги приділяли малюнкові шрифтів, складанню, верстці, друку, нерідко двоколірному, художньому оздобленню видання у цілому.

Широке уявлення про ілюстрацію стародруків України дає дослідження Я. Запаско та Я. Ісаєвича "Пам'ятки книжкового мистецтва: Каталог стародруків, виданих в Україні". Книга містить багато репродукцій і гравюр, в ній описані маловідомі видання, надруковані в Україні до 1800 р.

Дослідники простежують, як в оздобленні стародруків зароджувалися нові елементи оформлення, зокрема, титульний аркуш, так звана форта, витвір друкованої книги, удосконалювалася техніка декоративного оздоблення стародруків. Велику джерельну цінність мають передусім орнаментальні прикраси львівських та острозьких друкарів, зокрема Івана Федорова. їх творчість стала взірцем для багатьох поколінь українських майстрів. В острозьких виданнях Федорова з'явилися перші зразки виливних прикрас (виливна орнаментика виготовлялася з металу таким же способом, як і друкарський шрифт). Особливо багатими на складану орнаментику були друки Львівської братської, Києво-Печерської та Унівської друкарень.

Ще чекає на свого дослідника сюжетна фронтиспісна та ілюстративна гравюра українських стародруків. Ілюстрували свої видання всі великі українські друкарні. Сюжетна гравюра на дереві та металі відзначалася цікавим змістом і високим художнім рівнем. Уперше в практиці слов'янського друкарства гравюри-ілюстрації (сюжетні композиції, вмонтовані в текст), що мали релігійний характер, було застосовано у крилоському виданні "Євангелія учительного" (1606). Цілком світські гравюри-ілюстрації вперше з'являються у київських друках. У збірнику віршів 1622 р. Касіяна Саковича на смерть гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного вміщено три такі ілюстрації: портретне зображення гетьмана на коні, сцену здобуття козаками турецької фортеці Кафи і постать козака з рушницею (герб Запорозького війська). В "Тератургімі" (1638) Афанасія Кальнофойського вміщено плани Києва, що є одними з унікальних українських картографічних джерел XVII ст.

Джерельне значення має оздоблення українських стародруків гербовими зображеннями. Традиція додавати до літургійних книг присвяти впливовим особам вимагала розміщення їхніх гербів та віршованих підписів під ними. У багатьох виданнях Львівської братської друкарні є вірші про герб Львівського братства, в яких повторюється у різних варіантах думка, що в гербі закономірно поєднане зображення лева — символу Львова, і вежі — символу стійкості членів братства у боротьбі за православ'я.

Поширеними у стародруках були гравюри повчального, моралізаторського змісту. В "Євангелії учительному" (1637) вміщено гравюру "Притча про багатія і смерть", на якій зображено пихатого пана, що спостерігає за тим, як працюють на нього селяни — віють жито, засипають хліб до комори. А за спиною у нього вже стоїть смерть із косою.

Наявність великої кількості сюжетних гравюр в українських друках XVII ст. свідчить, що в такий спосіб підвищувався попит на ілюстровані книги, які несли в народні маси знання, розширювали їхній кругозір, впливали на естетичні уявлення. Не випадково уже в першій половині XVII ст. з'явилася гравійована книга без тексту, з одними лише сюжетними зображеннями. Києво-Печерська друкарня, яка вперше у практиці східнослов'янського друкарства почала видавати гравійовані книги (ініціатором їх випуску був Памво Беринда), публікувала також окремі гравійовані аркуші з нескладними для розуміння сюжетами. Видатними майстрами ілюстрованої гравюри були Ілля, Никодим Зубрицький, Інокентій Щирський, Олександр і Леонтій Тарасевичі та ін.

Стародруки свідчать, що українські майстри були добре обізнані із друкарською справою Західної Європи. Приклад творчого освоєння західного мистецтва показав Іван Федоров. Прототипами деяких його фігурних і орнаментально-декоративних прикрас були гравюри західноєвропейських митців Ергарда Шона, Ганса Зебільда Бехама, Гейнріха Альдегревера та ін. Створюючи "Лицьову Біблію" (1645—1649), талановитий український гравер Ілля вміло використав гравюри голландського майстра Фішера (Піскатора). Трапляються в українських друках відбитки безпосередньо з оригінальних дощок, які раніше використовувалися в польських і німецьких виданнях. Водночас дослідники українського друкарства встановили, що деякі дошки українських друкарень перевозились у друкарні Варшави, Познаня, Ясс. Це свідчить про співпрацю українських друкарів із європейськими майстрами.

Українська гравюра XVIII ст. засвідчувала вагомі здобутки українських майстрів у жанрі не лише книжкової гравюри, а й верстатної. Порівняно проста і дешева у виготовленні гравюра мала велике значення в культурному житті українського народу. Основними місцями підготовки граверів були Київська академія, колегіуми в Переяславі, Чернігові, Харкові. Крім того, навчання граверів велося також у Києво-Печерській і Почаївській лаврах. Деякі майстри продовжували навчання за кордоном (Польща, Німеччина).

Серед книжкових гравюр привертають увагу оригінальні ілюстрації Л. Тарасевича до "Києво-Печерського патерика" (1702), на яких зображено, зокрема, побут києво-печерських монахів, господарські приміщення монастиря (гравюра "Проскурники печерські" та ін.). Ці традиції продовжували І. ІДирський, Н. Зубицький, Г. Левицький, брати Гочемські та інші видатні майстри граверної справи.

У 1847 р. в Москві вийшла друком книга О. Рігельмана "Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі", яка була чудово ілюстрована малюнками Т. Калинського та інших художників. Серед малюнків особливо цінними є зображення шляхетних українських жінок і дівчат, полковників, сотників, шляхтичів, писарів, козаків, селян тощо. Майстерно виконані кольорові малюнки так званих "малоросійських типів" згодом неодноразово передруковувалися в різних ілюстрованих виданнях, зокрема в альбомі "З української старовини" (Київ, 1991), і не втратили свого джерельного значення до нашого часу.

Таким чином, пам'ятки книжкової графіки — мініатюри і гравюри — складають цінний джерельний комплекс української історії. У зв'язку з тим, що кириличні рукописні та друковані книги до кінця XVIII ст. здебільшого мали культове призначення, тематичний простір мініатюри і сюжетної гравюри був дещо обмеженим, проте це не принижує їхньої джерельної цінності. Ілюструючи богослужебну книгу, художники нерідко прагнули передати свої життєві враження, суспільні ідеали та настрої. Велику мистецьку й історичну цінність мають сюжетні зображення, в яких правдиво відтворено елементи побуту, хатньої обстановки, господарських занять, військової справи, розваг, архітектури, символіки того часу. Книжкова графіка дістала подальший розвиток у книгодрукуванні XIX—XX ст., що дає можливість простежити удосконалення техніки, збагачення форм і змісту зображень.

 

26. Братські школи, їх роль у розвитку культури.

Братські школи – навчальні заклади в Україні у 16-18 ст., які організовувалися при братствах – громадських організаціях православних міщан з метою зміцнювати православ’я і чинити опір денаціоналізаційним впливам латинських (єзуїтських) і протестантських шкіл. Першу школу заснувало Успенське братство у Львові 1586 р. За її зразком постало чимало братських шкіл у різних містах України: в Галичі, Стрию, Миколаєві, Любліні, Бересті, Києві (1615 р.), Вінниці, Кам’янці-Подільському, Луцьку (1620 р.), Володимирі-Волинському, а також в Білорусі. В І-й пол. 17 ст. створені були й у деяких селах. Найважливішими серед них були Львівська і Київська. Спочатку школи мали характер греко-слов’янських із слов’янською мовою викладання, друге місце займала грецька мова. Вивчалася також тодішня руська (українська) мова. Пізніше братські школи наблизилися організацією і навчанням до ієзуїтських шкіл (з латинською головною мовою), зокрема школи, які мали зразком Києво-Могилянську колегію. Програмою навчання більшість братських шкіл відповідала тодішнім середнім школам: класичні мови, діалектика, риторика, поетика, арифметика, геометрія, астрономія, музика (церковні співи). Ці школи були доступні для різних прошарків суспільності. Учнів вирізняли не за походженням, а за успіхами (на відміну від ієзуїтських шкіл). В школах була сувора дисципліна (включно до тілесних кар). Сироти й учні з незаможних родин жили в бурсах. До викладачів ставилися вимоги зразкової поведінки й доброї педагогічної підготовки. Братські школи багато зробили для поширення релігійної та національної свідомості і розвитку української культури, зокрема друкуванням підручників, особливо для вивчення мов.

 

 

27Розвиток літератури. Усна народна на творчість.

В Україні продовжувала розвиватися література, яка ґрунтувалася на традиціях попередніх часів. У центрі літературного процесу стояли викладачі Київської колегії, київські церковні діячі, письменники і вчені.

Як і раніше, писались полемічні твори, авторами їх переважно виступали представники вищої православної ієрархії (Галятовський, Баранович, Гізель та ін.).

Розвивалася ораторсько-проповідницька проза, житійна й паломницька література. Серед проповідників, які здебільшого відображали ідеологію панівного класу, визначне місце займали випускники і викладачі Київської колегії, зокрема ректор цієї колегії Іоаникїй Галятовський, проповіді якого зібрані в збірнику «Ключ розуміння» (1659), та ігумен Пустинно-Миколаївського монастиря Антоній Радивиловський, проповіді якого видані в двох книгах— «Огородок Марии богородицы» (1676) і «Венец Христов з проповідей невольных» (1688).

Визвольна війна 1648—1654 pp., приєднання України до Росії, тривала й напружена боротьба проти іноземних загарбників посилили інтерес до історичного минулого. На цьому ґрунті з'явилася історично-мемуарна проза. Найбільш значними історичними творами були «Синопсис», авторство якого приписується архімандритові Києво-Печерської лаври Інокентію Гізелю, і «Хроніка з літописців стародавніх» ігумена Києво-Михайлівського монастиря Феодосія Сафоновича. Важливим жанром історичних творів стали козацько-старшинські літописи, в яких найбільш широко описувалася героїчна боротьба українського народу в період визвольної війни і автори яких відбивали ідеологію козацької старшини, що поступово перетворювалась у феодалів. На першому місці серед цих творів стоїть літопис Самовидця, опис подій у якому доведений до 1702 р.

Широкого розмаху набула поезія. Автори, серед яких у цей час стало більше представників нижчого духівництва, мандрівних дяків, канцеляристів, писали поряд з віршами на релігійну тематику і вірші світського характеру, в яких відображалися життя людей, їхні настрої, почуття (світська лірика), вірші гумористичні, панегіричні та ш. Але особливо велике значення мали близькі до народних дум і пісень історичні вірші. У них автори оспівували переважно героїку визвольної війни 1648—1664 pp., звеличували Богдана Хмельницького, оповідали про перемоги народу над польсько-шляхетськими загарбниками, картали зрадників-старшин та ін. «Висипався хміль із міха», «Дума козацька о Берестецькім звиченстві тощо).

У другій половині XVII ст. значно ширше, ніж раніше, розвинулася шкільна драма. П'єси писалися викладачами Київської колегії, а виконавцями були школярі. Від 1673 до 1095 р. збереглося понад 20 текстів шкільних драм.

Основний зміст шкільної драми становили релігійні, біблійні, міфологічні або історичні сюжети (прославлення святих, всяких доброчесних понять — надії, любові, віри, розуму та ін.). У перервах між діями ставилися інтермедії — сценки з народного життя. Велику популярність у народі мав вертеп — ляльковий театр, в якому зображувалося життя й дії простих людей, показувались їх розум, дотепність, кмітливість.

Події визвольної війни 1648—1654 pp., подальша боротьба проти іноземних загарбників викликали піднесення усної народної творчості. У час війни і в перші роки після її закінчення виникло багато народних дум, історичних пісень і переказів, у яких на першому плані стояла народно-визвольна боротьба проти польських магнатів і шляхтичів, проти шляхетської Польщі, оспівувалися славні перемоги народу, прославлялися Богдан Хмельницький, Нечай, Богун, Кривоніс (Перебийніс), Морозенко, Іван Сірко та інші ватажки, подавався епічний образ героїчного народу. Велику популярність серед широких мас мали Дума про Хмельницького й Барабаша, пісні про перемогу під Жовтими Водами, про Корсунську битву, про похід козацьких військ у Молдову, про смерть Хмельницького та ін.

У народних думах і піснях цих часів відбито також соціальне розшарування, класові суперечності між бідняками й багатіями, боротьбу між заможними козаками-дуками й сіромою. Особливо яскраво це змальовано в думі про козака-нетягу Феська Ганжу Андибера. Потягаючи в «три березини» дуків-сребреників, козаки-нетяги, друзі Ганжі Андибера, промовляли:

«Ей, дуки,— кажуть,— ви, дуки!

За вами всі луги і луки,—

Нігде нашому брату, козаку-нетязі, стати

І коня попасти!»

Ду́ми — ліро-епічні твори української усної словесності про події з життя козаків XVI—XVIII століть. Дума (козацька дума) — жанр суто українського речитативного народного та героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні.

Думи — це козацький епос. Найінтенсивніше розвивалися у період боротьби з турками, татарами, поляками, росіянами та ін. Головні теми дум: турецька неволя («Невільники», «Плач невільника», «Маруся Богуславка», «Іван Богуславець», «Сокіл», «Утеча трьох братів із Азова»), лицарська смерть козака («Іван Коновченко», «Хведір Безрідний», «Самарські брати», «Смерть козака на Кодимській долині», «Вдова Сірка Івана»), визволення з неволі і щасливе повернення до рідного краю («Самійло Кішка», «Олексій Попович», «Отаман Матяш старий», «Розмова Дніпра з Дунаєм»), козацьке лицарство, родинне життя та осуд «дуків-срібляників» («Козак Голота», «Козацьке життя», «Ганжа Андибер»), визвольна війна Хмельницького («Хмельницький і Барабаш», «Корсунська битва», «Похід на Молдавію», «Повстання після Білоцерківського миру», «Смерть Богдана й вибір Юрія Хмельницького»), родинне життя («Вдова і три сини», «Дума про сестру та брата», «Прощання козака з родиною»).

У думах, на відміну від балад та епосу інших народів, немає нічого фантастичного.

Думи про героїчну боротьбу українського народу проти турецько-татарських загарбників

Зміст таких творів складався з основних мотивів, перший з яких — нечувані страждання невольників, нестерпне становище їх, закутих в кайдани у в'язницях. Другий мотив — ностальгія, туга за рідним домом, землею зір (яких не могли бачити полонені в'язні) та водних джерел (невольників постійно мучила спрага). Часто ці думи завершувалися описом звільнення та повернення додому.

Думи про героїчну боротьбу українського народу проти шляхетсько-польського поневолення

Ця друга велика група дум — твори доби Хмельниччини. Вони кардинально відрізняються від дум першої групи. Передусім характером оповіді, ставленням до описуваних подій. У них повністю зникають елементи голосінь. Зберігши речитативну манеру виконання, думи цього періоду набули нового звучання — це вже не плач за невольниками, а утвердження бойового духу козацтва. Основна тема цих дум — національно-визвольна війна 1648–1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького. Ці думи мають не лише фольклорне значення, а й соціально-історичне, бо в них, окрім оспівування життя і подвигів козацтва, велика увага приділена конкретним історичним особам, епізодам з їхнього життя.

Соціально-побутові думи

Суспільно-побутові думи є своєрідним продовженням традиції дум. Написані здебільшого в період Руїни — час занепаду національної свідомості та посилення національно-політичного гніту вони не містять згадок про конкретні історичні особи чи історичні події. У них знову діють безіменні герої-козаки, але вже не в царських походах, боях і перемогах, а в побутових ситуаціях. змальовуються явища суспільного та родинного життя, стосунки козака зі своєю ріднею — сестрою, матір'ю («Козак-нетяга і сестра», «Сестра та брат», «Вдова і три сини», «Вітчим»). Основними сюжетами цих дум є від'їзд козака з дому («Прощання козака») або ж і повернення («Повернення Удовиченка до матері»).

Історичні пісні — це фольклорні твори, присвячені певній історичній події, чи відомій історичній постаті. У цих піснях висловлюється ставлення народу до історичних подій чи героїв.

В історичних піснях часто оспівуються безіменні герої, але їхня діяльність пов'язана з конкретним історичним періодом. Поява історичних пісень є наслідком розвитку історичної свідомості народу і його художнього мислення. Вони з'явились у XV столітті, в період боротьби українського народу проти турецько-татарських загарбників, увібравши традиції героїчного епосу Київської Русі та українських дум.

Назву «історичні пісні» вперше ввів в українську фольклористику Микола Гоголь.

Тематичні групи українських історичних пісень:

про боротьбу з турецько-татарськими нападниками;

про визвольну боротьбу українського народу під проводом Б. Хмельницького;

про стихійні селянські повстання та їх героїв.

У «Пісні про Байду» зображена героїко-романтична постать козацького ватажка Байди. Байда — Князь Дмитро Вишневецький — хоробрий чоловік, який тримав у постійному страху султанів Туреччини. Байду підступно захопили в Молдові та передали в Царгород. У пісні оспівана його несподівана, люта і героїчна смерть в Царгороді.

«Ой Морозе Морозенку, ти славний козаче…» — змальовано героїчну смерть в бою молодого козака, улюбленця народу із славного козацького роду Морозів.

«За Сибіром сонце сходить» — на думку вчених найвірогідніше складена про Устима Кармелюка. Це легендарний ватажок повсталого селянства, кріпак, який підняв боротьбу на початку 19 століття. Він 4 рази тікав із сибірської каторги. Він підняв на повстання близько 20 000 селян. Пісня має романсовий характер. В ній створено глибоко ліричний образ народного ватажка. Це людина із складним внутрішнім світом, яка глибоко усвідомлює свій громадський обов'язок. Журливий характер пісні навіяний особистою трагічною долею Кармелюка. У пісні його наділено зовнішньою і внутрішньою красою, добрим серцем.

Історичні пісні відтворюють найголовнішу рису народних героїв — готовність іти на самопожертву заради громадянського добра.

 

 

28. Реформаційний рух в Україні. Розвиток української мови та освітньої справи (15-17ст.) .

Острозька греко - слов’янська школа.

Реформація — одна з течій антифеодального руху, головний зміст якого полягав у обмеженні економічної та духовної влади церкви в національному самоствердженні народу. На українському грунті вона мала певні особливості, найголовнішими з яких були відродження національної культури; формування ідеології протистояння експансії соціальному та національному поневоленню; боротьба за світський характер суспільного життя; вивільнення науки з-під влади церкви; упровадження в письменство та освіту національної мови; релігійна толерантність, освіченість народних мас.

 

Піднесення національної свідомості в Україні було тісно пов'язане з широким функціонуванням української мови. Розвиткові культури й мови України великою мірою сприяло книгодрукування. Засновниками його були І. Федоров і П. Мстиславець, які змушені були втекти з Москви, зазнавши переслідувань натовпу за друкування книжок. У 1561 р. в маєтку магната Г. Ходкевича вони створили першу друкарню й надрукували "Учительне Євангеліє", "Псалтир", "Часослов". За прикладом І. Федорова створюють друкарні в Києві, Чернігові, Луцьку, і та ін. Чи не найбільшою серед них була друкарня Києво-Печерської лаври, заснована архімандритом Є. Плетенецьким. Книгодрукування сприяло поширенню освіти, зміцнювало мовну єдність українського народу.

 

Важливу роль у національному відродженні відіграв Острозький культурний осередок. Він був створений за ініціативою князя Костянтина (Василя) Острозького в 1576 р. Не пізніше 1578 р. В Острозі була створена Острозька школа. У ній викладались церковнослов'янська, грецька та латинська моїй. Викладалися в ній і"сім вільних наук" - граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Острозька школа передбачала початкову й середню освіту з елементами вищої. Тому її називали і колегією, і академією, Ця "слов'яно-греко-латинська" школа була першим вищим навчальним закладом в Україні та серед православних, Острозька школа мала великий вплив на розвиток педагогічної думки та організацію національної школи в Україні, Першим ректором школи був письменник, автор підручника старослов'янської мови Г.Смотрицький, а викладачами - видатні педагоги Д.Наливайко, Х.ФІларет, І.Лятос та Ін. Вихованцями школи були гетьман П.Сагайдачний, письменник М.Смотрицький та Ін. Після смерті князя К.Острозького школа занепала І в 1640 р, припинила Існування.

 

29Удругійполовині XVI ст. на українських землях виникшкільний театр, перші кроки до створенняякогобулизроблені в Острозькій греко-слов'янській та Львівськійбратській школах. На уроках граматики в них викладалися, хоч і коротко, правила не тількиписання, а йвиголошуваннявіршів, на уроках риторики — правила створення й виголошуванняпромов. Учителі писали вірші у формідекламацій — панегірики, ляменти (плачі) тощо на світські й духовні теми, а учнібулиїхвиконавцями на церковнихподвір'ях і в школах на різдвяні, великодні, зелені та інші свята, підчасурочистихзустрічейіменитихосібтощо. Виконавціодин за однимвиходили перед глядачами і декламували текст, об'єднанийспільною темою. Згодом стали з'являтися й виконуватися твори, витримані в діалогічнійформі.

Першіукраїнськідрами ХVІІ ст. буливіршованимидіалогами й називалисяшкільними, боїхстворювали й виконували в школах. Авторами драматичнихтворів, як правило, буливикладачіпоетики, а виконавцями — їхніучні.

Вистави проводили не лише в школах, а й на майданах, особливо на ярмаркових, перед широкою аудиторією. За допомогоюнайпростішоїдрами (віршованихдіалогів, виконанняяких не потребувалосцени, декорацій і великоїкількостіучасників) учнірозвивалисвоїораторськіздібності. По сутішкільна драма буланавчальним предметом і сприяларозвитковідраматургії та театру. До найвідомішихшкільних драм ХVІІ ст. належить перша історичнап’єса в українськійлітературі «Володимир» Феофана Прокоповича, присвяченагетьманові І. Мазепі. Хочацейтвір і маєзагаломсерйознийзміст, проте автор уводить до нього й комедійні сценки (тому Ф.Прокопович і визначив жанр драми як трагікомедія).

В основі сюжету — запровадженняхристиянства в КиївськійРусі князем Володимиром, діявідбувається в одному місті (у Києві) протягомтривалого часу. У ньомувисвітленоподії Х ст., протеобрази,конфліктдрами й думки автора спроектовано на час, коли Ф.Прокопович писав цейтвір.

Драма «Володимир» маєалегоричнийпідтекст: в образі князя Володимира, розсудливого й мудрого державця, прославляєтьсяІ.Мазепа з йогокультурницькоюдіяльністю, а в сатиричних образах жерцівЖеривола, Курояда й Піяра, якізахищаютьязичництво, висміюютьсяприхильникистаровини. Алегоричністьцихобразів є бароковоюознакою.

Цікавим є той факт, щопісляофіційної анафеми1 ІванаМазепиФ.Прокоповичпереприсвятив драму Петрові І, висловившицимпідтримкуйогореформаторськійполітиці.

У 1705 р. драму поставили студентиКиєво-Могилянськоїакадемії.

Вершиною давньоїукраїнськоїдрами є п’єсаневідомого автора «МилістьБожа…», у якійрозповідається про початок Національно%визвольноївійни 1648–1654 рр. під проводом Б.Хмельницького. Гетьманприбуває на Запорожжя й звертається до козаківізпромовою про важку долю України, щобпідняти народ на боротьбу з польською шляхтою, яка загарбаларідніземлі. Козаки підтримализаклик і на чолі з гетьманом Б. Хмельницькимздобуваютьтріумфальні перемоги. Вражаючою є картина в’їздугетьмана до Києва:БогданаХмельницькоговітають митрополит і народ, якийзображений у творі як персоніфікований образ. Україназвертається до Бога, щобвіндопомагавХмельницькому, а потімдякуєза перемогу.

Феофан Прокопович — український і російськийцерковнийдіяч, учений, педагог, драматург, поет, перекладач, ректор Києво-Могилянськоїакадемії. В академіївінвикладавпоетику, риторику, філософію, фізику, арифметику й геометрію. Феофан Прокопович віршувавлатинською, польською, російською і книжною українськоюмовами.

Шкільна драма — жанр латиномовноїрелігійноїдраматургії, щовиник на межі ХV–ХVІ ст. в країнахЗахідноїЄвропи. Походженняшкільноїдрамипов’язанеіз статутом церковних і світськихнавчальнихзакладів, у якихсценічнівиставибулиобов’язковими для засвоєннялатини. В Українішкільна драма поширилася через Польщу в ХVІІ–ХVІІІ ст. (Літературознавчий словник довідник).

 

Інтермедія

Ізрозвиткомшкільноїдрамипов’язаневиникненняінтермедії. Інтермедія (відлатин. inter — між, medius — те, щоміститьсяпосередині) — невелика за обсягомкомічна сценка абоп’єса, яку виконувалиміж актами основного драматичного дійства, що мала за мету дативідпочинок і розвагуглядачеві, стомленомусерйозноюдією, щорозігрувалася в основнійп’єсі. За змістомінтермедії, як правило, не булипов’язаніізтвором, у перервахякогоїхрозігрували. Їх писали близькоюнародовімовою, тому вони й набулинеабиякоїпопулярності. До того ж за основу українськихінтермедій взято мотиви й сюжетиусноїнародноїтворчості, популярнікнижніанекдоти, яківідображалижиття та побутукраїнського народу.

Наприклад, інтермедія «Кіт у мішку» маєвосновіприказку «Кота в мішку не купують». Саме з інтермедіїбере початок український театр. Авторами й виконавцямиінтермедійбулиздебільшогоучнітодішніхшкіл, зокремастудентиКиєво-Могилянськоїакадемії та мандрівнідяки.

 

МандрівнимидякаминазивалибіднихстудентівКиєво-Могилянськоїакадемії (абоучнівдуховнихшкіл), якіпід час різдвяних і великодніхканікулмандрували селами й містамиУкраїни, щобзаробити на прожиття. Вони створювали й вертепи і під час Різдвяних свят показуваливистави з колядками..

 

30. Усна народна творчість – казки, легенди, повіря, билини – доби козаччини.

 

Особливу цінність для істориків мають усні історичні твори — билини, думи, історичні, політичні й станові пісні, пісні-гімни, казки,легенди. На відміну від інших різновидів та груп усних джерел, історичні твори розповідають про конкретних осіб, про значні суспільні події та явища, про конкретні факти, що були зафіксовані народною пам'яттю. Особливістю цих джерел є те, що вони тісно пов'язані з професійними виконавцями — співцями — талановитими творцями і хранителями героїчної історії нашого народу.

Билинний епос відзначається патріотизмом і пафосом оборони християнства. "Ця найпатріотичніша героїка, ця воєнна, богатирська епопея зароджувалася, безперечно, в оточенні княжої дружини, серед боїв, або за столом княжого бенкету серед співців-дружинників, що виходили зі старої української аристократії, і складалася відразу ж після подвигів хоробрих князів і витязів" (Л. Білецький). Виконавцями билин були професіонали-співці з дружинницьких кіл, що співали билини у супроводі гусел. Зокрема, у "Слові о полку Ігоревім" Пізніше билини зазнали певних змін в устах виконавців духовного і селянського походження.

До найпоширенішого жанру усної народно-оповідальної творчості належить казка.

Народна педагогіка розглядає казки як необхідну умову національного виховання, морально-естетичного розвитку і соціалізації дітей. У казці динамізм сюжету, художня вигадка і розважальність становлять органічну цілісність, а головне — добро завжди перемагає зло.

Казки — одна із культурних форм становлення духовності людини. З найдавніших часів вони побутують у різних народів, певною мірою наближені до сказань, саг, переказів, легенд, епічних пісень. Здавна відомі філософські казки-притчі

Класифікацію казок за трьома групами — казки з чарівним змістом, казки побутові, казки про тварин — запропонував російський дослідник В. Міллер (1848—1913), котрий очолював історичну школу фольклористики. Його класифікація певною мірою збігається з класифікацією міфологічної школи, за якою виділяються казки міфічні, про тварин і побутові.

Легенди та повір’я – споріднені жанри народної прози, які відрізняються від казок насамперед посиланням на вірогідність зображуваного. Основу легенди і повір’я становить вигадка і фанта-зія. На відміну від казкової фантастики у легендарну вигадку та фантастику вірили як у можливу. Фантастика і вимисел легенди були тими чинниками, за допомогою яких неясне ставало зрозумілим, неможливе – досяжним. Із поглибленням знань про навколишню природу, з проникненням науки в усі сфери суспільного життя грунт, який живив вірування легенди, зникає. Це не означає, що легенди зникають цілком із нашого життя.

Легенди сягають найдавнішої доби людської історії, власне, вони виникли і вдосконалювалися разом з мовою. Протягом тисячоліть легенди і повір’я у складі всієї жанрової системи фольклору були чи не єдиним засобом узагальнення і передачі наступним поколінням життєвих, історичних географічних та інших знань. Поява писемності дала можливість зафіксувати значну частину текстів цього жанру. І таким чином легенди дійшли до нас. Ці зафіксовані на письмі народні легенди складають початок історичного літопису кожного народу. Згадати хоча б Геродотову "Історію", початкові розділи "Повісті минулих літ".

 


14.06.2014; 12:15
хиты: 70
рейтинг:0
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь