2 десятка(11-20)

№11 Історичні умови виникнення Київської Русі. Правителі Київської Русь

Утворення держави Київська Русь

Сформована етнічна спільність існує як суспільна система, що самовідновлюється шляхом переваги етнічно однорідних шлюбів і передачі новому поколінню мови, культури, традицій. Більш стійке її існування забезпечує утворення держави. Протягом VII—VIII ст. союзи слов'янських племен перетворювалися на продержавні утворення — племінні княжіння, які згодом об'єдналися у державу.

Археологічні знахідки, знайдені в південно-західних районах розселення східних слов'ян, свідчать, що їхня матеріальна культура має багато спільних рис. Тобто в VIII ст. на землях полян, деревлян, волинян, уличів, тиверців, східних хорватів сформувалася фактично єдина археологічна культура з незначними відмінностями. Вона характеризується однаковим рівнем соціально-економічного розвитку племінних об'єднань, подібними рисами в будівництві житла, виробництві, поховальних обрядах. Така подібність була важливою передумовою створення єдиної східнослов'янської держави із центром у південно-західному регіоні.

Початок створенню середньовічної ранньофеодальної руської держави поклали союзи племен. Одним з найдавніших племінних союзів був дулібський, на що вказують археологічні матеріали й свідчення арабських писемних джерел. Політичним центром дулібів було Зимнівське городище, розташоване у верхів'ях Бугу. Із літопису відомо, що за часів візантійського імператора Іраклія (610—641 pp.) авари «воювали проти слов'ян і примучили дулібів». Розгром аварами дулібського об'єднання дозволив полянам очолити державотворчий процес у слов'ян. Велике значення для процесу формування східнослов'янської держави мало заснування Києва.

Літописна легенда розповідає про заснування Києва братами Києм, Щеком, Хоривом і їхньою сестрою Либіддю. Кий, перший князь полянського союзу племен, побувавши на службі у Візантії, заснував городок Києвець на Нижньому Дунаї, але не зміг там закріпитися і вирушив до Подніпров'я, де заклав Київ. Дані археологічних досліджень указують на заснування Києва десь наприкінці V — у першій половині VI ст.

У «Повісті минулих літ» згадується про формування на середину IX ст. трьох державних об'єднань у слов'ян: Куявія (полянські землі із центром у Києві), Славія (землі ільменських словен із центром у Новгороді), Артанія (ймовірно, територія північно-східної Русі або Приазов'я). Приблизно одночасне формування державності у полян із центром у Києві та в ільменських словен із центром у Новгороді викликало дискусію навколо питання, які саме східнослов'янські землі відіграли провідну роль у-процесі утворення Київської Русі — північ чи південь.

Останніми представниками місцевої київської династії нащадків Кия були, ймовірно, Аскольд і Дір, за князювання яких поляни звільнилися від сплати данини хозарам. За часів Аскольда Київська держава посіла гідне місце серед найвпливовіших держав того часу — Хозарського каганату і Візантії — і почала впевнено виходити на міжнародну арену. У результаті вдалих походів на Візантію було укладено вигідні договори. Київська держава міцно утвердилася на узбережжі Чорного моря, яке в деяких джерелах того часу йменувалося Руським морем. Після походу 860 р. Аскольд і деякі представники правлячої верхівки прийняли християнство. Це викликало незадоволення численних прихильників язичницької віри.

На півночі у Славії близько 860 р. на престол було запрошено норманського конунга (князя) Рюрика, для якого руські землі були головним об'єктом політичних і економічних інтересів. Рюрик помер 879 p., і престол через малолітство його сина Ігоря зайняв регент Олег, ймовірно, родич Рюрика.

Олег 882 р. здійснив похід на Київ, убив Аскольда й захопив владу. Дата цієї події вказує на завершення утворення держави на значній частині території розселення східних слов'ян. Князь жорстоко розправився з населенням Новгорода, яке не бажало приєднуватися до Києва.

Прихильники так званої норманської теорії вважають, що утвердження при владі в Києві представників норманської династії відіграло винятково важливу роль у формуванні основ державності у східних слов'ян. Але факти з історії східнослов'янської державності переконливо свідчать, що вона формувалася незалежно від варягів. Поява варязьких дружинників і навіть князя норманського походження не вилинули суттєво на її утворення. Олег та його дружинники почали фактично служити Київській державі, яка до того часу вже пройшла довгий шлях розвитку.

Отже, саме Київ, який мав зручне географічне положення, став столицею об'єднаного князівства, провідним осередком східнослов'янської державності, головним політичним центром держави.

Правителі:

Династія Києвичів - Кий, Щек, Хорив і Либідь (легендарні засновники династії) - ... - Аскольд і Дир (Дір) (?-882) Династія Рюриковичів (Рюрик, Трувор, Синеус - князі Новгорода (862-879) - засновники династії) - Олег Віщий (879 - (882-захопив Київ) - 912) - Ігор Старий (912-945) - Ольга (945-964), свята і рівноапостольна - Святослав Хоробрий (964-972) - Правління і міжусобиця синів Святослава - Ярополка (Київ), Олега (Іскоростень), Володимира (Новгород) (972-980) - Володимир Великий (980 - 15 (28) липня 1015), святий і рівноапостольний, "Красне Сонечко" Міжусобиця синів Володимир - Святополка І Окаянного, Ярослава Мудрого тощо (1015-1019) - Ярослав Мудрий (1019 - 20 лютого 1054) (1024-1036 - співправитель Мстислав) - Ізяслав (1054-1068, 1069-1072, 1077-1078) ПРИМІТКА: 1068-1069 - Всеслав Полоцький, визволений киянами з порубу - Святослав (1072-1077) - Всеволод (1078-1093) ПРИМІТКА: Велику роль відіграє його син Володимир Мономах - Святополк ІІ Ізяславович (1093-1113) - Володимир Мономах (1113-1125) - Мстислав Володимирович (1125-1132)

 

12 УТВЕРДЖЕННЯ РУСІ. ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ, ВВЕДЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА

 

 

 

Розквіт і піднесення Київської Русі зайняли період з кінця X — до середини XI ст. Він припадає на час князювання Володимира Великого (978-1015 pp.) та Ярослава Мудрого (1019-1054 pp.). За цих князів завершився процес формування території держави.

 

Феодалізм був першою господарською системою, яка базувалась на антагонізмі. Ця система своїми внутрішніми ресурсами забезпечила відтворення робочої сили. Крім того, в цій системі були закладені передумови вдосконалення людини як працівника. Все це визначало ріст сукупного суспільного багатства, отже, тим чи іншим чином вирішувало безліч проблем поступального розвитку суспільства в цілому. Інтенсивний розвиток економіки обумовив розклад общини. Орні землі, залишаючись колективною власністю територіальних общин, передаються при цьому в індивідуальне володіння окремих сімей. При такій формі земельних стосунків продукт, що отримується в результаті обробки конкретної ділянки землі, складає вже приватну власність і може стати джерелом збагачення. Отже, на зміну первісному комунізму приходить розкол суспільства на верстви, на стани, на класи.

 

На час княжіння Володимира Русь вже склалась як ранньофеодальна європейська держава.

 

Історія Русі X століття розвивалась під знаком боротьби двох релігійних партій — християнської і язичницької. В фольклорі це відбилось як поєдинок Добрині і Змія. Антихристиянський терор перед цим кн. Святослава не сприяв стабілізації становища. Сім років по тому правив слабий князь Ярополк. Прийшовши до влади ціною життя свого брата Ярополка, молодий кн. Володимир опинився перед проблемами, що вимагали негайного вирішення. Серед них була необхідність задобрити варягів, які в складі руських дружин починали бунтувати проти своїх роботодавців. Наступною проблемою було забезпечення окраїн Русі від територіальних зазіхань і постійних нападів сусідів. І останнє—треба було припинити відцентрові виступи племінних вождів на окраїнах Русі.

 

Нова руська держава потребувала більш досконалого апарату влади. Зміцненню системи державного управління сприяли реформи кн. Володимира — релігійна, адміністративна, військова, судова. Першою з них була релігійна.

 

 

 

Невдале реформування язичництва. Невдале реформування кн. Володимиром язичництва, спроба ввести монотеїзм на базі язичницьких богів, перш за все Перуна, потерпіла поразку. Археолог Я.Є. Боровський розкопав капище в центрі Києва. Воно точно зорієнтовано по сторонах світу — південь-північ, і має досить незвичайну видовжену форму з пелюстками-п'єдесталами, на яких колись стояли скульптури язичницьких богів. На шести пелюстках капища, змурованого з каміння на глині, розміщувалось шість богів: Перун, Хоре, Даждьбог, Стрибог, Симарга та Мокош. Ці боги добре узгоджуються з "Повістю минулих літ". Поруч з капищем — велика яма, де горів священний вогонь. Я.Є. Боровський робить висновок, що це залишки того самого пантеону язичницьких богів, який, за літописним повідомленням, створив кн.Володимир, намагаючись реформувати язичницьку релігію, що було необхідно для зміцнення країни.

 

1. Етапи хрещення Русі. М.Ю.Брайчевський вважає, що було декілька етапів проникнення християнства на Русь. Процес розповсюдження християнства на Русі відбувався впродовж віків і пройшов через декілька стадій.

 

2. Спонтанне (самодовільне, викликане не зовнішніми, а внутрішніми причинами) проникнення християнських ідей в середовище східноєвропейських племен (в тому числі і східно­слов'янських).

 

3. Спорадичне (окреме, випадкове, одноразове) введення нової віри окремими східнослов'янськими володарями.

 

4. Перше офіційне хрещення Русі за Аскольда.

 

5. Втрата новим віровченням функції державної релігії в результаті перевороту 882 р.

 

6. Вперта боротьба християнства з поганством на протязі X ст., в ході якої три спалахи антихристиянського терору чергувалися з періодами релігійної толерантності.

 

7. І врешті, друге офіційне хрещення за Володимира і остаточне проголошення православ'я державною релігією Русі. Хрещення Русі кн. Володимиром Великим. Кн. Володимир вибрав серед багатьох релігій світу саме християнство грецького (православного) зразка, тому що воно визнавало верховенство світської влади над церковною. Християнство також освячувало владу—в Біблії написано, що всяка влада від Бога, ще й додано, що царі і раби будуть вічно. Утверджуючи феодальну державність, християнство таким чином утверджувало в рамках системи повну свободу і чітко визначені права для переважної більшості населення. Воно також ліквідовувало політичну неупорядкованість системи і забезпечувало більш-менш природний вихід для творчих можливостей давньоруського суспільства.

 

На рішення кн. Володимира дати християнству становище державної релігії, поруч з особистими, впливали також міркування політичного характеру. На цей час вся Європа була вже християнською і з упередженням ставилась до нехристиянських народів. Щоб увійти в коло європейських народів, треба було визнати християнство. Нова релігія мала для Київської держави також внутрішньополітичне значення, тому що ліквідувала племінні пантеони богів і згуртувала усі племена навколо влади. Культурне значення християнства полягало в тому, що воно принесло з собою вищу цивілізацію і нові звичаї.

 

Кн. Володимир дуже енергійно взявся запроваджувати християнство. Для цього він наказав знищити капища старих язичницьких богів по всій державі. В Києві хрещення не зустріло особливого опору, а в інших місцевостях воно проводилось примусово. Наприклад, в Новгороді залишилась приказка про Володимирових воєвод, яким він доручив хрестити своїх підданих далеко від столиці:

 

"Путята хрестив вогнем, а Добриня — мечем". Митрополит Іларіон в "Слові о законе і благодаті" про хрещення Русі писав: "аще хто и нєлюбовію, но страхом повєлевшого крхєщахуся, понєжє бє благоверіє его с властию спряжено". Природно, що нова віра нав'язувалася насильно. А у віддалених від столиці місцевостях двовір'я зберігалося на протязі століть. Серед деяких вчених панує думка, що першими митрополитами на Русі були все ж таки не греки, а болгари, які правили церковну службу зрозумілою для віруючих мовою. Недарма перші церковні книги на Русі написані були староболгарською (церковно-слов'янською, як інколи кажуть) мовою.

 

Названі стадії християнизації Русі складають один послідовний ланцюг подій, що привели східних слов'ян в християнський світ європейських народів. Як переконливо доводить М.Ю.Брайчевський, християнський монотеїзм вперше дав нашим предкам ідею моністичного Всесвіту, в якому неймовірна кількість і різноманітність конкретних проявів буття зв'язані спільною першопричиною.

 

№13 Політичний устрій Київської Русі

Київська Русь – ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX-XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії – бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях ("снемах"). Цю форму правління історики називають "колективним сюзеренітетом".

Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, – до цивільних форм правління та від посилення централізму – до децентралізації. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої ("отроки", "діти боярські", "пасинки") дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші – частину військової здобичі або плату.

Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом "вето", боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

Віче – це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був гранично простим – голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.

Князь, боярська рада, віче – це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління – монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте на відміну від князя боярська рада і віче не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.

 

14Після тривалої міжусобної боротьби на Київський стіл сідає Ярослав (1019—1054 pp.), прозваний Мудрим, який єдиновладне правив 18 років. Великою мірою він упроваджував усе краще, чого досяг Володимир: розширював кордони держави, зміцнював економічні й дипломатичні зв’язки із західноєвропейськими володарями. Зокрема, він пошлюбив своїх дітей з багатьма королівськими дворами — Польщі, Німеччини, Саксонії, Франції, Скандинавії, Норвегії, Швеції. Про це розповідають скандинавські саги, німецькі хроніки та інші історичні джерела. Скрізь, куди приходили дочки Ярослава, вони несли із собою багатий посаг, міцні моральні засади та високий рівень культури. Історичні хроніки розповідають про шлюб Анни Ярославни з королем Франції Генріхом І. Ще за життя чоловіка вона стала співправительницею Франції. Це підтверджують багато актів погоджувальними записами: “За згодою дружини моєї…” або “…у присутності королеви Анни”. Після смерті Генріха І Анна була регентшею і досить успішно управляла королівством. Із собою вона привезла слов’янське Євангеліє, на якому присягали всі наступні правителі під час коронування. На терени Франції Анна принесла найвищі досягнення культури України-Руси і гідно їх продовжила.

 

За Ярослава засновуються монастирі Св. Юрія та Св. Ірини, започатковується чернецтво в Печерах за селом Берестовим, де невдовзі побудований Печерський монастир — майбутній осередок культури. Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, малювання. мозаїчної справи, переписування книжок, співу. У той час на Русі вже існували нотний спів і нотне (крюкове) письмо.

 

Ярослав організував світську школу, де близько 300 дітей навчалися грамоти та іноземних мов. При Святій Софії працювали переписувачі та перекладачі книжок, про що літописець говорить: Ярослав “многи книги списав, положив церкви Святой Софии”, зібрав першу в Україні бібліотеку.

 

Ярослав зібрав навколо себе освічених людей — Никона, Нестора-літописця, митрополита Іларіона та ін. Було укладено перший літописний звід, розвивалися писемність та оригінальна література, сформувались елітні та інтелектуальні династії, наприклад Свенельд, його син Малк-Мстиша, внук Добриня, правнук Костянтин, посадник Новгорода, його син Остромир, для якого переписано відоме Євангеліє, син Остромира воєвода Вишата, син його Ян, діяч часів синів Ярослава — 7 поколінь.

 

Зібрані Ярославом висококультурні люди, за твердженням М. Грушевського, були першою академією наук України-Руси. Вони уклали “Руську Правду”, літописи, літературні зводи, які й сьогодні мають велику цінність.

 

Ярослав був визначним будівничим. За його правління розпочалося кам’яне будівництво, зокрема Софії Київської. Київ істотно розширився, обнесений валами, що були складними інженерними спорудами; при цьому було зведено чотири в’їзні брами: Лядську, Жидівську, Угорську та Золоту (пізніше Золоті ворота). Активно розвивалося цивільне будівництво: зводилися дво— і триповерхові будинки з балконами та галереями. На Подолі розміщувалися торговий центр, пристань і 8 ринків. Про це розповідає німецький воїн Тітмар Марзебурзький, що був у Києві в 1018 p.

 

Доба Ярослава відома також великим піднесенням мистецтва. Храм Софії був своєрідним музеєм, однією з найкращих пам’яток Європи XI ст. Впливи романського, вірменського та візантійського мистецтв злилися в один потік, який дав ту неповторну єдність і своєрідність, чим і нині пишається український народ. Зведення як храмів, так і світських споруд завдяки старанням Ярослава поширилося в усій Україні.

 

№15 Слов’янська писемність доби Київської Русі. Виникнення бібліотеки архіву та школи Київської Русі.

Писемність і освіта

Літературні та археологічні джерела засвідчують існування у східних слов’ян писемності ще до прийняття християнства. Болгарський письменник Храбр у праці «О письменах» говорить про два види письма – примітивні піктографічні знаки (риски і зарубки), та грецьке й латинське письмо, що не передавало багатьох слов’янських звуків. Писемність у дохристиянські часи була поширена у зовнішньополітичній, економічній і торгівельній сферах суспільного життя, а також у язичницькому культі.

Проникнення християнства на Русь зумовило виникнення у східних слов’ян письма, якого потребувала держава і церква. Це письмо називалось «кирилиця», воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово воно витіснило стару писемність. Пам’ятки давньоруського письма можна побачити на різних предметах та виробах – пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та інших предметах домашнього вжитку. Вони свідчать, що писемність була поширена серед простого люду.

Важливими писемними пам’ятками є знайдені у Новгороді, Звенигороді та інших містах, берестяні грамоти – переписка городян про господарські справи.

Оригінальними пам’ятками давньоруського письма є графіті ХІ – ХІV ст., що містяться на стінах Софійського собору, Кирилівської церкви, Видубицького монастиря, Успенського собору Печерського монастиря, церкви Спаса на Берестові та Золотих воріт.
Цікавими пам’ятками є стилі (залізні, бронзові і кістяні писала) для письма на воскових дощечках, бересті і штукатурці. Вони дають повне уявлення про грамотність прихожан соборів та широких верств населення Київської Русі. Усі ці пам’ятки вказують на те, що писемність у Київській Русі була не тільки привілеєм князів і духовенства, але і надбанням широких верств міського населення.

Розвиток освіти у Київській Русі грунтується на власних національних традиціях та використанні античного і болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Поширенню грамотності сприяло запровадження християнства. Після церковної реформи Володимира Великого виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Вони були потрібні не тільки для впровадження нового християнського культу, але й для функціонування органів державного управління та розвитку торгівлі. Тому шкільна освіта за князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого набула державної ваги. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, школа «книжного вчення» для підготовки священників та світська (приватна) школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого населення.

У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови (передусім грецьку і латинську). Вищу освіту визначали філософія і риторика. Центрами освіти були міста Київ, Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич та Володимир-Суздальський. Освітнім центром у Києві був собор Святої Софії. Тут складено літописний звід 1037 р., написано і виголошено «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, сформовано основи першого збірника законів Київської Русі «Руська Правда», створено «Ізборник» Святослава» 1076 р., написано у 1056–1057 рр. відоме «Остромирове євангеліє». Тут містилася книгозбірня Ярослава Мудрого, переписувалися книги.

Освітнім і художнім центром був також і Печерський монастир, у якому знаходились художня і книгописна майстерні. У його стінах була створена визначна пам’ятка історії Київської Русі «Повість минулих літ» та ін.

Утворення шкіл і поширення писемності були пов’язані з соціальними та культурними вимогами давньоруського суспільства.

16Визначніархітектурніпам'яткиКиївськоїРусі

 

Окинувши оком збережені до нас пам’яткиархітектури – дерев’яної і мурованої, різьби, малярства і так званого ужитковогомистецтва, переконуємося, що, незважаючи на дужекориснігеополітичніумовинашогоісторичногожиття, були ми народом творчим і самобутнім, а рівночаснонезвичайночутливим на стороннікультурнівипливи

Чужізразкикультури на Русісприймали, не хапаючись за “останні крик моди”, але з розвагоюпристосовували до своїхкультурнихвимог і естетичних потреб ті з них, що не булизапереченнямнашоїмистецькоїволі, природи й традиції.

 

Вжезадовго до офіційногоприйняттяхристиянствапроцвітала в нас самобутня культура, вякійобразотворчостівизначено роль й вагу. Українськедерев’янебудівництво, якесвоїми праформами й конструктивнимиідеямисягає в глибинунашоїпраісторії, не те щовитвориловиїмковооригінальні, а разом ізтим й незвичайномонументальнізразки, але в зустрічііззахідноєвропейськимбароко створило синтетичне “українськебароко”. Досягнення, яким не можепохвалитисяжоденізслов'янськихнародів.

 

Слов’янськіземлі лежали увіддалівідцентрівстаровинноїкультури, й тому розвитокслов’янйшовзначноповільніше. Першіпам’яткислов’янськоїкультуризнаходять на т.зв полях поховальнихКиївщини, Волині й Галичини. На територіїцихполівзнаходять посуд, якийвжевироблявся на гончарномукрузі, щеможназнайтиприкраси – коралики і ін.

 

Крімпоховальнихполів, Пів. Україназасіянависокими могилами, найбільшеякихзнаходять на Чернігівщині. В самому Черніговізберігсянайбільший з тих курганів – Чорна могила. Крімзброї та прикрас в цьомукурганізнайдено два великітурячіроги з різьбленимсрібнимокуттям. Наодномуокутті є мотив лілей, на іншому – складне зображеннялевів з лицарями, собаками.

 

В нашомучернігівськомукургані – “Могила княжниЧерки” – тежзнайденесрібнеокуттятурячого рога – різьблене й цизельоване, протягомзакінчення рога прикрашенесрібною орлиною голівкою.

На знайдених у чернігівських курганах турячих рогів на біжутерії і зброї, вкритій фантастичними рисунками, вплив арабської та грецької культур.

 

Слов’янські храми та ідоли. Про існування в нас поганських ідолів є відомості арабського подорожника Ібн-Фадлана. “Коли “руси” допливали до цілі й виходили на берег, то приносили жертви своїм богам, підходячи до високого дерев’яного стовпа, який мав обличчя, подібне до людського. За тим головним ідолом столи менші, як висловлювалися про них “руси” – “сини й дочки нашого пана”. В 954р. Ігор, переговорюючи з греками, клявся на бога Перуна, а коли його онук Володимир засів на великокняжому столі в Києві, то “постави кумури на холмувні двора теремного: Перуна дерев’яна, а главу єгосеребряную, а ус злат, і Хорса, і Дажбожа, і Стрибога, і Симаргла, і Мокогли”. В цей спосіб було запроваджено т.зв державну релігію.

 

ЗбручанськийСвітовид. У 1848р. дідич с.Коцюбичник над Збручем витягнув із річки поблизу Личковець і гори Соколихи кам’яний людиноподібний ставник. Відкривець звався гр. Мечислав Потоцький, був він археологом-аматором і охрестив ставник “Світовидом”. У 1851 р. пожертвував свою знахідку Краківській Академії наук, а її гіпсовий відлив – львівському музеєві Любомирських.

 

“Світовид” – це високий, на 2,7м, моноліт із місцевого вапняка, покритий з усіх боків різьбою. Цілість поділена поземними смугами натри нерівні кондигнації, на кожній з яких зображені людські образи, злучені між собою. Як пам’ятка мистецтва Світовид не є мірилом технічної досконалості й засобу форм тогочасної різьби на наших землях. Його варварський примітивізм у порівнянні з тогочасною різьбою й пластичного орнаментикою видається свідомою архіїзацією, зумовленою вимогами культу.

 

Крім збручанськогоСвітовида, є відомості ще про дві аналогічні, але досі неопрацьовані науково, знахідки. Так, у 1850 р. з ріки в с.Липиця біля Рогатина був здобутий кам’яний ідол з чотирма головами і стількома ж ногами. Місцевий парох звелів перекувати його на хрест, що й донині стоїть біля Рогатина.

 

У стіни дрогобицького костьолу вмуровані фрагменти (голова й руки) якогось поганського ідола, що, як і лопушанська знахідка, досі не обстежений як годиться.

 

Християнство. Офіційне прийняття християнства Україною за Володимира було зворотною точкою в політичному й культурному житті нашої Батьківщини. Та оскільки в поганську добу Україна не встигла виробити й утіснити ні міфології, ні богослужебного, релігійного культу, остільки й рішення Володимира на прийняття християнства й піднесення його до рівня офіційної, загально зобов'язуючої релігії мало естетичне підложжя.

 

Вимовно свідчить про це оповідання Начального Літопису. Висланники Володимира, повернувшись із пошуконок за найвідповіднішим для України віросповіданням, засудили його в болгар і німців, бо не знаходили в них “красоти”. Зате захопила їх грецька віра, бо “ність на землі такого вида, ні красоти такоя”, я к у грецьких церквах.

 

Тому-то запал, з яким новохрещені українці кинулися будувати й розмальовувати свої церкви, зродився з одного непереможного бажання – якомога дорівняти красі грецьких церков і рівневі візантійської образотворчості взагалі. В самому Києві в княжих часах зросло більш як 80 мурованих церков та цілий ліс дерев’яних. Мерзебурзький єпископ Титмар нарахував у 1018р. аж 400, саксонець Адам Бреглинський – 300, а наш літописець начислює їх аж 700!

 

Десятинна церква. Найранішою із церков, що їх збудував Володимир Великий у Києві, була дерев’яна Василівська. Та вже від 989р. Володимир узявся за будову великої мурованої церкви, яку “доручив Настасієвікорсунянинові й приставив служити в ній корсунських попів, та вінчував усім, що взяв був у Корсуні, - іконами, посудом, хрестами”. Була це славна Богородицька церква, прозвана Десятинною, бо на неї призначив Володимир десятину своїх доходів.

 

Прототип Десятинної церкви слід шукати в церкві абобського городища в Болгарії. Бо за часів правління Володимира й Ярослава українська церква підлягала болгарському патріархові на півострові Охриді. Відсіля прийшли в Україну перші богослужебні книжки, система кладення фундаментів на дерев’яній підмостці, тут же треба шукати прототипи поземного плану й елевації Десятинної церкви.

 

Збудована в 996-998 р.р., вона вже в 1017 р. впала жертвою пожежі й була оновлена при Ярославі. В 1230р. сколихнув її основи землетрус, а в 1240р. вона завалилася від напору народу, що ховався від навали татар. В руїнах вона простояла до часів митрополита Могили, який в її пд-зх куті збудував церкву Св. Миколи. В 1824р. московський архітектор Стасов розібрав її румовища й на тому місці збудував зовсім нову, “візантісько-руську” будівлю. Західну й південну стіни нової будівлі Стасов опер на старих фундаментах, але характеристичну для княжої доби кладку стін нищив ущент. Більшовики остаточно розібрали цей ніби візантійський дивоглад і до решти затерли слід по церкві Володимира Великого.

 

На щастя, перед будовою Стасова довкола старих стін були проведені археологічні розкопки, які зберегли для науки останки настінних мозаїк, шматки фрескового стінопису і фрагмент грецького напису на кам’яних плитах, вмурованих у південну стіну будівлі. Крім його в румовищах старої церкви знайдено багато відламків декоративної різьби. На особливу увагу поміж ними заслуговують ті, що покриті загадковими тризубами, відомими нам із монет Володимира.

 

Кількадесят різнобарвних золотих і срібних кубиках, що залишилися по мозаїках Десятинної церкви, дали змогу дослідникові Айналову висловити думку, що ті мозаїки “були виконані з великим майстерством і досконалістю, що їм не дорівнюють софійські мозаїки”.

 

Так само шматок фрескового стінопису, на якому вціліла горішня частина обличчя якогось молодого святця, привів дослідника Сичова до таких висновків: “Розбираючи стиль цього шматка, дивуємося його глибокій старовинності, що переносить нас далеко поза межі візантійської мистецької культури Х-го віку. Витворюється окреслене враження, що творцеві тої фрески не були чужі традиції і прийоми енкаустичного малярства, що своєї мистецької освіти набрався він у тому середовищі, в якому ще не втратилися традиції єгипетського-елліністичного портрета. І тут політичні сліди візантійського іконописного ригоризму, але нема ще того трафарету, що запанував у візантійському іконописі ХІ віку”.

 

Київська Софія. Велич Царгородської Софії цісаря Юстиніана миновалі була натхненням для князя Ярослава Мудрого, котрий ставши в Києві твердою ногою, вже в 1037р. береться до будови своєї кафедри. Будова тривала довго, аж до 1061 чи навіть 1067р., та коли Ярослав “прикрасив її золотом і сріблом, посудом та многоцінними іконами”, то “не було для неї пари на всій півночі, від сходу до заходу”.

 

Київська Софія первісно мала п’ять нав і стільки вівтарних апсид від сходу. В цілому Київська Софія виповнювала прямокутник 39х34м. Внутрішню конструкцію склепінь і луків, над якими здіймалося 9, а може й 13 бань, підпирали 12 стовпів- пілонів. У противенстві до базилічногозаложення Десятинної церкви Софія мала синтетичний, центро-базилічний характер як у поземному плані, так і в побудові (елевації).

 

Після сучасного стану науки треба погодитися з поглядом, що Київська Софія, за всієї своєї ноторійноївізантійськості, була не результатом механічного перенесення на київський грунт котрогось з готових візантійських зразків, а твором настільки оригінальним, наскільки невізантійськими були грунт і атмосфера її українського оточення. А треба ще тямити й це, що будував її володар, який хоч жив у живих зв’язках із Візантією, але мав у своїх жилах норманську кров, а сам був “тестем Європи”.

 

Софійські фрески і мозаїки. Ще в 1848р. в Софії були відкриті фрески часів Ярослава, що їх при могилянській основі забілили. Тут же знайшовся “старець Іринарх”, узявся їх грунтовно “оновити”. Дивом урятувалися від “обнови” фрески, котрі були тоді під іконостасом та в Михайлівському приділі. В 1885р. були відкриті мозаїки головної бані та на стовпах “переможної арки”. Мозаїки були прикрашені головні частини кафедри: головна баня, переможна арка і пресвітерія, тоді як решту стін укривали фрески.

 

Та малярська декорація Софії цінна ще однією, дуже характеристичною подробицею: крім мозаїк і фресок із біблійним зображенням, є там фрески з побутовими сценами, ба навіть спроби портретного малярства. Внутрішні стіни наріжних кафедри вкриті циклом картин (понад 130 фігур), які передають сцени з життя княжого двору.

 

У головній наві кафедри, де тепер бачимо Софію-мученицю з дочками, пишався колись збірний портрет родини кн. Ярослава. сам факт його існування свідчить про зацікавлення тогочасного нашого малярства реальними постатями, яке, крім того, знайшло свій вираз і в ілюмінації рукописів.

 

Ярослава домовина. В пресвітерії Володимирського приділу Софійської кафедри стоїть величава мармурова гробниця, відома з давніх-давен під назвою “домовина Ярослава”. Це величезна скриня з мармурового блоку, перекрита двоспадним віком з акротеріями, виконаними теж із суцільного блоку. Стіни гробниці прикрашені плоскорізьбою символічних розувілих хрестів (т.зв “дерево життя”), кипарисів, пальм, риб, птахів та Христових монограм (хризм), введених у дусі і стилі старохристиянського мистецтва.

 

На зразок античних гробниць Ярослава домовина має форму дому (яка, до речі кажучи, збереглася як незрозумілий пережиток у скринях наших гуцулів). У цілому й подробицях, виконаних рукою першорядного майстра, пробивається глибока старовина, й тому, на думку з дослідників нашої різьбив княжу добу, Ярослава домовина є не української, а малоазіатського походження, й постала вона не в ХІ в., коли помер Ярослав, а куди раніше, - може в VІ, найпізніше – VІІ ст. “Зроблено її на замовлення інших осіб, аніж ті, про які ми думали, а потрапила вона до Києва через кількасот літ по своєму народженню. Тут їй удруге довелося відіграти свою роль, приймаючи в своє тіло великого князя Ярослава”.

 

Золоті ворота. З мурованих укріплень, якими князь Ярослав оточив Київ, залишилися всього-на-всього румовища з двох 15-17 метрових довгих стін, сполучених між собою “комарами” (склепіннями), розвішаними на ширині 7 м. Над брамою була церковиця Благовіщення, від золоченої покрівлі якої й самі ворота прозвано "золотими”.

 

З історії Золотих воріт знаємо, що в 1320 р. їх було грунтовно перебудовано. В 1649 р. через них до Києва в’їздив Богдан Хмельницький. До приєднанні України до Московщини Золоті ворота підперлими дерев’яними підпорами, але коли вони погнили, ворота в 1783 р. засипали й над ними будували нові. Воно простояли до 1799 р., в якому було розібрано, а матеріал використано в іншому місці. Коли в 1832 р. руйнували старі київські вали, в них відкривали румовища старих Золотих воріт. Останків церкви і склепінь тоді вже не було. Архітектор Міхович зв’язав із середини рештки двох вцілілих стін залізними прутами, в ззовні підпер полукруглими цегляними контрфорсами.

 

Те, що з Золотих воріт збереглося донині, це вже тільки два фрагменти стіни котрі, не даючи нам ніякого уявлення про первісну форму будівлі, все ж таки становлять для нас цінний документ будівельної техніки ХІ ст.

 

Велика церква Печерської лаври. За словами Патерика, Успенську церкву Печерської лаври в Києві будували (1073-1078 р.р.) грецькі майстри, багатий “варяг Шимон”, що мав прийти до Києва не сам, а з цілим родом, - “до 3000 душ і з священиками своїми”. Поміж дорогоцінностями, що їх він привіз із Скандинавії, мав бути й золотий пояс, кий його батько колись повісив у Скандинавії “на хресті, шановному “латинянами”. Цим поясом мали вимірювати площу під Успенську церкву.

 

В перехрещенні з автономічними прагненнями української церкви (в 1051р. київським митрополитом було обрано першого українця) вони створили підложжя під цей центр культурно-національного життя, що ним увесь час була печерська лавра в Києві. Можна припускати, що Успенська церква Лаври й за формою була викладником цього перехрещення візантійсько-романських елементів з місцевими українськими.

 

На жаль, стан збереження церковної будівлі настільки оплаканий, що перевірити слушність таких припущень неможливо. З мурів старої Успенської церкви виділили тільки дві вівтарні апсиди (середня і північна) та західна стіна, прислонена пізнішими добудовами.

 

 

При кінці ХІ чи на пос. ХІІ ст. при церкві збудували мініатюрну тринавну й однобанну каплицю Іоана Предтечі, яка потім увійшла до поширеного прибудовами корпусу власне церкви. Свій нинішній вигляд, включно до перекриття й настінних декорацій в дусі українського бароко, церква завдячує обнові ХVІІІ ст.

 

Два Михайлівські монастирі. У 1088 р. у Києві постав над дніпровою кручею славний Видубицький монастир із церквою св. Михайла, а в 1108р. князь Святополк –Михайло Ізяславович збудував Михайлівський Золотоверхний монастир (насупроти Софійської кафедри). Рівночасне постання тих двох Михайлівських монастирів у Києві історики зв’язують із поширенням у нас діалістичної науки болгарських “богумилів” (боротьба добра й духа зі злом і матерією, героєм якої є архістритигМихаїл) та послабленням впливу Царгорода у нас за Ярослава Мудрого.

 

Центром нових впливів уже в ХІІ ст. стає Афон, я через Балкани, тобто Болгарію й Македонію в українську образотворчість уже тоді починають проникати найраніші впливи західноєвропейської романщини.

 

Подібно як Софія, церква Михайлівського Золотоверхого монастиря була вся вкрита фресками й мозаїками. Стиль Михайлівського стінопису має афонські й західноєвропейські, романські впливи.

 

“Мистецтво тих мозаїк, - говорить академік Кондаков, - як і в київській Софії, було візантійське, але виконання було вже українське, а й саму мозаїку, мабуть, виконали українські учні греків”. Сичов висловив переконання, що михайлівські мозаїки – це вислід мистецьких досягнень македонської школи – як у своїх архаїзуючих формах, так і в нових формах романізованого македонського мистецтва, виявлених у композиції Євхаристії.

 

Спас на Берестові й Кирилівська церква. “сію церков созда великій і всеяРуси князь і самодержавець, святий Воладимір. По літах же многих і по разоренії от безбодних татар, обновися сиренним Петром АЛХМГ (1643) года”.

 

Такий напис над дверима старого притвору Преображенської церкви на Берестові під Києвом змусив декого з дослідників визнати Спас на Берестові пам’яткою українського будівництва часів Володимира Великого. Тільки пильніші досліди (П.Покришкіна в 1909-1910 р.р.) над кладкою стін і технікою дерев’яних підвалин пересунули час постання церкви на ХІ і навіть ХІІ ст.

 

Щоправда, Спас на Берестові мав своїх попередників, уже за Ярослава Мудрого на його місці стояла Петропавлівська церква, а під 1072р. літопис згадує “монастир германич”, прозваний так від свого ігумена Германа. Коли ж у 1096р. він був зруйнований половецьким ханом Буляком, за його відбудови взявся князь Володимир Мономах, який примістив у ньому гробниці для свого сина, дочки й онука. Крім цього Мономах збудував собі на Берестові “новий двір”. Більш-менш у той час постала Спаська церква на Берестові, котру Могила приписав фандації Володимира Великого. Як і більшість церков княжої доби, Спас на Берестові не вцілів до нас без змін.

 

Єдиною з церков великокняжного Києва, яка зберегла свій первісний корпус незабудованим прибудовами, є заложена коло 1140 р князем Всеволодом ІІ Олеговичем “отня” (родова) церква св. Кирила в Дорожичах під Києвом. Її зовнішнє барокове оформлення, надане їй за реставрації гетьмана Мазепи й митрополита Ясинського (п’ять барокових бань і трукутна барокова фасада від чола), не порушило українсько-візантійського поземлення, й тому вона краще, аніж інші церкви ХІ-ХІІ ст., надається до студій над нашим тогочасним будівництвом.

 

У 1860р. в цій церкві були відкриті фрески, в 1881-1883 р.р. оновлені під доглядом проф. Прахова. Очевидно, вони не вціліли до нас в ідеальному стані, але дають доволі приблизне явлення про їхній первісний стиль і характер. Найкраще збереглися фрески південної апсиди (н-д, “Кирилівського приділу”), котрі ілюструють “діяння” св.Кирила й Афанасія Олександрійського.

 

Як у Михайлівському Золотоверхому монастирі, так і тут є слов’янські написи, що наводять нас на думку місцевої провенієнції фресок. Стильово вони належать до тієї доби візантійського стінопису, в якій змагалися два напрями – мозаїчний, тобто монументальний, з простотою композиції, фронтальністю постатей, єритичністюдрапері, і малярський, тобто реальний, живий. Кирилівські фрески належать саме до того другого напрямку.

 

Будівництво Чернігова. У порівнянні з київськими пам’ятками чернігівські церкви виявляють доволі окреслені самобутні ціхи. Тмутаракань, як первіснок Мстислава Сміливого і східно- та малоазіатські впливи в його культурі, не могли не відбитися на будівництві Чернігова. Крім того, чернігівські пам’ятки виразніше, ніж київські, відбивають на собі впливи західноєвропейської романщини.

 

Князь Мстислав заснував у Чернігові закінчену вже по його смерті Преображенську кафедру, прозвану популярно Чернігівським Спасом.

 

Вона тринавна, триапсидна, п'ятибанна, куди старша і збережена краще від Київської Софії, чернігівська кафедра, з виразним позначенням свого хрещатого заложення, найближче підходить до Київського Спаса на Берестові. Цінні в ній залишки первісної різьбарської декорації. Характеристичним її зразком є мармурові поручні хорів, в основі подібні до софійських, але куди простіші в композиції й грубіші виконанням.

 

Із Борисоглибської церкви, побудованої в Чернігові князем Давидом Святославовичем, збереглася західна частина й середуща баня. Із залишків різьбарської декорації Борисоглибської церкви на особливу увагу заслуговує знайдена в 1865 р. капітель колони (чи може, хрестильниця), укрита дуже характеристичною різьбою. Її трапезоїдна форма, як і ажурна орнаментика трьох її боків (четвертим вона притикалася ло стіни), - типово романська. Вона частково нагадує скандинавську плетінку орнаментики староукраїнських рукописів, а частково – різьбарську декорацію західно-європейський костьолів Х-ХІІ ст. Основним своїм мотивом (плетінкою рослинних бил чи змій) борисоглібська капітель підходить до капітелій костьолу Готларда в Гільдеслеймі.

 

Фундована князем Святославом у 1060р. Успенська церква Ємцького монастиря в Чернігові в 1671р. була оновлена чернігівським полковником Василем Дуніним- Борковським і тоді набрала свого зовнішнього барокового оформлення.

 

Типовою для мініатюрних однопавних і цетробанних каплиць ХІ ст. є Іллінська церква в Чернігові, яка збудована в 1072р., зберегла свій первісний характер доволі повно.

 

Поза оборонними валами Чернігова стояла й тому дуже погано збереглася П'ятницька церква, збудована наприкінці ХІІст.

 

Характеристика києво-чернігівськогом-цтва. Пам’ятки києво-чергінівського будівництва, за всієї різноманітності деталей, мають однорідний стильовий характер, який виділяє їх в окрему групу. Основним типом церковного будівництва тут є синтез центробанної, круглої чи багатокутної будівлі з базилікою. Поземний план такого типу творить форму “грецього” хреста в середині й наближеного до квадрата прямокутника – згори.

 

Характеристичною для києво-чернігівського будівництва була будівельна техніка. Занесені до нас з Балкан та Вірменії, тобто з країн кам’янистим грунтом, способи кладення фундаментів на дерев’яних підмостках у нас виявилися непридатними. Десятинна церква завалилася цілком, Спас на Берестові – до половини.

 

Під стильовим оглядом києво-чернігівські церкви належать до засягу візантійського стилю, хоча тут і там, головне в скульптурі декорації чернігівських церков, помітні впливи західноєвропейської романщини. Літописні відомості і збережені пам’ятки нашого малярства християнської домонгольської доби підкреслюють його залежність від візантійських зразків, під огляди як форм, так і техніки.

 

Візантійське малярство, яке пережило добу свого величавого розквіту за цісаря Юстиніана в VІ ст, протягом більш як століття (726-842) покутувало від іконоборської реакції. Обмежене майже виключно орнаментальними мотивами, візантійське малярство того часу мало вплив на перевагу орнаментального над фігурним розписом Десятинної церкви.

 

Доба нового розквіту за Македонської династії й Коплинів (Х-ХІІст), що до 1000р. позначилася вироблюванням форм, а відтак удосконаленням техніки, дала в результаті те, що звемо “візантійським стилем” у малярстві: змагання до абстракту, монументальність і кольористична насолода. Тільки для тваринного світу тогочасне візантійське малярство зробило виїмок і передавало його з гідним подиву реалізмом та бистрою обсервацією. Та власне друга доба розквіту візантійського малярства, зійшовшись з народинами християнської культури й образотворчості в Україні, відбилася в її пам’ятках.

 

Разом із християнством на Русь прийшла монументальна культова архітектура. Величні православні храми вражали уяву сучасників досконалістю архітектурних форм і пишнотою внутрішнього оздоблення.

 

Найславетнішою з них була Софія Київська. Свідок її будівництва митрополит Іларіон писав: "Церкви дивна й славна всемьокругъньъмъстранамъ", яко же ино не обрящетсявьвсемьполунощиземнъъм от въстока до запада". В цьому храмі втілилися досягнення візантійської культури, вживлені у свідомість давньоруської людини й одухотворені її гуманістичним світосприйняттям. Софіївський собор був взірцем для будівництва однойменних храмів у Новгороді та Полоцьку. В одному ряді з названими — храм св. Спаса в Чернігові, який продовжив архітектурні традиції київської Десятинної церкви.

 

Архітектура Києва впливала на архітектуру інших давньоруських міст і пізніше. Тип Успенського храму Києво-Печерського монастиря (шестистовпний, хрестовокупольний) набув поширення на всій території Київської Русі. Згідно з "Києво-Печерським Патериком", Володимир Мономах "вземъмърубожественньыятоя церкви Печерской, всемъ, подобиемъ, създа церкви въграде Ростове".

 

В культовому будівництві XII ст. переважали невеликі чоти-ристовпні храми, декоровані пілястрами з напівколонками, аркатурними поясами, хрестами. Наприкінці XII — на початку XIII ст. монументальна архітектура Русі розвивалася шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції. Класичним зразком нового стилю стала П'ятницька церква Чернігова.

Давньоруські майстри були добре обізнані з технікою художнього металевого литва за восковими моделями, а також у кам'яних формочках. Мистецькою довершеністю позначені дві бронзові арки ХП ст. давньоруського майстра Костянтина, знайдені під час розкопок городища міста Вщиж на Брянщині. Підвищення попиту на ювелірні вироби в XII ст. зумовило поширення техніки литва в так званих імітаційних кам'яних формочках.

 

Монументальне будівництво спричинило появу художнього різьблення по каменю, склоробного виробництва, виготовлення керамічних, у тому числі майолікових поліхромних плиток для внутрішнього оздоблення князівських палаців, храмів (Київ, Білгород). У Галичині з цією метою використовували керамічні плитки з рельєфними зображеннями грифів, орлів, соколів, павичів.

 

Археологічні дослідження Києва, Новгорода, Старої Ладоги, Пскова, Звенигорода та інших міст виявили велику кількість виробів з різьбленого дерева. Різьбою по дереву прикрашали фасади зрубових будівель, човни, судна, сани тощо. Далеко за межами Київської Русі були знані давньоруські різьбярі по кістці. Вони виготовляли скриньки, образки, держаки для ножів і дзеркал, шахи, шашки та ін.

 

Монгольська навала XIII ст. зруйнувала давньоруські міста і села, пам'ятки архітектурної майстерності — палаци, монастирі, а також твори живопису і літератури. Від Києва —- "матері руських міст" — через 6 років після Батиєвого погрому залишилося усього 200 будинків. Ординці знищили такі шедеври архітектури, як Десятинна церква та церква Богородиці у Києві, міста-фортеці Колодяжненське й Райковецьке на Житомирщині та багато інших. Тисячі талановитих давньоруських майстрів — художників, архітекторів, ювелірів — були фізично знищені або забрані у полон. На півстоліття припинилося кам'яне будівництво через відсутність матеріальних засобів і майстрів-будівників.

 

№17 Літературні пам’ятки Київської Русі періоду роздробленності

Період феодальної роздробленості як закономірний етап в історії Русі був періодом дальшого культурного розвитку руських князівств. Поряд із старими центрами культури — Києвом, Новгородом, Черніговом — виростають і нові — Владимир на Клязьмі, Володимир-Волинський, Галич, Полоцьк, Смоленськ, Туров та ін. В основі розвитку культури лежала праця селян і ремісників, творчість народних мас, що визначало самобутній характер руської культури. Культура окремих князівств ґрунтувалася на спільній, загально-руській основі. Ідея єдності Русі, необхідності об'єднання всіх руських земель перед лицем іноземних загарбників, що посягали на незалежність країни, продовжувала жити в свідомості народних мас та передової частини класу феодалів і яскраво відбивалася в пам'ятках культури тих часів.

Політичне роздроблення руських земель, яке ще більше посилилося в умовах монголо-татарської навали, вело до посилення місцевих особливостей, своєрідних рис у культурі окремих територій. Водночас між окремими південно-західними землями поступово зміцнювалися економічні, політичні й культурні зв'язки, утворювалися характерні риси й особливості, які стали притаманними українській мові, культурі, українській народності в цілому.

Література. «Слово о полку Ігоровім».

Найвизначнішим твором художньої літератури другої половини XII ст. є «Слово о полку Ігоровім», написане невідомим автором. Сюжетною основою «Слова» стала розповідь про невдалий похід кількох руських князів на чолі з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем у 1185 р. проти половців.

Автор «Слова» — патріот, передова людина своєї епохи. З величезною любов'ю і поетичним натхненням змальовує автор образ Руської землі, якій важко протистояти численним нападам ворогів через її роздробленість і роз'єднаність. Вся розповідь у «Слові» підпорядкована основній ідеї — ідеї служіння Вітчизні, ідеї єдності Руської землі.

Своєрідним твором давньоруської літератури, що належить до першої чверті XIII ст., є «Моління Даниїла Заточника», в якому автор проводить ідею єдності Руської землі, гостро виступає проти бояр і монастирів. Цей твір відбиває ідеологію дрібних служилих феодалів (дворян), зацікавлених у міцній великокнязівській владі.

Серед пам'яток церковної, житійної літератури найбільш значним є «Києво-Печерський патерик», основна частина якого створена в 20-х роках XIII ст.

Літописання ХП—XIII ст.

У період роздробленості продовжувало розвиватися літописання, найважливішими центрами якого в XII — XIII ст. були Володимиро-Суздальська земля, Новгород і південно-західні руські землі. Видатними пам'ятками південно-західного руського літописання є Київський і Галицько-Волинський літописи.

Київський літопис, що охоплює час від 1111 до 1200 p., вміщений в Іпатіївському загальноруському зводі початку XV ст. Упорядкований у Видубицькому монастирі, він містить опис багатьох подій, що відбулися в основному в Київському князівстві, хоча дає багато відомостей і про інші землі. Як виразник ідеології феодалів, літописець головну увагу приділяє розповідям про життя й діяльність князів, зокрема Володимира Мономаха, його синів, описує князівські усобиці, походи проти половців, закликає до єдності Русі в боротьбі проти них.

Галицько-Волинський літопис присвячений подіям у Галицькій і Волинській землях з 1201 по 1292 р. Особливістю цього літопису є те, що в ньому дуже мало церковних елементів, він має світський характер. Автор поетично, образно розповідає про князювання Романа і Данила, про життя князів і бояр, про воєнні походи, боротьбу проти татар, угорських, польських та інших завойовників. Відображаючи ідеологію феодалів і насамперед князів, автор і приділяє їм основну увагу. Він звертається з полум'яним закликом до єднання руських земель, проводить ідею міцної великокнязівської влади, яка б могла забезпечити захист від іноземних поневолювачів.

18Формуванняукраїнськоїнародності. Цянадзвичайно складна тема належитьдо особливо дискусійних. Причина цьогополягає не лише в бідностіписемних і речовихджерел, а й у політичнійтенденційностібагатьохавторівминулого й сучасності з їхнімпрагненням будь-щоустародавнитиукраїнськународність, наївновважаючи, щоцим вони надаютьїйбільшоїісторичної ваги. Насправді ж народності так само, як і іншіетнокультурніспільності людей, виникаютьна певномуетапірозвитку того чиіншогосуспільства. Різні народи у різнихчастинахсвіту в різний час і різними шляхами долаютьсуспільністадіїрозвитку — первіснообщинного ладу, родоплемінногосуспільстватощо. Іншаріч, щотермінологія, якою ми послуговуємось, давно вжезастаріла. Можливо, етнокультурнуспільністьукраїнцівдобифеодалізмуможнабуло б назвати не народністю, а якимосьіншимтерміном. Але відцьогосутністьцієїспільності не зміниться.

 

Сучаснанауковатеоріястановленняукраїнськоїнародностівиходить з того, що в основіостанньої, як і російської та білоруської, лежитьнародністьКиївськоїРусі ІХ—XIII ст. Ще на схилі XII ст. закладаютьсяпередумовиподілудавньоруськоїнародності: утворюютьсягрупи земель і князівств, тіснішепов'язанихміж собою, ніж з іншими землями та князівствами, політичними, економічними й культурнимивзаєминами. На територіїУкраїнивиниклидві таких групи: 1 — Київська, Чернігівська і Переяславськаземлі й 2 — Галицька та Волинськаземлі.

 

Формуванняукраїнськоїнародностівідбувалося за несприятливихзовнішньополітичних умов. Монголо-татарська навала XIII—XTV ст., загарбанняпівденноруських земель польськими, литовськими й молдавськими феодалами в XIV—XV ст. затрималиконсолідаціюукраїнськоїнародності. Одначе в боротьбіпротизовнішнього ворога, за єднаннявсіхсхіднихслов'яннаселеннярізнихукраїнських земель поступовозгуртовувалося в єдинународність. Вона формувалася на всійтійвеликійтериторії, яку ниніпосідає наш народ. СерцевиноюстановленняукраїнськоїнародностібулаНаддніпрянщина. В XTV—XV ст. особливо інтенсивноформуваласямова, територія, матеріальна й духовна культура українського народу, якийвідтодівиступаєвже як етнокультурнаспільність. Українськанародністьпродовжуваларозвиватися, і в XVI—XVII ст. вона почала переростати в наці.

Формування української народності

 

Походження та поширення назви «Україна»

 

Формування української народності

 

Проблема формування української народності в минулому знаходила різне тлумачення в працях різних істориків у залежності від їхньої політичної заангажованості. Показовим щодо цього є порівняння позицій видатного російського історика М.П.Погодіна та батька сучасної української науки М.С.Грушевського. «Перший з них стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Інакше кажучи, він навіть не помічав існування окремого українського народу. Другий вважав, що російський народ не має будь-якого відношення до Київської Русі» [3,8].

 

В радянській історіографії післявоєнних років запанувала концепція своєрідного компромісу між двома вищезгаданими крайнощами - мовляв, єдина в минулому давньоруська народність нібито дала початок трьом спорідненим народам - російському, українському і білоруському. Даний компроміс мав на меті обгрунтувати історичними «фактами» політичну концепцію злиття націй. Якщо колись існував єдиний народ, який через зовнішні несприятливі обставини (а саме монголо-татарську навалу) роздрібнився, то після возз'єднання вони поступово позбудуться національних відмінностей і повернуться до першооснови.

 

Ототожнення Київської Русі з "колискою" трьох братніх народів аж ніяк не сприяло науковим дослідженням походження українського народу. С.В.Кульчицький висловлює впевненість, що "...п'ять східнослов'янських племінних союзів, які утворили Київську Русь, не могли за короткий час існування цього досить крихкого ранньофеодального державного утвору злитися в одну народність. Очевидно, відмінності між трьома сучасними народами беруть свій початок у відмінностях між союзами племен, які існували ще з перших віків нашої ери" [3,8].

 

Великий український історик М.С.Грушевський вважав порогом історичних часів для українського народу IV ст. "Расселення українських племен на їх теперішній території співпадає з початком їхнього історичного життя. Століття, що безпосередньо слідують за розселенням, підготовляють державну організацію, історія якої становить головний зміст першого періоду історичного життя українського народу. Зусиллями київської династії і дружини були з'єднані докупи , в один політичний організм, хоч на недовгий час, всі українські племена, всі частини української території, і ця політична єдність надавала нові спільні риси культурі і суспільним відносинам всього українського населення"[1,16].

 

Схожої думки щодо часу формування українського народу дотримується авторитетний історик-публіцист І.Лисяк-Рудницький, який зауважує, що "всі ці трипільці, скити і т.д. з нашою нацією мають тільки дуже мало спільного, не більше, ніж, напр. якісь лігурійці, етруски й самніти з сучасною італійською нацією, себто евентуально тільки як складники в етнічній синтезі...Дослідники, здається, сьогодні однозгідні в тому, щоб антів, що про них говорять візанттійські літописці, вважати за прямих предків сучасних українців. Себто формація українського народу була, мабуть, в основному завершена в половині першого тисячоліття н.е." [4,17].

 

Як відомо, однією з головних ознак кожної народності є її мова. Вже за княжої доби на південно-західних землях Київської держави формується народна українська мова. "Про це свідчить словниковий запас фольклору, поеми "Слово о полку Ігоревім" і тодішніх Київського й Галицько-Волинського літописів. Українська мова засвідчила свою життєздатність як творіння цілої народності" [6,78].

 

Велике значення у формуванні українського народу мало поширення християнства, яке стало за князя Володимира державною релігією (988 р.). Поступово проникаючи впродовж століть в побут і свідомість народу, християнство стало справді народною релігією українців, посприявши поширенню освіти і культури.

 

Щодо матеріальної й духовної культури української народності, то, попри всю її еволюцію впродовж століть, в ній зберігалися певні сталі елементи (фольклор, звичаї, способи будівництва та облаштування житла, виготовлення посуду тощо).

 

Негативну роль у розвитку українського народу відіграла втрата ним державності в 40-ві роки XIV ст., особливо входження переважної більшості українських земель під владу Польщі у відповідності до Люблінської унії 1569 р. Тодішня еліта українського суспільства поступово полонізується, віддаляючись від народу в етнокультурному відношенні.

 

За умов перебування України у складі Речі Посполитої та в пізніші часи у складі Російської та Австрійської (від 1867 р. Австро-Угорської) імперій носіями її національної культури залишаються поспільство (особливо, селянство) та православне в польські часи та греко-католицьке духовенство в австрійські часи. Формальне ж визнання української нації за радянських часів на практиці поєднувалася з фактами русифікації.

 

 

№19 Вплив культури Київської Русі на суспільне життя великого князівства Литовського

У середині ХІV ст. розпочався наступ Литовської держави на Подніпров’я. Він полегшувався князівськими міжусобицями та занепадом Золотої Орди, яка розпалася на кілька улусів. У 1355—1356 рр. литовський князь Ольгерд завоював чернігівсько-сіверські землі, пізніше захопив Київщину та Поділля. Литовське князівство стало великою феодальною державою, більшість населення якої становило руське населення.

Порівняно з литовцями Київська Русь мала розвиненіші виробничі відносини, сільське господарство, ремісництво, політичну систему. Широкі міжнародні зв’язки, високий рівень розвитку культури (писемність і літописання, бібліотеки і школи, монументальна культова архітектура, живопис і декоративно-прикладне мистецтво) сприяли прийняттю Литовською державою більш досконалої системи управління, принципів і норм культурного розвитку.

Литовці дотримувалися правила: “Ми старину не рушимо, а новини не вводимо”. Місцеві руські феодали зберегли свої володіння, а руські землі — автономію. Русичі займали в державі рівнорядне становище з литовцями; основою литовського судочинства стала “Руська правда”. Руська (українська) мова дістала статус державної, нею велась офіційна документація, урядування, складання грамот і законів, навчання у школах, відправлялася служба в церквах, нею говорили не лише народні маси, а й вища старшина і в королівському палаці.

У Литовському князівстві здобуває популярності православна віра, священикам надаються привілеї, а окремі члени литовської княжої сім’ї приймають православ’я (литовці переважно були язичниками) та порівнюються з українськими князями.

Культурні набутки Київської Русі дали поштовх становленню освітніх і культурних процесів у Литовському князівстві.

20Києво-Печерська Лавра

 

Логістика монастирського господарства.

 

На схилах правого берега Дніпра розташована Успенська Києво-Печерська лавра. Лавра почала своє існування у 1051 р. за князювання Ярослава Мудрого і служіння митрополита Іларіона. За Божим велінням, даним духівникові преподобного Антонія ігумену Есфігменського монастиря Феоктисту на Афонській Горі, і благословенням власне преподобного Антонія, створили обитель, яка стала джерелом благодатної молитви. До неї почали приходити за благословенням і духовними порадами городяни. Часто відвідував печерний монастир князь Ізяслав, син Ярослава Мудрого, і київська знать. їхнім коштом було споруджено наземний храм і келії, коли печери були тісні для ченців, кількість яких збільшувалась. Відбулося це близько 1062 р. Того року Антоній поставив першим ігуменом преподобного Варлаама, а сам пішов у віддалену печеру, де перебував 40 років.

 

Важливою подією в житті Києво-Печерського монастиря стало закладення і будівництво храму Успіння Божої Матері. Церкву споруджували 15 років грецькі архітектори й іконописці, освятив її в 1089 р. митрополит Іоан. У розписах церкви брав участь преподобний Аліпій, якого вважають родоначальником вітчизняного іконописного мистецтва, що відрізняється від грецького. В 1091 р. у храмі розмістили мощі преподобного Феодосія. Антонія похоронили в Ближніх печерах згідно з його заповітом. Ченці Києво-Печерської обителі, насамперед самітники, вирізнялися моральністю й подвижництвом. Це викликало в освічених і знатних осіб інтерес до Лаври. Монастир став своєрідною академією православних ієрархів.

 

З діяльністю Києво-Печерського монастиря пов'язане літописання. Першим відомим літописцем був преподобний Никон, ігумен Печерського монастиря. Автором Печерського літопису вважають Нестора Літописеця, який близько 1113 р. закінчив "Повість временних літ". У першій чверті XIII ст. у монастирі написали "Києво-Печерський патерик", основу якого становили розповіді інока Полікарпа, а також послання Симона, єпископа Владимира Суздальського.

 

У середині XIV ст. почалась литовська експансія на Україні. Литовський князь Ольгерд, якому підпорядковувалися Київські землі, сповідував язичницьку віру, а після прийняття Кревської унії (1385 р.) між Литвою і Польщею почали активно нав'язувати католицизм. Лавра функціонувала в цей період повнокровним життям. Про це свідчить, зокрема, такий факт: юнак Арсеній, родом із Твері, котрий прийняв постриг у другій половині XIV ст., "...возрадувався духом, коли знайшов у Києво-Печерському монастирі іноків, які сяяли доброчесністю, як зірки на тверді небесній, і намагався наслідувати їх, протягом багатьох років проходив різні ступені послуху..."1.

Печерський монастир був настільки популярним, що часто руські князі приходили у Лавру й залишалися жити в ній, причому дехто з них уславився як подвижник. Наприклад, у 1439 р. прийняв чернецтво з ім'ям Феодосій відомий полководець князь Федір Острозький, який передав обителі свої багатства.

Із 1786 р. київські й галицькі митрополити були водночас настоятелями (священноархімандритами) Печерської лаври. Першою особою після настоятеля в монастирі вважали намісника, як правило, ієромона або ігумена, пізніше - архімандрита. Справами монастиря займався Духовний собор на чолі з намісником. До його складу входили керівники лаврських відомств.

 

За духовними посадами після намісника наступним був скарбничий. У його віданні були книги приходу й витрат усіх лаврських відомств. Начальник рахункового стола звіряв прибуткові й витратні статті, складав щомісячні та річні відомості. Благочинний відповідав за порядок, наглядав за поведінкою ченців, послушників, розпоряджався вартою. Еклезіарх керував усіма церквами на території монастиря, різницями, начинням, відповідав за виготовлення і продаж свічок, дзвоновим благовістом і церковною сторожею. Келар завідував трапезною, проскурнею та їстівними припасами. Його помічник - "ключар погрібний". Ті, хто наглядав за Дальніми й Ближніми печерами, очолювали братії печер і відповідали за порядок у них і печерних церквах. Лікарняний начальник піклувався про хворих і старих ченців. Економ внутрішній розпоряджався усім майном усередині Лаври; економ зовнішній - угіддями монастиря та господарством за межами Києва. Типограф керував друкарнею. Бібліотекар завідував лаврською бібліотекою.

 

У ХУП-XIX ст. Києво-Печерська лавра стала найбільшим церковним феодалом в Україні: "їй належали 3 міста, 7 містечок, майже 200 сіл та хуторів, понад 160 винокурень і вітряків, близько 200 шинків, 2 кінних заводи". Також монастиреві підпорядкувались багато невеликих монастирів і так звані пустелі (зокрема, Китаєвська, Микільська та інші під Києвом) з їх угіддями й кріпаками в Україні, Росії, Білорусі.

 

Свого часу Лавра відіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, була центром літописання. Тут перекладали на церковнослов'янську мову та переписували твори іноземних авторів; працювали відомі літописці Нестор (автор "Повісті временних літ"), Сильвестр.

 

 

Києво-Печерська лавра здійснювала широке будівництво ще з XI ст. (Успенський собор, Троїцька надбрамна церква). Наприкінці XII ст. навколо монастиря звели оборонні стіни (в 1240 р. їх зруйнували орда Батия). У 1698-1701 рр. паралельно до них спорудили нові фортечні стіни з баштами. В 1731- 44 рр. побудували Велику дзвіницю, висота якої становить 96,52 м.

 

Активна господарська та будівельна діяльність Лаври обов'язково передбачала виконання транспортно-логістичних функцій. До напрямів "логістики" монастирського господарювання належали фінансова та складська, виробнича та збутова, інформаційна (бібліотека, типографія) й освітня "логістика", управління запасами, транспортування різноманітних вантажів.

 

Наприклад, при Печерському монастирі діяв будинок для прочан і лікарня, на спорудження яких Лавра витратила понад 100 тис. карбованців. Свята обитель щороку приймала на утримання майже 80 тис. паломників. Багато з них не тільки безкоштовно жили в готелі монастиря, а й харчувалися за його рахунок. Лавра, як й інші монастирі імперії, спрямовувала значні кошти на розвиток освіти: мала власну початкову школу, духовне училище, асигнувала кошти на навчання бідних учнів Київської єпархії та навіть встановила п'ять стипендій у духовно-навчальних закладах Києва і Костроми "На згадку про чудесний порятунок священного життя Государя-Імператора Олександра II 4 квітня 1866 р.". 1 грудня 1860 р. у Лаврі відкрили двокласне народне училище для дітей штатних служителів і жителів Києва. Потім його перейменували на лаврську двокласну церковнопарафіяльну школу. У 1914 р. у ній навчалося близько 130-140 дітей.

 

У Лаврі створили унікальний некрополь. На території святої обителі, в церквах і печерах похоронені: перший Київський митрополит Михаїл, князь Федір Острозький, Єлисей Плетенецький, святий Петро Могила, Інокентій Гізель та десятки інших видатних діячів.

 

Величезної шкоди архітектурним та історичним цінностям монастирю було завдано в роки Великої Вітчизняної війни. В листопаді 1941 р. підірвали Успенський собор. Донині точно не встановлено, чи це зробили гітлерівці, чи радянське підпілля. Наприкінці 50-х років посилився тиск партійно-політичної системи і заповідник перетворюється на джерело атеїстичної пропаганди. У цей час за вказівкою директивних партійних органів засипали старовинні колодязі Антонія і Феодосія, які виконували дренажну функцію. У 1961 р. за волюнтаристським рішенням партійних органів діючий монастир, котрий поновив свою діяльність на території Нижньої лаври у 1941 р. за часів німецької окупації закрили, його мешканців вигнали. У наступні двадцять років Ближні печери (їх включили у Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО) перетворили на популярний туристичний об'єкт для українських та іноземних відвідувачів. Якщо на початку XX ст., щоб відвідати печери, слід було попередньо одержати дозвіл у Михайлівському монастирі, то протягом 1960-1980 рр. у них був щоденний, неконтрольований надмірний туристопотік. Це негативно вплинуло на мікроклімат печер (температуру повітря, вологість, вміст С02), що поряд з іншими факторами спричинило обвал частини Ближніх печер у 2005-2006 рр.

 

У червні 1988 р. із нагоди святкування 1000-літнього ювілею хрещення Київської Русі, згідно з постановою Ради Міністрів УРСР, новоствореній печерській громаді передали територію Дальніх печер з усіма наземними будівлями й печерами; у 1990 р. передано територію Ближніх печер.

- УКРАЇНСЬКЕ ДРУКАРСТВО 2 ПОЛ. 16 - 17 СТ.

 

За багато століть було залишино багато рукописного, а коли з’являються друкарські машини, і друкарського матеріалу, за допомогою якого в наш час можна зробити висновки про існування різніх народностей, їх мову, культуру, про зліти і падіння в їхньому розвитку, про винаходи, за допомогою яких інформація у різних напрямках розвику дійшла до наших часів.

Багато людей працювало над створенням книгодрукарства. І тількі єдиній людині вдалося зібрати до купи всі винаходи, які були відкриті і використовувалися раніше. Цією людиною був Іоганн Гутенберг. Гутенберг вперше механізував друкарській процес. Другим нововведенням, яке вніс німецький винахідник в книжкове діло, була словолитна форма. Це не складний пристрій, за допомогою якого відливаються літери. Така мідна формочка получила назву матриці. Словолитна техніка Гутенберга та Шеффера (учня Гутенберга) благополучно проіснувала до середини XIX століття, коли з’явилися словолитні машини. Але технічні основи процеса виготовлення шрифта залишилися незмінним.

В історії людства винахід Гутенберга мав колосальне значення як один з важливих факторів розвитку науки і культури.

Ще при житті Гутенберга друкарський станок почав мандрувати по Європі. В 1461 р. відкриваються друкарні в німецьких городах Бамберге і Страсбурзі. Через чотирі роки учні Гутенберга — К.Свейпгейм та А.Паннарти — знайомлять з мистецтвом книгодрукарства італійців.

У 1468 році початок книгодрукарства в Чехії та Швейцарії, в 1469 р. — в Нідерландах, в 1470 — во Франції, в 1473 — у Венгрії, в 1474 — в Іспанії, в 1476 — в Польщі, в 1490 р. — в Турції.

За п’ятьдесять років було відкрито 1099 друкарень, видававших у загальній складності біля десяти мільйонів примірників друкарських книг. В кінці XV століття виходить з друку перша слов’янська книга “Служебник”, набрана стародавним шрифтом — глаголицею.

У 1491 р. друкар Швайполь Фіоль (помер 1525 р.) випускає з друку у Кракові перше видання, набране кириліцею. Цей шрифт довгий час широко використовувався і в нашій країні. В цей час Швайполь Фіоль друкує “Октоих”, “Часослов”, “Триодь постная”, “Триодь цветная”.

Другим друкарем, видававшим книги кириліцею, був чорногорський чернець Макарій, видавший в 1493-1495 рр. в місті Цетин’є “Октоих”, “Псалтырь”, “Молитвенник” та “Триодь цветная”. На початку XVI століття Макарій виїздить до Румунії і в 1508 році засновує в країні першу друкарню.

Кілько років потому виходять в світ перші книги білоруса Франциска Скоріни (помер 1552 р.). В 1517 р. Скоріна засновує в Празі друкарню, 6 серпня з друку виходить слав’янський “Псалтырь”, який був призначений дітям. З випуском “Псалтыря” Франциск Скоріна починає видання повної Біблії в перекладі на просту білоруську мову. Випускає він її по частинах, невеликими книжками, добре ілюстрованими виданнями (1517-1519 р.р.). В 1525 р. (березні) вийшов з друку “Апостол”, який був надрукований вже на теріторії нашої країни. На тій же друкарні була надрукована “Малая подорожняя книжка” — карманне видання, набране дрібним, але чітким шрифтом.

У середині XVI століття друкарні почали з’являтися в Москві. В 1553 році за наказом царя Івана Грозного почала будуватися друкарня на чолі з друкарем Іваном Хведоровичем. 19 квітня 1563 р. Федоров разом з Петром Мстиславцем розпочав у Москві друкувати “Апостола”, який вийшов у світ 1 березня 1564 р. на 6+261 листів. 2 вересня 1565 р. Хведорович розпочав разом з Петром Мстиславцем друкувати “Часовника”, який був закінченний 29 жовтня 1565 р. на 172 листах.

Розвиток друкарської справи в Україні є най-кращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної культури. У першийперіод свого існування наприкінці XVI — початку XVII ст. більшість друкарень,що створювались при братствах, видавали літературу переважно світського спря-мування. Поширення освіти спричинило великий попит на навчальну і науковулітературу. Перші книжки «Октоїх» та «Часословець», надруковані кирилицею,з'явилися в Кракові 1491 p., де були досить значними українська і білоруськагромади. До інших видань прилучився німець за походженням Швайпольт Фіоль.Мовні українізми його книжок можна пояснити тим, що Фіоль користувався до-помогою українських книжників та був виконавцем їхніх замовлень. Однак поча-ток книгодрукування безпосередньо в українських землях пов'язаний з ІваномФедоровим.

На початку 1566 р. Іван Хведорович з Петром Мстиславцем біжить від прислідувань під покровительство гетьмана Ходкевича, який відправляє їх до свого родинного міста Заблудов. В 1566 р. Федоров та Мстиславць засновують друкарню в Заблудові. До справи друкарської добре ставилися й сини Ходкевича — Андрій та Олександр. 8 липня 1568 р. почала друкуватися книга “Евангелие Учительное”, яка була закінчена 17 березня 1569 р. на 8+399 аркушах. 26 вересня 1569 р. почав друкуватися “Псалтир і Часословець”.

Переїхавши до Львова у 1572 р. і будучи вже досвідченим фахівцем друкар-ської справи, І. Федоров за допомогою міщан заснував друкарню і протягом1574 р. видав перші українські книги «Апостол» і «Азбуку», що мало величезнезначення не лише для розвитку інфраструктури української культури, а й дляформування національної самосвідомості. Але справжнього розмаху ренесанснаособистість І. Федорова набула в Острозі під патронатом К.-В. Острозького —Лоренцо Медичі української культури. Однією з шести книг Івана Федорова, щопобачили світ в Острозі, є знаменита Острозька біблія (1581), що стала шедев-ром друкарського мистецтва XVI ст.

Текстовою основою Острозької Біблії була Геннадіївська Біблія, складена вНовгороді наприкінці XVI ст. і подарована царем Іваном Грозним князю К.-В. Острозькому. У текст вводилися нові розділи, перекладені з грецької, латин-ської і чеської мов. І. Федоров намагався дати зразок шрифтів церковнослов'ян-ських літер, що був у широкому вжитку серед усіх східнослов'янських народів.Для цієї книги вперше в історії світової поліграфії створено новий шрифт шестивидів і під час набору на 1256 сторінках не зроблено жодної помилки. У худож-ньому оформленні видання органічно поєднані риси ренесансного орнаменту зорнаментальними мотивами українського народно-декоративного мистецтва.

23 березня 1570 р. друкування було закінченно на 17+240+69 листах. Перед листопадом 1572 р. Іван Федоров кидає Заблудів, взявши належне йому друкарське майно, а також частину виддрукуваних книжок, їде у Львів. В кінці 1572 р. Федоров прибув до Львова і оселився на Підзамчі. В 1572-1573 р.р. Іван Федоров заклав у Львові найпершу друкарню вже на українській землі. Доля судила, щоб ця друкарня Федорова стала в нас початком вже постійного українського друкарства. 25 лютого 1573 р. розпочалося друкування книги “Апостол”, яке було закінченно 15 лютого 1574 р.

Важко переоцінити роль особистості І. Федорова у становленні книгодруку-вання в Україні. Після смерті першодрукаря 1583 р. його справу продовжи-ло Львівське Успенське братство. Наступними виданнями братської друкарнібули граматика «Адельфотис» (1591) і видана 1596 р. Лаврентієм Зизанієм«Граматика словенська». Ці видання стали основою для знаменитої «ГрамматікиСлавенськія» Мелетія Смотрицького (1619), що була єдиним підручником ізграматики в східнослов'янських землях аж до XVIII ст. Своєю працею М. Смот-рицький заклав основи не лише української, а й східнослов'янської філології якнауки.

Це була найперша книга, надрукована на українській землі. Саме зі Львова почалося друкарське мандрування Івана Федорова. З 1572 р. і до смерті 1583 р. Федоров перебував на Україні. За цей час було побудовано чимало друкарнь, надруковано багато книжок, з підкерівництва Федорова вийшло чимало друкарів, які продовжували його справу. Іван Федоров помер не викупивши своєї друкарні, котру він заставив ще в кінці 1579 р. львівському жидові Ізраїлю Якубовичу. В 1585 р. Братство викупає у жида друкарню. Цей рік звичайно вважають за початок славної потім Братської Ставропигійської друкарні. Правда, ще п’ять років, аж до 1591 р., друкарня ця не функціонувала. З 1591 р. по 1722 р. з цієї друкарні вийшло понад 138 книжок, більшість яких були церковної тематики. В 1615 р. архімандрит Києво-Печерський Єлисей Плетенецький купує Стрятинську друкарню. Ця друкарня і дала початок славній Києво-Печерській друкарні, а разом з тим і Київському друкарству взагалі. За перші 15 років свого існування (1616-1630) Лавра випустила в світ понад 30 дуже важливих творів, що відразу звернули на неї увагу не тільки цілої української землі, але також і всього слов’янського православного світу. Понад сто років Печерська друкарня була найміцніша українська культурна фортеця, яка служила свєму народові аж до 1720 р. І тільки з цього часу, під непереможним московським наказом, змушена була Печерська друкарня зовсім змінити свій традиційний напрям. З 1720 р. і до кінця XVIII століття був сильний наплив омосковлення Печерської друкарні. В половині XVIII століття Печерська друкарня мала собі виключну монополію на друк і продаж церковних книжок. В цей час з технічного боку Печерська друкарня була найкращою друкарнею на цілу Росію. Урядження її було надзвичайно добрим, наприклад, вже до 1787 р. словолиття її мала 8 пічок. Друкарня приносила великі прибутки, мала пасіки та землі, їй належав київський Кловський дворець. Десь з половини XVIII віку заклала собі Лавра й нову папірню — в с.Пакулі, на річці Пакульці; 1774 р. пакульська папірня погоріла, але через два роки її відновили; правда не на довго, бо 1786 р. цілий пакульський маєток секуляризував собі московський уряд. З 1787 р. появляється в Лаврі “гражданський” шрифт, і “гражданське” друкарство все збільшується, особливо вже за часів митр. Євгенія на початку XIX віку Печерською друкарнею часто користується і уряд, особливо коли потрібно було щось видруковати спішно. Як і раніше, Печерська друкарня успішно ширила свої видання не тільки по Вкраїні, але й далеко за межами її. Вже до 1733 р. Лавра мала свою окрему книгарню на Подолі в Києві, в друкарськім задвірку. Лавра мала монополію не тільки на друкарство, але й на продаж книжок, а тому ретельно стерегла, щоби не привозилось до Києва якихось чужих видань.

У першій половині XVII ст. книгодрукуванням займалися в різний час монахПафнутій Кулчич, славетний український лексикограф Памво Беринда, Іван Кунотович, Михайло Сльозка. У другій половині XVII ст. видавнича діяльність братств занепадає, друкування книжок зосереджується в руках монастирів, що призводитьдо зменшення кількості світських видань.