Предмет історії української культури – це цілісний процес створення пам’яток культури, що включає
вивчення цих пам’яток як культурних явищ, що розвиваються, історичних умов їхнього створення та впливу на розвиток суспільства, а також механізмів цього впливу. Основними формами культурної творчості є: мораль, політико-правова структура суспільства, побутові речі та знаряддя праці, наука й освіта, суспільно - економічні формації, художня культура або мистецтво, релігійний і філософський світогляд. Історія культури аналізує пам’ятки духовної культури, зафіксовані усною формою творчості – казки, міфи, легенди, билини, пісні, думи, прислів’я, приказки. Історія української культури вивчає традиції, обряди, свята, релігії й вірування українського народу. Предмет історії української культури охоплює конкретні способи та результати діяльності українців у духовній і матеріальній сферах. Це одна із суміжних історичних наук, що вивчає культурні явища життя українців у загальному контексті історичного процесу.
Завдання курсу вивчення історії української культури
Завданням курсу історії української культури є допомога при формуванні патріотичних почуттів та інтернаціональних традицій молоді в нових демократичних умовах, на новому рівні в незалежній Україні.
2. поняття культура. Суть реального підходу до визначення культура
Вирішенню цього завдання перешкоджає різноманітність уявлень про культуру, що зберігається донині. Тлумачний словник української мови, наприклад, фіксує шість його основних значень і декілька їх відтінків: "1. Сукупність досягнень людського суспільства у виробничому, суспільному і духовному житті. 2. Рівень... досягнень у певну епоху якого-небудь народу або класу суспільства. Рівень, ступінь розвитку якої-небудь галузі господарської або розумової діяльності. 3. Освіченість, вихованість, начитаність... Наявність певних навичок поведінки у суспільстві. Сукупність умов життя, необхідних освіченій людині... 4. Розведення, вирощування якої-небудь рослини; культивування. 5. Рослина, що розводиться, вирощується... 6. Мікроорганізми. вирощені в лабораторних умовах у живильному середовищі".
На сучасному етапі пізнавальної діяльності з'являється можливість подолати ці об'єктивні труднощі й перейти від інтуїтивного відчуття цілісності культури до її теоретичного осмислення як системи, що характеризується найвищим ступенем складності за своєю будовою і поліфункціональністю, системи історичної, самороз-виненої і саморегульованої, органічно пов'язаної зі своїм творцем і творінням - людиною - і що перебуває у постійній взаємодії зі своїм природним і соціальним середовищем.
У повсякденному розумінні поняття "культура" існує насамперед як показник освіченості, вихованості, знання норм етикету, з одного боку, як певний спосіб життя, переважно міський, з іншого, і як система культурних інститутів і установ (театрів, бібліотек, музеїв тощо), з третього. Однак у ненаукових поглядах на культуру ці поняття змішуються й взаємозамінюються. У них поєднуються поняття "культурність", сфера соціального побутування культури тощо.
Одне з найперших наукових визначень культури було засноване на розмежуванні сфери природи й сфери культури. Під першою розуміли світ, що існував і існує поза бажаннями, волею, діяльністю людини, тоді як друга сфера виникає й існує завдяки людині й у взаємодії з нею, будучи створеною нею штучно. Це був світ, у якому були присутні: штучні знаряддя праці й використання вогню; мова як здатність усвідомлювати й передавати з її допомогою зміст предметного й непредметного світу; система заборон (табу), за допомогою яких людина долала у собі тваринне начало; співтовариства, об'єднані усвідомленням змісту подібного об'єднання. У сучасній науці взаємозв'язок між природою й культурою є більш складним, опосередкованим.
Культура - це цілісний організм і найбільш сприятливого результату досягає та особистість, яка не замикається в окремих й ізольованих видах духовної діяльності, що практикуються. У відкритій культурі й особистість повинна бути відкритою, звичайно, за умови її розвиненої духовної самостійності й самодостатності.
Будь-яка культура реалізує свої функції не у вакуумі, а по відношенню об'єктів, що реально існують: або природи "першої" - природної, або "другої", штучної природи. У цілому, для культури об'єктивно реальною є й та, й інша природа. Світ, у якому живе людина, - цілісний, він є складною системою "природа-суспільство", і культура функціонує на всіх рівнях саме цієї системи. Тому напрями, за якими культура реалізує свої функції, різноманітні, хоча внутрішньо цілісні й єдині.
Історично найбільш раннім об'єктом культуро перетворювального впливу стала природа, причому природа не тільки як об'єктивна реальність, але й природна сутність самої людини. Коли людина почала створювати "власний світ", коли вона почала переробляти природу у "своє" житло, вона зробила перший крок до розриву з матір'ю-природою, що породила її. Для еволюції людини лоно природи виявилося затісним, і вона вийшла за її межі, вийшла у світ позаприродної реальності, створила світ артефактів, тобто світ культури й соціуму.
Культура впливає на людину настільки суттєво й глибоко, що можна стверджувати, що вона створює новий вид людини. Власне, до культури або поза культурою не існує людини як "homosapiens", як розумної й соціальної істоти. Сутність людини тісно пов'язана із сутністю культури. Однак сутність людини у широкому розумінні слова містить біологічні характеристики її як виду. Тому виникнення культури логічніше було б розглядати як подальший крок еволюції природи.
№3Короткий історіографічний огляд наукової літератури з української культури (кяжа доба – ХХ ст..)
|
Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави — Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Так його й іменуємо: українська культура княжої доби. А запровадження християнства долучило українців до культурно-етичних цінностей, які й понині становлять основу сучасної західної цивілізації. Вони збагатили скарбницю духовного життя українського народу, вивели його культуру на широкі простори світової цивілізації, поставили в один ряд з найрозвинутішими тогочасними культурами. Украй негативно на історії української культури, як й історії України в цілому, позначилася монголо-татарська навала XIII—XIV ст., а пізніше — створення на принципах азійської деспотії Російської централізованої держави. Звідси й почалися найгостріші трагедії нашого народу. Через підйоми і спади й відбувався процес розвитку нашої культури княжої доби. Третій період розвиткуукраїнської культури припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу. Умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. Відбувалася ліквідація тих політичних центрів, навколо яких кристалізувалося і вирувало культурне життя.Насаджувався насильницькими методами католицизм . За таких умов виник і почав міцніти так званий паралелізм у розвиткові культури з наступним (щоправда, тимчасовим) переважанням католицизму над православ'ям. Розвиток української культури в польсько-литовську добу позначений тісною взаємозалежністю та взаємопереплетінням національно-визвольної боротьби і руху за відродження української культури. У ході цього руху не лише формувалися ідеологічні передумови всенародної визвольної війни, що розпочалась в Україні 1648 року, а й створювались культурні цінності, які стали основою розвитку української культури протягом наступних століть. Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначальним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні. І все ж, розвиток української культури в цей період виступає як процес послідовний, об'єктивно обумовлений, процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов'язаних з впливами ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та Просвітництва. П'ятий період розвитку української культури охоплює часовий відтинок в 150 років, років великої неволі нашого народу — від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Цей період у розвиткові української культури назвемо періодом національно-культурного відродження. Найяскравіше в процесах творення нової національної моделі культури український народ виявив себе в літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії. Цей період ще називають періодом тривалої "неволі і переслідувань" української культури, періодом її запеклої боротьби з асиміляторськими заходами російського царизму, польської шляхти, румунських бояр, угорських феодалів і всевладного австрійського цісарства. Українці відтіснялися цими ворожими силами на периферію культурного прогресу. Упродовж XIX і початку XX століття українська культура зробила колосальний крок уперед у своєму розвиткові. Перейнята гуманістичними ідеями, українська культура XIX — поч. XX ст. вивела українську націю на широкий шлях світового історичного поступу, поставила із невідомості й забуття в один ряд з найрозвинутішими націями світу. Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її |
|
східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця 80-х років. Культурне життя в Україні на початку XX століття значно активізується. Виникають художні музеї, архіви, нові бібліотеки, діють засновані на нових засадах мистецькі навчальні заклади, посилюються зв'язки із зарубіжними художніми центрами (Париж, Рим, Мюнхен, Краків). Шостий підперіод характеризується успадкованими від попередніх підперіодів злетами і руїнами у розвиткові української культури, наявністю як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів, за яких українська культура була поставлена в умови боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження. Сьомий період розвитку української культури тільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це — сучасний період, що охоплює часовий відтинок від кінця 80-х і по сьогодення. Сьогодні українська культура, існуючи в часі, становить собою безперервний рух національних культурних цінностей, що відбувається між різними соціумами, суспільними верствами та поколіннями.
4. найдавніша культура первісних людей Первісна культура відіграла значну роль у розвитку людства. Саме з цього культурно-історичного періоду розпочалася історія людської цивілізації, формувалася людина, зароджувалися такі форми людської духовності, як релігія, мораль, мистецтво. З розвитком матеріальної культури, знарядь праці, підвищенням значення колективних форм праці розвивались елементи духовної культури, зокрема мислення та мова, виникали зародки релігії, ідеологічних уявлень, з'явилися в праобщині й деякі елементи магії та зародки мистецтва: хвилясті лінії на стінах печер, зображення контуру руки. Однак більшість учених називає це протомистецтво натуральною образотворчою діяльністю. Формування общинно-родового ладу сприяло розвитку духовного життя первісної людини. Доба ранньородової общини характеризувалася помітними успіхами в розвитку мови, основ раціональних знань. Ще донедавна вважалося, що мови найменш розвинутих груп людства мають дуже незначний лексичний запас і майже позбавлені загальних понять. Проте подальше вивчення цього питання засвідчило, що лексикон навіть найвідсталіших племен, наприклад аборигенів Австралії, налічує не менше 10 тис. слів. З'ясувалося також, що у цих мовах переважають конкретні, деталізовані визначення, є в них і слова, що передають зміст загальних понять. Так, в аборигенів Австралії є позначення не лише різних порід дерев, а й дерева взагалі, не лише різних видів риб, а й риби взагалі. Особливістю найпримітивніших мов є нерозвинутість синтаксичних форм. В усній мові навіть найрозвиненіших народів, на відміну від їх писемності, фрази також звичайно складаються з мізерної кількості слів. Джерелом знань первісної людини була її трудова діяльність, під час якої накопичувався досвід, передусім про навколишню природу. Значно розширилися практичні галузі знання. Людина опанувала найпростіші способи лікування переломів, вивихів, ран, зміїних укусів, інших захворювань. Люди навчилися рахувати, вимірювати відстань, обчислювати час, зрозуміло, досить примітивно. Так, спочатку існували три - п'ять позначень числових понять. Великі відстані вимірювалися днями шляху, менші - польотом стріли або списа, ще менші - довжиною конкретних предметів, найчастіше різних частин людського тіла: ступні, ліктя, пальця. Звідси - назви давніх мір довжини, що як пережиток збереглися в багатьох мовах: лікоть, фут, дюйм тощо. Час обчислювався лише порівняно великими відтинками, пов'язаними з розташуванням небесних тіл, зміною дня і ночі, з природно-господарськими сезонами. Навіть найвідсталіші племена мали досить розвинену систему передавання на відстань звукових або зорових сигналів. Писемності не було взагалі, хоча в аборигенів Австралії вже з'явилися зародки піктографії. Зразки образотворчого мистецтва доби ранньородової общини відомі за численними археологічними пам'ятками: графічними та живописними зображеннями тварин, рідше рослин і людей, на-скельними малюнками тварин і людей, мисливськими та воєнними сценами, танцями та релігійними церемоніями. В усній творчості найраніше розвинулися перекази про походження людей та їхні звичаї, подвиги предків, виникнення світу та різні явища природи. Незабаром з'явилися оповідання та казки. У музиці вокальна або пісенна форма передувала інструментальній. Першими музичними інструментами були ударні пристрої з двох шматків дерева або натягнутого шматка шкіри, найпростіші щипкові інструменти, прототипом яких, мабуть, були тятива лука, різні сурми, флейти, сопілки. До найдавніших видів мистецтва належать танці. Первісні танці були колективними і дуже образними: імітація (частіше у масках) сцен полювання, рибальства, воєнних сутичок тощо. Поряд з раціональним світоглядом виникла релігія у таких ранніх, первісних своїх формах, як тотемізм, фетишизм, магія, анімізм. Тотемізм - це віра в тісний зв'язок між людиною або якоюсь родовою групою та її тотемом - певним видом тварин, рідше рослин. Рід носив ім'я свого тотема, і члени роду вірили, що походять від спільних з ним предків, перебувають з ним у кровному спорідненні. Тотемові не поклонялися. Його вважали батьком, старшим братом тощо, який допомагає людям роду. Люди, зі свого боку, не повинні знищувати свій тотем, завдавати йому якоїсь шкоди. Взагалі тотемізм був своєрідним ідеологічним відображенням зв'язку роду з його природним середовищем, зв'язку, який усвідомлювався в єдиній зрозумілій на той час формі кровного споріднення. Фетишизм - віра в надприродні властивості неодухотворених предметів, у те, що вони можуть якось допомагати людині. Таким предметом - фетишем - може бути певне знаряддя праці, дерево, камінь, а пізніше спеціально виготовлений культовий предмет. Магія - віра у здатність людини особливим чином впливати на інших людей, тварин, рослин, явища природи. Не розуміючи справжнього взаємозв'язку певних фактів та явищ, хибно тлумачачи випадкові збіги, первісна людина вважала, що за допомогою особливих слів та дій можна викликати дощ або здійняти вітер, забезпечувати успіх полювання або збирання, допомагати або шкодити людям. Залежно від призначення магія поділялася на кілька видів: виробничу, охоронну, любовну, лікувальну. Анімізм - віра в існування душі та духів. З розвитком вірувань і ускладненням культу їх виконання потрібні були певні знання, уміння, досвід. Найважливіші культові дії почали виконувати старійшини або певна група людей - чаклуни, шамани. Духовній культурі ранньородової общини було властиве тісне переплетення раціональних та релігійних уявлень. Так, лікуючи рану, первісна людина вдавалася і до магії. Протинаючи списом зображення тварини, вона одночасно практикувалася в прийомах полювання, показувала їх молоді, "магічно забезпечувала" успіх наступної справи. З ускладненням виробничої діяльності первісної людини збільшувався і запас її позитивних знань. З виникненням землеробства і скотарства нагромаджувалися знання в галузі селекції - штучного добору найкорисніших сортів рослин і порід тварин. Розвиток математичних знань зумовив появу перших засобів для лічби - в'язки соломи або купки камінців, шнурів з вузликами чи нанизаними на них черепашками. Розвиток топографічних і географічних знань зумовив створення перших карт - позначень маршрутів, нанесених на кору, дерево або шкіру. Образотворче мистецтво пізньонеолітичних і енеолітичних племен в основному було досить умовним: замість цілого зображувалася певна характерна частина предмета. Поширився декоративний напрям, тобто прикрашання ужиткових речей (особливо одягу, зброї та хатнього начиння) художнім розписом, різьбленням, вишивкою, аплікацією тощо. Так, кераміку, яку в ранньому неоліті не прикрашали, у пізньому неоліті орнаментували хвилястими лініями, колами, трикутниками тощо. Еволюціонувала й ускладнювалася релігія. З нагромадженням знань про власну сутність і навколишню природу первісне людство менше ототожнювало себе з останньою, а дедалі більше усвідомлювало залежність від невідомих йому добрих і злих сил, які здавалися надприродними. Формувались уявлення про боротьбу доброго і злого начал. Сили зла люди намагалися умилостивити, добрим силам почали поклонятися як постійним оборонцям і заступникам роду. Змінився зміст тотемізму. Тотемні "родичі" та "предки" стали об'єктом релігійного культу. Водночас з розвитком родового ладу й анімізму зародилася віра в духів померлих прабатьків роду, що допомагають йому. Тотемізм зберігався в пережитках (наприклад, у тотемних назвах та емблемах родів), але не як система релігійних вірувань. Саме на цій анімістичній основі почав утворюватися культ природи, що уособлювався в образах різних духів тваринного і рослинного світу, земних і небесних сил. З виникненням землеробства пов'язана поява культу вирощуваних рослин і тих сил природи, від яких залежало їх зростання, особливо Сонця і Землі. Сонце вважалося запліднюючим чоловічим началом, Земля - запліднюваним жіночим. Циклічність життєдайного впливу Сонця зумовила виникнення у людей уявлення про нього як про дух родючості, що вмирає і воскресає. Як і на попередній стадії розвитку, релігія відображала та ідеологічно закріплювала визначну господарську і суспільну роль жінки. Розвинувся материнсько-родовий культ господарок та охоронниць родинного вогнища. Ймовірно, тоді зародився відомий у деяких розвиненіших народів культ жіночих предків-праматерів. Більша частина духів природи, і серед них насамперед дух Матері-Землі, виступала в образі жінок і мала жіночі імена. Жінки, як і раніше, часто вважалися основними, а у деяких племен навіть виключними носіями таємних знань і магічних сил. Розвиток землеробства, особливо іригаційного, що потребувало точного визначення строків поливання, початку польових робіт тощо, сприяв упорядкуванню календаря, вдосконаленню астрономічних спостережень. Перші календарі звичайно ґрунтувалися на спостереженнях за зміною фаз Місяця. Необхідність оперувати великими числами і розвиток абстрактних уявлень зумовили прогрес математичних знань. Спорудження укріплень, таких транспортних засобів, як віз та вітрильний корабель, сприяли розвитку не лише математики, а й механіки. А під час суходільних та морських походів, пов'язаних з війнами, накопичувалися астрономічні спостереження, знання з географії та картографії. Війни стимулювали розвиток медицини, а особливо хірургії: лікарі ампутували ушкоджені кінцівки" робили пластичні операції. Повільніше розвивалися зародки суспільствознавчих знань. Тут, як і раніше, панували тісно пов'язані з релігією міфологічні уявлення про чудесну природу всіх основних явищ господарського, громадського та ідеологічного життя. Саме в цей час були закладені основи правових знань. Вони відокремилися від релігійних уявлень, звичаєвого права. Це добре видно на прикладі первісного (та й ранньокласового) судочинства, в якому вирішальну роль часто відігравали нереальні обставини, наприклад "знамення згори". Для того, щоб з'явилося таке знамення, застосовувалися випробування клятвою, освяченою їжею, отрутою. При цьому вважалося, що винний загине, а невинний залишиться живим. Зведення оборонних споруд і розрахованих на тисячоліття усипальниць поклало початок монументальній архітектурі. Відокремлення ремесла від землеробства сприяло розквіту ужиткового мистецтва. Для потреб військово-племінної знаті створювалися ювелірні прикраси, коштовна зброя, посуд, ошатний одяг. У зв'язку з цим поширилися художнє карбування, тиснення металевих виробів, а також техніка емалі, інкрустація коштовним камінням, перламутром тощо. Розквіт художньої обробки металу, зокрема, відобразився у відомих скіфських і сарматських виробах, прикрашених реалістичними або умовними зображеннями людей, тварин, рослин. З інших специфічних видів мистецтва слід вирізнити героїчний епос. Шумерський епос про Гільгамеша та епічний розділ П'ятикнижжя, "Іліада" й "Одіссея", ірландські саги, "Рамаяна", "Калевала" - ці та багато інших класичних зразків епосу, що виникли в основному в епоху розкладу родового ладу, донесли до нас згадки про нескінченні війни, героїчні подвиги, відносини у суспільстві. До усної народної творчості почали проникати класові мотиви. Заохочувані військово-племінною знаттю співці та оповідачі прославляли її благородне походження, воєнні подвиги, багатство. Під час розкладу первіснообщинного ладу виникали та розвивалися адекватні новим умовам життя форми релігії. Перехід до патріархату супроводжувався становленням культу чоловічих предків-покровителів. З поширенням землеробства та скотарства утвердилися сільськогосподарські культи родючості з їх еротичними обрядами і людськими жертвами, широко відомими образами духів, які вмирають та воскресають. Звідси певною мірою ведуть свій початок давньоєгипетський Осіріс, фінікійський Адоніс, грецький Діоніс і, нарешті, Христос. З посиленням племінної організації та утворенням союзів племен утвердився культ племінних покровителів, племінних вождів. Деякі вожді залишалися об'єктом культу і після своєї смерті: вважалося, що вони стають впливовими духами, які допомагають своїм одноплемінникам. Розпочалося виокремлення професійної розумової праці. Такими професіоналами насамперед ставали вожді, жерці, воєначальники, потім - співаки, оповідачі, постановники театралізованих міфологічних вистав, знахарі, знавці звичаїв. Виділення професійної розумової праці значно сприяло розвитку та збагаченню духовної культури. Вершиною розвитку духовної культури первісного суспільства було створення упорядкованого письма. Це відбувалося шляхом поступового перетворення піктографічного письма, що передавало лише загальний зміст повідомлень, на письмо1, що складалося з системи ієрогліфів2, у якому точно фіксовані знаки означали окремі слова або склади. Таким було найдавніше ієрогліфічне письмо шумерів, єгиптян, критян, китайців, майя та інших народів. Чимало явищ сучасного життя виникли саме в первісному суспільстві. Через таку найважливішу особливість цього етапу історії людства його вивчення має не тільки пізнавальне" а й світоглядне значення.
|
№5Трипільська культура , її місце у світовій історії
Трипільська культура - унікальне явище в історії людства. Вона відіграла безпрецедентну роль у становленні цивілізації на планеті Земля. Невдячне людство поки що як слід не оцінило цивілізаційної ролі Трипільської культури, яка була локомотивом історії протягом 2,7 тисячоліть, починаючи приблизно з 5500 року до н.е.
Це вже було не первісне суспільство, а суспільство з атрибутами цивілізації. Трипільська цивілізація - це, перш за все, землеробська економіка. Саме в Трипіллі відбулася повна і остаточна перемога відтворюючої економіки, що було проявом тріумфу неолітичної рево-люції. Впровадження землеробства у всій Трипільській ойкумені стало фундаментом цивілізації. Високою культурою землеробства людство зобов'язане Трипіль-ській культурі (у Молдові і Румунії її називають Кукутені). За всю історію ніщо не мало такого суттєвого впливу на життя людини, як перехід до рільництва. Без свідомого вирощування рослин з допомогою достатньо ефективних знарядь праці, яке забезпечувало створення надлишків продуктів харчування, була б неможливою поява цивілізації. Трипільці подолали споконвічний страх людини перед голодом - і це було їх найвидат-нішим досягненням. У Трипіллі люди вперше звільнились від постійних турбот про їжу і в них з'явилося дозвілля для будівництва осілих поселень, виготовлення посуду, занять мистецтвом, розвитку міфологічних уявлень.
Здійснивши перехід до відтворюючих технологій ведення господарства, трипільці поєднали землеробство з тваринництвом. Вони вирощували пшеницю, ячмінь і овес, розводили велику рогату худобу, свиней, овець і кіз, а биків і коней використовували як тяглову силу. Орали трипільці ралом, а жали серпами з дерева і рога з кременевими вставками, на яких були вирізьблені зубці. У них були сани і вози (є певні свідчення цього).
Трипільці першими в історії вирішили продовольчу проблему, першими почали будувати справжні будинки, як правило, двоповерхові, в яких вперше з'явилися двері й горище, стіл, табуретки й стільці.
Носії трипільської культури виготовляли мальовану кераміку, неперевершені шедеври якої мовою символів та знаків промовляють до нас з глибини тисячоліть, зачаровуючи своєю могутньою первісною магією.
У трипільців були каменярні, гончарні майстерні, плавильні печі та горни. Вони постійно вдосконалювали технології обробки кременю. Високого рівня у трипільців досягли металургія і металообробка. Для виготовлення інструментів і прикрас з міді використовували досконалі методи кування і лиття.
Гончарство у трипільців виділилося в окрему галузь, ними було винайдено повільне гончарне коло, постійно вдосконалювалася технологія виготовлення посуду. Вражає та обставина, що посуд був стандартизований:
об'єм всього посуду був кратним чоловічій пригорщі (приблизно 84 грама).
Ще одне нововведення трипільців ткацтво. У трипільців з'явився перший ткацький верстат. Одяг трипіль-ців був красивим і різноманітним. Чоловіки носили ткану сорочку, пов'язку на стегнах, багато прикрашений па-сок, а жінки - сукні з тканини, прикрашені вишивкою, кістяними і мідними бляшками. Взуття - від сандалів до чобіт - трипільці шили з відмінно виготовленої шкіри.
Різке зростання господарської активності, нагромад-ження багатства і необхідність захисту від зовнішньої небезпеки призвели до концентрації розрізнених сімей-них господарств у селища-велети з кількістю населення до 10 тисяч жителів, а в Тальянках - до 20-30 тис. жителів. І тут трипільці були першими. Започаткований ними радіальний метод забудови і дотепер використо-вується у містобудуванні. Характерною для трипільських міст є наявність вулиць та тротуарів. По суті, трипільці здійснили "міську революцію". Укріплене поселення із складною суспільною ієрархією - це вже місто.
Отже, у трипільців були всі три необхідні умови, що роблять людину відносно незалежною від природи, а отже, формують основи цивілізації - це поява нових видів ефективних знарядь праці, отримання надлишків продуктів харчування і будівництво осілих поселень.
Трипільці виготовляли товари для внутрішнього обміну і для експорту. Мабуть, ці обмінні та "експортно-імпортні" операції здійснювало багато людей, що зумо-вило зростання обсягів товарно-торговельних відносин. Носії Трипільської культури суттєво наблизилися до переходу на товарно-гропгові відносини. Роль грошей у них могли виконувати стандартизовані кременеві і мідні знаряддя, а також кремінні гальки і великі кремінні пластини (вони знайдені у скарбах і не використовува-лися у виробничих цілях).
Трипільці були за крок до створення держави і за крок до створення писемності. Цей крок зробили не вони, а шумери, єгиптяни і китайці. Хоча є певні підста-ви вважати трипільські поселення-велети державами (принаймні, протодержавами). Отже, якщо існували протоміста (селища-велети), то існували й прото-держави. Чим більше з'являється наукової інформації, тим все менше залишається підстав для примітивного трактування соціальної структури трипільського суспільства як суто родоплемінного устрою. Життя вели-ких "міст" (протоміст), тим більше відомих нині конгло-мератів з поселеннями-супутниками навколо них, не-можливе без наявності чіткого адміністрування.
6.
Скіфські культурні джерела
Початок залізної доби (з І тис. до Н. X.) на території України пов'язаний з кіммерійською культурою (Північне Причорномор'я), а трохи пізніше - зі скіфською культурою та ранніми слов'янськими культурами. У І тис. до Н. X. територія України потрапила у сферу античних впливів, і це започатковує нову епоху в розвитку культурних традицій українців.
Культура скіфів - своєрідний сплав місцевої культурної традиції, що корінням своїм сягає мідного віку, та складників античної цивілізації, значний вплив якої відбувся внаслідок колонізації еллінами північного узбережжя Чорного моря (з VIII ст. до Н. X.), коли були засновані міста-поліси (Ольвія - на березі Буго-Дніпров-ського лиману; Тірас - у гирлі Дністра; Пантікапей - на місці сучасної Керчі; Херсонес - біля сучасного Севастополя тощо.)
Від скіфів українці успадкували керамічне і декоративне мистецтво, низку слів (собака, топір та ін.), елементи одягу (біла сорочка, чоботи, шпичаста шапка), деталі озброєння (сагайдак, пернач).
В якому зв'язку стоїть скіфська епоха з попередніми епохами, трипільською і після-трипільською? З цього погляду усатівсько-городська культура II тисячоліття до н.е. може розглядатися як посередня ланка, переходова культура, що опосереднює зв'язки між трипільською культурою III тисячоліття й культурою скіфів першої половини І тисячоліття. На прикладі усатівсько-городської культури ми простежуємо, як поступово згасає тип культури, який був властивий трипіллю, і зароджуються, розвиваються явища, що визначать згодом тип і специфічну відмінність скіфської культури. З цього погляду і в суспільно-господарчому відношенні, і хронологічно усатівсько-городська культура становить якнайяскравіший приклад перехідного зв'язку. Усатівсько-городська культура, супроти трипілля, - культура вершників. Скіфи - теж вершники. Культура вершників II тисячоліття було новим явищем в суспільно-господарчому житті країни, оскільки трипілля III тисячоліття було суцільно хліборобським, що ж до культури вершників скіфів з І тисячоліття до н.е., то воно, у свою чергу, вже не було таким новим явищем у життєвому укладі України. Воно було логічним продовженням у розвитку тих явищ і чинників, які зародилися на попередньому етапі. Суспільно-господарчий розвиток за скіфської доби йшов тією ж лінією, яка виразно намітилася вже за попередньої - передскіфської епохи. З цього погляду поява скіфів на Україні не є нічим випадковим або несподіваним, історично не виправданим. І тим самим у назві скіф не доводиться надавати жодного, так би мовити, сакрального значення - це умовна назва. Дефінітивна функція цієї назви, як про це говоритимемо далі, дуже відносна. Ясно одне: культура вершників є приналежністю двох епох, що в історичній послідовності заступають одна одну, післятрипільської і скіфської. Отже, ми могли б сказати так: вершницько-скотарська структура післятрипільської епохи знаходить своє завершення у скіфській. Культура вершників післятрипільської доби ще тісно пов'язана з "трипільством". У цей період воно перебуває лише на перших етапах свого розвитку. Воно робить лише перші кроки і перші спроби. Культура вершників опановує ситуацію вже за наступної, скіфської доби. У цьому відношенні цілком правдиво після трипільська епоха є передскіфська. Усатівсько-городський вершник - це є передскіф; скіфом він стане на наступному етапі. У скіфську добу усатівсько-городський уклад господарства знаходить своє повне розкриття. Заступивши трипільську "культуру на волах", передскіфська "культура на коні" протягом кількох століть досягає цілковитої зрілості. Якщо ми скажемо, що на протязі цих двох епох вершник стає провідною постаттю часу, що саме в цей час він витискає хлібороба, відсовує його на другий план, то ми маємо на увазі як економіку, так і соціальну структуру країни. Це однаково стосується господарчого, суспільного й політично-державного життя країни. Вершництво-скотарство в соціальному аспекті означає завжди виділення економічно заможного прошарку, створення окремої верстви багатих власників стад, що соціально, а не лише господарче протистоять залежним від них хліборобам. Виділення прошарку скотарів-багатіїв - це одночасно формування панівної верхівки, - якнайвиразніше між собою пов'язані. Процес соціальної диференціації, розподілу суспільства на багатіїв-скотарів і бідняків-хліборобів, збагачення вершників почався ще в передскіфський період. В. Щербаківський відзначає, що вони [носії шнурової кераміки і шліфованих топірців], завоювавши хліборобів, дуже розбагатіли, це засвідчується розкопками могил біля міста Майкоп... "При покійнику лежали предмети зі срібла й золота та міді, є срібні вази, оздоблені образами звірів і навіть ландшафтом Кавказьких гір". Процес збагачення і виділення верхівки почався вже у культурі шнурової кераміки, але в своєму послідовному розвиткові найвищої своєї точки цей процес досягнув, як сказано, за скіфів (перша половина останнього тисячоліття до н.е.). Геродот, грецький письменник, якому ми зобов'язані як найдокладнішими відомостями про скіфів, відрізняє скіфів-кочівників і скіфів-хліборобів. У літературі звичайно це повідомлення тлумачать, як згадку про різні племена. Ми тримаємося іншої думки: справа йде про два соціально-господарчі прошарки у межах одного народу.
Скіфи були поділені на два шари: скотарів-вершників і хліборобів, на власників великих стад і безхудобних або з невеликою кількістю худоби хліборобів. Власники великих стад кочують зі своїми стадами, переганяючи стада з випасеного лугу на місце іншого випасу. Безхудобні, оброблюючи земельні ділянки, лишаються на місці. Так скотарі-вершники є кочівники; хлібороби - осілі. Скотарі-вершники, кочуючи зі своїми стадами, потребують для охорони стад озброєних людей; при кожному стаді у кожного багатого скотаря-вершника є збройний загін.
Українська жива мова виразно зберегла сліди цієї первісної, архаїчної тотожності багатства і худоби в подвійному значенні слова товар. Товар - це одночасно худоба і крам. Кожен багатий власник має при собі озброєну ватагу, молодь, що охороняє його стадо і при нагоді, нападає на інші стада. Вони, власник худоби і його військові, що з війни і грабіжництва зробили собі професію, якщо багатший скотар, то більша і дружина (ватага), яку він тримає при собі. Власник худоби (скотар) захищає не територію, а стада; не народ, а свою власність. Він воює, але для грабіжництва. Хліборобська культура трипілля III тисячоліття до н.е., пов'язана з передньоазійським культурним світом, територіально консолідується у межах Наддніпров'я - Наддунав'я. Це культура замкнених теренів. Територіально, просторово вона не агресивна. Навпаки, культура вершників обох наступних епох територіально агресивна. За скіфської епохи ми знаємо про скіфів одночасно на Обі у Заураллі і в Семигороді на Дунаї. Як і кожна хліборобська формація, трипілля самодостатнє й осіле. Свої суспільно-політичні форми воно творить у прямому й безпосередньому зв'язку з тереном, як об'єктом хліборобської праці. Кількість людей і обсяг праці визначають обсяг просторової експансії. Зовсім інакше стоїть справа зі скіфами. Культура вершників стимулює поширення територіальних меж. Вона розв'язує проблему простору в інший спосіб, ніж хліборобство. Справа сходить не лише до різниці комунікаційних засобів ("на волах" і "на коні") і навіть не до відміни господарчих форм (кочове скотарство в його протиставленні хліборобству), а саме до того, що скотар, як кіннотник, є в першу чергу грабіжник. Отож, з'явившись на Україні за перед-скіфської епохи й розвинувшись за скіфської, кінноцтво призвело до іншого розв'язання проблеми терену, як трипілля. Для скіфів скотарів-кіннотників, вершників-грабіжників, рабовласників і работорговців, терен не є об'єктом для праці. Він є простором сезонно змінюваним для випасу худоби або для їх грабіжницьких наїздів на чужі стада. Що більший простір опановують то вони своїми наїздами, все більше мають з того зиск у збройному захопленні здобичі. Територіальна протяжність є сталою ознакою кожного політично-державного формування вершників.
Саме у цьому факті ми шукатимемо пояснення євразійства скіфів, того, що ми їх знаходимо не лише на Дніпрі, але і на Обі. Дер-жавництво скіфів - це імперія вершників з центром, що знаходиться на Україні, і з безмежно розтяглою територією. Вершницька імперія скіфів - могутня, специфічно "варварська". Скарби Чор-томлика, золото Куль-Оби кажуть про накопичувані багатства. Відстань від Дунаю до Обі, від Альп до Алтаю вказує на її теренові простори. Вали, обсяг і висота скіфських городищ свідчать про міцність. Науковці знаходять на Обі - могили; на Полтавщині, Київщині й Поділлі - городища. Як зазначалося, городища з'являються на Україні в передскіфський період, заступаючи відкриті поселення, що були властиві для трипілля. Поселення усатівсько-городської культури були селищами городищанського типу. Щодо поселень скіфів, то вони теж, як сказано, були городищами. Шарпинське й розташоване поблизу нього Пастирське городища на Херсонщині біля Златополя, Мотронинське на Київщині, Більське городище на Полтавщині, Немирівське на Поділлі-ось ті поселення, що ми їх зв'язуємо зі скіфами у першій половині останнього тисячоліття. Як ми зазначали, вони становлять дальший етап у процесі розвитку типу поселень, виробленого й запровадженого на Україні в післятрипільський період носіями шнурової кераміки. Це могутні споруди. Вони далеко більші й багато величніші за городища князівських часів XI-XIII ст. по Різдві, ніж, скажімо, Виш-город під Києвом, Городське під Коростишевом, Райки на Бердичі-вщині, Данилів Холм і Данилів Крилос (давній Галич), Пліснесько під Бродами тощо. Якщо хтось колись напише історію городищ (бургів) на Україні, він ствердить, що городища 1) з'являються на Україні в II тисячолітті до н.е. в післятрипільську епоху, 2) свого найвищого розвитку досягають за скіфів 3) знов відновлюють своє існування, як властивий для епохи тип поселень, за слов'яно-князівських часів. І той історик, який розглядатиме історію культури України в найдавніші періоди як змінне чергування хліборобських і вершницьких епох, що послідовно заступали одна одну, відзначить, що городища були сталою ознакою й приналежністю саме вершницьких епох.
№7 Виникнення Грецької державності, її вплив на культуру слов’ян
Культура, мистецтво й релігія античних міст- держав Північного Причорномор»я.
Упродовж тисячоліття на південних землях нинішньої України розвивались антична культура і мистецтво, починаючи від VII-VI ст. до н.е. — по IV ст. н.е. Тут були засновані греками-колоністами міста і селища вздовж морського узбережжя та в устях річок. Перші поселення з'явились на о.Березань, згодом — в усті Буга: Тіра (VI ст.), Ольвія (на правому березі Бузького лиману), Пантікапей (на місці нинішньої Керчі), Херсонес (V ст., поблизу сучасного Севастополя) та інші, менші поселення. Так постали центри грецької, а згодом римської цивілізації (тоді народи Європи ще перебували на стадії первісного ладу). Поява греків на нових землях викликана колонізаторською політикою митрополії у зв'язку з погіршенням економічного стану, нестачею засобів до існування, обезземеленням дрібного селянства тощо. Будівельним матеріалом був місцевий камінь вапняк, не дуже пластичний і гарний для скульптури, оскільки райони причорноморських міст не мали мармуру чи інших кращих порід каменю. Тому готову скульптуру, а згодом мармур, довозили з Греції й островів Егейського моря. Довозили також вироби — чорнофігурні та червоно фігурні вази із Аттики, теракотові статуетки, бронзові вироби.
Незабаром більшість художніх виробів виготовлялась у містах, де панували свої традиції й працювало чимало майстерень керамістів, мозаїстів, ювелірів, різьбярів по дереву. Були свої скульптори і живописці, майстерність яких виявлялася у стелах, торевтиці, різьбі саркофагів та живописних розписах..
8 Культури східних слов'ян.
Пам'ятки найдавніших історичних східних слов'ян належать до двох послідовних у часі археологічних культур, відомих під назвою культур полів поховань. Назва їх походить від характеру поховальних пам'яток — могильників без будь-яких зовнішніх ознак — полів поховань. Поховання в них — переважно трупоспалення в глиняних урнах, тому такі могильники, на думку археолога І. Шовкопляса, називають інколи також полями похоронних урн. Останнім часом стали відомими й поселення ранньослов'янських племен. Більш рання з цих культур називається зарубинецькою (зарубинецько-корчуватівською), а пізніша — черняхівською.
Ця культура одержала назву від могильників біля села Зарубинці на Середньому Дніпрі. її пам'ятки — поселення і могильники — поширені в лісостепових та лісових областях Подніпров'я, на Волині, у Білорусі та деяких районах Росії. Початок її в цілому належить до П ст. до н. е., а кінець до II ст. н. е.
На основній території свого поширення пам'ятки зарубинецької культури збігаються з територією поширення пам'яток осілих землеробсько-скотарських племен скіфського періоду — на півдні та милоградських і підгірцівських — на півночі. Між ними є й певна спільність, особливо в характері знарядь праці, деталей глиняного посуду, в розміщенні поселень тощо. Це дає підставу деяким дослідникам (І. Шовкопляс та ін.) вважати, що лісостепові племена скіфського періоду та племена милоградської і підгірцівської культур, напевно, були предками племен зарубинецької культури, а сама вона тим самим має глибокі місцеві корені на території Східної Європи.
Поселення зарубинецької культури були невеликими (0,3— 0,4 га) і розташовувалися здебільшого на підвищених ділянках берегів річок. Деякі з них розміщені на давніших городищах. Житла на поселеннях переважно наземні — з дерева та глини, з вогнищами з каменю.
Племена зарубинецької культури займалися орним землеробством у лісостепових та вирубним у лісових районах. Археологи знайшли на їх поселеннях залізні сокири, серпи та зернотерки. Також у них були розвинуті скотарство, полювання, рибальство та збиральництво. Глиняні пряслиця та грузики від верстатів свідчать про прядіння і ткацтво. Глиняний посуд — ліпний, частково лощений, чорного та світло-коричневого кольору. За формами — це горщики, банкоподібні посудини, миски, глечики тощо. Племена зарубинецької культури мали також торговельні зв'язки з південними районами — римськими провінціями, античними містами та сарматами. Внаслідок обміну вони отримували посуд, римські монети, сережки, намисто та інші прикраси.
Назва "черняхівська культура" походить від могильника в с. Чер-няхові Кагарлицького району Київської області. Вона поширена на території від Середнього Придніпров'я до Карпат, охоплюючи лісостепову та частину степової зони України. Особливістю черняхівської культури є наявність місцевого глиняного посуду, виготовленого на гончарному крузі, а також привізних римських товарів: скляного і червонолакового посуду, амфор та деяких металевих прикрас і побутових речей. Виготовлення кружального посуду свідчить про значний розвиток місцевого гончарського ремесла у племен черняхівської культури. Такий посуд досконалий, тонкостінний, сірого та чорного кольорів, з добре лощеною поверхнею, прикрашений рельєфними валиками, прилощеними прямими і хвилястими лініями, відбитками різних штампів. За формами — це миски різних розмірів, вази з трьома вушками, глечики з високими шийками, чаші тощо. Зовсім окрему групу становлять великі посудини, близькі до античних піфосів, призначені для зберігання зерна та інших припасів. Досить багато є прикрас (намисто, підвіски) та побутових предметів (кістяні гребінці, фібули) місцевого виробництва.
У племен черняхівської культури розвивалося місцеве ремесло, воно навіть виділялося в окрему галузь господарства. Значного розвитку набули гончарське і ювелірне ремесла, зокрема виготовлення різноманітних прикрас із срібла і бронзи. Найбільш цікаві бронзові прикраси з візерунками, вкриті емаллю, яку заливали в невеликі виїмки на поверхні виробів. їх називають виробами з виїмчастими емалями.
Провадилася зовнішня і внутрішня торгівля. Поселення черняхівської культури розташовані в основному в річкових долинах, зручних для землеробства і скотарства. Житла переважно або трохи заглиблені в землю; будували їх з дерева і глини. Печі робили глинобитними. Були й відкриті вогнища з каменю. Житла площею 20—ЗО кв. м на поселенні розміщували рядами. Поруч з житлами були розташовані господарські будівлі та ями для зберігання зерна.
Отже, черняхівська культура, як можна судити з її пам'яток у лісостепових районах Середнього Придніпров'я, припинила своє існування наприкінці IV—V ст. н. е. внаслідок великого переселення народів на півдні Східної Європи. Можливо, під час руху кочових племен (гунів, аланів та ін.) зі сходу на захід одна частина східнослов'янських племен — носіїв черняхівської культури — була фізично знищена в боротьбі з прибульцями, друга — поступово витіснена на північ, у лісові райони і, нарешті, третя, напевно, досить значна їх частина спільно зі степовими кочівниками та готами взяла участь у "поході варварів" на захід. У зв'язку з цим були знищені спочатку джерела "римських впливів" — римські провінції на Дунаї, а потім і сама Римська імперія. Слідом за цим східні слов'яни — анти — з'явилися тоді вперше на Балканах, ставши згодом найбільшою загрозою для Східної Римської імперії — Візантії. Саме тому розпочинається слов'янська колонізація Балкан, яка згодом привела до утворення великого масиву південних слов'ян. Звичайно, активну участь брали, поряд зі східними слов'янами — антами, і західні слов'яни — склавіни, про що писали візантійські історики.
№9 Звичаї та обряди східних слов’ян
Побут східно-словянських племен яскраво описано в памятках давньоруської літератури. Так, між селами влаштовували ігрища - релігійні свята, на яких жителі сусідніх сіл крали (викрадали) собі жінок за домовленістю з ними. У той час у словян було багатоженство, наречених не вистачало. Щоб задобрити рід, у якого крали наречену, її родичам давали віно (викуп). З часом умикання нареченої було замінено обрядом зятя ходіння по наречену, коли наречену викуповували у її родичів за взаємною договору. На зміну цьому обряду прийшов інший - привід нареченої до нареченого. Родичі жениха і нареченої ставали свояками, т. тобто своїми один для одного людьми.
Жінка займала підпорядковане стан. Після смерті чоловіка одна з його дружин повинна була бути похована разом з ним. Небіжчика спалювали на багатті. Поховання супроводжувалося Тризна - бенкетом та військовими іграми.
Відомо, що у східних словян ще зберігалася кровна помста: родичі вбитого мстилися смертю вбивцю.
Як і всі народи, що перебували на стадії розкладання первісно-общинного ладу, словяни були язичниками. Вони поклонялися явищ природи, обожнений їх. Так, богом неба був Сварог, богом сонця - Дажбог (інші назви: Дажбог, Ярило, Хорос), богом грому і блискавки - Перун, богом вітру - Стрибог, покровителем худоби - Велос (Волос). Даждьбог і божество вогню вважалися синами Сварога і звалися Сварожича. Богиня Мокош - Мати-Сиру земля, богиня родючості. У VI ст., За свідченням візантійського історика Прокопія Кесарійського, словяни визнали повелителем Всесвіту одного бога - Перуна, бога грому, блискавки, війни.
У той час ще не було громадських богослужінь, не було ані храмів, ані жерців. Зазвичай зображення богів у вигляді камяних або деревяних фігур (ідолів) ставилися на певних відкритих місцях - домах, приносили богам жертвопринесення - треби.
Великий розвиток отримав культ предків. Він повязаний з охоронцем роду, сімї, родначальніком життя - Родом і з його Рожаниці, тобто дідом з бабусями. Предка називали ще «цур», за церковнословянською - «щур. Зберігся й досі вираз «чур меня» означає «бережи мене дід». Іноді цей охоронець роду є під імям будинкового, зберігача не всього роду, а окремого двору, будинки. Вся природа представлялася словянам одушевленої та населеної безліччю духів, у лісах жили лісовики, в річках - водяники, русалки.
У словян були свої язичницькі свята, повязані з порами року, з землеробськими роботами. В кінці грудня - колядували ходили по хатах ряджені з піснями і приказками, славили господарів, які повинні були ряджених обдаровувати. Великою святом були проводи зими і зустріч весни - масляна. У ніч на 24 червня (по старому стилю) відзначалося свято Івана Купали - проходили обряди з вогнем і водою, ворожіння, водили хороводи, співали пісні. Восени після закінчення польових робіт свято врожаю відзначали: пекли величезний медовий коровай.
Наші далекі пращури, які заселяли Східно-Європейську рівнину, пройшли складний шлях розвитку. Складні природно-географічні умови та постійна необхідність відбивати набіги на свої землі різних племен і народів, виникнення міст у древніх словян затримало на декілька століть у порівнянні з західноєвропейськими державами складання окремих князівств в самостійну державу. У той же час, вступивши на шлях розкладу родового ладу, зародження земельної та майнової нерівності і створення племінних князівств, розвитку міжнародної торгівлі і зовнішніх економічних й культурних звязків, східні словяни в IX ст. впритул наблизилися до створення єдиної держави - Київської Русі.
10Середньовічна культура Київської Русі
культура середньовічного суспільства зосереджується насамперед на його релігійних віруваннях. В історії України маємо дві релігійні, а відтак і культурні епохи. Простежимо, як кожна з релігій впливала на тогочасне суспільство.
Дохристиянські вірування східних слов'ян. Пантеон давньоруських язичницьких богів
Суспільство Київської держави за ідеологічними ознаками було тісно пов'язане з християнською релігією. Проте до самого процесу формування нової спільноти і появи першої східнослов'янської держави має стосунок інша релігійна система - язичництво. Під ним слід розуміти частину величезного загальнолюдського комплексу первісних поглядів, вірувань, обрядів тощо, які приходять з глибини тисячоліть і стають основою всіх пізніших світових релігій.
На початковому етапі формування Київської Русі язичницький світогляд наших предків являв собою складну суміш пережитків сивої давнини (уявлень, що виникли ще в часи первісного ладу) з новими їх формами, які вироблялися свідомістю в перебігу зародження класових відносин. Наприклад, широко зберігалося обожнювання сил природи, тварин та рослин. Проте досить швидко ці стихійні сили набувають у релігійній системі уявлень вигляду людиноподібних божеств: русалок, берегинь, рожаниць. Водночас розвивається культ предків. Подальший розвиток суспільства спричиняється до того, що на перший план поступово виходять божества, котрі уособлюють сили природи, від яких залежали праці землероба. У середньовічні часи саме землеробство було основним для слов'янського населення території сучасної України.
В IX - X ст. на Русі існували не лише наївні забобони села, а й державна язичницька релігія міста і соціальних верхів з добре виписаним космологічним епосом, з уявленням про божественне походження великокнязівської влади зі складним ритуалом і розгалуженим станом жерців, який володів таїнствами напрочуд деталізованої символіки, а також різноманітних магічних діянь.
Важливе місце в житті східних слов'ян посідали культові споруди: капища, святилища, - де стояли виконані з різного матеріалу зображення язичницьких богів. Згадуються вони в деяких писемних джерелах, зокрема, в "Слові о законі і длагодаті" митрополита Іларіона. Археологічні розкопки підтверджують свідчення про наявність у Київській Русі язичницьких культових споруд - вони виявлені в Києві, Чернігові, Новгороді, інших містах і селах. Одне з них на Старокиївській горі (біля приміщення сучасного Національного музею історії України) 1908 року розкопав відомий археолог В.В.Хвойка. Час будівництва точно встановити не вдалося: V/VI - X ст. н.е. Зберігся лише кам'яний фундамент, що складався з різних за величиною брил сірого пісковику.
Навколо збереглися елементи підлого, виліпленої з товстого шару глини білуватого кольору. Поблизу знайдено багато кісток і черепів тварин. За висновком дослідника, залишки будівлі належали язичницькому капищу, а стовп являв собою жертовник, на якому протягом тривалого часу здійснювалися жертвоприношення.
В пошані у слов'ян були також священні дерева і дикі тварини, насамперед могутні старі дуби й дикі кабани - вепри. Про полювання на вепра та урочисте споживання його м'яса розповідається в літописах і билинах. Підтвердженням того "Добрий дуб", що міститься під Києвом на "Желяні", назва якого відбилася в найменуванні урочища, що згадувалося в літопису під 1169 роком.
Отже, наведені матеріали свідчать про те, що в дохристиянські часи у східних слов'ян була значна кількість культових споруд. Переважно святилища - капища, де стояли зображення язичницьких богів у вигляді статуй. Більша частина з них стояла просто неба і являла собою округлі чи овальні майданчики з ідолами та жертовниками посередині. І тільки окремі могли бути культовими храмовими будівлями (пантеон у Києві та деякі інші комплекси).
Але в суспільстві обов'язково мали бути особи, які досконало знали всі обряди і звичаї, стежили за неухильним дотриманням прадідівських канонів, а також доповнювали традиції новими реаліями. Такі люди були й на Русі, їх називали волхвами, чаклунами, відунами.
Найдавніше літописне повідомлення про них датується 912 р. і міститься в повісті про смерть Олега. Йдеться в ній про чаклуна, який віщував князю Олегу смерть від власного коня.
Про існування волхвів в останні століття I тисячоліття н.е. свідчать також окремі поховальні комплекси, виявлені в різні роки на могильниках сучасних українських земель. Це так звані "скорочені поховання" в яких померлого було покладено на бік з підігнути ногами. Таких поховань не багато, але вони все-таки присутні на деякому числі могильників.
На чолі пантеону поставлено Перуна - володаря грому і блискавок, покровителя великого князя та його єдиновладдя. Перун був грізним божеством. Але водночас це був і мудрий бог, адже його зображали сивою головою та золотими вусами. Н апосаді "першого сере перших" він змінив Рода. Згодом його не порубали, як інших ідолів, а під наглядом та в супроводі князівських слуг спустили до Дніпра й сплавили за межі держави.
Другим богом пантеону був Хорс. Окремі давні дослідники вважали, що це бог сонца і тепла. Наступний Даждьбог - одне з головним божеств язичницької Русі. Під цим ім'ям обожнювалося сонце, яке згідно з віруваннями наших предків, давало життя, живило все наше середовище.
Антиподом Даждьбогу був в пантеоні 980 р. Стрибог - бог, який знищує добро. В ньому ще уособлювалися холод, непогода. Наступним богом вважався Сімаргл, образ якого трактується як охоронця зерна і посівів.
Єдиною представницею жіночої статті в цьому поважному зібранні богів була Мокош. Вона вважалася заступницею дому, родинного вогнища, покровителькою ткацтва, прядіння, вишивання та інших жіночих занять.
Визначний політичний діяч Київської Русі великий князь Володимир Святославович релігійною язичницькою реформою 980 року хотів опертися на авторитет окремих богів з різних куточків Східної Європи під час феодалізації підлеглих йому земель. Це засвідчує картографування знахідок амулетів-оберегів, що ототожнювалися з певними божествами, найбільш шановними в конкретних місцевостях. Так, символи Перуна частіше зафіксовані на археологічних пам'ятках Правобережжя Дніпра, а "сонячні" та "місячні" символи - на Лівобережжі.
Зміна функцій божеств окремих племінних угрупувань східних слов'ян має численні аналогії в багатьох народів світу на етапі переходу до цивілізації. Наведені матеріали цілком вписують релігію Київської Русі кінця І тисячоліття н.е. до політеїзму - найбільш уставленої, майже повсюдної форми релігійно-міфологічних систем, що відповідала структурі давніх держав. Хоча поступово в усіх політеїстичних релігіях виокремлювалася фігура верховного, головного божества: у греків - Зевса, у римлян - Юпітера, у вавілонян - Мардука, у японців - Аматерасу, - зверхність одного бога майже ніде не спричинялася до зневаження всього сонму великих і малів богів. З перетворенням племінних богів на великі божества державного культу лише змінюються їхні функції. Відтепер боги охороняють недоторканість держави, захищяють її внутрішній устрій, освячують владу царя: цар - улюблений син богів або головного бога, їхній помазанець. Як і скрізь у світі, язичництво східних слов'ян віднайшло своє місце в новому історичному середовищі.
Піднесення християнства на більшій частині східнослов'янського світу розпочинається під час формування Київської держави, хоч язичництво продовжувало ще розвиватися протягом певного часу. Реальне знайомство східних слов'ян з новою релігією сталося після походів на Крим та Амастридуі, особливо після вдалого походу на Константинополь. Саме тоді патріарх Фотій у своєму окружному посланні напише: так звані Росси зараз змінили еллінське й нечестиве вчення, котре тримали до цього на чисту й правдиву, християнську віру;замість недавнього, ворожого для нас нашестя і великого насильства з любов'ю поставили себе вчині підданих та друзів. І так розпалила їх любов і ревність до віри, що вони прийняли єпископа і пастира та вітали християнське богослужіння з особливим запалом і старанністю.
В цей час християнізація була лише однією з форм зв'язків різних народів із візантійською імперією і спочатку усвідомлювалася, як справа політична, ніж релігійна.
З погляду археології проникнення християнства до київського регіону ознаменувалося появою перших хрестоподібних підвісок, окремих ґрунтових захоронень та підкурганних ямних могил: поховання саме в землі, а не на її поверхні було однією з основних вимог нової віри. Але це ще не була перемога православ'я. Аж до кінця X ст. християнство, за зауваженням великого знавця церковної історії Є.Є. Голубинського, існувало на русі, як "приватна віра".
Археологічні дослідження слов’яно-руських старожитностей на території Західної Волині і літописних Червенських міст, підтверджують що на момент приходу "руського" панування з Подніпров'я, тут уже існували міста з правлячим класом феодалів, який контролював населені східними слов'янами території. Такий ранній розвиток феодальних відносин міг породити зацікавленість християнських доктрин. В добу середньовіччя реалізація економічних і політичних інтересів відбувалася за використанням релігійних можливостей. У науковій літературі простежено спроби Риму і країн, що прийняли католицтво, включити до сфери своїх інтересів землі східних слов'ян та Київської Русі. Почалося це ще з часів княгині Ольги, коли германський імператор Оттон І 961 року направив до Києва місіонерів на чолі з єпископом Адальбертом. Відомо,що що ця спроба, як і інші, не мала успіху.
Є також думка про так зване "слов'янське християнство", яке могло проникати на Русь із заходу, а саме це з країн, які самі сприйняли релігію. З Візантії: з Болгарії, Моравії та Чехії. Християнські впливи поширювалися на Русь завдяки постійним економічним і культурним відносинам, які сприяли зближенню цих слов'янських народів.
Проникнення християнських ідей з території сучасних Чехії і Словаччини підтверджується тим, що на Русі знали житіє В'ячеслава та деякі інші старослов’янські пам'ятки великоморавського та давньочеського походження. І. Франко у своїй праці "Найстаріщі пам'ятки давньоруського писемництва" повідомлення про проживання в червенських містах двох учнів солунських братів - Наума і Горазда. Великоморавські традиції якоюсь мірою відбились і в поховальному обряді західноукраїнських земель.
Переважне число дослідників бачили і бачать основну причину поширення, і офіційного визнання як державної релігії християнства за православним обрядом на Русі в невідповідності старих язичницьких поглядів, що склались за часів первісного ладу, новим відносинам державного рівня. Для освячення експлуатації широких мас панівній верхівці, на думку вчених, був необхідний новий бог. Після всебічної оцінки плюсів і мінусів різних релігійних систем верхівка давньоруського суспільства вибрала саме християнство за православною обрядовістю як найбільш зручну ідеологічну доктрину.
Послідовна перемога Христа над Перуном не була миттєвістю. Викладені в розділі матеріали показують, що протягом перших віків існування Київської Русі нові ідеї сприймались язичниками не без труднощів. До якогось моменту процес цей проходив мирно і спокійно. Цьому сприяла віротерпимість християнських релігійних вчень, які "дозволяли існувати" всім божествам.
Прийняття християнства за Володимира Святославича
Як вже відомо, в другій половині Х ст. на Русі склалося кілька осередків щеплення християнського віровчення. Воно дедалі більше знаходило своїх прихильників і в дружинному оточенні великого князя київського - тій панівній верхівці в державі, від якої фактично залежали кардинальні зрушення в системі ідеологічної організації тогочасного суспільства.
Проте, Володимир Святославович, котрий прийшов до влади 980 року на хвилі язичницької опозиції і через труп свого брата-християнина, змушений був до певного часу орієнтуватися на ту частину панівної верхівки, яка дотримувалася традиційних язичницьких вірувань і була схильна більше до організації зовнішніх воєнно-політичних акцій, ніж до внутрішнього облаштування Київської держави. В літописі 983 року засвідчується посилення проязичницьких настроївпанівної верхівки. Тоді "київські бояри і старці" вчинили справжнє Гоніння на християн.
Пристосування прадавніх язичницьких культів східних слов'ян до нових форм економічного і політичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодального суспільства і його держави. Збереження язичництва перешкоджало рівноправним відносинам Київської Русі з християнськими державами середньовічного світу. Тому панівна верхівка Київської Русі інтенсивно шукає нові релігійні структури, які найбільш вдало відповідали б її інтересам.
Модель християнства як найбільше відповідала системі політичного устрою Київської Русі, що була тоді єдиною ранньофеодальною монархією. Християнізація відкривала шлях до визнання за Київською державою самостійного місця в політичній структурі тогочасного світу й входження до світової християнської спільноти.
Хрещення Володимира Святославича і навернення в християнство підданих його країни пов'язувалося літописцем із військовим походом київського князя на грецьке місто Корсунь. Про це розповідає "Повість минулих літ". Згідно з нею заволодівши Корсунем, Володимир посилає послів до візантійської столиці з посланням наступного змісту: "Осе город ваш славний я взяв. Та чую ось я, що сестру ви маєте, дівчину. Тож якщо її не оддасте замене, то вчиню вашому городу, що й сьому вчинив."
Стурбовані василевси направляють до Володимира своїх посланців, переказуючи князю через них, що віддадуть за нього заміж свою сестру тільки тоді, коли "ти охрестишся... і з нами єдиновірцем будеш". Володимир прийнявши хрещення в Корсуні, взяв шлюб із грецькою принцесою Анною. Після цього князь повертається до Києва з багатими трофеями, а Корсунь віддає грекам, як віно принцесу.
Створена більш, як сто років після справжніх подій літописна повість про хрещення Русі і тепер залишається предметом гострих дискусій. Коли ж і де охрестився Володимир Cвятославович? Крім корсунської версії, літописцям були відомі й інші "адреси" Володимирового хрещення. Зокрема, називають, ще Василів, одначе вже сама назва цього міста, збудованого на честь християнського патрона Володимира, свідчить про пізнішу зміну первісного текста. Є підстави вважати, що Володимир прилучився до християнства в Києві на початку 980 року. За обчисленнями А. Поппе, днем хрещення київського князя було обрано день Богоявлення Господня, який припав на 6 січня. Відповідно до церковних канонів, Володимир пройшов підготовку до хрещення, так зване "оглашення", що за звичаєм тривало 40 днів.
Хрещенню киян передувало знищення загальнодержавного язичницького пантеону, зовсім недавно спорудженого в центрі стольного граду. Князь наказав, як повідомляє літописець,
" поскидати кумирів - тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж він повелів прив'язати коневі до хвоста і волочити з гори по боричевому на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити його палицями... І коли ото волокли його на ручай до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення. І, приволікши його, вкинули його в Дніпро. І приставив Володимир до нього людей, сказавши: "Якщо де пристане він, то ви одпихайте його од берега, доки пороги пройде. Тоді облиште його." І вони вчинили звелене. Коли пустили і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й досьогодні зовуть Перунова рінь."
Це означало, що за межі їхньої держави випроваджувалося язичництво, поступаючись місцем новій християнській релігії. Джерела свідчать, що відразу після знищення язичницьких ідолів у Києві розпочалася насильницька християнізація населення Новгородської землі. Восени 990 року і населення Суздальщини. Тут, на березі річки Клязьма, було тоді й закладено місто Володимир, яке в майбутньому стало важливим церковним центром.
Тільки в першій половині ХІ ст. завершився процес навернення в християнство мешканців Муромської землі. Цікаво, що хрещення слов'янських і неслов'янських народів відбувалося не за одним церковним ритуалом.
За правління Володимира Святославича не всі давньоруські землі було цілком християнізовано, але є підстави вважати, що більшість населення формально прийняло нову віру. Було закладено основи церковної організації.
Отже, Володимиру Святославовичу належала вирішальна роль у справі запровадження християнського віровчення. Він розумів, що христианізіція підданих його країни відкриває до визнання за Київською державою самостійного місця в тогочасному християнському світі, уможливлює закріплення за її володарем нових знаків влади та титулатури.
Запровадження християнства в Київській державі наприкінці Х ст. було визначальною віхою історії України-Русі, повторним пунктом усього її подальшого історичного розвитку. Ще за довго до офіційного проголошення християнства державною релігією Русі воно знаходило своїх прихильників серед окремих соціальних груп населення давньоруського суспільства. Нові ідеологічні віяння, освячуючись традицією, поступово проникли в суспільну свідомість. Проте цей процес проходив повільно й хворобливо, спричиняючи неоднозначну реакцію різних соціальних груп, що не зрідка призводило до протистояння, сутичок і боротьби. Залежно від розстановки цих сил християнське віровчення переживало тут свої падіння і злети. Короткі періоди підйомів змінювалися смугою переслідувань, за якою в їх суспільстві знов утверджувалася певна терпимість до християнства.
Разом із тим слід зазначити, що і язичництво не залишалося чимось незмінним, зазнавало певної еволюції. Релігійна реформа 980 року була спробою створення монетеїзму на місцевому слов'янському ґрунті. Вона, як показав час, виявилася неспроможною задовольнити потреби ранньофеодального суспільства та його держави. Необхідно було знайти таку релігійну структуру, яка найбільш вдало відповідала б інтересам Київської держави. З огляду на це запровадження християнства на Русі наприкінці Х ст. було наслідком свідомого вибору князя Володимира, всієї верхівки Київської держави. Збереження язичництва перешкоджало рівноправним стосункам Київської Русі з християнськими державами середньовічного світу, унеможливлювало входження їх до світової християнської спілки. Запровадження за візантійським взірцем відповідало системі політичного устрою Київської Русі, що була тоді відносно єдиною ранньофеодальною монархією. Християнізація відкривала шлях до визнання за Київською державою самостійного місця в політичній структурі тогочасного світу й можливість закріплення за її володарем нових знаків влади та титулатури.
У другій половині ХІІІ ст. має місце подальше проникнення християнського віровчення в усі сфери народного життя. Матеріали археологічних досліджень засвідчують перевагу християнської поховальної обрядовості в тогочасному селі, яке з погляду духовного життя було значно консервативнішим, ніж місто. Отже, саме до цього часу (друга пол.ХІІІ - ХІV ст.) слід віднести перемогу християнства над язичництвом.
