На початку ХІХ ст. Російська імперія являла собою конгломерат різних етносів, для неї в етнополітичному відношенні були характерні повна безправність неросійського населення, його насильницька асиміляція, пріоритет принципу “поділяй і владарюй” у всій етнонаціональній політиці царизму. Спрямування і зміст політики царизму в сфері міжетнічних відносин зводилися до наступної мети: збереження цілісності монархії, русифікація всіх народів на грунті гасла Миколи І «Один закон, одна мова, одна віра».
Таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва (1863 р.), в якому стверджувалося, що «ніякої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Суть циркуляру полягала в забороні наукових, релігійних та педагогічних публікацій українською мовою.
Емський указ Олександра ІІ (1876 р.), що категорично забороняв не тільки публікувати, а й ввозити українські книжки, користуватися українською мовою на сцені і т. ін.
На Правобережжі після приєднання до Росії продовжували бути переважаючими польські політичні і культурні впливи (до польського повстання 1830 р.). Після цього в рамках урядової політики, спрямованої на послаблення цих впливів, почався масовий наплив росіян – переважно освічених службовців, військових, працівників освіти.
На державну етнополітику на Правобережжі суттєво вплинуло польське повстання 1863 р., після якого політика царизму набула більш реакційного характеру. За участь у повстанні чи за співчуття до його ідей місцеві чиновники за наказом Санкт-Петербургу почали конфісковувати у польської шляхти маєтки. Ця кампанія проводилася з метою «зменшення польського впливу» у регіоні. З цією ж метою закривалися польські заклади освіти та культури, театри, монастирі, запроваджувалася в життя ціла низка обмежень політичних і економічних прав польського населення.
З метою відновлення занедбаного господарства краю царський уряд визнав доцільним залучати сюди переселенців, які б мали достатні кошти. Одночасно у цьому регіоні заборонялося продавати, дарувати, здавати в оренду маєтки полякам і євреям. Таким чином, ці землі досить часто здавалися в оренду німецьким колоністам.
Як росіяни, так і німці звільнялися від сплати податків при купівлі нерухомості в західних і південно-західних губерніях імперії. Банки надавали їм пільгові позики на придбання польських маєтків. Ці та ряд інших політико-правових та економічних причин сприяли зростанню числа німецького та російського населення краю.
Отже, політика царського уряду щодо іноземних поселенців не була однозначною, а мала здебільшого диференційований, кон’юнктурний характер. Та загалом центральна влада і місцева адміністрація вбачали своє завдання в тому, щоб шляхом збільшення кількості колоністів в Україні послабити український рух, зробити їх своїми союзниками в боротьбі проти польського впливу.
Друге місце за чисельністю після корінних жителів – українців, на Правобережжі займали євреї. Правовий статус євреїв в Російській імперії мав помітні особливості, а саме – адміністративне встановлення території їх розселення, що само по собі було одним з виявів політики антисемітизму. Починаючи з Катерини ІІ, російські імператори видали низку законодавчих актів, котрими визначалися місцевості, за межами яких євреї не мали права поселятися. Поступово була окреслена своєрідна «смуга єврейської осілості», існування якої законодавчо утверджувалося Положеннями про євреїв 1804 та 1835 рр. Згодом в цій політиці намітилися певні послаблення, продиктовані економічними інтересами держави. Починаючи з 1859 р. для окремих категорій єврейського населення робилися винятки і їм надавалося право постійного проживання поза «смугою осілості». Спочатку таке право отримали купці І гільдії, згодом воно поширилося на євреїв з вищою освітою, ремісників. Загалом же «смуга єврейської осілості» проіснувала в Україні аж до повалення самодержавства.
Аналогічно до долі українства, яке опинилося у складі Російської імперії, складалася доля інших неросійських народів, що проживали на українських землях. Після приєднання у 1783 р. до імперії Криму імперська етнополітика на цих землях призвела до суттєвих змін їх етнонаціонального складу. Становище кримських татар, як державоутворюючої нації Кримського ханства, змінилося, оскільки на них було поширено статус «інородців». Царизм здійснював широку програму боротьби з ісламом, руйнування мечетей, закриття національних шкіл, нищення пам’яток культури, зміни етнічного складу Криму за рахунок збільшення там російської присутності та заохочення переселення туди німців та інших народів.
Отже, аналіз національної політики Російської імперії дозволяє зробити однозначний висновок
щодо її русифікаторського характеру і асиміляторської спрямованості. Царизм не тільки духовно нищив українську націю, забороняв українське слово, але й жорстоко переслідував будь-які прояви українського руху взагалі. Обмежувальні та заборонні заходи влада проводила і щодо євреїв, німців, поляків, кримських татар, представників інших народів, які проживали в Україні та в Криму. Русифікуючи Україну, влада прагнула послабити західноєвропейський вплив, зокрема, австро-угорський, польський, всіляко заохочувала збільшення тут російського елементу: управлінсько-чиновницького, фінансового, освітянського, церковно-православного.
Після входження західноукраїнських земель до складу імперії Габсбургів становище українців, порівнюючи з тим, яким воно було за Польщі, дещо покращилося: і з точки зору соціального стану, і з точки зору релігійної толерантності. З’явилися певні умови для духовного, культурного піднесення українства. Для українських уніатів у 1774 р. у Відні, а згодом у Львові створено духовну семінарію. Відкривалися народні школи з українською мовою викладання. У Львівському університеті було створено декілька українських (русинських) кафедр.
Щоправда, польська шляхта зуміла вплинути на уряд, залякуючи його загрозою української прихильності до Росії, і з початку ХІХ ст. відновила свій вплив. Припинили існування вищеназвані кафедри, шляхта домоглася введення польської мови в українських школах. Отже, починаючи з ХІХ ст., становище українців Галичини у складі імперії потрібно розглядати через призму українсько-польських стосунків.
До кардинальних змін етнополітики Австрійської імперії спонукала революція 1848-1849 рр. Проголошуються демократичні свободи, Австрія стала конституційною монархією. Українці сформували Головну руську раду (ГРР), першу представницьку громадсько-політичну організацію.
В умовах революції влада пішла назустріч ряду вимог, висунутих ГРР. Так, висловлюючи впевненість у «щирій і вірній» схильності українського народу в Галичині кайзерівському дому та монархії”, кайзер дозволив запровадження української (русинської) мови у всіх народних школах в місцевостях, де переважало українське населення. Щодо вищих шкіл, уряд вважав, що «оскільки українська мова на нинішньому рівні свого розвитку не придатна ще повністю для викладання більшості наукових предметів», вона вводитиметься у вищих школах в міру її розвитку. Тим не менш уряд погодився на відкриття у Львівському університеті кафедр української мови і літератури.
Заснування українських громадських осередків, преси та видавництв стало можливим завдяки сприятливій позиції Відня, котрий в скрутний для нього революційний час підтримав українську спільноту, намагаючись приборкати небезпечний польський революційно-ліберальний рух.
Революційні події 1848 р. - переломний момент в історії західних українців. Починаючи з середини ХІХ ст. українське питання стає частиною європейської геополітики, до якої причетні в першу чергу Австрія та Росія. Намагаючись приборкати або й знищити український національний рух, зовнішні чинники своїм досить суттєвим впливом призвели до розколу цього руху на ворогуючих – «народовців» та «москвофілів». Зазначимо, що ні народовці, ні москвофіли, не виявляли сепаратистських настроїв, навпаки, весь час при нагоді заявляли про свою відданість імперії. Але через те, що спрямування обох напрямів громадсько-політичної думки стосувалось позаавстрійського світу, центральний уряд ставився до них в цілому упереджено.
На основі запровадженої у 1861 р. нової австрійської конституції уряд об’єднав українські і польські землі в єдиний коронний край Галичини і Володимирії. Як і інші коронні краї імперії, він отримав автономію з власним сеймом і урядом. Проте вибори до сейму, як і до австрійського парламенту, проводилися за становим принципом. В Галицькому сеймі українці мали 49 місць з 150 (в 1861 р.).
Отже, центральна влада фактично закріпила за поляками панівне становище в коронному краї, українці були віддані під повний політичний (отже, й економічний) контроль останніх в обмін на їх лояльне ставлення до Відня. В 1862 р. польська мова в Галичині стала крайовою урядовою мовою замість німецької. Катастрофічно зменшувалася українська присутність в органах місцевого управління, в громадському житті, освіті та культурі.
В 1867 р. Австрія перетворюється на дуалістичну Австро-Угорську імперію. Конституція 1867 р. декларувала рівність всіх націй імперії в громадсько-політичній, соціальній сферах, освіті («всі народності держави рівноправні і кожна народність має право на захист і розвиток своєї національності і мови»). Тим не менш українська нація, як і ряд інших, і надалі залишалась у вкрай пригніченому стані. Для неї проголошені конституцією демократичні принципи значною мірою залишалися фікцією через те, що провідні позиції в громадсько-політичному, економічному житті займали і монопольно володіли ними представники інших націй: в Угорщині – безроздільно угорці, в Галичині – польський політичний провід, і Буковині – німецький, який пізніше
«розмили» польський та румунський впливи.
І все ж в Буковині, яка в 1861 р. перетворилася на окремий коронний край, ситуація складалася більш сприятливо. Відсутність вираженої політичної переваги будь-якого етносу унеможливлювала монополію на владу і в умовах конкурентної політичної боротьби давала шанси й українцям, які в 1861 р. увійшли до складу Буковинського сейму.
.досить швидко «українське питання» в регіоні взагалі «зникає» аж до 1918 р.
