Пафос (грец. πάθος— відчуття, емоція) — риторична категорія, що відповідає стилю поведінки, манері або способу передавання відчуттів, які характеризуються емоційним піднесенням, натхненням. Це абсолютна першооснова худ.творчості.
Категорія вперше була повністю розроблена Аристотелем, який поряд із пафосом виділяв такі елементи риторики, як етос і логос( характер і слово). В трактуванні Аристотеля, пафос представляє собою прийом, при якому естетика оповідання передається через трагедію героя, його страждання й емоції глядачів у відповідь.
Пафос - почуття особливого піднесення, великого захоплення. В. Бєлінський так характеризував це почуття: "Пафос завжди є пристрасть, запалена в душі людини ідеєю і завжди спрямована до ідеї". Критика часто вдається до слова пафос, вкладаючи в нього значення сутності, основної спрямованості ідей творчості письменника або окремого твору.
В пізнішому представленні, у працях Гегеля, поняття пафосу розширилось, включаючи не тільки трагічну, але й урочисту піднесену естетику, загальний настрій твору. До пафосу традиційно вдаються автори од, епосів, трагедій.
Розрізняють такі види пафосу:
-героїчний( у творах йдеться про активну діяльність людей за батьківщину; «Іліада»)
-драматичний:
1)ідейно-стверджуючий(автор співчуває герою) «Перси» Есхіла
2) ідейно- заперечуючий (автор засужує)
-трагічний(«Гамлет»)
-сатиричний (різке заперечення негативного)
-гумор
-пафос сентиментальності(рефлексія розчуленості, зворушеності;Г.Квітка- Основ*яненко «Сердешна Оксана»)
-романтичний(Романтика найчастіше пов'язана з ідеєю національної незалежності, громадянської свободи, рівності і братерства народів, це піднесений настрій; "Ромео і Джульєтта")
17.
