У Західній Україні продовжувалася політика “радянізації”, перервана війною. Основними напрямками перетворень були:насадження тоталітарного режиму монополізація влади Комуністичною партією. Чисельність комуністів зростала в основному за рахунок вихідців із Росії та Східної України (західні українці не виявляли особливого інтересу до вступу в Комуністичну партію, радянська влада не довіряла місцевому населенню). Не тільки партійні органи, а і всі галузі народного господарства освіта, наука, радянські, комсомольські правоохоронні органи були насичені спеціалістами із Східної України та інших республік СРСР. Внаслідок цього в Західній Україні складалось враження, що території знаходиться під чужоземним пануванням. утвердження комуністичної ідеології
, боротьба проти, так званого, українського буржуазного націоналізму, приватновласницької психології. Проти жителів Західної України розгорталися масові репресії, "ворожі елементи" депортувалися в східні райони СРСР. здійснення форсованої і насильницької колективізації. 1950 рік став роком суцільної колективізації. Оскільки в Західній Україні переважало селянство, опір радянській владі набув всенародного характеру. Позитивне значення мали такі перетворення:- індустріалізація краю і модернізації економіки. До 1951 р. промислове виробництво в Західній Україні зросло на 230 від рівня 1945р. і складало 10% промислового виробництва республіки;-заходи в галузі освіти
: забезпечене обов'язкову початкову освіту, відкрито нові вузи. Але при цьому здійснювалася політика русифікації, викладання у вузах російською мовою.Таким чином, за декілька років Західна Україна пройшла шлях Східної, повторивши всі соціалістичні реформи. Мабуть, найсерйознішим «головним болем» для сталінського режиму в Західній Україні залишалася Українська повстанська армія. Головним джерелом поповнення її рядів була ОУН. Після закінчення Великої Вітчизняної війни сталінське керівництво одержало можливість перекинути в Західну Україну додаткові загони військ НКВС і підсилити тиск на ОУН'УПА. У 1945—1946 рр. радянські війська за підтримкою міліцейських формувань і добровольців з числа місцевих жителів організували блокаду і прочісування лісових районів Волині, Галичини й Прикарпаття. Усіх, хто підозрювався у зв’язках з партизанами, заарештовували та депортували до Сибіру. З 1946 р. по 1949 р. до Сибіру й на крайню Північ було депортовано близько 500 тис. жителів Західної України. Зі свого боку, Служба безпеки (СБ) ОУН і партизани з УПА нещадно розправлялися з прихильниками радянського режиму.За офіційними радянськими даними, українські націоналісти здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, в яких загинуло майже 30 тис. військовослужбовців, працівників державних і правоохоронних органів, лікарів, учителів й інших. Таким чином, цивільне населення стало заручником сформованої ситуації; люди боялися терору і з боку військ НКВС, і з боку повстанців. УПА діяла як на території УРСР, так і в сусідніх країнах. На території Польщі нараховувалося до 2 тис. партизанів і 3 тис. членів підпілля ОУН. У березні 1947 р. повстанці вбили відомого польського генерала, заступника міністра оборони К. Сверчевського. Ця акція була використана польським урядом для проведення великомасштабної операції під кодовою назвою «Вісла». У квітні того ж року польські війська чисельністю до 30 тис. чоловік, підтримані численними чехословацькими й радянськими армійськими підрозділами, оточили та знищили велику частину загонів УПА.
