29. Соціально-класова структура українського суспільства у складі Речі Посполітої. Процес закріпачення селянства. Литовські статути.

 У ХІV-ХVIст. соціальна структура населення українськиї земель зазнала певних змін. На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан (шляхта). Трохи нижче стояли пани, які входили до складу великокнязівської ради, мали право суду над підданими. Ще нижче перебувала військово-служива знать, або зем’яни. Іншим привілейованим класом було духовенство. Воно не підлягало світським судам, володіло маєтками. Сформувалась нова верства населення – міщани, які поділялися на три велики групи: патриціат (верхівка), бюргерство (дрібні купці, торговці), та плебс (біднота, підмайстри). Нелегко жилося в Польській державі й українському міщанству. Українці не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, здійснювати християнські процесії, навіть дзвонили на похоронах. Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство. Залежно від форм феодальної експлуатації, характеру повинностей його поділяють на три групи:1) чиншові селяни, або данники, які сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). 2)тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства була панщина, державні податки (серебщина), державні повинності. 3) службові селяни- ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання відбувалося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово переросла та юридично оформилася в залежність кріпосну. Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Литовські статути (1529,1566) обмежили право власності селян на землю. «Устава на волоки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця проживання, тобто юридично закріпляла належність селян феодалові. Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права було поставлено «артикулами» польського короля Генріха Валуа (1573) та третім Литовським статутом (1588). Відповідно до цих документів тривалість панщини визначалася волею пана; селяни позбавлялися прав розпоряджатися своїм майном, заповідати або ж відчужувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав право карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів розшукували протягом 20 років.