Людина як біосоціальна істота постійно пристосовується до умов середовища, в якому живе. Крім природних впливів (температури, рівня освітленості, зміни тиску тощо), їй доводиться стикатися і з соціальними чинниками (співіснування в різних соціальних групах: сім'ї, школі тощо). Відповідно людина постійно змінює свою поведінку, аби задовольнити свої потреби у підтриманні життєдіяльності та соціальному становленні. Біологічно доцільні реакції організму людини на дію подразників зовнішнього і внутрішнього середовища забезпечують три пристосувальні механізми: безумовні (природжені) рефлекси, умовні (набуті) рефлекси і розумова діяльність. Отже, поведінка людини- це складний комплекс пристосувань, спрямованих на задоволення потреб її організму (фізіологічних, соціальних, духовних). Вона складається із закріплених спадково рефлекторних реакцій і звичок, навичок, набутих за допомогою навчання. Ідею про те, що вся психічна діяльність людини є рефлекторною, вперше висловив 1863 року І. М. Сєченов. На початку XX ст. її експериментально підтвердив І. П. Павлов і перетворив на вчення про вищу нервову діяльність.
