90. Інкорпорація в правову систему Європейського Союзу Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р.

Інкорпора́ція (лат. incorporatio — приєднання) — вид систематизації нормативних актів, який полягає у зведенні їх у збірники, у певному порядку без зміни змісту. 
Ані ДЄС, ані ДФЄС не містять юридично закріпленого переліку основних прав людини. У цих документах наведено певні заборони та принципи, які гарантують пов'язані із економікою свободи, спрямовані на захист спільного ринку від обмежень з боку держав-членів. Зокрема, це ст. З ДЄС (яка стосується соціального захисту, рівня та якості життя), статті 3 та 45 ДФЄС (щодо вільного руху осіб), статті 18, 40 та 45 (2) ДФЄС (щодо заборони дискримінації), ст. 49 ДФЄС (соціальний захист) та ст. 157 ДФЄС (рівна оплата праці). Ці гарантії істотно відрізняються від основних прав людини як таких.
Найважливіший в цьому відношенні договір - Європейська конвенція з прав людини (ЄКПЛ). Усі держави-члени є сторонами цієї Конвенції, і, без сумніву, права, які нею охороняються, захищаються і в рамках ЄС. Суд ЄС у ряді випадків посилався на цей документ, а також на Європейську соціальну хартію 1961 р. та Конвенцію 111 МОП
Після підписання Єдиного європейського акта 1986 р., у преамбулі якого проголошувалося сприяння розвиткові демократії через забезпечення основних прав і свобод, вживається ряд пріоритетних заходів у сфері прав людини, а також розглядається можливість включення принципу поваги прав людини до ДЄС.
Було запропоновано дві форми включення принципу поваги прав людини до права ЄС: закріплення у тексті ДЄС переліку основних прав людини або приєднання ЄС до Європейської конвенції з прав людини. Останню пропозицію було внесено на розгляд Суду ЄС, який відхилив можливість приєднання до Конвенції з огляду на те, що Євросоюз не має компетенції у сфері захисту прав людини. В ухвалі 2/94 зазначалося: Суд ЄС оголошує про те, що ЄС не має компетенції на приєднання до Конвенції, оскільки установчі договори спеціально не наділили ЄС повноваженнями ані розробляти власні норми в галузі захисту прав людини, ані приєднуватися до наявних міжнародних договорів.
У 1989 р. у рамках Європейських Співтовариств було прийнято два акти про права людини з рекомендаційною силою:
1. Декларація основних прав і свобод, розроблена Європейським парламентом. Це невеликий акт з 25 статей, в якому проголошуються основні права всіх категорій, в тому числі соціально-економічні, а також їх гарантії та найважливіші принципи правового положення особистості (принцип рівності перед законом - ст. 3) та політичної сили в цілому (принцип демократії - ст. 17).
2. Хартія Співтовариства про основні соціальні права працівників - це результат колективної творчості держав-членів (її підписали 11 з 12 тодішніх країн ЄЕС - усі, крім Великої Британії). Вона закріплює передусім соціальні права та гарантії особам найманої праці: право на зайнятість та винагороду, право на покращення умов життя та праці, право на соціальний захист тощо.
Наступний крок у сфері захисту прав людини та демократичних принципів у Євросоюзі було зроблено після підписання ДЄС, який набув чинності 1 листопада 1993 р.
Уперше в тексті Маастрихтського договору було закріплено принцип поваги прав людини: у п. 2 ст. Р встановлено, що Союз поважає основні права людини, як вони гарантовані Європейською конвенцією з прав людини, підписаною 4 листопада 1950 р. в Римі, і як вони випливають зі спільних конституційних традицій держав-членів як загальних принципів права ЄС.
Певні спроби модифікації положень установчих документів щодо захисту прав людини в ЄС робилися під час розробки тексту Конституційного договору, підписаного 2004 р. Цей документ передбачав такі зміни:
1) інкорпорацію тексту Хартії основних прав 2000 р. до Конституційного договору (як розділ II Конституції);
2) закріплення положень щодо приєднання ЄС до Європейської конвенції з прав людини;
3) включення деяких додаткових прав та цінностей, на яких грунтується ЄС, а саме людська гідність та права "осіб, які належать до національних меншин";
4) включення захисту прав дітей як цілі ЄС.