18. Європейський Союз - інтеграційне об'єднання держав і народів Європи. Концепція „Європа громадян”. Взаємодія Європейського Союзу з Радою Європи.

Перші дебати щодо питання європейського громадянства розпочалися на початку 1970-х років, коли в умовах економічної кризи пожвавився інтерес до ідеї політичної інтеграції. Наприкінці 1975 року Комісія з проблем зближення європейських політичних систем представила доповідь, у якій уперше йшлося про запровадження загальноєвропейського громадянства як про одну з необхідних умов завершення формування політичного союзу. У 1980-х проблема втратила колишню актуальність, однак починаючи з 1990 року, коли французький президент Франсуа Міттеран і канцлер Німеччини Гельмут Коль виступили з ініціативою створення політичного союзу дванадцяти європейських держав, що входили тоді до складу Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), питання єдиного громадянства знову вийшло на перший план.
Європейське громадянство розглядалося лідерами ЄЕС як засіб формування єдиної європейської ідентичності, покликаної забезпечити додаткову міцність загальноєвропейської конструкції в умовах посилення Німеччини та подій, що відбувалися у східній частині континенту. Процес формування ідеї європейського громадянства був, отже, прискорений політичними обставинами й утілений уже в Маастрихтському договорі 1992 року. Проголошення європейського громадянства та оголошення наміру перейти до єдиної європейської валюти стали першою й найважливішою з трьох «опор», на яких ґрунтувався Договір про створення ЄС.
Згідно з частиною ІІ статті 17 Договору про створення ЄС зміст європейського громадянства становлять права, закріплені в цьому документі: свобода пересування та місця проживання в будь-якій державі–учасниці Союзу; право обирати та бути обраним під час виборів до Європейського парламенту в будь-якій державі–учасниці, незалежно від громадянства; право обирати та бути обраним на муніципальних виборах у країні проживання незалежно від громадянства; право користуватися послугами та захистом консульських і дипломатичних установ будь-якої держави-учасниці; подавати петиції до інституцій ЄС, звертатися до Європейського суду; право отримувати відповіді на запити на будь-якій із офіційних мов Союзу за вибором заявника.
Так, ця стаття засновує модель європейського громадянства, що пов'язана з національним громадянством і витікає з нього, але при цьому має самостійне значення. Традиційно громадянство ґрунтується на праві крові (лат.: ius sanguinus) та праві підстави (лат.: ius soli). Сучасні європейські держави пішли шляхом відмови від права підстави як основи набуття громадянства за народженням, що відповідає концепції двохелементного громадянства: для набуття громадянства необхідна спільна ідентичність, а не лише наявність формального факту народження [5, с. 109].
Незважаючи на те, що список прав, наданих громадянам Союзу, не такий уже й великий, є всі підстави вважати, що запровадження європейського громадянства передбачає два виміри. Перший – вертикальний. Це – відносини, що виникають між громадянином та Союзом, котрий у цьому разі обмежений групою осіб, які можуть шукати найвищого захисту в рамках Союзу та мають щодо нього певні обов'язки. Другий – горизонтальний вимір – пов'язує громадян між собою, розвиваючи спільноту людей, які поділяють лояльність, громадянську вірність ЄС та «пан'європейські» погляди й орієнтацію. Саме в цьому вимірі політика європейської ідентичності має найбільший вплив, адже формує в людині фундаментальну потребу цілеспрямовано діяти згідно з громадянськими обов'язками.
Проголошення європейського громадянства мало низку позитивних наслідків: по-перше, закріпило інтернаціональний характер європейської спільноти; по-друге, підкреслювало те, що мета Європейського Союзу полягає в розвитку особистості його громадян шляхом надання їм більших свобод, нехай навіть в умовах зниження характерного для будь-якої національної держави функції політичного контролю; по-третє, європейські лідери вирішили важливе питання – обмежили повноваження національних держав, не створюючи при цьому наднаціональної державної структури, однак паралельно проголосивши жителів численних автономій, що існують практично в кожній європейській країні, громадянами ЄС без надання цим автономіям державного статусу.
Нині діє програма «Європа для громадян (2007–20
рр.)», яка передбачає просування ідеї європейського громадянства, прискорення залучення громадян ЄС до процесу європейської інтеграції шляхом розв'язання суперечностей і посилення почуття європейської ідентичності. Основні цілі програми полягають у наданні громадянам можливості взаємодіяти і брати участь у формуванні тіснішого союзу народів Європи, підтримці європейської ідентичності, що ґрунтується на спільних цінностях, історії та культурі, сприянні взаєморозумінню між європейськими громадянами та повазі до культурного і лінгвістичного розмаїття за допомогою міжкультурного діалогу [2].
Європейське громадянство є особливим явищем, свого роду «постнаціональним» громадянством, що ґрунтується не на принципі національної належності, а на прихильності до універсальних прав і мультикультуралізму (чи культурного плюралізму). При цьому комплементарний характер європейського громадянства, котре доповнює громадянства національних держав, сприяє тому, що воно досить органічно вписується в нинішню схему побудови об'єднаної Європи, згідно з якою суверенні держави поступово делегують частину своїх повноважень наднаціональним структурам.
Європейський Союз і Рада Європи
На сьогодні європейська інтеграція в свідомості людей асоціюється, як правило, переважно з Європейським Союзом. Це
пов’язано передусім з успішним розвитком і функціонуванням ЄС. Разом з тим слід визнати, що насправді в Європі існує багатоманітність організаційно правових форм інтеграції, існування значної кількості інтеграційних угрупувань: рада Європи, Організація безпеки й співробітництва в Європі (ОБСЄ), Західно європейський союз та інші. Співставимо Європейський Союз з Радою Європи як однією з найвпливовіших європейських інтеграційних організацій, яку часто, до речі, плутають з Європейсь ким Союзом. Рада Європи– це класична міжнародна організація. Її виникнення було обу
мовлене прийнятими на Конгресі Європи рішеннями. Статут Ради Європи був підписаний і набув чинності у 1949 р. Таким чином, вона виникла за два роки до підписання договору про утворення першого з Європейських співтовариств. Європейський Союз споріднюють з Радою Європи спільні цілі та цінності. Саме від Ради Європи Євросоюз перейняв прапор і гімн. Разом з тим це, безумовно, різні за правовою природою і цілями організації. Вкажемо на існуючі між ними відмінності.
1. Європейський Союз і Рада Європи створені і функціонують на основі різних установчих документів. Так, Європейські співтовариства, на основі яких був створений Європейський Союз, засновувалися на трьох установчих договорах: Договір про заснування Європейського об’єднання вугілля та сталі, Договір про заснування Європейського економічного співтовариства, Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії. Особливе значення серед них набув Договір про ЄЕС, який визнаний Судом Європейських співтовариств у 1986 р. в якості «основної конституційної хартії».
«Метою Ради Європи є досягнення єдності між її членами заради захисту та здійснення ідеалів і принципів, які є їх спільним надбанням, і сприяння їх економічному і соціальному прогресу».
Стаття 1 Статуту Ради Європи
До числа установчих договорів також відносять Єдиний європейський акт (1986 р.), Маастрихтський договір про Європейський Союз (1992 р.), Амстердамський договір (1997 р.), Ніццький договір (2001 р.), а також Конвенцію про спільні інститути і Угоду про злиття (на її основі була запроваджена єдина система інститутів), угоду про проведення прямих виборів до Європейського парламенту, бюджетні договори, а також усі договори про приєднання нових держав до Співтовариств і Союзу. У випадку ратифікації Договору про Конституцію для Європи основним установчим договором для Союзу стане він.
Документом, на підставі якого функціонує Рада Європи, є їїСтатут, який є міжнародним договором.
2. Вказані організації мають неоднаковий склад членів. Євросоюз складається з 28 європейських держав членів, які одночасно є членами Ради Європи. До складу Ради Європи входять понад сорок держав, які розташовані як в Європі, так і Азії. Відповідно, він має чітко євро азійський характер. При цьому очевидно, що між державами членами ЄС значно менше відмінностей і, як наслідок, сам Союз виглядає більш однорідним. До складу Ради Європи входять держави, які суттєво відрізняються одна від одної за станом економічного розвитку, правової і політичної культури тощо.
3. Чітке розмежування між ЄС і Радою Європи можна провести по напрямкам діяльності. Так, головне призначення Ради Європи, як відомо, є захист прав і свобод людини, передусім особистих і політичних прав. Розроблена і схвалена Радою Європи Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. є головним регіональним до кументом в галузі прав людини, який активно використовується і Євросоюзом в своїй діяльності.
На відміну від Ради Європи сфера діяльності ЄС набагато ширша. Якщо на момент створення Європейських співтвариств економіка була єдиним напрямком діяльності, то сьогодні в коло інтересів і відповідальності Союзу входять також соціальна політика, освіта, охорона здоров’я, енергетика, транспорт, сільське господарство, екологічні питання, співпраця поліцій і судовихорганів в кримінально правовій сфері, а також проведення спільної зовнішньої політики і політики безпеки аж до можливості формування в подальшому спільної оборонної політики.
4. Питання визначення характеру і обсягу повноважень. На протязі всієї історії існування Євросоюзу простежується стійка тенденція щодо передачі національними державами інститутам Євросоюзу все нових і нових суверенних прав (право видавати загальнообов’язкові на території Союзу норми права, право чеканити свою монету, право запроваджувати інститут громадянства, право збирати податки, право встановлювати дипломатичні відносини тощо). Крім того в ЄС практикується дійсно унікальний порядок прийняття рішень – на сьогодні по значному колу питань рішення приймаються не одноголосно, а кваліфікованою більшістю голосів, що є суттєвим обмеженням державного суверенітету його членів.
На відміну від ЄС Рада Європи не має власних правотворчихта адміністративних повноважень. Вона не приймає загальнообов’язкові норми права, а лише готує проекти міжнародних конвенцій, які пропонуються державам членам для підписання і наступної ратифікації.
5. За відносно невеликий період існування в Європейському Союзі була створена власна правова система з власними джерелами, формами правотворчості і право застосування, специфічними механізмами захисту правових норм від порушень.
На сьогодні право ЄС відособилося від міжнародного права. Якщо міжнародне право регулює переважно відносини між суверенними державами, то право Європейського Союзу з самого початку пішло шляхом регулювання відносин за участю усіх суб’єктів, зокрема громадян і юридичних осіб. Таким чином воно еволюціонує в напрямку до національного права, хоча не перетворилося і найближчим часом не перетвориться на внутрішньодержавне право. Як наслідок, воно розглядається як самостійна правова система.
Рада Європи не має і ніколи не матиме власної правової сис теми. В рамках цієї організації обов’язковою силою володіють лише Статут Ради Європи, Угода «Про привілеї і іммунінтети», Європейська конвенція про захист прав і основних свобод 1950 р. та засноване на ній прецедентне право Європейського суду з прав людини. Конвенції, розроблені Радою Європи, а їх більше 170 – ратифіковані далеко не всіма державами членами. Відповідно, вони не мають загальнообов’язкового для усіх держав членів характеру.Наведені відмінності не можна тлумачити в тому сенсі, що одна організація є ефективнішою за іншу. Кожна з них створювалася первісно заради різних цілей, і передбачалися відмінні механізми функціонування. На сьогодні варто говорити про взаємодоповнення діяльності однієї організації діяльністю іншої.