Термін Європейська рада (з англ. – European Council, EC) означає регулярні зустрічі глав держав та урядів країн Європейського Союзу, які визначають генеральні політичні напрямки для ЄС та спонукають його до подальшого розвитку. Європейська Рада – це єдине офіційне найменування, яке в установчих документах Союзу та правових актах завжди пишеться повністю, без скорочень. Європейська Рада – це установа, яка продовжила розпочату в 1962 році в Парижі конференцію керівників урядів і держав тодішніх Європейських Співтовариств. Витоки створення Європейської ради сягають початку шістдесятих років, оскільки подібні Європейські конференції на найвищому рівні практикувалися від 1961 до 1974 рр. Європейську раду було сформовано на основі так званої «конференції у верхах», яка на початку відбувалася несистематично. У цих конференціях брали участь глави держав та урядів, а після конференції в Гаазі – також і міністри закордонних справ та керівники Комісій. Оскільки Співтовариство розвивалося, стало очевидним, такі «зустрічі на найвищому рівні» мають бути офіційними. Спроби організувати регулярне проведення зустрічей керівників країн та надати їм офіційного статусу робилися й раніше, зокрема вперше таку пропозицію було висловлено у так званому «повідомленні Девігнона», представленому у Римі у 1970 році.
У зазначеному повідомленні було висловлено побажання успішного політичного об’єднання через співпрацю у сфері зовнішньої політики з метою досягнення якомога повнішого взаєморозуміння стосовно основних проблем міжнародної політики та розширення змісту спільних завдань шляхом гармонізації ідей, погодження позицій і вжиття спільних заходів щоразу, коли це можливо й необхідно.
Пізніше, у 1973 році, Комітет боротьби за Сполучені Штати Європи під головуванням Ж. Монне, з метою прискорення процесів інтеграції (які того часу перебували у певній стагнації, «застої») запропонував створити у Співтовариствах ще один керівний орган у складі перших осіб держав-членів. Цей орган запропоновано було назвати «Тимчасовий європейський уряд». Новий проект Ж. Монне було прийнято, при цьому особливу підтримку він отримав з боку керівників Франції та ФРН – Ж. Помпиду та Г. Шмідта. Однак запропонований варіант назви було відхилено через заперечення британського уряду, а також з тієї причини, що назва не відповідала реальному статусу цього органу.
Для досягнення поставленої мети було запропоновано проведення зустрічей міністрів закордонних справ держав-членів, що проводилося б регулярно, принаймні щопівроку. Підготовка цих зустрічей має починатися з роботи Політичного комітету, що складається з голів політичних відділів відповідних міністерств закордонних справ. Сам комітет має засідати принаймні чотири рази на рік, можливо, робочими групами, відповідальними за виконання конкретних завдань. Ці пропозиції було прийнято та згодом встановлено своєрідні «шаблони» регулярних зустрічей на рівні міністрів, які проводилися у травні й листопаді кожного року. На цих зустрічах обговорювалися переважно питання східно-західних відносин, а також проводилася нарада з питань Європейської безпеки та проблем Близького Сходу.
З часом ці зустрічі отримали офіційний статус і стали відомі як «Європейська Рада». Так, на саміті в Фонтенбло у 1974 р. було погоджено, що керівники держав та урядів країн-учасниць разом із їхніми міністрами закордонних справ регулярно проводитимуть конференції на найвищому рівні з метою обговорення найбільш важливих питань розвитку Співтовариств, особливо у тих випадках, коли узгоджене рішення не було ухвалено на рівні інститутів. Глави держав та урядів постановили зустрічатися регулярно три рази на рік: один раз у Брюсселі, а два наступних – у столицях чи інших містах країн-членів. Натомість назва «Європейська рада» існує, починаючи від зустрічі, що відбулася дещо пізніше – в Дубліні в березні 1975 р.
Прийнято вважати, що утворення Європейської Ради є певного роду реакцією на кризу законодавчої системи європейського співтовариства, яка почалася в середині 1960-х років, що привело до уповільнення розширення єдиної Європи. Європейську Раду не було передбачено первісними установчими договорами, вона з’явилася внаслідок подій 60-х років ХХ століття, в часи, які були відзначені відкритим конфліктом між президентом Франції генералом де Голлем, який відстоював суверенні права національних держав, та головою Комісії ЄС Вальтером Хальштейном, який намагався запобігти перетворенню очолюваного ним інституту на свого роду «європейський уряд». До основи створення Європейської Ради було покладено ідеї французького президента Шарля де Голля про проведення неформальних самітів лідерів держав ЄС, що покликаний був перешкоджати зниженню ролі національних держав в рамках інтеграційної освіти.
Важливою причиною створення Європейської Ради була також необхідність урегулювання проблем, які Рада ЄС (Рада Міністрів) за різних причин не здатна була вирішити на своєму рівні. Європейську Раду слід відрізняти від Ради ЄС (або Ради Міністрів), та від Ради Європи. Рада ЄС – це інститут ЄС, який здійснює законодавчі повноваження, вона включає міністрів держав-членів та забезпечує участь цих держав у процесі розроблення та ухвалення рішень. Цей інститут є провідним у забезпеченні узгодження національних інтересів держав-членів з метою досягнення цілей та виконання завдань, що постають перед інтеграційними об’єднаннями.
Правове положення Європейської Ради порівняно з іншими інститутами та органами Союзу характеризується тим, що вона є вищим політичним органом ЄС, свого роду колективною главою Союзу. Разом із тим, такого визначення статусу Європейської Ради не зафіксовано офіційно ані в установчих договорах, ані в Конституції ЄС 2004 року, оскільки таке формулювання не було включено до Конституції через заперечення прихильників особливої ролі Комісії. Формально Європейська Рада не входить до структури інститутів Європейського Союзу. В межах своєї компетенції вона здійснює так зване «церемоніальне» керівництво, коли присутність політиків найвищого рівня додає рішенням, що нею ухвалюються, одночасно значущість і високу легітимність.
