Рада ЄC, як зазначено в Маастрихтському договорі, — третя з семи інституцій Європейського Союзу. Вона є частиною двопалатного законодавчого органу ЄС, яку представляють керівники держав-членів ЄС; другою частиною законодавчого органу є Європейський парламент. Рада складається з 28 національних міністрів певних галузей та одного відповідального за цю галузь єврокомісара, який не має права голосувати. Наприклад, якщо обговорюється сільськогосподарська політика, то на засіданні присутні 28 міністрів країн Європейського Союзу і єврокомісар, відповідальний за сільськогосподарську політику. Загалом існує 10 конфігурацій Ради. Кількість засідань протягом року залежить від масштабів та інтенсивності законодавчого процесу в ЄС і політичних рушіїв того чи іншого особливого питання. Деякі конфігурації Ради збираються раз на місяць; інші — раз на півроку. Попри те, що склад Ради міністрів змінюється, це єдина інституція.
Рішення в Раді ухвалюються голосуванням міністрів країн-членів. У більшості випадків рішення приймаються кваліфікованою більшістю, проте в деяких випадках необхідна одностайність. Залежно від питання, що розглядається, застосовується один з трьох видів голосування: проста більшість (для процедурних питань); кваліфікована більшість (коли кожна країна має визначену «вагу» голосу) — застосовується за розгляду питань внутрішнього ринку, економічних справ і торгівлі; одностайне рішення — застосовується, зокрема, за розгляду питань про вступ нових членів, оподаткування, проблем СЗБП і правосуддя та внутрішніх справ. Рада і Парламент мають однакові законодавчі та бюджетні повноваження, тобто дві установи повинні схвалити закон. У деяких обмежених областях Рада може ініціювати новий закон сама.
«Зважене» голосування — метод прийняття рішень, за якого члени організації мають неоднакову кількість голосів залежно від зазначених у статуті показників (критеріїв): участь у фінансуванні організації, економічний потенціал, обсяг зовнішньої торгівлі тощо.
Головування в Раді ЄС. Посаду голови Ради Європейського Союзу держави-члени обіймають по черзі упродовж шести місяців. Іншими словами, країни, одна за одною, беруть на себе клопіт організації роботи Ради, контроль за виконанням її завдань, сприяння ухваленню політичних та правових рішень та посередницьку функцію між державами-членами. Головою Ради Європейського Союзу є міністр закордонних справ країни-голови; він головує на засіданнях Ради з загальних та питань. Інші конфігурації Ради очолюють профільні міністри уряду країни-голови (наприклад, Раду з сільського господарства — міністр сільського господарства тощо). На засіданнях Європейської Ради головує прем'єр-міністр країни-голови.Система шестимісячної ротації вже давно викликала нарікання, зокрема, через свою короткотерміновість; після того ж, як останнє розширення збільшило кількість країн ЄС до 25, реформа інституту головування Ради стала нагальною. Європейська конституція передбачає постійну посаду голови Європейської Ради і посаду міністра закордонних справ Союзу, який очолюватиме Раду з закордонних справ. Головування в інших конфігураціях Ради здійснюватиме команда з трьох держав-членів. З 1 січня 2014 року до 1 липня 2014 року головою є Греція.
Амстердамський договір закріпив такі чотири основні процедури ухвалення рішень Радою ЄС: – процедура згоди парламенту, – процедура консультації, – процедура спільного рішення; – процедура співпраці.
Так, процедура згоди парламенту полягає у схвалення або накладення вето на акт, що одноголосно приймається Радою. Така процедура застосовується щодо ухвалення рішень про прийом до ЄС нових держав-членів, визначенні завдань і повноважень Європейського центрального банку (ЕЦБ), при укладанні висновків міжнародних договорів та у деяких інших випадках. Але є випадки, наприклад, при перегляді цін на сільськогосподарську продукцію, де одноголосно ухвалене Радою рішення не вимагає парламентської згоди. Тоді вдаються до процедури консультації. Консультаційна процедура – це законодавча процедура, відповідно до якої Рада зобов’язана консультуватися з Парламентом та брати до уваги його точку зору. При цьому роль Парламенту обмежується ухваленням рекомендацій щодо законопроекту, які Рада може проігнорувати.
Стосовно основного блоку питань, які Рада вирішує кваліфікованою більшістю, застосовується процедура спільного рішення Ради і Парламенту. Із ухваленням Договору про ЄС 1992 р. вплив Європарламенту на законотворчий процес значно посилився завдяки збільшенню ролі закріпленої в ЄЄА процедури співробітництва та введенню нової процедури, а саме принципу спільного ухвалення рішень, який дає Парламенту право та можливість накладати вето на рішення Ради. Застосування цієї процедури поширюється на питання, які стосуються свободи пересування робочої сили і послуг, зайнятості, захисту прав споживачів, транс’європейських транспортних і енергетичних мереж, освіти, культури, охорони здоров’я, охорони навколишнього середовища, загальних принципів контролю, що стосуються зазначених питань. Сутність цієї процедури, якою передбачено проведення двох парламентських читань щодо законопроекту, зводиться до того, що Парламент має нагоду остаточно відкинути абсолютною більшістю голосів рішення, сформульоване Радою. Рада може приймати парламентські поправки до законопроекту, голосуючи кваліфікованою більшістю (для ухвалення поправок, що не отримали схвалення Комісії, потрібне одноголосне рішення). За відсутності належного числа голосів у Раді на користь парламентської поправки вона не приймається.
Набагато рідше застосовується процедура співпраці Ради з Парламентом. Її збережено тільки для розгляду тих питань, що стосуються функціонування Економічного і валютного союзу. Так само, як процедура спільного рішення, процедурою співпраці передбачено два парламентські читання по законопроекту. В цьому випадку вето Парламенту може бути подолано одностайним рішенням Ради. У процесі одностайного голосування, члени Ради можуть відхилити як поправки до законопроекту, зроблені в Парламенті, так і схвалені Комісією. Але, оскільки дійти одностайності в Раді частіше за все видається недосяжним, фактично простіше прийняти парламентські поправки, ніж наполягати на власному варіанті законопроекту.
