У період Другої світової війни (1939 - 1945 рр.) Європейська ідея отримала серйозний імпульс для свого розвитку - спочатку на грунті об'єднання проти фашизму, потім - при розробці планів майбутньої перебудови Європи. Саме в цей період європейська ідея, яка народилася в умах одиниць і спочатку спиралася в основному на представників еліти (політичної, економічної, культурної), пропагандуется інтелігенцією, поступово проникаючи в широкі маси населення. Велика заслуга в цьому належить руху Опору, який діяв на території окупованих Німеччною країн Європи. На основі запропонованого в Декларації європейських рухів Опору в 1944 р. « федеративного союзу» пропонувалося створити єдиний уряд, відповідальний перед народами ( очевидно, через Європейський парламент) , єдину армію, підпорядковану цьому уряду, і верховний суд, « який буде розглядати будь-які питання тлумачення федеральної конституції і вирішувати можливі суперечки між державами - членами або між державами та федерацією ».
План Маршалла (англ. Marshall Plan) -- це програма економічної допомоги Європі після Другої світової війни, висунута у 1947 держсекретарем США Джорджем К. Маршаллом (вступила в дію у квітні 1948).
„План Маршалла” - це програма широкомасштабної економічної допомоги країнам Європи, розореним Другою світовою війною, - став, імовірно, найбільш вдалим зовнішньополітичним експериментом США. План отримав свою назву від імені державного секретаря США Джоржа Маршалла. Однак його реальним автором був президент Гаррі Трумен. Рішення назвати проект ім'ям держсекретаря було прийняте з тактичних міркувань: Трумен, на відміну від Маршалла, не користувався підтримкою у Конгресі США, який повинен був затвердити асигнування на відновлення Європи [3, с.57].
Попередницею „Плану Маршалла” була „Доктрина Трумена”, прийнята у березні 1947 року, котра передбачала надання економічної допомоги Туреччині, Греції та пізніше Італії. „Доктрина Трумена” стала відповіддю на прихід до влади комуністів у Східній Європі. Греція, у якій шла громадянська війна, і Туреччина також були під тиском СРСР, але після отримання допомоги, комуністи у цих країнах програли вибори [3, с.58].
У червні 1947 року Маршалл оприлюднив свій план, що викликав бурхливе погодження європейців, але неоднозначну реакцію в США. Критики стверджували, що реалізація подібного проекту негативно відзначиться на економіці США. Прихильники, головним з яких був Трумен, доказували, що США багаторазово виграє у результаті реалізації цього плану, особливо за рахунок пожвавлення міжнародної торгівлі та інвестицій [4, с.134].
Частково реалізації „Плану Маршалла” сприяв Радянський Союз. У 1947 році пройшли переговори, присвячені цій програмі, у яких взяли участь США, Франція Великобританія та СРСР. Радянському Союзу також було запропоновано взяти участь у плані Маршалла. Але міністр закордонних справ В'ячеслав Молотов демонстративно залишив тоді зал засідань. Якби він прийняв пропозицію, то вплив США у Європі зріс би у значно менше, а відновлення господарства СРСР пройшло б набагато швидше. Але керівництво СРСР (Сталін і Молотов) зробили грубу політичну помилку, на яку американські політики, до речі, сильно розраховували, і втягнули країну у 45- річне протистояння з економічно сильнішим опонентом.
Слідом за СРСР відмовилися брати участь у „Плані Маршалла” і країни Східної Європи. У лютому 1948 року чехословацькі комуністи здійснили державний переворот, підтриманий СРСР. У результаті законодавці США вирішили, що прихід до влади комуністів у Західній Європі - більше зло, ніж можливі економічні втрати США, отже, у квітні 1948 року Конгрес США затвердив проект - був підписаний Акт Економічного Співробітництва. Вперше у світовій історії держава-переможниця (США) не стягувала з переможених держав репарації, а надавала їм крупномаштабну економічну допомогу. Крім того, революційність стратегії заключалась у тому, що європейським країнам пропонувалося виходити з кризи спільними зусиллями, а не самотужки.
Учасниками „Плану Маршалла” стали практично усі держави Західної Європи, що знаходилися поза зоною радянського впливу. Виключення становили Іспанія та Західна Германія (вона приєдналася до плану в 1949 році, коли отримала нову державність). В Германії було створене особливе міністерство, яке займалося виключно реалізацією „Плану Маршалла” [3, с.59].
Суть „Плану Маршалла” заключалась не тільки і не стільки у здійсненні гуманітарних проектів. Частина коштів надавалась без поверненння, частина - у довгостроковий кредит з низькою відсотковою ставкою. До плану входили заходи щодо подолання розрухи, стабілізації фінансів, зниження напруженості у політичній сфері.
У число п'яти основних задач, окрім надання прямої допомоги нужденним, були включені:
підвищення продуктивності праці і виробничої спроможності промисловості і сільського господарства,
досягнення міжнародної фінансової стабільності,
розвиток торгівлі і розвиток європейського економічного співробітництва.
Реалізація „Плану Маршалла”
За чотири роки реалізації плану Маршалла (1948--1951 рр.) 16 європейських країн отримали від США допомогу у розмірі 17 млрд дол. Понад 2/3 цієї суми одержали ФРН, Великобританія. Франція та Італія. Досить цікавою була структура поставок: 70% становили продовольство, паливо та добрива. Надзвичайно важливим аспектом втілення плану стали джерела фінансування. Водночас умови отримання допомоги за планом Маршалла були досить жорсткими: відмова від націоналізації промисловості, свобода підприємництва, зниження митних тарифів. Пізніше до них додали обмеження у торгівлі із соцтабором та надання територій для розміщення американських воєнних баз.
Отже, було досягнуто наступних цілей:
економіка країн Західної Європи була відновлена;
європейські країни змогли розрахуватися із зовнішніми боргами;
вплив комуністів та СРСР був послаблений;
на СРСР впала „залізна завіса”;
США і Канада отримали величезний ринок збуту;
був відновлений і укріплений європейський середній клас - гарант політичної стабільності та стійкого розвитку
Співробітництво в рамках Організації Економічного співробітництва та розвитку
Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) була створена у 1961 році на базі Європейської організації економічного співробітництва, заснованої для управління допомогою з боку США та Канади у рамках Плану Маршала по реконструкції Європи після Другої Світової війни.
Ядром цієї організації спочатку були країни Європи та Північної Америки. Сьогодні ОЕСР об'єднує 33 країни: Австралія, Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ізраїль, Іспанія, Ісландія, Ірландія, Італія, Канада, Корея, Люксембург, Мексика, Німеччина, Норвегія, Нова Зеландія, Нідерланди, Польща, Португалія, Словаччина, Словенія, США, Туреччина, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швейцарія, Швеція, Японія, Чилі.
Від самого початку існування цієї організації її діяльність спрямовується на зміцнення й підвищення ефективності економік держав-членів, покращення соціально-економічних умов та ситуації з зайнятістю, забезпечення економічного зростання як індустріально розвинутих країн, так і тих, що розвиваються.
ОЕСР - це «клуб багатих країн», які поділяють ідеї демократії та принципи ринкової економіки. Країни-члени організації виробляють 2/3 світових матеріальних цінностей та послуг.
Вищим органом ОЕСР є Рада, до складу якої входять по одному представнику від кожної країни-члена ОЕСР та представник Європейської Комісії. Щороку Рада збирає міністрів країн-членів ОЕСР для обговорення поточних проблем, чутливих з точки зору громадськості, та визначають пріоритети діяльності організації на наступний рік.
Секретаріат ОЕСР розміщується у Парижі. Керує Секретаріатом Генеральний секретар, якому допомагають 4 його заступники. Генеральний секретар головує в Раді ОЕСР, забезпечуючи таким чином зв'язок між національними делегаціями та секретаріатом.
Генеральний секретар ОЕСР - Ангель Гурріа (з 1 червня 2006 року).
Робота Секретаріату організовується у директоратах за напрямами, аналогічними напрямам роботи міністерств в урядах (директорати з питань фінансів, сільського господарства та рибальства, захисту навколишнього середовища, освіти, зайнятості тощо), та у тісному контакті з офіційними чинниками країн, які потім використовують у своїй роботі результати проведених аналізів.
Функціональними структурними підрозділами ОЕСР є комітети, до складу яких у якості експертів входять представники галузевих міністерств та відомств держав-членів, а також не членів ОЕСР. У рамках комітетів створюються робочі групи зі спеціалізованих питань, наприклад, Робоча група з суднобудування, Робоча група з питань розвитку малого і середнього бізнесу та підприємництва.
Організаційно до ОЕСР входять також напівавтономні структури, зокрема, Міжнародне енергетичне агентство, Агентство ОЕСР з ядерної енергетики, Європейська конференція міністрів транспорту, Центр розвитку, Центр з питань досліджень та інновацій в галузі освіти, Клуб Саеля.
Фінансування ОЕСР забезпечується країнами-членами організації. Розмір внеску кожної з країн до бюджету визначається за формулою, яка враховує »вагу економіки» цієї країни. Найбільшим контрибутором ОЕСР є США, які формують 25% бюджету цієї організації, на другому місці за розміром членського внеску – Японія (16%).
За погодженням з Радою, країни можуть також фінансувати окремі програми та проекти. Необхідний обсяг річного бюджету організації та програма її роботи визначаються країнами-членами ОЕСР на засіданні Ради.
