Необхідно звернути увагу на перший документ звичаєвого права Русі — «Руську Правду». Найпоширеніші форми землеволодіння: князівське, боярське та монастирське.
Економічний розвиток України в другій половині XIV— XVI ст. зумовлений перебуванням українських земель у складі Великого князівства Литовського та Польського Королівства, а з 1569 р. — Речі Посполитої. Потрібно звернути увагу на основні джерела цього періоду — Литовські статути, «Саксонське дзеркало», «Устава на волоки» 1557 р., значна частина земель перебувала в державній і королівській власності; об'єднувалась у староства — фільварки.
Упродовж XVI ст. виникає та розвивається козацьке землеволодіння. У процесі Національно-визвольної революції 1648 р. усі землі перебували в державній власності (індивідуально-приватна козацько-селянська власність на землю), селяни стали вільними, було створено вигідні умови для ведення сільського господарства, гетьманом виділялись земельні наділи козацьким старшинам і монастирям.
У результаті аграрної реформи 1848 р. в Австрійській імперії та на Західній Україні селян було звільнено від особистої залежності від поміщиків; суд над селянами мав здійснювати спеціально призначений чиновник; розмір панщини становив ЗО днів на рік.
Необхідно звернути увагу на селянську реформу 1861 р. в Росії та Україні, згідно з якою селяни здобули низку громадських прав — особистих і майнових.
Столипінська аграрна реформа передбачала докорінні зміни земельного устрою, насамперед зруйнування общини. Варто ознайомитися з такими документами, як Закон від 5 жовтня 1906 р., за якими селянам надавалися рівні з іншим населенням країни юридичні права; Закон від 9 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких постанов чинного закону, який стосується селянського землеволодіння та землекористування».
Аграрна реформа передбачала вжиття трьох груп заходів: 1) виділення селян з общини й закріплення за ними землі у приватну власність; 2) створення хутірського та відрубного господарства; 3) переселенська політика.
Розглядаючи питання про вплив столипінської аграрної реформи на розвиток господарства (особливо Правобережної України), варто зазначити, що реформа відповідала традиційним українським формам землеволодіння, прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила умови для приватного землеволодіння, створення системи землевпорядних комісій, зокрема Закону про землеустрій від 24 травня 1911 р., а також формування в 1883 р. Поземельного селянського банку, який був покликаний надавати конкретну допомогу селянам. Отже, столипінська аграрна реформа заклала міцні підвалини для формування земельного законодавства, розвитку земельних відносин.
