пользователей: 21281
предметов: 10473
вопросов: 178149
Конспект-online
зарегистрируйся или войди через vk.com чтобы оставить конспект.
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

Еліта і опозиція.

 

90.           Політична еліта як суб’єкт політичної влади. Роль політичної еліти.

91.           Політична еліта в Україні: особливості формування.

92.           Критерії оцінки популярності та ефективності діяльності політичної еліти.

93.           Сучасні теорії політичної еліти (Р.Даль, Д.Белл, Р.Міллс).

94.           Опозиція та її роль в політичному житті. Значення опозиції в сучасній Україні.

90. Політична еліта як суб’єкт політичної влади. Роль політичної еліти.

 

Різні суб'єкти політики на політику впливають неоднаково. Деякі громадяни і соціальні групи не беруть безпосередньої участі в політичному житті, а цим займається особливий прошарок людей — політична еліта.

Починаючи з XII ст., термін "еліта" використовували для позначення товарів вищої якості, а згодом його було перенесено на сферу соціального життя для вирізнення груп "кращих" людей — вищої знаті, духовенства, військових. Тобто, еліта — це вищі соціальні групи в системі соціальної ієрархії, які здійснюють керівництво у певних галузях суспільного життя. Еліти можуть виділятись як у суспільстві загалом, так і в окремих його сферах. Тому виокремлюють національну еліту, яка охоплює господарську, військову, духовну, інтелектуальну, політичну та інші еліти.

Отже, політична еліта — це носії політико-управлінських якостей. Це поняття застосовують до людей, які засвоїли певні позитивні якості, цінності й пріоритети (влада, багатство, компетентність, культура, сила волі тощо), посідають провідні, найбільш впливові позиції у суспільстві.

Політична еліта здебільшого визначається як меншість суспільства, достатньо самостійна, відносно привілейована група (або сукупність груп), яка має відповідні психологічні, соціальні та політичні якості й бере безпосередню участь у формуванні та здійсненні політичних рішень, пов'язаних із використанням державної влади чи впливом на неї, користується перевагами свого соціального становища.

У добу античності елітарні погляди найбільш системно розвинув Платон, на думку якого управляти державою можуть лише обрані люди, що отримали спеціальне виховання і мають досвід державного правління.

Мислитель у концепції "ідеальної держави" право володарювати залишає за філософами-правителями, які мають природні нахили до управління державою, помножені на багаторічні тренування. Стан філософів відокремлено жорсткими рамками від двох інших станів — простолюдинів та воїнів-охоронців. Платон допускав перехід з одного класу до іншого лише за виняткових обставин, що, однак, дозволило багатьом сучасним дослідникам теорії політичних еліт вважати мислителя попередником теорії "циркуляції" еліт.

Засновниками сучасної теорії еліт вважають італійських мислителів В. Парето і Г. Моску. В. Парето вважав, що кругообіг еліт є універсальним законом людської цивілізації, з допомогою якого забезпечується стабільність соціальної системи. На його думку, в процесі циркуляції політичної еліти відбувається постійна і послідовна зміна двох типів еліт — "левів" і "лисиць". "Леви", яким властива агресивність, консерватизм, авторитарність, схильність до насильства, з часом перестають відповідати потребам суспільства і змінюються на "лисиць", які є майстринями маневрів, комбінацій, обману і спекуляцій, використовують компроміси й угодництво.

Г. Моска теж вважав поділ людства на панівну меншість і політично залежну більшість універсальною умовою існування цивілізацій. Із зміною історичних обставин змінюється й політична еліта, але вона завжди існує. До її складу входять люди зі здібностями, що відповідають потребам політичного управління в цю епоху.

Німецький соціолог і політолог Р. Міхельс, розглядаючи теорію еліт, розробив "залізний закон олігархії". Відповідно до його вчення, діяльність демократії суворо обмежується через наявність організації, яка спирається на "активну меншість" (еліту), безпосереднє панування мас технічно неможливе і призводить до загибелі демократії. Згідно з залізним законом олігархії, демократія, щоб зберегти себе і досягти певної стабільності, змушена створювати організацію, а це пов'язане з виокремленням еліти, активної меншості.

Серед українських науковців, що досліджували проблеми еліт, привертає увагу концепція "національної аристократії" В. Липинського. Вона ґрунтувалася на положенні, що етнографічна маса людей, як така, автоматично не створює нації. Це робить якась активна група серед цієї етнографічної маси, що є носієм національної ідеї, а відтак здійснює керівництво всією нацією. Для існування і виконання своїх функцій "національна аристократія" повинна мати матеріальну силу та моральний авторитет. Лише за цих умов вона може здійснити та завершити процес структурування й організації нації.

91. Політична еліта в Україні: особливості формування.

У незалежній Україні проблема політичних еліт займає важливе місце в дослідженнях Д.Видріна, Б.Кухти, М.Куксенко, А.Пахарева, В.Полохало, В.Ськуратовського і ін., що акцентують увагу на різних сторонах даної проблеми. Відповідно до різних періодів в історії України визначається і роль еліти на кожному з них. Розглядаючи один із складних етапів в історії українського народу – XIV – середина XVII ст., М.Куксенко дуже високо оцінює роль родової еліти, князів Острожських, Корецких, Збаразьких, Вішневецких, Заславських, Чарторійських і ін., яким «історія відвела роль фундаменту, на якому народ знищеної монголо-татарами Русі поступово ставав українським народом». Безперервність княжої влади забезпечила поступове втілювання старої Русі в Україну-Русь. Місце княжих пологів у військовому і політичному житті займає козацтво», друга генерація української еліти.

В кінці XVIII ст. після руйнування в 1775г. Запорізькій січі, як плата національної еліти, настає один з найтрагічніших моментів для українського народу: відбувається денаціоналізація еліти – втрата національної самосвідомості пануючих шарів в результаті їх масового ополячення і русифікації(«нація виявляється без голови» - Ст Ліпінський).

Третя генерація української еліти(народницька) формується в XIX ст в умовах Відродження української національної культури(яка відбувається на тлі революційних процесів в Європі, що отримали назву «Весни народів»). Її спроби створити в 1917-1922гг. незалежна українська держава закінчилися крахом УНР, Гетмоната, Директорії очолюваних М.Грушевським, В.Вінніченко,П.Ськоропадським, С.Петлюрой і ін.. Аналізуючи причини поразки національних сил в боротьбі за створення незалежної держави, учені підкреслюють перш за все слабкість національної еліти, її нездатність розв'язувати складні державні завдання, що у свою чергу пояснюється відсутністю впродовж століть національної держави, в умовах якої лише і може сформуватися сильна національна еліта.

Четверта генерація української еліти відноситься до радянського періоду(1922-1991),который виявився одним з найтрагічніших для української інтелігенції, складовій основну частину будь-якої еліти. Тоталітарний режим не лише фізично знищив різні національні шари, але і соціальний грунт для формування національної еліти, роль якої в радянському суспільстві виконувала денаціоналізована номенклатура. Після отриманняУкраїною незалежності починається сучасний етап в історії української еліти, яка на всьому пострадянському просторі сформувалася на старій номенклатурній базі, але в цілому її подоба дуже строката: у неї входять не лише представники колишньоїпартноменклатури, але і господарники, державні чиновники, підприємці, гуманітарна інтелігенція, лідери багаточисельних партій і ін.

В процесі формування сучасної еліти можнавиділити три складових:

- представники колишньої радянської номенклатури;

- учасники опору комуністичному режиму;

- нові громадські діячі, не пов'язані ні з першими, ні з другими.

В цілому процес формування української політичної еліти ще далеко не завершений і для неї характерні не лише глибокі ідеологічні розбіжності між різними шарами, але і не менш значимі регіональні відмінності. І це не дивно: лише зміцнення незалежної держави стане основою і сильної, повноцінної національної еліти, здатної сучасно мислити і діяти.

92. Критерії оцінки популярності та ефективності діяльності політичної еліти

Основним критерієм ефективності діяльності політичної еліти виступає рівень її спроможності задовольнити корінні інтереси суспільства і держави. Головними формами прояву яких загалом виступають потреби у соціально-політичній стабільності, високому рівню життя громадян, безпеки і престижу держави. Однак для з’ясування стану успішності сучасної політичної еліти цих критеріїв недостатньо. Ефективність її діяльності характеризується також: ступенем наукового і науково- технічного прогресу, рівнем розвитку демократії, правовової і соціальної держави, громадянського суспільства, ступенем свободи ЗМІ і прозорості влади та оптимальністю рівня її відкритості. Очевидно, що ефективність діяльності політичної еліти детермінується рівнем її елітарності, ця обставина актуалізує потребу дослідження її критеріїв. В історії світової політичної думки, починаючи з часів античності і закінчуючи нашим часом, увага багатьох мислителів спрямовувалася на визначення критеріїв якості політичної еліти. Вчені виокремлювали різні параметри елітарності і по різному їх систематизували. Кожна така концепція відмінна від інших тому, що має лише їй притаманний перелік критеріїв та їх інтерпретацій, що певною мірою зумовлено історично-національним типом еліти на який орієнтувався той чи інший дослідник. Для розвитку політичної науки видається доцільним синтез різноманітних концепцій елітарності політичної еліти і створення на його основі єдиної концепції для визначення якісного рівня сучасної політичної еліти. Спроба її окреслення стала головною метою дослідження.

Загалом можна виділити наступну систему критеріїв елітарності політичної еліти:

-              Наявність власних переконань та їх реалізація.

-              Політичне почуття – здатність розуміти потреби суспільства

-              Патріотизм – любов до своєї країни

-              Відчуття національної місії

-              Політкоректність

-              Професійність

-              Професійна відповідальність

-              Високий інтелектуальний рівень

-              Харизматичність

-              Здатність завоювати і утримувати довіру людей

Очевидно, що дана систематизація критеріїв елітарності політичної еліти далека від повноцінної концепції, однак уявляється, що вона може слугувати її основою в межах позиції ціннісного підходу для оцінення якісного рівня сучасної політичної еліти. 

93. Сучасні теорії політичної еліти (Р.Даль, Д.Белл, Р.Міллс).

Еліта - згуртована група, об'єднана не тільки спільністю професійного статусу і соціального становища, але й самосвідомістю, сприйняттям себе особливою верствою, покликаною керувати суспільством.

Сучасні теорії еліт різноманітні. Можна виділити ряд напрямків. Є концепції множинності, плюралізму еліт, які істотно збагачують і розвивають деякі демократичні настанови ціннісних теорій еліт. Соціолог Роберт Даль розціняє концепції множинності еліт як заперечення елітарної теорії. Вплив кожної з еліт обмежений специфічною для неї сферою діяльності. Жодна з еліт не здатна домінувати в усіх сферах суспільного життя. Плюралізм еліт визначається складним суспільним розподілом праці, різноманітністю соціальних структур. За допомогою різноманітних демократичних механізмів: виборів, референдумів, опитувань, преси та ін. обмежується або взагалі відвертається дія залізного закону оліга-рхізації, однак еліта залишається під контролем народу. Існує конкуренція еліт, яка відображає економічну та соціальну конкуренцію в суспільстві. В сучасному демократичному суспільстві влада розпорошена між різноманітними суспільними верствами і владними структурами. Концепція множинності еліт - важлива складова ідейно-теоретичного арсеналу плюралістичної демократії.

Сучасні соціологи і політологи обґрунтовують поєднанність демократії з елітизмом не тільки на основі принципу рівності, а й на основі принципу справедливості. На основі даного принципу було розвинуто всі ціннісні теорії еліт. На цій основі американські вчені Д. Белл, М. Янг та інші розвинули теорію еліти, "меритократії" (так званої еліти заслуг). "Меритократія" — це еліта знань, компетентності, яка об´єднує найталановитіших представників суспільства. Д. Белл, наприклад, вважає, що на зміну елітам "крові" і "багатства", характерним для доіндустріального й індустріального суспільств, прийшла "еліта знань", яка відповідає характерові сучасного післяіндустріального суспільства. Післяіндустріальне суспільство — це суспільство справедливості в сучасному розумінні цього поняття. Воно високо цінує і заохочує тих, чий внесок у соціальний прогрес є найбільшим. Саме люди, які законно користуються авторитетом і повагою, мають престиж, по справедливості повинні правити суспільством.

Свого роду антиподом сучасних концепцій демократичного елітизму виступають ліволіберальні теорії еліт. Найавторитетнішим представником цього напряму в західній політології вважається Р. Мілс, який ще в 50-ті роки 20 ст. намагався довести, що західними суспільствами, зокрема США, править не багато еліт, а одна.

Р. Мілс вважає, що ядро американської правлячої еліти становлять керівники корпорацій, політики, вищі державні службовці і вищі офіцерські чини. їх підтримують інтелектуали, які добре влаштувалися в рамках існуючої системи. Об´єднувальними чинниками правлячої еліти послідовники ліволіберальних концепцій вважають не тільки спільну зацікавленість у збереженні свого привілейованого становища і стабільності існуючої системи, а й близькість соціального статусу і соціальних ролей, культурно-освітнього рівня, кола інтересів і духовних цінностей, стилю та ін. Характерним для цих концепцій є заперечення прямого зв´язку економічної еліти з елітою правлячою.

94. Опозиція та її роль в політичному житті. Значення опозиції в сучасній Україні.

Політична опозиція у демократичних державах існувала здавна у відкритій чи латентній формі, була характерною для будь-якого політичного режиму, неспроможного знищити її вщент. Опозиція - протистояння влади і певної  політичної сили, протидія офіційному курсу урядових кіл, прагнення боротися за владу чи хоча б за вплив на неї, за прихильність виборців. Вона сприяє свободі думок, поглядів, діяльності різних суспільних об’єднань, незалежності ЗМІ.

У вужчому плані, це - політичний інститут,  рухи і партії, які прагнуть взяти владу з рук правлячої партії і передати її іншій  політичній силі. Абстрактно мислячи, політичну опозицію можна окреслити як будь-які вияви інакомислення та невдоволення існуючим режимом. Інститут політичної опозиції в Україні ще не сформувався, але опозиційність громадян до влади, активізація політичної участі чітко простежувалися під час помаранчевої революції.

Якщо говорити про повноваження та посади, які потрібно віддати опозиції, то, на мою думку, це сильно залежить від домовленостей і від характеру самої опозиції. У тому випадку, коли опозиція відрізняється від влади лише іншим баченням шляхів розвитку — це одна ситуація. А коли опозиція не бачить самого існування держави чи існування демократії в цій державі — це вже абсолютно інша ситуація. В нас зараз немає політичної традиції домовленості між більшістю та опозицією. Сьогодні йде мова саме про вироблення такої цивілізованої практики стосунків між владою та опозицією.

Мова в даному випадку йде про „опозицію”, яка має лише ту перевагу над конкретними виконавцями конкретних перетворень, що звільнена від відповідальності за їх результати, а тому може бути „розумна заднім числом”, приблизно таким чином, як говорять жартівники, „як моя дружина потім”.

Наявність опозиції – характерна риса організованого суспільства. Важливо лише, щоб вона – опозиція – не перетворилась у „термінатора”, руйнівника демократичних начал, суб’єкта повернення до тоталітарного минулого. Між тим, така загроза в Україні існує.


11.11.2014; 21:15
хиты: 233
рейтинг:0
Общественные науки
политология
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2016. All Rights Reserved. помощь