66. Поняття політичного режиму. Типи політичних режимів, їх характерні ознаки.
67. Чим відрізняється сучасна демократія від античної?
68. Демократія: сутність і характерні риси. Сучасні теорії демократії. Форми та гарантії демократії.
69. Тоталітаризм: сутність, різновиди, причини виникнення.
70. Спільні риси й відмінності у формуванні та функціонуванні тоталітарного та авторитарного політичних режимів.
71. Трансформація недемократичних політичних режимів у демократичні.
72. Встановлення авторитарного режиму у процесі модернізації тоталітарного суспільства.
73. Політичний режим в сучасній Україні ХХ століття.
66. Поняття політичного режиму. Типи політичних режимів, їх характерні ознаки.
Політичний режим – система засобів і методів здійснення політичної влади; модель, форма взаємодії державно-владних структур та населення.
Будь-який політичний режим визначається трьома основними чинниками: 1) процедурами та способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади; 2) стилем ухвалення суспільно-політичних рі¬шень; 3) відносинами між політичною владою та грома¬дянами.
Поняття «політичний режим» охоплює порядок фор¬мування представницьких установ, становище та умови діяльності політичних партій, правовий статус особистос¬ті, права та обов'язки громадян, порядок функціонуван¬ня каральних і правоохоронних органів, співвідношення й регламентацію дозволеного та забороненого.
Найпоширенішою є тричленна класифікація режимів на тоталітарні, авторитарні й демократичні.
Тоталітаризм — спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним конт¬ролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов'язковою ідеологією.
Як типу політичного режиму тоталітаризму властиві такі риси:
— наявність загальнообов'язкової ідеології, яка дово¬дить необхідність існування даного режиму;
— загальна ідеологізація, заперечення минулого й сьогодення задля «світлого» майбутнього;
— ігнорування особистих цілей та інтересів заради за¬гальних цілей режиму;
— жорстке переслідування будь-якого спротиву і на¬віть особистих думок та виправдовування з огляду на це будь-яких форм насильства;
— концентрація влади в руках одного лідера чи партії;
— підпорядкування інформаційного простору полі¬тичному лідерові чи партії.
Класичними тоталітарними державами були гітлерів¬ська Німеччина та СРСР.
Авторитаризм — тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб'єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливістю застосування насильства чи примусу.
Найчастіше авторитаризм встанов¬люється в країнах, які переходять від тоталітаризму до де¬мократії. Характерно, що за авторитаризму існує і грома¬дянське суспільство, а в самому суспільстві чіткої регла¬ментації зазнає переважно політична сфера. За цього полі¬тичного режиму в суспільстві можлива легальна опозиція, і якщо за тоталітаризму необхідно постійно доводити ре¬жимові свою особисту відданість і лояльність, то за авто¬ритаризму відданість не обов'язкова, головне — відкрито не виступати проти режиму. За авторитаризму немає уні¬фікованої ідеології. А через поруйнованість репресивного апарату та несформованість демократичних інститутів мо¬білізаційні можливості її застосування практично відсут¬ні, а само суспільство характеризується вищим ступенем інертності, ніж за інших політичних режимів. Попри те, що правлячі структури відкриті для різних угруповань, влада за авторитаризму сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в руках силових структур, принципи законності та конституційності практично зав¬жди спотворюються. Авторитарними країнами були в різ¬ні історичні періоди Радянський Союз та Італія.
Демократія — правління народу, обране народом, для народу.
Основними ознаками демократичного політичного ре¬жиму є наявність конституції, яка закріплює повнова¬ження органів влади й управління, механізм їх форму¬вання; визначає правовий статус особистості та принцип рівності перед законом, а також принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них. Для демокра¬тії характерними є вільна діяльність політичних і гро¬мадських організацій, обов'язкова виборність органів влади, розмежування державної сфери та сфери грома¬дянського суспільства, економічний та політичний, ідео¬логічний плюралізм (заборони торкаються лише анти-людських ідеологій). Демократії властива зміна лідерів. Сутнісними озна¬ками демократії є електоральні змагання, можливість розподілу інтересів, націленість на консолідацію суспільства.
Конституція держави, що стала на шлях демократії, повинна виконувати три основні завдання: 1) фіксувати певну форму правління; 2) закріплювати й виражати зго¬ду народу; 3) регламентувати повноваження урядових структур. І найголовніше — слід спочатку усвідомити де¬мократичні цінності, а вже потім втілювати їх у політич¬ній діяльності
67-68. Чим відрізняється сучасна демократія від античної?
Перше, що впадає у вічі при знайомстві з цими однойменними явищами, це різниця їх походження, яка власне й зумовлює абсолютну більшість характерних рис та особливостей.
Антична демократія - це розвиток стародавніх, "правічних" інститутів, це "прородний" спосіб самоорганізації невеликих общин, це плід глибоко колективістського суспільства, стародавня демократія виростала в боротьбі з аристократією чи олігархією, причому одноосібна влада царя чи тирана були союзниками демократії, в боротьбі з олігархією, боротьба за рівність перед законом сприймалася як боротьба проти привілеїв знаті.
Сучасна демократія - на неї ми знаємо більше і може тому картина виглядає складнішою, отже сучасна демократія при усій своїй давнині не є глибоко традиційною в більшості країн зараз це "прогресивне запозичення" а не правічний спосіб існування суспільства, вона виросла в боротьбі з сильною одноосібною владою, і аристократія та олігархія були коли супротивником, а коли й союзником в боротьбі з нею, боротьба за рівність перед законом сприймалася перш за все як поширення привілеїв знаті на все населення, потім на демократію справили величезний вплив революції та ідеї гуманіму, які самі по собі були не продовженням традиції, а свідомим нововеденням, демократію поширювали...
Антична демократія:
1. По-перше, це демократія громадян, тобто своїх, членів громади, це як велика родина, і чужим в ній не місце. По-друге це демократія початково вільних і повноправних людей. І такі люди сприймають свої права як правічні та невід'ємні. Поєднання першого та другого дає нам модель закритого ксенофобського суспільства в яком чітко ділять своїх та чужих, тих хто "право має" та тих кого в загалі ця народна справа не стосується в принципі.
2. Знову ж таки антична демократія це суспільство своїх, саме на це була покладено в основу античного землеволодіння, а саме на землі грунтувалася тоді уся економіка. Володіти землею в громаді може лише член громади. Приватна власніть є, але "грабувати поїзди в техасі можуть тільки техасці". Така от квінтесенція антиглобалізму. За межами своєї громади навіть найбагатша людина ніхто і ніщо.
3. Держава і громада одне і теж. Це не тіло й голова, ні тут нема ніякої ієрархії, управління це одне з занять громадян. Антична демократія глибоко егалітарна. Не даремно одним з головних способів заміщення посад був жереб. Потім антична демократія це пряма демократія, не вибрані нами представники ні, ми самі вирішуємо хто, що і чого. І якщо оці 5 тисяч чоловіків що зібралися на площі після галасу, бійок та звинувачень вирішили йти на війну, то це значить, що вони на війну й підуть, а не якісь напівабстрактні "збройні сили". Політика це сфера де можна проявити свої таланти та чесноти. Це сфера саморозвитку та самовдосконалення. Герой античності (сучасник, а не епічний герой давнини) це політик. Причому повторюся це не спеціаліст з управління, ні, античності була чужа сама ідея професіоналізму, політик це просто один з найкращих громадян (в теорії), і політик він не тому, що найкращий, а тому що йому довірилися інші. Я голосую за такого-то не тому, що політика не моя справа і хай нею займається спеціаліст, а тому, що хоч я міг би й сам, але оцей справиться краще.
4. Оскільки держава і громада одне і теж, то державне й громадське одне й те саме. "Всьо вокруг колхозноє, всьо вокруг моё" - саме так. Коли прибутки від рудників роздавалися громадянам порівну, то це не подачки, це не соціальна допомога, ні це рента власникам. "Наша корова і ми її доїмо".
5. Обов'язки громадян прямо пропорційні до їх прав та можливостей. Багато маєш багато даєш. Чому? Бо своїми балагми людина зобов'язана суспільству. Тут якраз сучасне уявлення значно примітивніше за античне. Чим людина зобов'язана суспільству по сучасним поняттям - бесплатною освітою, може медициною, міліцією і т.п. Тому цілком логічними здаються заяви "я от державі нічого не винен, вона мені нічого не дала - за лікарню я плачу сам, діти в мене вчаться в приватній школі... ні і т.п". По поняттям античної демократії людина зобов'язана суспільству як земля колгоспу - всім, а конкретніше самою можливістю існування себе та всього свого. Я багатий і багатсво своє здобув сам завдяки самому собі - це сучасність, античність - ти голубе багатий бо в громаді була можливість розбагатіти, і багатсвто твоє існує бо громада дає можливість йому інувати... "дає можливість" це не загроза "сьогодні твоє, а завтра спільне", ні це означає, що саме суспільство створює передумови багатства, слави та й самого життя його членів. А тому чим більше можеш ти більше повинен робити. Тобто був жорсткий зв'язок між правами й обов'язками. Він доречі був в значній мірі зворотній. Оргінізовуєш ігри своїм коштом - ось тобі вінок і почесне місце.
68. Демократія: сутність і характерні риси. Сучасні теорії демократії. Форми та гарантії демократії.
Демократія — форма державно-політичного устрою суспільства, яка грунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.
Для утвердження демократії необхідна висока полі¬тична культура населення, і саме в процесі демократиза¬ції така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійс¬нити комплекс заходів у різних сферах суспільного жит¬тя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сфор¬мувати демократичний тип політичної культури.
Розрізняють пряму (безпосередню) і представницьку демократію.
Пряма (безпосередня) демократія — порядок, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян.
Однією з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого права. Виявом прямої демократії є референдуми, які прово¬дять з метою ухвалення закону або інших рішень на ос¬нові волевиявлення народу щодо найактуальніших пи¬тань державної політики і суспільно-політичного життя загалом. Формою прямої демократії є всенародні обговорення законопроектів, які ефективно використовуються в бага¬тьох країнах.
Представницька демократія — порядок розгляду і вирішення державних і громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними).
Саме інститути представницької демократії відігра¬ють першочергову роль у процесі ухвалення рішень. Особливо вагоме значення в системі цієї демократії ма¬ють парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади. Крім парламентської форми як великого надбання цивілізації носіями представницької демократії є й інші виборні ор¬гани влади.
Характерні риси демократії:
• визнання народу єдиним джерелом влади, сувереном у державі
• рівноправність громадян (як мінімум — рівність їх виборчих прав)
• підпорядкованість меншості волі більшості під час прийняття рішень та їх виконання
• виборність законодавчих органів влади
• обмеження влади більшості над меншістю
• повага більшості до права меншості мати власні погляди і обстоювати їх цивілізованими методами
• верховенство закону в усіх сферах суспільного життя
• розподіл влади з метою недопущення її надмірної концентрації в єдиному центрі
Розглянемо ознаки демократії.
1. Демократія має державний характер:
а) виражається в делегуванні народом своїх повноважень державним органам.
б) забезпечується виборністю органів держави, тобто демократичною процедурою організації органів держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів;
в) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управління суспільними справами.
2. Демократія має політичний характер:
а) передбачає політичне різноманіття. Законодавства розвинутих західних держав закріплюють низку принципів, якими має гарантуватися політичний плюралізм:
1) загальне право голосу;
2) рівність при виборах;
3) таємне голосування;
4) прямі вибори тощо. Нагадуємо, що ст. 15 Конституції України проголошує, що суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена;
б) ґрунтується па політичній рівноправності громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави і, насамперед, рівності виборчих прав. Така рівність надає можливість вибору між різними політичними варіантами, тобто політичними можливостями розвитку.
3. Демократія передбачає проголошення, гарантування та фактичне втілення прав громадян — економічних, політичних, громадянських, соціальних, культурних, а так само — й їх обов'язків відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у Хартії прав людини
4. Демократія передбачає законність як режим суспільно-політичного життя.
5. Демократія припускає взаємну відповідальність держави і громадянина, що виражається у вимозі утримуватися від учинення дій, що порушують їх взаємні права і обов'язки.
69. Тоталітаризм: сутність, різновиди, причини виникнення.
Цей термін запровадив Б. Муссоліні для характеристики фашистського руху в Італії та для відмежування його від нацистського руху в Німеччині. Теорія тоталітаризму склалася в 30—40-х роках XX ст. із появою фашизму та його різновидів.
Насильство за тоталітарного режиму є одним із голов¬них засобів політичного управління. Він деформує ментальність, політичну культуру, соціально-економічну стратифікацію населення, особисту й соціальну психоло¬гію, політичні відносини та внутрісімейні стосунки.
Тоталітаризм — спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним конт¬ролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов'язковою ідеологією.
Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Тоталітарними вважають теорію давньогрецького філософа Геракліта про необхід-ність загальної регуляції суспільства, політичні погляди Платона стосовно моделі утопічної держави. Деякі тота¬літарні моменти наявні в політичних доктринах Г. Бабе-фа, А. Сен-Сімона, Г.-В.-Ф. Гегеля, Ж.-Ж. Руссо.
Характерним для нього є харизматичний тип лідерст¬ва з обов'язковою опорою на репресивний апарат. Спосіб мобілізації (модель здійснення владою політичних рішень та залучення населення до їх виконання) за тоталітаризму може здійснюватись інтенсивно через створення внутрі-психологічного ентузіазму, а також екстенсивно — за до¬помогою репресивно-пропагандистського апарату. У тоталітарних державах недопустимі будь-які форми несанкціонованих дій населення. Тоталітаризм вимагає від людини активних виявів лояльності й відданості режиму.
Як типу політичного режиму тоталітаризму властиві такі риси:
— наявність загальнообов'язкової ідеології, яка дово¬дить необхідність існування даного режиму;
— загальна ідеологізація, заперечення минулого й сьогодення задля «світлого» майбутнього;
— ігнорування особистих цілей та інтересів заради за¬гальних цілей режиму;
— жорстке переслідування будь-якого спротиву і на¬віть особистих думок та виправдовування з огляду на це будь-яких форм насильства;
— концентрація влади в руках одного лідера чи партії;
— підпорядкування інформаційного простору полі¬тичному лідерові чи партії.
Класичними тоталітарними державами були гітлерів¬ська Німеччина та СРСР.
70. Спільні риси й відмінності у формуванні та функціонуванні тоталітарного та авторитарного політичних режимів.
ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ — сукупність способів і методів здійснення політичної влади, яка відображає порядок взаємовідносин громадян і держави. П.Р. випливає:
1) зі способу й характеру формування представницьких установ, органів влади,
2) співвідношення законодавчої, виконавчої та судової влади,
3) центральних і місцевих органів,
4) становища, ролі та умов діяльності громадських організацій, рухів, партій, правового статусу особи,
5) системи заборон і допущень, які встановлюються державною владою.
На сутність П.Р. впливає:
1) рівень стабільності суспільства,
2) економічні, соціальні, культурні фактори,
3) історичні традиції.
Їхня сукупність визначає типологію П.Р. (тоталітаризм, авторитаризм, лібералізм, демократизм та ін.). Політична історія свідчить, що перехід від тоталітарних режимів до демократичних триває певний час і передбачає проходження в певній формі через авторитарний стан суспільства.
АВТОРИТАРИЗМ (від лат. Autoritas — цілковита влада, вплив, наказ) — політичний режим, який характеризується зосередженням необмеженої влади в руках однієї особи або групи осіб, обмеженням, звуженням політичних прав та свобод громадян і суспільно-політичних організацій, повноважень демократичних інститутів, їх суворою регламентацією, незаперечним підпорядкуванням усіх соціальних структур влади.
ТОТАЛІТАРИЗМ
– тоталітарний, який характеризується:
а) тотальним контролем держави над усіма сферами суспільного життя;
б) монополізацією влади в руках однієї партії, яка повністю підпорядкована вождю;
в) безроздільним пануванням однієї ідеології;
г) терористичним поліцейським контролем;
д) мілітаризацією суспільного життя і знищенням громадянського суспільства (СРСР, фашистські Німеччина, Італія).
тоталітарний Тотальний, насильниць¬кий контроль бюрокра-тичного, партійно-дер-жавного апарату над су-спільством і особою 1. Монопольний контроль держави над ви робництвом та іншими сферами життя спільства.
2. Безконтрольність влади та її централіза ція.
3. Організація суспільного життя на при ципах «надзвичайного стану».
4. Наявність ідеології, за допомогою яка здійснюється легітимізація режиму (часті пануюча партія).
5. Сильний апарат соціального контролю примусу.
6. Мілітаризм і агресивність
авторитарний «Спосіб правління з обмеженим плюраліз¬мом» 1. Моністична структура політичної влад в центрі якої одна людина чи група.
2. Відмова від тотального контролю над суспільством, невтручання або обмежене втручання у позаполітичні сфери.
3. Заборона діяльності політичної опозиції.
4. Опора на силу.
5. Контроль над засобами масової інфор¬мації
71. Трансформація недемократичних політичних режимів у демократичні.
Крах тоталітарних режимів у багатьох країнах Східної Європи і швидке зростання демократії у світі спонукали представників політичної науки знову звернутися до дослідження проблем, які розглядалися в компаративістській літературі про демократизацію. Серед цих проблем найактуальніша і злободенна — вивчення передумов демократизації суспільства. Чому за рівних стартових можливостей одні країни вдало йдуть шляхом демократизації, а в інших — усі спроби встановити демократію закінчуються повним провалом?
Якщо розглянути узагальнену модель, то можна виокремити чотири основних типи структурних передумов демократизації:
• по-перше, знаходження національної єдності і відповідної ідентичності;
• по-друге, досягнення відносно високого рівня економічного розвитку;
• по-третє, розповсюдження культурних норм і цінностей, які передбачають визнання демократичних принципів, довіру до ключових політичних інститутів, міжособистісну довіру, почуття громадянського обов'язку тощо;
• по-четверте, наявність ефективної держави і дієвого владного апарату.
У центрі уваги прихильників іншого підходу перебувають не екзогенні, а власне ендогенні фактори демократії і демократизації — різні конкретні процеси, процедури та політичні рішення, які здійснюються самими агентами демократизації. За такого підходу послідовність і взаємозумовленість політичних рішень та дій, вибір тактик тими акторами, які ініціюють і здійснюють демократизацію, виявляються важливішими для її завершення, ніж передумови демократизації, які існують (чи відсутні) на потрібний момент. Головне в цьому випадку — це взаємодія конкуруючих еліт, свідомий вибір ними у процесі політичного торгу та суперництва організаційних форм і інститутів політичного устрою.
72. Встановлення авторитарного режиму у процесі модернізації тоталітарного суспільства.
Авторитаризм — тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб'єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливістю застосування насильства чи примусу.
Найчастіше авторитаризм встанов¬люється в країнах, які переходять від тоталітаризму до де¬мократії. Характерно, що за авторитаризму існує і грома¬дянське суспільство, а в самому суспільстві чіткої регла¬ментації зазнає переважно політична сфера. За цього полі¬тичного режиму в суспільстві можлива легальна опозиція, і якщо за тоталітаризму необхідно постійно доводити ре¬жимові свою особисту відданість і лояльність, то за авто¬ритаризму відданість не обов'язкова, головне — відкрито не виступати проти режиму. За авторитаризму немає уні¬фікованої ідеології. А через поруйнованість репресивного апарату та несформованість демократичних інститутів мо¬білізаційні можливості її застосування практично відсут¬ні, а само суспільство характеризується вищим ступенем інертності, ніж за інших політичних режимів. Попри те, що правлячі структури відкриті для різних угруповань, влада за авторитаризму сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в руках силових структур, принципи законності та конституційності практично зав¬жди спотворюються. Авторитарними країнами були в різ¬ні історичні періоди Радянський Союз та Італія.
За авторитаризму в суспільстві мо¬жуть існувати інститути, притаманні демократії, але основними ознаками, що відрізняють авторитаризм від демократії, є перевага в діяльності державних органів ме¬тоду адміністрування (за авторитаризму рідко застосовує¬ться компроміс із найважливіших політичних проблем); концентрація влади в руках одного чи декількох держав¬них органів; здійснення органами виконавчої влади нор-мотворчих функцій; звуження сфери гласності та вибор¬ності державних органів. Загальна риса всіх авторитар¬них держав — сильна виконавча влада.
73. Політичний режим в сучасній Україні ХХ століття.
Для України, як однієї з держав, що недавно стали на шлях демократичних перетворень, першочергове значення має питання спроможності інститутів демократії витримати випробування часом, вистояти в політичних конфліктах і кризах. Значною мірою це залежить від типу політичного режиму, що утворився в країні.
Основними ознаками сучасного політичного режиму України є:
– Конституційні ознаки (виборність найважливіших органів політичної влади, юридична рівність громадян, гарантії прав меншості, багатопартійність і т.д.);
– Процесуальні ознаки (транзитивність, розбудова демократичної держави і т.д.);
– Режимні ознаки, тобто ознаки, що стосуються безпосередньо способів здійснення влади (електоральність, обмежена конкурентність політичного процесу, авторитарність у вирішенні деяких проблем, домінування виконавчої влади, безконсенсусний тип вирішення політичних конфліктів і т.д.).
Щодо визначення типу політичного режиму України існує велика кількість думок, але єдиним вірним шляхом у вирішенні суперечностей навколо цього питання є спроба зіставити декілька типологій політичних режимів.
Український політичний режим є однією з модифікацій неопатримоніального політичного режиму. Неопатримоніалізм – це своєрідний симбіоз деяких елементів традиційного суспільства і сучасної держави. Внаслідок цього неопатримоніальним режимам притаманна невідповідність між “зовнішнім фасадом” сучасної держави (наявність конституції, писаного права, парламентсько-партійних інституцій, системи виборів та ін.) і внутрішньою логікою її функціонування, що є цілком патримоніальною.
Так, для України характерна персоналізація влади, коли для політичної самоідентифікації мас головним є не політичні програми, а особистість політичного лідера. Іншою ознакою неопатримоніалізму в Україні є клієнталізм, або патронажні відносини, – це поширення етнічних, регіональних, сімейно-родинних та подібних зв’язків на політичну сферу. Розподіл посад, міністерських портфелів, пільг тощо здійснюється саме за цими критеріями. Наслідком таких відносин є високий рівень коррупції, що нині є одним з найважливіших каналів досягнення політичних та іншихцілей.
Політичний процес в Україні виявляє такі неопатримоніальні ознаки: по-перше, основним агентом політичного процесу в Україні є держава, котра існує не поряд з суспільством, а над ним; по-друге, провідне місце в системі державного управління посідають представники бюрократичного комплексу (в Україні це віднайшло свій відбиток у існуванні “партії влади”, що зосереджена навколо президента, і стосунки в якій будуються знову ж таки по принципу клієнталізму); по-третє, у політичній грі переважають ті партії, організації, що підтримують уряд, і нарешті, в українському суспільстві, як і в будь-якому неопатримоніальному суспільстві, сучасні форми громадянського зв’язку співіснують з численними традиційними і напівтрадиційними формами.
Чи є встановлення в Україні співсуспільної демократії консенсусного типу, в основі якої лежить співпраця еліт, коаліційність, пропорційність влади і забезпечення прав меншостей завдяки системі обопільного вето і автономності сегментів суспільства, реальним? На це питання може відповісти останній розвиток політичних подій в державі – спроба вирішити проблему влади методом досягнення консенсусу. Інше питання, чи вдалася ця спроба.
Лише демократія як тип політичного режиму у будь-якому її різновиді (електоральна, ліберальна, співсуспільна і т.д.) є запорукою входження України до європейської і світової демократичної спільноти. Проведений аналіз принаймні дає нам основи для сприятливих прогнозів щодо успішного завершення процесу утвердження демократії в Україні і інтеграції останньої у коло демократичних держав.
