пользователей: 21251
предметов: 10459
вопросов: 177801
Конспект-online
зарегистрируйся или войди через vk.com чтобы оставить конспект.
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

Ідеологічні течії.

 

42.           Політична ідеологія: сутність, особливості, функції. Провідні ідейно-політичні течії сучасності.

43.           Структура цінностей класичного лібералізму і неолібералізму.

44.           Ідеї і цінності класичного консерватизму і неоконсерватизму.

45.           Ідеологія анархізму. Види анархізму.

46.           Фашизм та неофашизм: основні принципи і цінності.

47.           Націоналізм як політична доктрина.

48.           Засновники соціал-демократичної ідеології. Цінності соціал-демократичної ідеології.

49.           Марксизм як політична доктрина.

50.           Радикальні ідеології: сутність та причини формування.

51.           Політичний екстремізм та тероризм. Наведіть приклади.

52.           Політичні ідеї, які вплинули на розвиток суспільства.

53.           Роль і особливості політико-ідеологічних доктрин в Україні. 

42-43. Політична ідеологія: сутність, особливості, функції. Провідні ідейно-політичні течії сучасності.

 

Політична ідеологія — система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, естетичних і філософських уявлень, поглядів та ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й одне до одного, способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів, інтересів певних соціальних груп та суб´єктів політики.

Політика як практична діяльність зі здобуття, використання та утримання влади завжди має ідеологічне обгрунтування, тобто здійснюється під впливом певної сукупності поглядів та ідей, що виражають інтереси тих чи інших соціальних спільностей людей, передусім суспільних класів. Особливо наочно зв'язок політики з ідеологією простежується з переходом від феодалізму до капіталізму; він проявляється в діяльності політичних партій, які за своєю природою є не тільки носіями влади, а й ідеологічними спільностями. За феодалізму, коли пануючою формою державного правління була абсолютна монархія і не існувало політичних партій у сучасному їх розумінні, політика не диференціювалась на різні типи за ідеологічною ознакою. З появою політичних партій, які виражають інтереси соціальних спільностей, виникають різні типи ідеологічного обгрунтування політики. Певні ідеї і погляди партій та інших політичних сил щодо керівництва та управління суспільством, здійснення влади стають ідейно-політичними доктринами (від лат. doctrina — вчення) і реалізуються в державній політиці, визначаючи той чи інший її тип.Політична ідеологія виконує низку функцій:

Захисна функція. Передбачає захист інтересів та ідеалів класу (групи). В ній теоретично осмислюються і формулюються становище та потреби цих спільнот, що сприяє втіленню їхніх інтересів у життя, виробленню відповідних їм типів мислення, поведінки і програм діяльності. Офіційною (державною) є ідеологія економічно і долітично пануючого класу, хоча в демократичних країнах нині такий статус ідеології поступово послаблюється. Це означає, що на сучасному етапі цивілізації все вільше формуються загальнолюдські інтереси та цінності, пріоритетні щодо ідеології. Дедалі звужується сфера ідеологічної боротьби, вона все менше поширюється на міждержавні відносини, на політичну діяльність. Сучасне суспільство вимагає світоглядної терпимості, демократичних форм боротьби. Саме в такий спосіб відбувається процес деідеологізації свідомості, яка не є відмовою від ідеології взагалі (кожний має право сповідувати свої ідеї). Це — заперечення ідеологічних стереотипів, нетерпимості й монополізму, надання різним ідеологіям цивілізованого змісту і плюралізму.Пізнавальна функція. Її сутність — озброєння громадян знаннями про політичну дійсність, сприяння зростанню їхньої політичної культури. Однак політична ідеологія не завжди адекватно відображає реальність, часто виявляє упередженість. На відміну від “чистої” науки, яка шукає тільки істину за допомогою різних наукових методів пізнання, вона дбає ще й про захист інтересів та ідеалів класу, певного режиму тощо. До того ж їй бракує об´єктивних методів пізнання, її носії часто оперують ритуально-догматичними стереотипами, апробація яких у кращому і разі здійснюється здоровим глуздом, а частіше — корпоративними інтересами суб´єктів. Тому не дивно, що політична ідеологія на догоду тим, кого захищає, нерідко. Висвітлює політичні явища і процеси упереджено, однобічно, а то й фальсифікує їх.Соціально-регулююча функція. Політична ідеологія сприяє формуванню і координуванню відносин між соціальними спільнотами за певними принципами, впливає на реалізацію соціально-економічних, політичних та інших програм розвитку суспільства, на політичну активність і соціальний вибір громадян. Завдяки цьому вона стає засобом згуртування певної групи та її прихильників, чинником налагодження чи руйнування стосунків між об´єднаннями людей.

Провідні ідейно-політичні течії сучасності:

-Лібераліз та Неолібералізм

-Консерватизм та Неоконсерватизм

-Комунізм

-Соціал-демократизм

-Екстремизм(Фашизм,Нацизм,Анархізм,Троцькизм..)  

               

43. Структура цінностей класичного лібералізму і неолібералізму.

 

Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) зародився як ідеологія буржуазії у XVII ст. і остаточно оформився як ідейно-політична доктрина до середини XIX ст. Зародження й розвиток капіталістичного способу виробництва вимагали ліквідації історично віджилих феодальних суспільних відносин, усунення перешкод вільному підприємництву, приведення у відповідність з новими виробничими відносинами політичної надбудови. В основі лібералізму як ідеологічного обгрунтування назрілих суспільних перетворень лежать ідеї таких видатних мислителів, як Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Кант, А. Сміт, Б. Констан, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін.

 

-Проголошення свободи найвищою цінністю означало визнання природної рівності людей, вимагало ліквідації будь-яких станових привілеїв, обмеження абсолютизму державної влади. Обмеженню державного абсолютизму слугує поділ влади на три відносно самостійних гілки — законодавчу, виконавчу й судову, ідея якого була висунута спочатку Дж. Локком, а згодом всебічно обгрунтована Ш.-Л. Монтеск'є.

-Держава має керуватись принципом «laissez faire» (франц. — «дозвольте діяти»); вона не повинна втручатись в економіку, а покликана виконувати лише роль «нічного сторожа» (А. Сміт), тобто охороняти мир і спокій громадян. Тим самим чітко розмежовувались громадянське суспільство й держава, яка розглядалась як неминуче зло.

НЕОБЛІБЕРАЛІЗМ ДІЛИТЬСЯ НА – 1.СОЦІАЛЬНИЙ ТА КОНСЕРВАТИВНИЙ ЛІБЕРАЛІЗМ

1.Соціальний лібералізм

В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму — неолібералізм, або “соціальний” лібералізм (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Джеліотті, Дис. Дьюї та ін.). Мова йде насамперед не лише про формальне визнання права кожного на життя, свободу і власність, а й про реальне забезпечення соціальних прав людей — на працю, відпочинок, добробут, охорону здоров'я, освіту тощо. Для обмеження свавілля власників капіталістичних монополій, приборкання стихійних сил економічного розвитку визнано за необхідне втручання держави в економіку й соціальні відносини.Визначним теоретиком соціального лібералізму був англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883—1946). Ще на початку XX ст. він виступив з теорією «регульованого капіталізму», згідно з якою в нових історичних умовах держава має відмовитись від ролі «нічного сторожа» і стати дійовим регулятором соціально-економічних відносин. Держава, на думку Дж. Кейнса, мусить обмежити монополізацію виробництва, встановити правила чесної конкуренції, підтримувати дрібні й середні підприємства, організовувати громадські роботи з метою зменшення безробіття, допомагати незахищеним верствам населення.

2.Консервативний лібералізм

Для нього характерні абсолютизація індивідуальної свободи, заперечення втручання держави в економіку й соціальні відносини, прихильність до вільного ринку. Цей напрям, який у західноєвропейських країнах іноді називається неолібералізмом, у СІЛА відповідає так званій чиказькій школі, або школі монетаризму. В центрі її — ідея вільного ринку та опозиція вченню Дж. Кейнса. Представники цієї школи, передусім американський економіст Мілтон Фрідмен (нар. 1912 р.) та австрійсько-англійський економіст і політичний філософ Фрідріх Август фон Хайєк (1899—1988), вважають, шо грошовий обіг і його закони складають центральний елемент економічної системи будь-якого суспільства. Виходячи з цього, при розв'язанні економічних завдань основний наголос вони роблять на монетаристских засобах, фінансовому регулюванні, а точніше — саморегулюванні. По суті справи, зазначений напрям лібералізму — це економічний консерватизм, який повторює з певними модифікаціями окремі положення класичного лібералізму.

Таким чином, у сучасному світі існують два напрями лібералізму: соціальний і консервативний. Головна відмінність між ними полягає в тому, шо перший визнає необхідність державного регулювання соціально-економічних процесів, а другий, навпаки, прагне до всілякого обмеження втручання держави в суспільне життя. Ідеологія більшості сучасних ліберальних партій поєднує елементи обох напрямів лібералізму, але в різних пропорціях, що залежить від особливостей конкретних країн, уміння партій своєчасно відгукнутися на назрілі суспільні потреби.

               

 

44. Ідеї і цінності класичного консерватизму і неоконсерватизму.

Назва доктрини консерватизм походить від латинського слова conservare, що означає «охороняти», «зберігати». Щоправда, з'явилась вона дещо пізніше, ніж сама доктрина, а саме 1818 p., коли французький письменник, виразник ідеології дворянсько-монархічних кіл Франсуа Шатобріан (1768—1848) почав видавати журнал «Консерватор».

Виникнення консерватизму як ідейно-політичної течії пов'язане з епохою Просвітництва і Великою французькою революцією XVIII ст.

Родоначальником консерватизму був англійський політичний діяч, філософ і публіцист Едмунд Берк (1729—1797), який у своїх численних працях засуджував Французьку революцію. Його книга «Роздуми про революцію у Франції» (1790) стала своєрідною Біблією консерватизму. Головна ідея книги — традиціоналізм, схиляння перед святістю традицій. Раціональним ідеям просвітництва Е. Берк протиставляє традиції, дотримуватись яких, на його думку, значить чинити відповідно до природного ходу явиш, вікової мудрості, яка акумульована в традиціях.

Найвідомішими прибічниками й послідовниками Е. Берка у тогочасній Європі були французькі політичні діячі, публіцисти і філософи Луї де Бональд (1754 —1840), Жозе де Местр (1753—1821), австрійський канцлер Клеменс Меттерніх (1773—1859), а в США — «батьки-засновники» цієї держави Джон Адамс (1735—1826), Александер Гамільтон (1757-1804).

Ідеї консерватизму щодо необхідності дотримання традицій, порядку, жорсткої державної політики.

Політика консерваторів передбачає не лише обмеження втручання держави в економіку, а й усіляке скорочення її соціальних витрат. В умовах економічного застою, при надмірному тискові соціальних витрат на виробництво й державний бюджет, така політика може виявитись досить ефективною. Вона сприяє економічному зростанню, бо кошти спрямовуються на інвестування виробництва, а не на соціальні цілі. Однак послідовно й більш-менш тривалий час проводжувана консервативна політика спричиняє такі самі соціальні наслідки, як і політика, що грунтується на принципах класичного лібералізму, а саме — поглиблення соціального розшарування, зростання відносної бідності та соціального невдоволення. В результаті консерваторам доводиться або вносити корективи у свою соціально-економічну політику, або поступатися місцем іншим політичним силам.

Неоднорідність консерватизму як ідейно-політичної течії проявляється в наявності декількох його різновидів. Найчастіше виокремлюються три: традиціоналізм, лібертаризм і неоконсерватизм. Традиціоналізм робить ставку на збереження соціальних засад і дотримання моральних традицій, притаманних ринковому капіталізму, а де в чому й феодалізму. Лібертаризм вирізняється прихильністю до ідей крайнього антиетатизму (від франц. etat — держава), необмеженої свободи індивіда. Теоретики цього напряму вважають, що права індивіда мають першість над інтересами колективу, а державне втручання в економіку неприпустиме. Неоконсерватизм за своїм підходом до вирішення найважливіших соціально-економічних і політичних проблем близький до соціального лібералізму, у якого він сприйняв ідеї суспільного розвитку, історичної, соціальної і політичної активності людини, демократизації політики й соціальних відносин. Прихильники неоконсерватизму в принципі визнають необхідність державного втручання в економіку і прийняття нею на себе низки соціальних функцій, однак вимагають обмеження такого втручання й підвищення ролі ринкових механізмів.

В цілому в основі консервативного підходу до вирішення суспільних проблем лежить орієнтація на економічну, соціальну й політичну нерівність людей, а у зв'язку з цим — на підтримку тих суспільних засад, які цю нерівність забезпечують.

45-46-47. Ідеологія анархізму. Види анархізму.

Анархізм (від - грецьк. anarchia — безвладдя) — це ідейно-політична течія, яка проголошує своєю метою знищення держави й заміну будь-яких форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією громадян.

Три основних напрями: анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм і анархо-синдикалізм.

У зародковій формі ідеї анархізму містилися ще в працях деяких античних і середньовічних мислителів. Як політична течія анархізм склався в 40—70-х роках XIX ст. в Західній Європі.

В основу анархо-індивідуалізму покладена ідея німецького філософа Макса Штірнера (1806—1856) про абсолютну свободу індивіда, який у своїх бажаннях і вчинках не має бути пов'язаним ні релігійними догмами, ні нормами права й моралі. Заперечуючи державу, М. Штірнер зводив соціальну організацію суспільства до так званої спілки егоїстів, метою якої було б налагодження обміну товарами між незалежними виробниками на основі взаємної поваги.

-Вчення П. Ж. Прудона, назване «теорією взаємності», або «мютю-елізмом» (від франц. mutuel —взаємний), означало відмову від класової боротьби, прогнозувало, що робітничий клас має стати на шлях взаємної угоди з буржуазією. Найбільшого поширення воно набуло в 60-х роках XIX ст. У міру загострення класової боротьби, поширення революційних настроїв це вчення було витіснене анархо-комунізмом, найвідомішими теоретиками якого були російські революціонери Михайло Олександрович Бакунін (1814—1876) і Петро Олександрович Кропоткін(1842-1921).

-М. О. Бакунін вважав, що держава в будь-якій формі є знаряддям гноблення мас, а тому виступав за її повне знищення революційним шляхом. Заперечуючи державність як таку, він висловлювався як проти участі робітників у парламентських виборах і в діяльності будь-яких представницьких органів влади, так і проти марксистського вчення про диктатуру пролетаріату. Нездійсненність диктатури пролетаріату М. О. Бакунін пояснював тим, що увесь робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе. «Диктатура пролетаріату» поступово виявиться владою меншості, яка відстоюватиме не загальнонародні, а власні інтереси.

Анархо-комуністична теорія П. О. Кропоткіна розроблена на грунті широких узагальнень у галузі природничих і суспільних наук. В основу свого вчення П. О. Кропоткін поклав сформульований ним «біологічний закон взаємної допомоги», який визначає нібито природне прагнення людей до співпраці, а не до боротьби одних з одними.

Ідеї анархізму в XIX ст. набули деякого поширення у Франції, Швейцарії, Іспанії, Італії, США. Однак спроби анархістів шляхом агітації підштовхнути маси до повстання закінчились невдачею. Анархізм зробив поворот до тактики «пропаганди дією», яка покликана була за допомогою терору до представників пануючого класу спровокувати масові революційні виступи. Поразка анархізму й на цьому напрямі сприяла формуванню принципово нової тактичної лінії, яка передбачала використання робітничих профспілкових організацій у боротьбі за знищення буржуазної держави й започаткувала нову течію в міжнародному робітничому русі — анархо-синдикалізм.

Анархо-синдикалізм (від франц. syndicat — профспілка) ставить за мету знищення капіталістичного ладу за допомогою революційної боротьби профспілок. Виходячи з того, що основною функцією буржуазної держави є захист інтересів привілейованих верств суспільства, анархо-синдикалізм розглядає боротьбу з нею як головну складову процесу руйнування капіталістичного ладу, рушійною силою якого має бути не політична організація робітничого класу — партія, а економічна — профспілки.

Ідеї анархо-синдикалізму набули поширення в останню третину XIX — на початку XX ст. головним чином у Франції, Італії та Іспанії. В Росії, а згодом і в Югославії анархо-синдикалізм набув розвитку вже в період становлення соціалістичного суспільства. На думку анархо-синдикалістів, в соціалістичному суспільстві профспілки замінять державу, утвердиться прямий обмін між вільними виробниками, конфедерація профспілок через мережу профспілкових організацій та об'єднань управлятиме суспільством.

У 90-ті роки XX ст. анархізм активізувався в деяких країнах, які виникли на теренах колишнього СРСР, зокрема в Росії та Україні. Відбулись установчі конференції і з'їзди Конфедерації анархо-синдикалістів та інших анархістських об'єднань у Києві, Харкові. Донецьку, деяких інших містах України.

46. Фашизм та неофашизм: основні принципи і цінності.

Фашизм (від лат. fasio, італ. fascismo — пучок, зв'язка, об'єднання) — це правоекстремістський політичний рух, який виник у країнах Західної Європи після Першої світової війни й перемоги Жовтневої революції в Росії. Спочатку такі організації й рухи виникли в Італії й Німеччині. Першу фашистську організацію під назвою «Фашіо ді комбаттіменто» («Союз боротьби») створив у 1919 р. лідер італійських фашистів Беніто Муссоліні (1883—1945). Від назви цієї організації і пішла назва «фашист», яка швидко поширилась у всьому світі. У 20—30-ті роки фашисти прийшли до влади в Італії, Німеччині, деяких інших країнах.

Спершу фашизм проголошував антимонополістичні й соціалістичні гасла. Використовуючи невдоволення суспільства масовим безробіттям та інфляцією, він знаходив своїх прихильників у середовищі міської дрібної буржуазії, селянства й частини робітників. У Німеччині, де фашизм набув найбільшого впливу, він спекулював також на уражених Версальським мирним договором національних почуттях мас. Згодом фашистський рух іде на угоду з монополістичним капіталом, який, прагнучи використати його для придушення революційних виступів трудящих мас, допоміг фашистам прийти до влади.

Ідеологія фашизму — це войовничий антидемократизм і антикомунізм, расизм і шовінізм. В її основі лежать ідеї соціал-дарвінізму про боротьбу видів і рас. Особливе місце в ідеології фашизму посідає концепція нації як вищої і вічної реальності, заснованої на спільності крові. Звідси постає завдання збереження чистоти крові і раси. У фашистському суспільстві «вищі» нації мали панувати над «нижчими». У сфері зовнішньої політики ця теорія расової зверхності слугувала обгрунтуванням політики імперіалістичних загарбань і поневолення інших народів. Здійснення імперських планів покладалось на сильну армію, здатну забезпечити тотальне знищення противника й колонізацію захоплених земель.

Політичною формою фашистської держави є тоталітаризм. Держава проголошується відповідальною за індивідуальні долі як фізично, так і духовно. Вона покликана нещадно класти край будь-яким посяганням на єдність нації. Фашизм проповідував необхідність сильної влади, заснованої на політичному пануванні авторитарної партії, яка забезпечує тотальний контроль над особою і всім суспільством. Необхідною умовою політичного панування визнається культ вождя.

Фашизм рішуче відкидає класову боротьбу, яка суперечить ідеї єдності нації, виступає за інтеграцію класів у расове або корпоративне співтовариство. Прийшовши до влади, фашисти заборонили робітничі партії, страйки та інші форми й засоби захисту трудящими своїх інтересів.

Створивши тоталітарні терористичні режими, фашизм знищив усі демократичні свободи та інститути. Відбулась мілітаризація усіх сфер суспільного життя, а контроль над суспільством здійснювався не лише з допомогою державних структур, а й партійних воєнізованих формувань. Державне й партійне насильство стало нормою життя. Воно виявилось у переслідуванні та фізичному знищенні інакомислячих, а в роки Другої світової війни — у створенні гітлерівських таборів смерті, геноциді, масових злочинах проти людськості.

Фашизм відіграв вирішальну роль у розв'язанні Другої світової війни, в якій зазнав нищівної воєнної і морально-політичної поразки. Та ця поразка не поклала край фашизму. Невдовзі по закінченні війни в деяких західних державах — ФРН, Італії, США, Великобританії, Франції — він почав відроджуватися вже як неофашизм. Неофашизм проповідує ті самі ідеологічні й політичні погляди, що й фашизм, спирається на ту ж соціальну базу — верстви, витіснені ходом суспільного розвитку на обочину життя, маргиналів. Саме вони легко сприймають екстремістські заклики неофашистів і поповнюють лави їхніх організацій.

                               47. Націоналізм як політична доктрина.

Термін "націоналізм" походить від лат. natio – "нація", що стосується групи людей зі спільним походженням або місцем народження. Відповідно націоналізм – це суспільно-політичний феномен, який визнає націю головним предметом/цінністю політики. Поняття "націоналізм" уперше використав у друкованому виданні 1789 р. французький єзуїт Августин Барруел (1741–1820).

У своїй основі націоналізм проповідує вірність і відданість своїй нації, політичну незалежність і роботу на благо власного народу, об'єднання національної самосвідомості для практичного захисту умов життя нації, її території проживання, економічних ресурсів та духовних цінностей. Він спирається на національне почуття, яке споріднене патріотизму. Ця ідеологія прагне до об'єднання різних верств суспільства, незважаючи на протилежні класові інтереси. Вона виявилася здатною забезпечити мобілізацію населення заради спільних політичних цілей в період переходу до капіталістичної економіки.

Якщо у XIX ст. головна ідея націоналізму полягала у проголошенні окремішності своєї нації та розвиткові національної ідентичності, то у XX ст. такою ідеєю стало отримання нацією власної державності, коли індивіди мали жити в межах однієї спільної культури, спілкуватися єдиною мовою, визнавати спільну систему цінностей, бути відданими власній національній державі.

В розвитку націоналізму протягом XX ст. можемо виділити три етапи. Перший пов'язаний із розпадом світових імперій після Першої світової війни, що спричинило утворення багатьох держав національного типу. Водночас національні меншини, які не зуміли отримати власну державність, зазнали чутливої національної дискримінації, що спровокувало в них подальше піднесення національного руху.

Наступним етапом розвитку націоналізму був період 50–60-х років, коли в країнах Третього світу відбувався прискорений розвиток антиколоніалізму, спрямованого на отримання незалежності (протягом цього періоду здобули незалежність понад 70 країн).

Третім етапом розвитку націоналізму в XX ст. був кінець 80-х – початок 90-х років, зумовлений крахом соціалістичної моделі суспільного розвитку. Це призвело, з одного боку, до "визволення" від різних видів залежності країн народної демократії щодо колишнього СРСР. З іншого боку, СРСР, СФРЮ і Чехословаччина, які існували, з огляду на різні причини, як союзні держави, розпалися на окремі самостійні держави.

Кожен із зазначених етапів впливав на створення сприятливих умов для розвитку та ефективної діяльності націоналізмів не лише в країнах, яких стосувалися ці зміни, айв інших країнах (націоналістичні структури Шотландії (Сполучене Королівство), Каталонії та Країни Басків (Іспанія), Фландрії (Бельгія) для виправдання своїх сепаратистських вимог на зламі XX та XXI ст. посилаються на успішний розвиток нових незалежних держав Словенії, Естонії, Латвії та Литви).

 

48-49. Засновники соціал-демократичної ідеології. Цінності соціал-демократичної ідеології.

Шляхи й методи боротьби за соціалізм були предметом гострих дискусій від самого початку виникнення організованого робітничого руху. Як зазначалось вище, К. Маркс і Ф. Енгельс виходили з необхідності революційної заміни капіталізму соціалізмом. 1875 р. у праці «Критика Готської програми» К. Маркс запропонував німецькій соціал-демократії революційний шлях до соціалізму через завоювання політичної влади і встановлення диктатури пролетаріату. В ході гострих дискусій, які точились між соціал-демократами навколо цих пропозицій, наприкінці XIX ст. була сформульована цілісна концепція революції, яка передбачала: завоювання державної влади робітничим класом, представленим соціал-демократією, як у мирній, парламентській, так і в немирній формі; утворення пролетарської держави у формі демократичної парламентської республіки; усуспільнення засобів виробництва шляхом відчуження капіталістичної власності; добровільне усуспільнення селянської власності шляхом утворення великих колективних господарств тошо. Концепція стала так званою справою марксистів другого покоління, особливо одного з лідерів і теоретиків німецької соціал-демократії Карла Каутського (1854—1938).

Наприкінці 90-х років у соціал-демократії виникли інші погляди на революцію і соціалізм, опозиційні щодо марксистської концепції. Найвідоміший представник нового напряму, видатний діяч німецької соціал-демократіїЕдуард Бернштейн (1850—1932) висунув та обгрунтував ідею про те, шо перехід від капіталізму до соціалізму буде довготривалим процесом поступового переростання старого суспільства в нове. Він віддавав перевагу еволюційному шляхові переходу до соціалізму перед революційним, вважав, що робітничий клас деякий шляху» («ні капіталізм, ні комунізм»), розвинена згодом у концепцію демократичного соціалізму.

У 1951 р. на конгресі у Франкфурті-на-Майні був відновлений Соціалістичний Інтернаціонал, який прийняв декларацію «Цілі й завдання демократичного соціалізму» — програмний документ соціал-демократичного руху. Декларація означала відмову від розуміння соціалізму як ладу, заснованого на суспільній власності на засоби виробництва, офіційний розрив з марксизмом як теоретичною основою соціал-демократичного руху і проголошувала демократію найвищою цінністю, одночасно метою й засобом її досягнення. Найважливішими цінностями, які мали бути реалізовані в боротьбі за демократичний соціалізм, проголошувались політична, економічна, соціальна й міжнародна демократія.

Втілюючи в життя програму демократичного соціалізму, соціал-демократичні партії домоглися значних успіхів в економічному та особливо соціальному розвиткові своїх країн. У деяких з них вони протягом багатьох років були або є правлячими. Незаперечні, наприклад, соціальні досягнення у Швеції, де соціал-демократична партія є правлячою вже декілька десятиліть.

Однак незаперечне й те, що наслідками здійснюваного соціал-демократами курсу на націоналізацію, перерозподіл доходів через високі податки на прибуток, створення широкої системи соціальних виплат були уповільнення темпів економічного розвитку, зниження підприємницької активності, відплив капіталів за кордон, поширення споживацьких настроїв серед різних верств населення.

Такі негативні наслідки примушували соціал-демократів вносити корективи у свою політику, шукати найоптималь-ніші варіанти практичного поєднання соціальної захищеності та економічної ефективності. Про це свідчать і рішення XVIII конгресу Соціалістичного Інтернаціоналу, який відбувся у Стокгольмі 1989 р. На конгресі була прийнята нова програма Соцінтерну — «Декларація принципів», в якій переглянуто попередні погляди на деякі методи економічної діяльності, котрі раніше вважались незаперечними. Зокрема, в ній зазначається, що націоналізація не є панацеєю від соціальних хвороб; ні приватна, ні державна власність не є гарантією економічної ефективності або соціальної справедливості; не можна абсолютизувати економічне піднесення, оскільки воно завдає соціальної та екологічної шкоди тощо.

Демократичний соціалізм визначається в декларації як міжнародний рух за свободу, соціальну справедливість і солідарність. Його мета полягає в тому, щоб домогтися такого мирного міжнародного устрою, за якого можна буде зміцнити ці цінності, а кожна людина отримає можливість розвивати свої здібності, користуючись гарантіями людських і громадянських прав у демократичному суспільстві.

Соціал-демократія була й залишається однією з найвпли-вовіших ідейно-політичних течій. Наприкінці 90-х років XX ст. у світі існувало понад 80 соціал-демократичних партій, з яких більш як 30 партій були правлячими або входили до урядових коаліцій. Понад 70 найбільших і най-впливовіших соціал-демократичних партій, у яких налічується близько 17 млн чоловік, об'єднані в Соціалістичний Інтернаціонал. За партії Соцінтерну в країнах Західної Європи голосують до 40 відсотків виборців. В останні роки лави соціал-демократів розширились за рахунок трансформації в соціалістичні багатьох колишніх комуністичних партій.

                                              

49. Марксизм як політична доктрина.

 

Маркси́зм — узагальнена назва сукупності теоретичних та політичних положень Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, які їхні послідовники намагаютьсяінтерпретувати, розвивати та реалізувати на практиці. Першим марксизм визначив Енгельс, як «поєднання діалектичного методу з комуністичним світоглядом» («Анти-Дюрінг», 1878)[1].

Ідеї Гегеля значно вплинули на Карла Маркса і Фрідріха Енгельса - німецьких політичних мислителів, основоположників найвпливовішої течії політичної думки в новітній історії людства - марксизму.

Марксизм ґрунтується на ідеї про те, що істинне народовладдя можливе за скасування приватної власності на основні засоби виробництва, їх усуспільнення та подолання всіх інших видів відчуження. Досягнення в суспільстві соціальної справедливості, побудова його на соціалістичних засадах можливі або мирними засобами, або шляхом збройного повстання народу. Визначальними в політичному розвитку людства є матеріальне виробництво, стан продуктивних сил і виробничих відносин, взаємодія базису і надбудови, соціальне співбуття, класова боротьба тощо. Основною умовою перемоги революції та переходу до соціалізму є диктатура пролетаріату. Авангардом робітничого класу має бути Комуністична партія, мета якої - завоювання політичної влади. Робітничий клас і його партія у своїй діяльності повинні керуватися гаслом "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!", тобто принципом пролетарського інтернаціоналізму, оскільки не може бути вільним народ, який пригноблює інші народи.

Державні й правові відносини зрозумілі з матеріальних позицій: не закон - фундамент для суспільства, а суспільство - фундамент для закону. Громадянське суспільство - це сама людина в її суспільних відносинах, воно не складається з окремих індивідів, а відображає сукупність зв'язків і відносин, у яких індивіди перебувають один щодо одного. Держава - механізм економічно най могутнішого класу, який панує і політично, але вона є не силою, зовні нав'язаною суспільству, а продуктом суспільства на певній стадії розвитку і прагне стати над суспільством.

Право, в розумінні марксистів, є піднесеною до рівня закону волею правлячого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами його життя. Політична влада - організоване насилля одного класу над іншим. Буржуазний конституціоналізм, буржуазний парламентаризм, буржуазне всезагальне виборче право - формальні, урізані, а часом і фіктивні, а тому непридатні для побудови нового суспільства. Відповідно, одне з основних завдань революції - зламати буржуазну державну машину й організувати її за типом Паризької комуни, поєднавши в одному органі функції законодавчої і виконавчої влади. Пролетаріат не задовольняє рівність перед законом, він потребує рівності громадянської, економічної, але не дрібнобуржуазної "зрівнялівки". Центральним питанням будь-якої революції є питання влади. Повстання - революційне мистецтво; скидаючи будь-яку владу, революціонери не можуть спиратися на старі закони. Творцем історії є народ, а не герої, видатні особистості.

Комуністична суспільно-економічна формація має дві фази - соціалізм і комунізм. У комуністичному суспільстві не буде приватної власності, експлуатації людини людиною, держава й право поступово відімруть, поступившись громадянському самоуправлінню, класи будуть знищені, згодом зникнуть національні відмінності, розбіжності між розумовою та фізичною працею, містом і селом, праця стане життєвою необхідністю, запанує повна соціальна рівність і принцип "від кожного - за здібностями, кожному - за потребами", людство здійснить стрибок з царства необхідності до царства справжньої свободи, де вільний розвиток кожного стане умовою вільного розвитку всіх.

Найважливішими творами в становленні марксизму були «Маніфест комуністичної партії», в якому проголошується неминучість загибелі капіталізму й стверджується роль робітничого класу, «Капітал»Карла Маркса — фундаментальний аналіз економіки капіталізму, та «Діалектика природи» - незавершена праця Фрідріха Енгельса, в якій сформульовані філософські погляди засновників марксизму.

 

               

 

50. Радикальні ідеології: сутність та причини формування.

 

                                                                              Радикалізм

Багато в чому відмінною від лібералізму є така течія, як радикалізм. Радикалізм (від лат. radikalis - докорінний) - політична течія, яка обстоює розрив з визнаною традицією, виступає за рішучі методи у вирішенні питань політичної теорії і політичної практики, не змінюючи соціально-економічних основ суспільного ладу.

Як політична теч і я радикалізм виник у XIX ст* Його представники вимагали проведення демократичних реформ при збереженні соціально-економічних основ самого ладу.

Соціального опорок» радикалів е дрібні і середні власники, що дотримуються республіканських і антиклерикальних поглядів, частина ліберальної інтелігенції, заможне селянство, середнє чиновництво.

Радикалізм як політичну течію характеризують: стійке надання переваги рішучим методам перетворень, динамічні зміни поглядів і дій;

звернення до простих форм вирішення складаних проблем, прагнення до форсування подій; забезпечення диктаторських методів; обстоювання демократичних перетворень без врахування меж підтримки їх масами; прагнення поліпшити соціальне законодавство; розширення інтеграції, насамперед західноєвропейської; розвиток міждержавних відносин без дискримінації тощо.

У країнах Східної Європи організаційні структури радикалізму не склалися, однак як позиція, напрям суспільно-політичної думки, методи дій, політичної діяльності він має свої особливості.

 Радикалізму політики сьогодні властиві пошук простих способів розв’язання складаних проблем; прагнення твердо запрограмувати зміни; абсолютизація можливостей раціонального управління? намагання форсувати події, що призводять до розриву між засобами і цілями політичної дії (цілі можуть бути шляхетними, засоби реалізації — безчесними); стійке тяжіння до використання крайніх засобів політичної дії, що породжує імпульси до насильства, віру в ефективне розв’язання за його допомогою будь-яких політичних проблем? прояви правового нігілізму, що розглядається як вияв свободи, політичний запас та і й. Вказуючи на риси сучасного радикалізму, слід підкреслити, що його не слій плутати з екстремізмом.

Основними причинами радикалізму є соціально-економічні фактори, які можуть мати місце у не вирішенні соціальної,економічної або навіть політичної кризи. Ідеолігія радикалізму з*являється тоді, коли засоби досягнення цілі не діють або є неефективними.

 

51-52. Політичний екстремізм та тероризм. Наведіть приклади.

 

Екстремізм — складне соціально-політичне та ідейно-психологічне явище. Найчастіше він виникає в середовищі тих соціальних верств, значення економічних і політичних функцій яких у суспільстві спадає й вони відчувають загрозу своєму соціальному статусові. Так, розвиток капіталізму призводить до витіснення дрібнотоварного виробництва з багатьох галузей, робить нестійким становище дрібного товаровиробника. Науково-технічний прогрес викликає зниження ролі в суспільному виробництві не лише некваліфікованої фізичної праці робітників, а й ручної майстерності ремісників. Зростання чисельності інтелігенції призвело до позбавлення багатьох її представників, особливо масових професій (учителів, інженерно-технічних працівників тощо), колишнього привілейованого становища в суспільстві. Такі зміни соціально-економічного становиша можуть спричинити поширення переконань, які заперечують увесь наявний суспільний порядок, домінуючу систему цінностей, породжувати настрої радикалізму і спрямованої проти всіх групової агресії.

В ідеологічно-доктрипальному відношенні для екстремізму характерне вибіркове користування тими цінностями, шо містяться в доктринах основних класів. Ідеологічна і класова орієнтація є критерієм поділу політичного екстремізму. Ті рухи, які апелюють до цінностей праці, заперечують експлуатацію, прагнуть до соціальної рівності й адресують свою ідеологію робітничому класові, визначаються як «ліві». Рухи, що адресують свою ідеологію класам власників засобів виробництва, орієнтуються на приватну власність, соціальну нерівність, визначаються як «праві». Основними різновидами лівого екстремізму є анархізм і троцькізм, а головним різновидом правого екстремізму — фашизм. Ознайомлення з їх ідейними засадами має важливе значення для розуміння політичних процесів, особливо в перехідних суспільствах, нестабільність яких є сприятливим грунтом для появи політичного екстремізму в різноманітних формах.Всім різновидам екстремізму властиві визначені загальні риси: "насильство або погроза насильства, звичайно збройного; одномір-ність, однобокість у сприйнятті суспільних проблем, у пошуку шляхів їх рішення; фанатизм, одержимість у прагненні нав' я-зувати свої принципи, погляди опонентам; бездумне, беззаперечне виконання всіх наказів, інструкцій; опора на почуття, інстинкти, забобони, а не на розум; нездатність до толерантності, компромісів, або ігнорування їх. Екстремізм поєднується з крайнім радикалізмом, тероризмом, нігілізмом, революційністю, вождіз-мом".

Терори́зм (від лат. terror — жах) — суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не повинних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей

Відокремлюючи тероризм від екстремізму, пропонується ряд ознак, що відбивають суть як особливого суспільно-політичного явища, але не відмінних стосовно екстремізму, оскільки екстремізм як соціально-політичне явище є сукупність різних крайніх форм політичної боротьби, одна з яких - тероризм. Тут мова може йти про взаємодію родового і видового понять. Основні ознаки, що дозволяють відмежувати тероризм від інших різновидів екстремізму, і відбивають суть як особливого соціально-політичного явища: застосування насильства і лякання, а також спеціальні заходи для реклами руйнівних наслідків терористичних актів, спрямованість на досягнення політичної мети, на ослаблення політичних супротивників, зміцнення власних політичних позицій; підвищена суспільна небезпека, пов'язана зі створенням безпосередньої загрози для життя і волі людей, і готовністю терористів використовувати будь-які засоби для досягнення мети; використання конспірації як необхідної умови існування терористичних структур і результативності їх дій; опосередкований спосіб досягнення планованого кінцевого результату через здійснення зазіхань на життя і здоров' я людей.

Прикладом політичного екстремізму є баскська молодіжна організація «Країна Басків та Свобод»

 

               

52. Політичні ідеї, які вплинули на розвиток суспільства.

 

Політика належить до сфери духовного життя суспільства, усвідомлення людьми свого ставлення один до одного, до себе, до світу.

Політичні ідеї в історії цивілізації мають давню історію. Людство поступово нагромаджувало досвід державного управління, поки нарешті почало теоретично узагальнювати висновки щодо політичного життя як особливої сфери суспільних відносин. Історія соціально-політичних вчень є результатом діяльності багатьох поколінь мислителів, що намагалися вирішити проблеми суспільного й державного устрою, політики, взаємовідносин особистості й суспільства.

Вивчаючи політичні ідеї ми задовольняємо свій власний інтерес до минулого, а також намагаємося зрозуміти як їх можна використати у сьогоденні.

Ці ідеї продовжують справляти вплив на сучасні соціально-політичні процеси.

Завдяки духовним контактам, впливу різних учень, поступово формуються універсальні, загальні для всіх людей цінності.

Так, наприклад ідеї розподілу влади (на законодавчу, виконавчу, судову) буди відомі ще з давніх часів і найбільш докладно сформульовані французьким просвітителем і правознавцем XVIII ст. Шарлем Монтеск’є. Його вчення "Про дух законів" вплинуло на становлення сучасної політико–правової думки та розвиток держав. інститутів світової історії.

Пізніше теорія розподілу влад отримала сильний практичний і теоретичний розвиток. Так, Руссо вже вважав, що законодавча, виконавча і судова влади – є проявом єдиної влади народу.  Теорія розподілу влад стала частиною теорії правової держави і має особливу актуальність в Україні, в якій згідно К.У. існує розподіл держвлади на 3 гілки, однак в рамках конституційної реформи та переходу до парламентсько-президентської республіки триває процес перерозподілу повноважень між ними, у тому числі  в з інститутом Президента в рамках законопроекту „Про КМУ”. 

 

 

53. Роль і особливості політико-ідеологічних доктрин в Україні

 

На мою думку, для України підходить така ідеологія:

Соціал-демократія – ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.

(Зах. Європа, ЛА, Азія, Близький Схід)

• Теорія «демократичного соціалізму» (Мета — соціалізм (свобода, справедливість, солідарність, рівність), Політична демократія- гарантоване право на життя; захист від свавілля держави; свобода думки, віросповідання, загальні вибори, право на культурну автономію для меншин, незалежність судддів і право на опозицію, Міжнародна демократія- підтримка миру; боротьба проти гноблення й експлуатації народів; допомога слаборозвинутим країнам. Економічна демократія - повна зайнятість; вища продуктивність праці; піднесення життєвого рівня; соціальне забезпечення; справедливий розподіл доходів і власності; соціальне планування; збереження приватної власності; демократизація економіки за збереження її держав¬ного регулювання (принципом і рушійною силою тако¬го регулювання є ринок) Соціальна демократія- пошук «вічних ідеалів і цінностей»: свобода поглядів, преси, об'єднань; високий рівень життя, соціальне забезпечення; справедливість — рівні соціальні можливості; солідарність)

• Вирішення глобальних проблем: забезпечення миру і міжнародної безпеки, поліпшення відносин між Зах. Та Сх.., ліквідація колоніалізму й расизму, збереження навколишнього середовища.

• Міжнародна співпраця

• Зміна уряду на основі народного волевиявлення

• Стимулювання торгівлі між різними країнами

• Стимулювання інфляції

• Створення робочих місць

• Підготовка нових та перепідготовка старих кадрів


11.11.2014; 17:50
хиты: 1505
рейтинг:0
Общественные науки
политология
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2016. All Rights Reserved. помощь