Зовнішньополітичний курс Сполучених Штатів на початку XX ст. характеризується посиленням експансії, прагненням будь – якими засобами збільшити вивезення своїх товарів і розширити ринок вкладення капіталів. Як і раніше головнізусилля у своїй зовнішній політиці США приділяли країнам Центральної та Південної Америки, посилаючись при цьому на доктрину Монро. Це наочно проявилося під час другої венесуельської кризи в 1901-1902 рр., коли загострилися відносини між Венесуелою і Європейськими державами, головним чином Німеччиною, Англією та Італією. Оскільки до берегів Південної Америки був направлений європейський флот, щоб примусити Венесуелу виплатити борги, уряд США заявив, що також пошле свій флот до венесуельського узбережжя. І хоча президент Т. Рузвельт підтримав фінансові претензії європейських держав, він підкреслив, що згідно з доктриною Монро, на американській землі не може бути територіальних захоплень з боку неамериканських країн. Після демаршу США першими відступили англійці, запропонувавши передати суперечку на міжнародний арбітраж. Особливо непоступливо і зухвало трималося Німеччина, що привело до загострення німецько-американських відносин. В області зовнішньої політики Т. Рузвельт став основоположником політики «великого клика». Свої «права» на втручання і жандармські функції в Західній півкулі США обґрунтували новою інтерпретацією доктрини Монро – так званим «доповненням Рузвельта». В кінці 1904р. Рузвельт заявив, що доктрина Монро не лише надає США права, але й покладає певні зобов’язання, зокрема він пропонував взяти на себе «міжнародні поліцейські функції» в регіоні і навести порядок у фінансах карибських республік, з тим щоб виключити привід для іноземних інтервенцій. Для виконання поліцейських функцій у США вже був значний військово – морський флот, що базувався і на Атлантичному і Тихоокеанському узбережжях США. Виникла необхідність у швидкому перекиданні кораблів із одного океану в другий. У колах військових і промисловців ще з середини XIX ст. обговорювалося ідея будівництва каналу, що з’єднав би два океани. Англія пішла на поступки США у вирішенні питання про міжокеанський канал, і в 1901 р. був підписаний договір, що визнавав за США право спорудження і управління каналом. Будівництво каналу планувалося в колумбійській провінції Панама, де французи вже здійснили частину будівельних робіт і були готові поступитися своїми правами американцями Рузвельт запропонував Колумбії за передачу юрисдикції США над зоною проходження каналу 100 млн дол. і орендну плату 100 тис. щорічно. Уряд Колумбії погодився, але сенат рішуче відхилив угоду. Тоді 3 листопада 1903 р. проамериканські елементи здійснили в Панамі революцію і проголосили незалежність її від Колумбії. США негайно визнали нову республіку, а військові кораблі США, які заздалегідь прибули до місця дії, перешкодили висадці колумбійських військ, які були послані для придушення заколоту. Панамська республіка передала під управління США зону Панамського перешийка для будівництва каналу (будувався до 1914р.) Введення в практику Т.Рузвельтом політики «великого кийка» проявилося у відкритому втручанні США у внутрішні справи латиноамериканських країн, зокрема, американські війська неодноразово направлялися для придушення повстань опозиційних сил, для організації переворотів і «наведення порядку» у підтримці маріонеткових режимів. Американська морська піхота окупувала кілька разів Кубу (1906-1909, 1912), Домініканську республіку (1904, 1914), Гондурас (1905, 1907, 1911-1912), Нікарагуа (1912) тощо. Щодо країн Південної Америки, де економічні позиції європейських суперників були сильніше американських, то тут Сполучені Штати застосовували головним чином методи економічної експансії. Так президент В. Тафт, спираючись на економічну силу США, активно здійснював «дипломатію долара», яка практикувала надання кабальних позик, фінансово-економічну допомогу, сприяла вивезенню приватного капіталу в країни Латинської Америки. За допомогою «дипломатії долара» США встановили контроль над різними галузями економіки Аргентини, Болівії, Бразилії, Венесуели, Парагваю, Перу та інших країн. Одночасно «дипломатія долара» США була направлена на обмеження впливу європейських держав у Латинській Америці. Вже до 1914р. США контролювали близько 50% латиноамериканської торгівлі. Завоювання Філіппінських островів в результаті іспанського – американської війни 1898 р. розглядалося Сполученими Штатами як придбання плацдарму для проникнення в країни Східної Азії, і перш за все в Китай. Але Китай до кінця до кінця XIX ст. був уже поділений на сфери впливу найбільшими європейськими колоніальними державами. США не мали в Китаї своєї «сфери впливу» і побоювалися залишитися ні з чим при можливому поділу Китаю колоніальними державами. В умовах, коли безпосереднє загарбання Сполученими Штатами частини Китаю було нереальним, американський уряд, спираючись на зрослу економічну могутність США зробив ставку на економічне проникнення. Цій меті слугувала доктрина «відкритих дверей», в основу якої були покладенні принципи свободи торгівлі на основі «рівності можливостей» для усіх західних країн у Китаї. Восени 1899р. державний секретар США Дж. Хей розіслав урядам Великої Британії, Німеччини, Росії, Франції, Японії та Італії дипломатичну ноту, в якій були викладені американські вимоги зберегти на усій території Китаю «відкритий ринок для торгівлі усього світу». Закликаючи до дотримання «принципа рівної та справедливої торгівлі в усіх частинах Китайської імперії», США намагалися знецінити значення «сфер інтересів» суперників США в Китаї і створити для американських монополій сприятливіші умови. Доктрина «відкритих дверей», а також «дипломатія долара», що була направлена на зміцнення американських фінансових позицій, стали важливими кроками США на завоювання переважаючих економічних і політичних позицій в Китаї. США, намагаючись посилити свій вплив на Далекому Сході і розширити свої позиції в Китаї, стали разом з Великою Британією на бік Японії в російсько – японській війні 1904 – 1905 рр. (Японія отримала від США позик на 450 млн дол.). Посередництво президента США Т. Рузвельта при укладанні Портсмутського мирного договору 1905 р., допомогло Японії нав’язати Росії тяжкі умови миру. За своє посередництво Рузвельт отримав Нобелівську премію миру. Підтримавши Японію, США сподівалися після війни розділити з Японією сфери впливу в Маньчжурії. Усе ж Японія не мала наміру ділити здобич з США. В результаті, США отримали в особі зміцнілої Японії серйозного супротивника, який дійсно зумів поставити під сумнів американські позиції у світі. З 1906 р. Японія оцінювалася американським командуванням як найбільш небезпечний ворог. Зазнавши невдачі в Маньчжурії США зробили спробу розширити свою економічну експансію в Центральному Китаї за допомогою «дипломатії долара». Коли група англійських, французьких і німецьких банків у 1909 р. домовилося з Китаєм про надання йому позики і отримання концесії для будівництва Хугуанської залізниці, президент США В. Тафт висунув вимогу залучити американські банки для участі в проекті. В результаті дипломатичного тиску США європейські держави в 1911 р. дали згоду на участь американських банків у консорціумі великих держав для експлуатації Китаю. Таким чином , на початку XX ст., ставши найбільшою індустріальною державою, США почали відігравати значну роль у світовій політиці. Здійснюючи експансію в напряму територіального переділу світу і економічного поділу світу, США перетворилося в колоніальну державу. (У 1914 р. загальна територія їхніх колоній становила 300 тис. км².). У той же час США не відігравали провідної ролі ні в одній частині світу. Закордонні інвестиції США на початку XX ст. були в багато разів менші величезних інвестицій Великої Британії, Франції і Німеччини. Самі Сполучені Штати аж до першої світової війни знаходилися у становищі боржника європейських країн. Склалася своєрідна ситуація: США мали безсумнівну економічну першість, але в той же час їх роль у сфері світової політики залишилася відносно другорядною. Це пояснювалося особливостями попереднього економічного розвитку США, коли левову частину промислової і сільськогосподарської продукції поглинав місткий внутрішній ринок. Вкладання капіталів усередині країни давали прибуток не менші, аніж зарубіжні інвестиції. Лише зі зростанням надвиробництва товарів посилюється зацікавленість американських великих виробників і фінансистів у зовнішніх ринках і сферах вкладаннях капіталів. Саме тому, навіть на початку XX ст., економічна експансія США за кордоном була ще порівняно невеликою, а позиції США на міжнародній арені далеко не відповідали їхній економічній могутності. Не випадково в широких масах населення США сильними залишалися традиції ізоляціонізму, невтручання в європейські справи і уникання союзницьких зобов’язань з будь – якою іншою державою. І тільки перша світова війна внесла кардинальні зміни в міжнародні позиції США.
