На загальних виборах, що відбулися у травні 1906 р., виборці підтримали політику ліво-республіканських партій, кожна з яких отримала суттєве збільшення депутатських мандатів. Права опозиція отримала лише 174 мандати. Найбільших успіхів домоглася партія радикалів, що отримала в палаті 247 мандатів і тепер могла управляти країною самостійно, не потребуючи підтримки ні лівих республіканців, ні соціалістів.
У жовтні 1906 р. сформовано уряд радикалів на чолі з Ж. Клемансо (перебував у влади до липня 1909 р.). З огляду на зростання політичного напруження в країні, прем'єр-міністр залишив за собою посаду міністра внутрішніх справ, яку він посідав у попередньому уряді. Загострення ситуації у країні було пов'язане як із впровадженням закону про відокремлення церкви від держави, так і зі зростанням революційного синдикалізму.
Профспілкові робітничі організації (синдикати), що легально існували у Франції з 1884 р., до 1902 р. були організаційно представлені двома загальнонаціональними організаціями - Загальною конфедерацією праці, яка об'єднувала синдикати по лінії галузевих профспілок і Федерацією бірж праці за місцем проживання. Перша була утворена в 1886 р. за участю соціалістів-гедистів. Однак у 1896 р. вони залишили організацію, виступивши проти ідеї загального страйку як методу боротьби робітників.
Ж. Клемансо як прем'єр-міністр і міністр внутрішніх справ удавався до рішучих дій у боротьбі з революційними синдикалістами, у тому числі до введення до місць страйків армійських частин, однієї присутності яких було достатньо для того, щоб попередити безладдя. Так було у квітні 1906 р., коли на вулиці шахтарських містечок було виве¬дено 20 тис. солдат проти 40 тис. страйкарів. У березні 1907 р. Ж. Клемансо домігся припинення страйку електриків, які на два дні залишили без освітлення більшу частину Парижа, заявивши, що готовий забезпечити енергопостачання силами військових техніків. Однак не обійшлося без жертв. Так, страйк робітників піщаних кар'єрів у Дравей і Вільнев-Сен-Жорж улітку 1908 р. супроводжувався зведенням барикад і сутичками із жандармерією та військами, у результаті чого кілька осіб було вбито та кілька десятків поранено. Репресивні заходи проти страйкарів засудили соціалісти як прагнення уряду обмежити права трудящих і правити поліцейськими методами.
Водночас уряд Ж. Клемансо був першим урядом Третьої республіки, який мав наміри провести серйозні соціальні реформи, у чому Франція значно відставала від сусідніх Німеччини й Великої Британії. Про це свідчив і персональний склад уряду (до нього увійшли незалежні соціалісти А. Бріан і Р. Вівіані, дрейфусар Ж. Пікар як військовий міністр, лівий республіканець, прихильник прогресивного оподаткування Ж. Кайо як міністр фінансів) і його структура (уперше створено Міністерство пращ та гігієни на чолі з Р. Вівіані). Представляючи уряд парламенту, Ж. Клемансо пообіцяв прискорити прийняття закону про робочі пенсії, скоротити тривалість робочого дня до 10 год, провести закон про колективні договори, здійснити реформу податкової системи. Однак, позбавлений підтримки соціалістів, утягнений у боротьбу з анархосиндикалістами, він не зміг виконати цю програму.
Упродовж другої половини 1906-1907 рр. опрацьовувалися механізми застосування закону про щотижневий відпочинок для трудящих (липень, 1906). Законопроект про пенсії для робітників і селян, схвалений палатою депутатів ще в лютому 1906 р., після численних уточнень і узгоджень був затверджений сенатом лише у квітні 1910 р. Законопроект про прогресивний прибутковий податок, ініційований міністром фінансів Ж. Кайо, прийнятий до розгляду в лютому 1907 р., було схвалено лише через 10 років. Не було прийнято закону про регламентацію тривалості робочого дня, однак 10-годинний робочий день напередодні Першої світової війни став нормою на трьох підприємствах із чотирьох. Порівняно легко уряду вдалося домогтися лише голосування із проекту націоналізації Компанії залізниць Заходу, який став законом у липні 1908 р.
Правління уряду Ж. Клемансо відрізнялося твердістю щодо революційного синдикалізму й поміркованим реформізмом. Це забезпечило йому підтримку з боку правих республіканців. Ж. Клемансо прийняв їхню підтримку, шокувавши цим своїх соратників-радикалів. Це свідчило про перегрупування політичних сил у державі - остаточний розпад "лівого блоку" і посилення центристської тенденції в політичному житті
