На початок 70-х років рух феніїв знаходився на спаді. Хоча Ірландське революційне товариство було в 1873 р. Реорганізоване. Його існування тривало ще декілька десятиліть, однак, колишньої ролі в ірландському визвольному русі воно вже не могло грати. Занепад феніанства зовсім не був результатом спаду національно-визвольної боротьби. Відбувалася закономірна зміна її форм. Феніанська організація з її вузькоконспіративною тактикою і змовницькими методами не відповідала потребам широких масових дій що розгорнулися на цьому новому етапі.
Велика кількість повстань, голод і інші види стомили ірландський народ і спонукали шукати нові методи досягнення свободи.
Залишки самоуправління Ірландія втратила в 1801 році, коли згідно «Акту про унію», прийнятому окремо британським і ірландським парламентом, був ліквідований представницький орган в Дубліні.
В ХІХ ст. Ірландія стала ареною численних конституційних рухів, ціллю котрих була ліквідація Унії і досягнення самостійності. Російська дослідниця Е.Ю.Полякова пише, що основою менталітету ірландського народу була віра в незалежність, а також упертість і небажання коритись гнобителям.
Одним з перших варто назвати рух «рипіперів», тобто прихильників відміни «Акту про Унію» (repeal (англ.) ? відміна), очолив О'Коннел.
Блискучий оратор і агітатор, він у 1841 р. заснував Асоціацію рипіперів [56; 207]. Однак, О'Коннел був противником революційного руху і не бажав закликати Ірландію до зброї, до того ж він не висував мети повного розриву із Англією, обмежуючись лише вимогою відміни Унії. Від розгромлених в 1848 р. Асоціації рипі перів і Ірландської конфедерації збереглися окремі гуртки і клуби, що об'єднувалися під впливом І.Донована, прозваного за вогненно?рудий колір волосся «Росом», в таємне товариство «Фелікс» [6; 207]
Спроба досягти незалежності за допомогою зброї була приречена на поразку з огляду на надзвичайно низький економічний рівень розвитку. занадто важко було Ірландії змагатись із «майстернею світу» Англією.
Отже, на середину ХVІІІ ст. англо-ірландська Унія затріщала по швах. Ірландський народ все рішучіше вимагав незалежності. Оцінюючи ситуацію, що склалася в 1860 р., М.Тихонова пише про те, що ознаки незадоволення набули загрозливого характеру. Якщо британський уряд хотів зберегти союз, вважала вона, то необхідні були реформи. Ірландія повинна бути задоволеною, якщо повинно існувати те, чого ніколи не існувало - Сполучене Королівство Великобританії і Ірландії [56; 209].
Після поразки феніїв головну роль в ірландському національному русі в 70?х роках відігравали прихильники становлення в Ірландії самоуправління (гомруля) конституційним шляхом. В 1870 р. була створена Ірландська ліга гомруля члени якої зобов'язалися домогтися в парламенті самоуправління для Ірландії. На парламентських виборах 1874 р. в палату общин було обрано 60 прихильників гомруля на чолі із протестантським адвокатом І.Баттом [22; 239]. Ірландська фракція в палаті общин включала представників різних суспільних прошарків. Нова національна партія, головною ареною політичної боротьби котрої була палата общин, використовувала такий метод політичної боротьби як обструкції: внесення безкінечних поправок, виступи з багаточасовими промовами, що відтягували розгляд питань і прийняття рішень. Як стверджує В.Куліна, ініціатива застосування обструкції належала ірландському депутату Джозефу Брігу. Так, наприклад, вона повідомляє про те, що 4?годинна промова Бріга про хворобу свиней зірвала перехід до чергового пулату. Спочатку обструкції застосовувались лише декількома депутатами гомрулерами, але із обранням в парламент нового ірландського депутата Чарльза Парцела, обструкції перетворилися на ефективний засіб, котрим широко користувалася уся фракція.
На кінець 70?х років гомрулери виступали як організована політична сила ірландського національного руху. Їх підтримували заможні громадяни ірландської еміграції в США, а в самій Ірландії - заможне міське і сільське населення. Основна ж маса населення не знала про те, що відбувається в стінах палати общини, а прихильники феніїв, особливо революційна еміграція в США, відкрито звинувачували гомруперів через їх відмову від революційних методів боротьби, в «зраді національних інтересів» [22, 241].
Англійський уряд уперто відмовлявся надавати Ірландії самоуправління. Єрофєєв у своїй статті наводить цитати із журналу «Фрейзерс мегезін», в яких говориться про те, що Ірландія ще не дозріла для благ власної конституції і остання була б надана їй занадто рано, оскільки народ Ірландії ще не знає як нею користуватися. Такі думки були підхоплені в 80?ті роки противниками гомруля. Лідер консерваторів лорд Сомбері рішуче виступав проти гомруля. Як повідомляє Єрофєєв, на зібранні своїх прихильників говорив, що самоуправління, яке пропонує Гладстон, може успішно функціонувати лише у людей тевтонської раси, а ірландцям воно недоступне [14; 70].
В жовтні 1873 р. була створена Ірландська національна земельна ліга, котра вела тактику бойкоту прихильників британського управління і заохочувала так звані «аграрні злочини».
В 1881 р. уряд оголосив надзвичайний стан. Вибори у листопаді 1885 р. знову привели лібералів до влади, але за такої розстановки сил (ліберали отримали 319 місць в нижній палаті, консерватори - 249, гомрулери ? 86) утриматися при владі вони могли лише в союзі із гомрулерами [56, 214]. Тепер від угрупування Тарнелла залежало положення уряду. І воно добилося свого. Одразу ж після повернення до влади Гладстон оголосив про наміри негайно винести на розгляд волонтерів «біль про гомруль» для Ірландії. 8 квітня 1886 р. Гладстон від імені ліберального кабінету вніс в палату біль про гомруль.
Це була перша спроба надати ірландцям самоуправління. Законопроект передбачав встановлення автономного двопалатного парламенту за зразком Дублінського законодавчого органу ХVІІІ ст. при збереженні за Лондоном контролю за економічним життям, включаючи встановлення мита. Із компетенції ірландського виключаються усі питання, пов'язані із здійсненням зовнішньополітичних військових чи політичних функцій, релігійні питання, поштова справа, чеканка монети. Крім того, Ірландія втрачала право на представництво Вестмінстері [22; 254].
Крім пропозицій уряду політичні діячі Англії і Ірландії пропонували ще три можливі форми гомруля. По-перше, федеративну систему управління за зразком федерації штатів в США. Це був план Чемберлена - передати законодавчим органам регіслату рам - Англії, Шотландії, Уельса і Ірландії право самостійного законодавства в місцевих справах. Центральний парламент залишався у Вестмінстері, і за ним закріплювався контроль за зовнішньою політикою, обороною, управлінням колоніями, митницею і поштою, а також діяльність верховного арбітражного суду [56; 214]. Таким чином, ірландці отримували рівні права із іншими народами Британських островів, що об'єднувалися в «єдину націю». Другий варіант пропонував не змінювати конституційного устрою Англії, Уельсу і Шотландії, але ввести особливе законодавство, що поширювалося виключно на ірландські справи під контролем Лондонського парламенту. Третій варіант передбачав відміну «Акту про Унію» і приєднання Ірландії до Англії на підставі «відданості ірландської нації англійській короні» [56; 214]. Це була найбільш радикальна пропозиція , так як зберігаючи монархію, Ірландія заявляла про незалежність рішень своїх внутрішніх проблем і таким чином про політичну рівність із Англією.
7?8 червня 1886 р. після довгої боротьби біпль про гомруль було провалено у другому читані 841 голосом проти 311. Чемберлен і 93 ліберали голосували разом із консерваторами проти уряду. Як свідчить М.Тихонова, саме Чемберлена Торнелл охрестив «людиною, що поховала гомруль». Ідея гомруля повисла в повітрі і відродилась лише в 1883 р. Однак і другий біпль Гладстона про гомруль було провалено. Правда, уже не общинами, а палатою лордів. Лише 18 серпня 1914 р. нещасливий законопроект став нарешті законом, але втілення його у життя було відкладене до кінця першої світової війни
